Особистість у системі соціальних зв’язків

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 9Следующая ⇒

1. Поняття особистості. Статус, соціальні ролі особистості.

2. Критерії типізації особистості, механізм її соціалізації.

3. Соціальна активність особистості, протиріччя у її структурі.

Теми рефератів

1. Соціальна типологія особистості.

2. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.

3. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.

Література

1. Кон И. С. Социология личности. — М., 1967.

2. Ручка А. А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К., 1987.

3. Хмелько В. Е. Социальная направленность личности. — К., 1988.

4. Ядов В. А. Социальный тип личности // Коммунист. — 1988. — №10.

Навчальні завдання

1. У суспільстві розповсюдженим є підхід, за якого людина, уся без винятку, може бути описана, виходячи з тієї системи соціальних зв’язків та відносин, в яку вона включена. Чи так це справді? Згодні ви з таким підходом (аргументуйте свою відповідь).

2. Як ви сприймаєте (розумієте) наступні висловлювання?

Н. Чернишевського “розвивати людину в людині” ____________________ ____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________ Ф. Достоєвського — “знайти в людині людину” _________________________________________________ ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

3. Особистість — складна система, яка складається із десятків та сотен елементів (емоції, думки, дії тощо), величина кожного може бути різною за інтенсивністю (сильні почуття, слабкі почуття, їх відсутність тощо). Дуже часто між елементами цієї системи виникають розходження, протиріччя. Розходження проявляються також між особистістю та середовищем. Наприклад, ваші здібності можуть розходитися з вашими можливостями. А що ще з чим має розбіжності? Нижче наведені поняття, із котрих потрібно скласти пари за принципом “що з чим має розбіжності”.

Можливості. Слова. Здібності. Справи. Бажання. Реальність. Кваліфіка­ція. Ціль. Результат. Вимоги робочого місця. Зарплатня. Потреби. Посягання.

4. Як ви розумієте розповсюджене висловлювання: “Особистість — продукт біографії людини”? Чи це так? ________________________________ ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

5. Сучасна наука (соціологія, філософія) стверджує та спирається на постулат, що кожна окремо взята людина являє собою і людство взагалі. Вона індивідуальна у своїх особливостях і в той самий час у ній зібрані всі узагальнені особливості роду людського. Ваше ставлення до цієї тези?

Завдання для перевірки знань

1. У чому сутність поняття особистості з точки зору соціології?

2. Визначте основні напрямки соціології особистості в сучасних умовах.

3. Що таке соціальний статус та соціальна роль? Як ці поняття пов’я­зані між собою?

4. Чи існують статуси в сучасному індустріальному суспільстві?

5. Яке значення має для соціології соціальна типологія особистості?

6. Розкрийте зміст соціальної активності особистості.

Тема 7. Соціологія культури

Існування суспільства як соціальної системи зумовлене людськими потребами та інтересами, але вони відрізняються як за масштабом, за складністю, так і за динамікою розвитку. З другого боку, при всьому розмаїтті потреб та інтересів, суспільство являє собою певну цілісність. Тільки в такому вигляді воно має значення для соціальних груп та індивідів, які до нього входять. Цілісність є результатом їх постійної взаємодії.

Треба зазначити, що суспільство та особистість завжди були полярними полюсами розвитку людства. Культура постійно носила характер зв’язку між ними, завдяки чому виявлялася, з одного боку, як спосіб життя, а з другого — як критерій життя. Загальна теорія соціології, використовуючи власні інструменти аналізу, виводить такі поняття, як суспільство, особистість, культура, із площини абстрактних теорій (філософія, культурологія) і надає їм статус стійких елементів, які дозволяють наблизитися до розуміння та конкретного виміру механізмів взаємодії між суспільством, культурою та індивідом. Таким чином соціологія виділяє такі зв’язки, які здатні формувати те чи інше суспільство, що відрізняються стійкістю і виконують певну функціональну роль у суспільстві, сприяють збереженню цілісності суспільства. Культура завжди відображає характер і структуру таких зв’язків та пояснює смисли інтеграції на різних етапах існування людства.

Суспільство та культуру слід аналізувати, визначаючи елементи, які характеризують їх взаємодію. Головна проблема полягає у тому, що вони мають виключну складність внутрішньої будови. Культура, суспільство та особистість проявляються в поєднанні економічних, політичних і соціальних елементів, у раціональних та емоціона­льних формах.

З виникненням соціології як науки виникають і специфічні питання щодо соціології культури. Які закономірності розвитку культури? Чим пояснити розриви у поступовому розвитку історичних періодів? Через що гинуть і чому відроджуються окремі духовні компоненти, суттєві характеристики культури? Але для сучасної соціології акценти дещо змінилися. Традиційними є: роль звичаїв у передачі сукупного духовного досвіду, діалог і конфлікт культур, вплив культури на соціально-історичний процес, шляхи сучасної глобалізації культури.

Визначаючи поняття “культура”, сучасні дослідники, як правило, порівнюють її із сукупністю норм, цінностей та ідеалів, які виконують функції соціальної орієнтації у конкретному суспільстві. Це дозволяє визначити походження норм і стандартів, які конструюють культуру. Таким чином зв’язки між суспільством і культурою розглядаються як багатомірні та взаємозалежні.

У найбільш методологічно впливових школах і напрямках сучасної соціології у межах структурно-функціонального аналізу (зокрема, Н. Луман, Т. Парсонс) формується метод системного під­ходу щодо суспільства. Сама система соціальної взаємодії розглядається як продукт культури. Вона поєднує у собі соціальні (більш прості) та соцієтальні (більш складні) системи суспільства. На обох рівнях виокремлюються найважливіші сфери: економіка, яка виконує функцію адаптації, політика — ціледосягнення та культура — функція підтримки зразка взаємодій у системі. Таким чином, культура вже не зводиться лише до морально-етичних характеристик, а аналізується у поєднанні традицій, зразків, норм і цінностей — духовного потенціалу та свободи вибору. Вона взагалі є окремою підсистемою (у “своїх” межах) і стоїть поряд із іншими сферами суспільного життя (економікою та політикою), у взаємодії з якими культура створює нові форми спільностей та визначає напрям їх подальшого розвитку.

Динамічний розвиток суспільства зумовлює подальшу диференціацію статусно-ролевих структур, зміну символьних структур, які відображують суть їх взаємодії.

Аналіз термінів цілісності та взаємодії пов’язаний з пошуком загального механізму інтеграції суспільства. Культура та її функці­онування в суспільстві є одним із зразків взаємодії: звичаї, традиції, цінності та норми завдяки цьому підходу виокремлюються як фундаментальні елементи структури, яка детермінує функціонування й організацію суспільних систем. Але характер комунікації, пов’яза­ної з названими елементами, забезпечується індустріально розвинутим типом виробництва, завдяки чому культура функціонує в сус­пільстві як розвинута інформаційна та знакова система.

Зв’язки культури з суспільством поділяються на зовнішні та внутрішні. Перші здійснюються через інтернаціоналізацію досвіду, якого не було раніше (нових поколінь), систему цінностей, форми контролю, форми суспільної свідомості. Другі визнаються функціо­нуванням елементів культури: виробництвом систем цінностей, їх зберігання та розповсюдження. Інтеграція всередині соціальних систем залежить від того, як культура перетворює їх національні зразки, створює на їх основі економічні та політичні структури, формує свідомість суспільства.

Складність і багатогранність такого соціального явища, як культура, зумовлює різноманітність точок зору та визначень цього поняття. Але існування єдиного поняття в науці означає або помилковість його трактовки, або кінець наукового пізнання. Ні того, ні другого не повинно бути — це об’єктивна вимога існування науки.

Серед визначень культури (а їх налічується близько шестисот) ми можемо зупинитися на наступних.

1. Особиста система якостей розуму, характеру, уявлення, пам’яті, отриманих у процесі виховання та освіти, які усвідомлюються як цінності самим індивідом та цінуються у суспільстві. У цьому розумінні говорять про моральну, естетичну, політичну, побутову, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості…

2. Соціальна система організованих за допомогою норм і цін­ностей функціонально корисних, закріплених у суспільній практиці та свідомості суспільства форм діяльності. Культура в суспільстві представлена матеріальними предметами, соціальними настановами (інститутами, традиціями), духовними цінностями…

3. Цілісний історичний феномен (культурно-історичний тип, локальна культура, цивілізація), який виникає на базі територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спіль­ності, розвивається у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду… (див.: Краткий словарь по социологии. — М.: Политиздат, 1989. — С.133—132).

У кожній галузі культури існують свої певні функціональні елементи, які є основними складовими культурних систем (іноді їх називають рисами культури). До них відносяться чисельні складні предмети, способи праці, засоби комунікації, які, у свою чергу, викликають створення ще більш складних культурних систем. До них можуть належати спеціальні інститути культури, які організують навколо себе виробництво духовних цінностей (наприклад, наука, література і т. ін.), їх розповсюдження (наприклад, школи, універ­ситети і т. ін.). Ними можуть бути й самі ідеї (наприклад, національна самосвідомість тощо, які самі створюють цілі напрямки, течії). Крім того, прогресивність розвитку суспільства може вимірюватись лише завдяки існуванню розуміння у різниці соціаль­ного буття, повсякденності та цінностей, які уточнюють сенс і спрямованість життя.

Сукупність предметів, уявлень, ідей, зразків поведінки називають культурним комплексом, який створює характерний образ суспільства.

У процесі аналізу культури комплексно використовуються практично всі категорії соціології, що дозволяє пояснити (власними способами) суть соціальної диференціації та соціальної інтеграції.

До категорій соціології культури як спеціальної соціологічної теорії належать: в особистому аспекті — соціалізація, потреби, інтереси, цінності, субкультура, контркультура; у функціональному — символи, традиції, звичаї, виробництво, розповсюдження та споживання духовних цінностей; культурна діяльність, у тому числі зразки діяльності та зразки поведінки, соціальні інститути культури, соціально-культурне середовище тощо. Розглянемо деякі з них:

Соціалізація. Культура діє через норми, традиції, цінності, через соціальні інститути, які її виробляють, зберігають та розповсюджують. Тому соціалізація являє собою певну сукупність, яка формує необхідні вміння, соціальні настанови індивідів відповідно до їх соціальних ролей. На характер соціалізації впливає існуючий в тій чи іншій країні рівень громадянських свобод, які були досягнуті в суспільстві, спільність території, мови, рис національного характеру та ін. Завдяки процесам соціалізації формується власна позиція світогляду людини, її ставлення до зовнішнього середовища, оцінка значущості тієї чи іншої індивідуальної дії, систематизуються значення ідей, уявлень, особисті дії.

Норми та цінності. У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними — також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності — це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань — їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.

Існують цінності — носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін.), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., специфічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуровані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.

Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку інди­відів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробляються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обгрунтовують норми, завдяки чому вони разом створюють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.

Ціннісні орієнтації. Якщо цінності є “системою координат”, уточнюють загальний смисл та спрямованість суспільної діяльності соціальних груп, інститутів та індивідів в її загальному аспекті, то ціннісні орієнтації функціонують як характеристика спрямувань і засобів досягнення певних цілей. Вони відображують ситуативний характер дії та слугують регулятором соціальної поведінки з урахуванням суспільної системи цінностей. Зміна ціннісних орієнтацій, їх масштаби повинні аналізуватися поряд із мотиваційними структурами діяльності. Система цінностей впливає на вибір засобів задоволення потреб, інтересів.

Потреби та інтереси. Потреби виражають такі відносини між суб’єктами, а також між суб’єктом та об’єктом, які потребують змін, перерозподіл функцій, ролей, зв’язків, тобто відображують стан сторін, які перебувають у внутрішньо суперечливих відносинах. Потреба характеризується протиріччям своїх “старих” інтересів або необхідністю втручання у сферу “чужих” інтересів. Завдання соціо­логії полягає у тому, щоб виявити існуючі вузли протиріч, а також міру розбіжностей інтересів соціальних груп, визначити засоби чи можливість їх узгодження.

Знаково-символьні структури. Такі структури в культурних системах виконують роль засобів раціоналізації культурної діяль­ності та виражають її певні результати, здійснюють фіксацію взаємодії різних культур. Досвід людства, як специфічний різновид соціальної інформації, завжди був зображений у знаках. Тому культура — це узагальнена знакова система суспільства (мова, націо­нальна символіка, процедури парламентських засідань і т. ін.). З появою нових знакових систем старі, як правило, не зникають, а розвиваються, трансформуються. Знакові системи — це узагальнена система культурної інформації, яка дозволяє транслювати, фіксу­вати та переробляти суспільний досвід. Така система формує (іноді маніпулює) суспільну свідомість, прогнозує масові явища. Символи доповнюють структуру знаків, оскільки самі знаки доповнюють багатоманітністю образів, змістовність яких виходить за межі інформа­ційного знака. Мову іноді називають символічним кодом культури. Розвинутість національної мови, її багатомірність свідчить про рі­вень національної культури. Функція мови полягає в тому, що в мові нація або спільність представлені як цілісність.

Субкультура. Визначення терміну “субкультура” пов’язане із сучасною соціологією, яка формулює його в трьох аспектах.

1. Сукупність деяких негативно усвідомлених норм і цінностей традиційної культури, що функціонують як культура кримінального світу.

2. Особлива форма організації людей (найчастіше молоді) — автономне, цілісне утворення всередині пануючої культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв; відрізняється своїми звичаями, нормами, комплексами цінностей і навіть інститутами.

3. Трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, яка набула своєрідного забарвлення.

Субкультура може бути позитивною реакцією на соціальні та культурні потреби суспільства (професійні), а може бути і негативною (кримінальна, деякі молодіжні).

Масова культура. У повсякденній практиці культуру того чи іншого суспільства розглядають як явище, обмежене певними державними, адміністративними або національними межами. Але культурний простір більш широкий: це результати внутрішніх міграцій у країнах, впливу засобів масової інформації та багатьох інших причин, які носять глобальний характер. У сучасній соціології масова культура розглядається як культура повсякденного життя, яка виробляється для сприйняття масовою свідомістю, безпосередньо та достовірно представлена передусім діяльністю засобів масової комунікації, завдяки чому вона не потребує філософської, глибинної інтерпретації.

Таким чином, сучасні засоби масової комунікації створюють специфічну культуру, яка є новим етапом соціального спілкування. Вона виникає на хвилі індустріалізації, урбанізації, створення масових груп суспільства, об’єкт інтересів яких полягає поза широким розмаїттям локальних груп та культур, до яких вони належать. Масові групи є відірваними від звичайних умов взаємодії та діють незалежно від соціальних ролей, зумовлених їх позиціями у суспільстві.

Іншими формами культури суспільства вважаються висока культура (класичні музика, література тощо, які створювалися для еліти суспільства) та народна культура (фольклор, міфи та ін.).

План семінарського заняття

1. Поняття культури, основні її елементи. Предмет соціології культури.

2. Субкультура. Функції культури.

3. Методологічні підходи соціологічного аналізу культури.

Теми рефератів

1. Проблеми культурного відродження в Україні.

2. П. Сорокін про культуру.

3. Культура — спосіб функціонування цінностей.

Література

1. Відродження культури: міф і реальність // Політична думка. — 1993. — №1.

2. Витанье И. Общество, культура, социология. — М., 1984.

3. Історія української культури / Відп. за випуск В. П. Шква­рець. — Миколаїв, 1996.

4. Лісовий В. Культура та цивілізація // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — №1.

5. Культура і побут населення України. — К., 1992.

6. Хантинчтон С. Столкновение цивилизаций? // Политические исследования. — 1994. — №1.

Навчальні завдання

1. Як ви вважаєте, чи можуть, за певних умов, базові цінності культури заміщатися інструментальними? Чи існують умови, за яких змінюється вплив базових та інструментальних цінностей на характер і механізми соціальної взаємодії?

2. Чи можливий феномен “відставання культур”?

3. Що більш впливає на поведінку соціальних груп — культура сус­пільства чи групові ціннісно нормативні структури?

4. Чому культуру називають формою суспільної свідомості, а не ототожнюють культуру з нею?

5. Як ви розумієте твердження: “Культура є одним із найважливіших критеріїв економічного, політичного та духовного життя суспільства. Вона служить характеристикою соціальної зрілості суспільної системи, її різних спільностей, а також надихає творчі можливості людини”? Як можна тлумачити це твердження з точки зору соціології?

6. Чому соціологія визначає сукупність символів та знаків культури суспільства як систему?

Завдання для перевірки знань

1. Порівняйте емоційні та раціональні складові системи культури.

2. Традиційну культуру іноді ототожнюють з народною завдяки тому, що традиційна вона за змістом, але народна — за суб’єктом. Що у них є спільним та чим вони відрізняються?

3. Чи є смисли, розуміння, інтерпретації суто культурними явищами, базовими компонентами взаємодії суспільства й культури?

4. Чи можна назвати культуру системою, яка самоорганізу­ється, самовідновлюється та самозберігається? Тобто — самодостатньою?

5. Масова культура уніфікує, стандартизує ціннісно-нормативні структури суспільної свідомості. Деякі впливові соціологи об’єдна­лися під гаслом “Назад до культури!” (Франкфуртська школа). Як ви до цього ставитеся? Можливо, є інші засоби та шляхи регуляції масової культури? Чи можливо це взагалі?

Тема 8. Соціологія політики

Предмет і галузь досліджень соціології політики. Соціологія політики — одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики — галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв’язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Політика — це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав’язувати їй свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і спирається на систему інститутів.

Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути, хоч вони й мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграють суттєву роль у політичному розвиткові суспільства. Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов’язаної зі ставленням до влади.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціо­нування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб’єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об’єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб’єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об’єктом і суб’єктом політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соці­альної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об’єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології; політичних систем і полі­тичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цін­ність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація і т.ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

– як соціальні процеси проявляються в соціальній структурі?

– які політичні дії необхідні для підтримки соціальної стабіль­ності?

– як здійснюється інституціоналізація соціальних рухів?

– які соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого?

Зміст політичного життя становить особливу форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють, партій і об’єднань за свідомим використанням важелів влади. Якщо соці­альні групи, класи враховують об’єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. Якщо ні — виникає велика вірогідність колізії та політичних конфліктів і конфронтацій (аж до революцій як засобу розв’язання суперечки).

Таким чином, предметом соціології політики є політична свідо­мість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади. Найпростіше соціологію політики можна визначити як дисципліну, котра вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, між соціальним ладом і політичними інститутами. Аналізуючи ідеальний об’єкт відно­син неінституційного суб’єкта до інституційних об’єктів, соціолог виявляє стійкі уявлення індивідів (маси, еліти, у центрі й на місцях) про політику, державу, президента чи іншого голову держави, про існуючу політичну систему, її позитивні й негативні сторони.

Соціологічні підсистеми, які займаються аналізом політич­них відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це — соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин.

Соціологія держави. Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін, особливо правових наук. Соціологія політики займається державою з погляду суспільної зумовленості та суспільної ефективності функціонування державної влади. Слід зазначити, що соціологічна проблематика нерідко переплітається з проблематикою правової науки, і часто неможливо провести чітку межу між соціологічним і юридичним аналізом конкретної проблеми в теорії держави і права.

Соціологічна проблематика держави охоплює такі питання:

1. Генезис і функції держави.

2. Типи й форми держави в їх зв’язку із соціально-економічним ладом.

3. Склад, структура і функції державного апарату.

Враховуючи, що багатьох із цих питань студенти так чи інакше торкалися у курсах “Теорія держави і права”, “Історія держави і права” та інших суспільних наук, в пропонованих методичних рекомендаціях ми вважаємо за необхідне лише схематично нагадати сутність проблеми.

Держава склалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Можна виділити чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних, общинно-племінних організацій:

1. Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством; це публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.

2. Територіальний розподіл населення, коли вже не враховуються кровні зв’язки.

3. Поява груп людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця — інакше кажучи, виникнення державного апарату.

4. Поява різного роду зисків.

Будь-яка держава на всіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати “внут­рішньою функцією держави”, є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція — організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.

Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль. Наприклад, внутрішня функція держави відходить на задній план у період відносної стабільності класових відносин, коли конфлікти стають не такими гострими і не вимагають прямого втручання держави. У період же загострення соціальних суперечностей вона негайно висувається на передній план. Зовнішня функція стає домінуючою, як тільки виникає серйозна військова загроза. Роль організаційно-господарської і культурно-ідеологічної функції залежить, зокрема, від ступеня втручання держави в ці галузі життя.

Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, — підтримання оптимальних міжнаціональних відносин. У процесі формування нації держава відігравала велику роль. Вона створювала зовнішні межі, в яких відбувалися процеси культурної, мовної та економічної інтеграції, сприяла налагодженню відносин з іншими людьми, створювала спільну для всієї нації державну ідеологію, яка відбивала націона­льні проблеми, сприяла розвитку національної культури, у багатьох випадках була ініціатором створення національної релігії. Ці функції не зникають, коли нація ще остаточно не сформувалася, а лише набувають форми функції національної інтеграції навколо спільних національних інтересів.

Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державна влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визначається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка, парламентська чи президентська система), а також від політичного режиму (наприклад, демократичний, автократичний, мілітаристський).

Важливе місце в соціологічній проблематиці держави посідає державний апарат — цей особливий інструмент, який служить збереженню і зміцненню економічно пануючого класу шляхом легального використання насильства. Але державний апарат не обмежується тільки органами насильства (армія, міліція), до його складу входять також інститути адміністрації та правосуддя, без яких держава неспроможна здійснювати свої функції у мирний час.

Як свідчить історія, державний апарат має бюрократичний характер, що випливає з його відчуження від суспільства. Для успішної боротьби з бюрократією, а також для того, щоб удосконалювати структуру і принципи діяльності державного апарату, необхідний його соціологічний аналіз.

Особливе місце в соціологічних дослідженнях посідає важлива частина державного апарату — армія. Предметом дослідження соціології армії є збройні сили як суспільний інститут: система їх внутрішніх відносин, зв’язків з іншими суспільними інститутами (особливо — з цивільними органами суспільної влади), а також їх роль у суспільстві в цілому.

Армія є найбільшою фізичною силою в державі. Звідси — дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.

Закінчуючи розгляд соціології держави як підсистеми, слід зупинитися ще на одному важливому питанні — проблемі стабі­льності державного устрою, його тривалої спроможності приймати рішення і забезпечувати їх дотримання без відвертого застосування фізичних сил. Ідеться про його законність та ефективність.

Законність пов’язана із спроможністю системи формувати й підтримувати впевненість у тому, що існуючі політичні інститути якнайкраще підходять даному суспільству.

Ефективність пов’язана з фактичною діяльністю і означає той ступінь досконалості, з яким система виконує основні функції державного управління, як їх розуміє більшість населення та його важливі впливові групи, наприклад армія і кола, що контролюють основні економічні інститути.

Наступною важливою підсистемою є соціологія політичних рухів і політичних партій.

Політичні рухи — це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади.

Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси, а характер цих інтересів віддзеркалює найважливіший аспект будь-якого політичного руху.

Виходячи з оцінки ролі, яку суспільні класи і соціальні верстви відіграють у створенні політичних рухів, останні можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, “позакла­совий” характер.

Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є сус­пільна база руху; б) з якими класами пов’язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною;
г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяль­ності руху.

Разом із тим основою виникнення політичного руху не завжди буває суспільний клас. Рух може бути створений соціальною групою (наприклад, інтелігенцією або якоюсь її частиною), чітко визначеною професійною групою (наприклад, військовими) і навіть декласованими елементами. Такі групи діють подібно до класу, тобто створюють політичні рухи, висловлюючи свої групові інтереси і прагнення.

Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до полі­тичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабоорганізовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості й тривалості.

Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємо­зв’язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливають з класової природи будь-якого політичного руху.

Політична партія — це такий політичний рух, який, по-перше, має високий рівень організації, по-друге, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмно не обмежується лише завоюванням впливу на спосіб здійснення влади.

Сам термін “партія” (частина загального) використовувався в дуже давні часи. Про партії говорили як про групи політиків, які об’єднуються навколо вождя, як про групи людей, які керують державою. Однак справжня історія політичних партій почалася з кінця ХVIII і особливо в ХІХ ст.

Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією соціальних перетворень. Саме ці два фактори рішуче вплинули на появу і розвиток політичних партій. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, які існують між соціально-класовими силами, що діють у суспільстві.

Розглядаючи історичні партії в соціально-історичному контекс­ті, слід виділити такі моменти:

1. Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталізму. Це час руйнування тради­ційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритим об’єднанням громадян.

2. З виходом на політичну арену нового суспільного класу — пролетаріату — створюються робітничі партії, які борються за участь у політичному житті. Зв’язок між партіями, з одного боку, і класами, суспільними верствами — з другого, простежується досить чітко, хоча й піддається змінам в умовах гострих політичних криз.

3. У ХХ ст. під впливом процесів національно-визвольного руху виникають партії в Азії та Африці — на континентах, де вони раніше не існували або вважалися чисто формальними.

4. У країнах Східної Європи після другої світової війни сформувалися політичні партії, програми яких передбачали побудову соціалізму і комунізму в своїх країнах. Одержавши поразку під час здійснення своїх цілей, ці партії або трансформувалися в партії соціал-демократичного типу, або взагалі припинили своє існування.

Формальний дозвіл діяльності партії ще не означає, що така партія може автоматично бути визнаною цілком легалізованим елементом системи.

Хоча політичні партії об’єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульованими у визначенні політичної партії), однак їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.

Соціологія міжнародних відносин. Міжнародні відносини детально вивчалися наукою про політику, а також наукою про міжнародні відносини, і лише останнім часом вони стали предметом вивчення соціології. Дослідження соціологічних аспектів міжна­родних відносин викликають усе більший інтерес у сучасному світі і вимагають залучення багатьох наукових дисциплін — права і соціології, географії та кібернетики, історії й демографії та ін. Усі вони в сукупності являють собою науку про міжнародні відносини, в якій певне і досить важливе місце посідає соціологія.

Політичні процеси різного масштабу і спрямованості, а також різні фактори, які складають середовище міжнародних відносин, є цілісною системою. Міжнародні відносини і зовнішня політика складаються з дій, в основі яких лежить розрахунок, а також процесів, які регулюють взаємовідносини держав за межами їх націо­нальних кордонів. Завдання соціолога — детально дослідити складові елементи концепції планомірного управління, тобто тих, що мають відношення до планування і реалізації конкретних акцій на міжнародній арені. До таких елементів відносяться акції управління, особи, які реалізують зовнішню політику, цілі та об’єкти управ­ління, межі управління, взаємодія у процесі управління і наслідки управління. Важливими категоріями є такі, як національний інтерес, аналіз прийняття рішень з проблеми зовнішньої політики.

Таким чином, соціологія міжнародних відносин — це поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень із використанням методики процедур, вироблених чи розвинених у галузі одержання та обробки інформації. Ідеться тут про: а) широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі міжнародних відносин; б) використання статистичного матеріалу щодо залежностей між певними факторами; в) використання соціологічного методу аналізу пропаганди (особливо так званого аналізу змісту) для інтерпретації ролі пропаганди в міжнародних відносинах; г) застосування соціоло­гічних методів дослідження для аналізу функціонування і впливу на міжнародні відносини як великих міжнародних організацій, так і національних організацій.

План семінарського заняття

1. Предмет соціології політики. Політика як вираз соціальної взаємодії.

2. Структура і функції політики.

3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.

Теми рефератів

1. Особливості соціально-політичного розвитку України на сучасному етапі.

2. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні.

Література

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

2. Бурдье В. Социология политики. — М., 1993.

3. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

4. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. — К., 1994.

5. Політичний портрет України // Демократичні ініціативи. — 1994. — №8.

Навчальні завдання

1. Використовуючи соціологію типів партійних систем, зробіть аналіз партійної системи в Україні.

2. Враховуючи результати виборів до Верховної Ради України в 1998 р., визначте оцінку впливу політичних партій на суспільство. Чому він, на вашу думку, саме такий?

3. Здобуття Україною державної незалежності, поряд із багатьма інши­ми важливими питаннями, поставило ряд проблем у сфері соціології між­народних відносин. У чому їх головний зміст?

4. Розкрийте місце і значення політичної соціології серед інших сус­пільних наук.

5. Видатний український соціолог М. Драгоманов вважається засновником української політичної соціології. Які головні напрямки його дос­ліджень та ідеї?

Завдання для перевірки знань

1. Що є предметом вивчення соціології політики?

2. Назвіть спеціалізовані розділи соціології політики.

3. Дайте визначення категорії “політика”.

4. Які питання охоплює соціологічна проблематика держави?

5. Назвіть основні типи й форми держав у історичному огляді.

6. У чому суть розвитку стадій політичних рухів?

Тема 9. Економічна соціологія

Суть та зміст економічної соціології. Вивчаючи це питання, слід взяти до уваги, що для характеристики економічних процесів та явищ у соціології використовується ціла система понять. Найширшим із них є поняття економічної сфери. Економічна сфера — це цілісна підсистема суспільства, відповідальна за виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.

Економіка як соціальний інститут суспільства тісно пов’язана з його соціальною структурою. Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв’яз­ки, визначають характер взаємодії. У цьому розумінні економіка символізує основу суспільства, його міцність, сталість.

Економічна соціологія являє собою міждисциплінарний науковий напрям, який інтегрує соціологію та економіку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соці­альних відносин, життєдіяльність людей. Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень.

Економічна соціологія як науковий напрям зародилась у США в середині 60-х років ХХ ст. Спричинили її появу потреби в пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв’язків і загострення соціальних суперечностей. Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи й регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику, власність, сім’ю та інші, а також їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки.

Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослід­ження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які групувались на людських відносинах. Економічну соціологію пов’язують також зі структурно-функціона­льним напрямком соціології, який розробили Т. Парсонс, Н. Смел­зер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конкуренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму групувалися на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв’язків економіки і суспільства. Водночас виникнення економічної соціології було підготовлено багатьма концепціями соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, ролей, особистостей, а також конкретними соціологічними дослідженнями.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об’єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об’єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, під­приємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів та ін. Предметами дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти в ринковій економіці, соціальні функції і процеси.

У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв’язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної — політику, культуру, етнос і стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на поведінку споживачів товарів, соціальні ролі у дефіцитній економіці, поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до економічних реформ, вплив культурних факторів на розвиток економіки, систему цінностей людей. Важливе місце займали дослідження на стику економіки й соціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці й до професії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов’язується зі зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства як колективного суб’єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну й політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності та спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі природа — суспільство. Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити в дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини й матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання мате­ріальних ресурсів, удосконалення технології тощо.

Управління людським фактором також вимагає змін. Його вдосконалення пов’язане з поліпшенням контролю й особливо самоконтролю, який грунтувався на професійній совісті, трудовій та особистій гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають розвинуте почуття власної гідності, честі й самоповаги, працівників з високими соціальними якостями. Вони змінюються під випливом різних факторів: політичних, економічних, культурних і психологічних.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспіль­ства є підвищення рівня освіти й культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні й кваліфіковані працівники значно активніші у праці та житті. Зростання рівня культури та інформативності, розширення потреб та інтересів посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність творчих елементів праці.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соці­альної структури суспільства — класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів інди­відів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соці­альної політики грунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

Соціальна політика тісно пов’язана з господарським механізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на форми відносин, самостійність підприємств, приватну власність, інтерес і мотивації людей.

Традиційно більшість соціологів сповідає концепцію множинності факторів, котра доводить, що в суспільстві активно діють різні фактори: і економіка, і політика, і духовна культура... Класики соціології надавали великого значення економічним процесам. М. Вебер розглядав економічні відносини як одну з ліній, що визначають соціальну диференціацію суспільства. Е. Дюркгейм всебічно досліджував вплив розподілу праці на соціальні процеси. Однак у К. Маркса положення про роль економіки виражені яскравіше, категоричніше. Марксизм розглядає економіку як головний визначальний фактор історії. За Марксом, економічні визначають усі інші види суспільних відносин. Вони формують базис суспільства, над яким складаються залежні від нього надбудовні форми: політичні, правові, моральні та ін. К. Маркс показує цю залежність, ана­лізуючи зміну суспільно-економічних формацій. Зміна раніше пануючих економічних відносин, наприклад феодальних, зумовлює зміну надбудовних форм, зокрема, виникнення політичної органі­зації капіталізму, буржуазного права тощо. З точки зору К. Маркса, ці положення підтверджує та деталізує аналіз самого капіталізму.

Марксизм, безсумнівно, визнавав зворотний вплив надбудовних форм на економіку. Ф. Енгельс у листах 90-х років минулого століття, виступаючи проти докорів в економізмі, писав, що ні він, ні К. Маркс ніколи не вважали економіку виключно визначальним фактором; що було б смішно все пояснювати лише економікою, економіка тільки в кінцевому рахунку визначає розвиток.

Та оскільки К. Маркс спеціально й детально розглядав роль саме економіки, це сприяло розповсюдженню неточних трактувань, оцінок марксизму. З марксизмом і нині продовжують полемізувати з цього питання. М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен саме в процесі полеміки формують положення про ролі різних факторів. Зокрема, М. Вебер говорить про роль етики, релігії в розвитку економіки. У книзі “Протестантська етика і дух капіталізму” він розкриває вплив релігійної етики, зумовлений впливом протестантизму, на становлення сучасного капіталізму. Т. Веблен говорить про роль психологічного та культурного факторів у розвитку економіки.

На прикладі сучасних економічних процесів можна бачити, як зміна економічних відносин викликає потребу у відповідних змінах полі­тичних, правових та інших форм. Поява, наприклад, нових для нашого суспільства економічних відносин, основаних на приватній власності, потребує їх закріплення у відповідних конституційних та інших правових актах. Поширення приватновласницьких відносин веде до змін моральних оцінок нетрудових доходів, біржових спекуляцій, посередницької діяльності, життя за рахунок процентів на вкладений капітал і т.ін. Політика й право, закріплюючи нові форми господарчої діяльності, можуть сприяти їх подальшому розвитку, а можуть, навпаки, гальмувати його, вводячи, приміром, непомірні податки і т. ін.

На кожному конкретному етапі розвитку суспільства пріоритет взаємодії може належати будь-якій сфері, але в кінцевому рахунку саме утвердження нових економічних відносин визначає розвиток тієї чи іншої сфери, лице суспільства, характер надбудовних утворень. Взаємодія сфер виражається у суспільному здійсненні функ­цій, у взаємодії організацій та установ, нормативних систем.

Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування й розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.

Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємо­зв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально-економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.

Взаємозв’язок економічної соціології з іншими науками та її основні функції. Економічна соціологія взаємопов’язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв’язок з наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема склад, мобільність, вертикальні й горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а також форми поведінки керівників, проблеми керівництва та лідерства. У науці управління утвердилася теорія соціального управління, де об’єктами виступають соціальні системи. Дослідження організаційної структури керованих об’єктів, людського фактора та його поведінки є базою для розробки наукового положення економічної соціології. Особливого значення для економічної соціології набула наука управління виробництвом з дослідження таких проблем: оптимізація співвідношення політичного й господарського управління економікою і науково-тех­нічним прогресом; ефективне поєднання централізованих і демократичних засад в управлінні; формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні; вироблення кадрової політики — принципів добору, підготовки, розстановки й виховання управлін­ських кадрів, а також критеріїв оцінки ефективності їх діяльності.

Водночас економічна соціологія розробляє наукові положення, які використовує наука управління, зокрема соціальні аспекти полі­тичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні орієнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо.

У теоретичних дослідженнях економічна соціологія застосовує поняття, які розроблені філософією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив, особистість, сві­домість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить міцні зв’язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та іншими суспільними науками.

Дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Необхідність такої інтег­рації зумовлюється тим, що економісти, вивчаючи економічну сферу, не беруть до уваги соціальних відносин, зокрема сімейних відносин і бюджету, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров’я розглядають лише з точки зору фінан­сування й розвитку. Соціологи досліджують суспільні відносини без глибокого проникнення в економічні процеси. Інтеграція економічного й соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості розвитку економіки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки визначаються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного продукту, національного доходу, фонду споживання тощо. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.

Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економічних інсти­тутів та організацій, але носить внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства.

Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включаючи взаємодію не тільки економічних, а й соціаль­них інститутів та організацій. Якщо економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що грунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини.

В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, якого можна використовувати, розподіляти, формувати, і не враховується її поведінка. Людина в соціологічному підході виступає суб’єктом економічних і соці­альних процесів із власними цінностями, особистими матеріаль­ними і духовними потребами.

Формулювання економічного й соціального підходів пов’я­зується з розвитком відповідних відносин. Їх об’єднання визначило економічну соціологію, але в результаті інтеграції вона одержала якості, яких немає в окремих підходах. Економічна соціологія включила в арсенал дослідження факторний, системний і ситуаційний підходи. Це дозволило глибше розкрити людський, інфор­маційний, науковий і культурний фактори, а також фактор часу.

У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соці­ологія посідає особливе місце як міждисциплінарна наука, яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер. Зв’язок економічної соціології з різними науками дає можливість розгортати конкретні соціологічні дослідження з широкого кола питань та проблем, зосереджуючи основну увагу на взаємодії соціальних спільностей і груп, які впливають на макроекономічну систему.

Економіка як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін і споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.

Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм сус­пільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кад­рів. Реалізація цієї функції вимагає застосування гнучких механізмів розподілу й перерозподілу кадрів, забезпечення їхньої мобільності. У нинішній час відчувається дефіцит ряду професій, зокрема робіт­ників найвищої кваліфікації. Гостро стоїть проблема становища наукових працівників.

Друга функція — стимулююча — забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці. Соціологічні дослід­ження 80-х років довели, що у повну силу працювала лише 1/3 частина працюючих. Тут позначився негативний вплив зрівняльних тенденцій в оплаті праці, погані умови й слабка організація праці. Виявом цих процесів у кваліфікованих робітників був перехід на більш прості види праці. Лише 7—10% керівників середньої ланки припускалися думки про просування вгору, разом із тим 80% готові були перейти у робітники.

Третя функція — інтеграційна — виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення даної функції свідчить соціальна напруга відносин. За проведеними дослідженнями, 85% керівників середньої ланки вказали на напружений, конфліктний характер взаємовідносин на промислових підприємствах.

Четверта функція — інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

Ці функції здійснюються через велику кількість соціальних механізмів — добору та розстановки кадрів, розподільчих відносин, планування постачання, споживання і т.ін. Ефективність реалізації функцій значною мірою залежить від рівня економічної культури суспільства, кожного індивіда.

План семінарського заняття

1. Суть економічної соціології, її теоретико-методологічні аспекти.

2. Економіка як соціальний інститут, його структура та функції.

3. Взаємодія економічної та соціальної сфер, механізм регулювання.

Теми рефератів

1. Макроекономічна ситуація в Україні, її вплив на соціальну сферу.

2. Бідність як соціальний феномен.

3. Соціальний захист найбільш вразливих верств населення при переході до ринку.

Література

1. Глубкова Т. Социология и экономика // Современное общество. — 1993. — №2.

2. Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни. — Новосибирск, 1991.

3. Кизилов А. Массовое социально-экономическое сознание: Тенденция изменения (1989—1993) // Современное общество. — 1994. — №1.

4. Социальные аспекты экономической реформы. — К., 1991.

5. Экономическая социология и перестройка / Под ред. Р. В. Рывкиной. — М., 1989.

Навчальні завдання

1. З якою реальністю має справу економічна соціологія? Помір­куйте над цим питанням, адже економіки взагалі не існує, і навіть сам термін “економіка” багатозначний. Розкрийте співвідношення понять “макроеко­номіка” і “мікроекономіка”. У чому, на ваш погляд, полягає специфіка соціологічного вивчення соціально-економічних явищ (процесів) на рівні макроекономіки та мікроекономіки? Складіть перелік ознак, за допомогою яких можна дати соціологічну характеристику таких секторів економіки України: формального сектора, домашнього господарства, тіньового сектора.

2. Розкрийте, у чому, на ваш погляд, полягає різниця між підходами соціолога та економіста до економічної діяльності та економічних інсти­тутів. А що між ними спільного?

3. Аргументуйте тезу про те, що етап економіки та рівень соціального розвитку суспільства пов’язані між собою. З цією метою складіть перелік статистичних показників, за допомогою яких можна проаналізувати співвідношення економічного зростання та соціального прогресу в конкретній країні за певний період часу.

4. Яке, на ваш погляд, співвідношення між економічними циклами та іншими (інноваційними, науково-технічними, соціальними)? Складіть перелік показників, за допомогою яких можна проаналізувати вплив середніх економічних циклів (так званих промислових) на: а) рівень життя різних со­ціальних груп; б) рівень зайнятості.

5. Як ви вважаєте, чи обов’язкова синхронність у розвитку процесів реформування економіки і змін у соціальній структурі суспільства? Аргументуйте свою відповідь.

Завдання для перевірки знань

1. Що розуміється під економічною соціологією?

2. Розкрийте зміст соціальної і економічної сфер.

3. Охарактеризуйте об’єкт і предмет економічної соціології.

4. Що таке теорія і методологія економічної соціології?

5. Що таке економічна культура?

6. Висвітліть зв’язок економічної соціології з іншими науками.

Тема 10. Соціологія праці та управління

Вивчення соціології праці та управління має неабияку значущість. Адже праця у соціологічному розумінні є визначальним чинником у становленні людини як особистості, основою соціальної диференціації суспільства, формування соціальних процесів та явищ, засобом створення матеріальних і моральних благ. А в розвитку сучасного суспільства, в умовах перебудови державного апарату, нових вимог до якостей і навичок державних службовців та керівників різних рангів, необхідності підготовки нових кадрів для сфери управління надзвичайно важливою стає управлінська праця.

Соціологія праці й управління є однією з найбільш важливих і перспективних галузей сучасної соціологічної думки, міжнародно визнаною самостійною науковою дисципліною з офіційним статусом.

Головна мета вивчення теми — на основі економічного світог­ляду сформувати у студентів правильне розуміння соціальної сутності праці як базового виду соціальної діяльності, закономір­ності виникнення та розвитку явищ і процесів у сфері трудової діяльності; уміння проводити соціологічні дослідження, розробляти соціальні технології, управлінські рішення, регулювати соціальні відносини на всіх рівнях управління.

Студенти мають з’ясувати сутність об’єкта та предмету вивчення соціології праці й управління, соціальних процесів та явищ сфери трудової діяльності, механізмів взаємодії формальних і неформальних відносин на різних рівнях управління, їх єдність та співвід­ношення з суб’єктами управління; методи вивчення й узагальнення наукових і практичних дій суб’єктів по управлінню різними видами відносин; терміни, що відтворюють природу праці взагалі та управлінської діяльності зокрема (соціально-трудові відносини, соціально-трудові явища, соціально-трудові процеси, соціальні групи у сфері трудової діяльності, соціальне управління, інтереси, потреби, мотиви, соціальна структура, соціальна система тощо).

Студенти повинні знати історію становлення й розвитку со­ціологічної думки про працю, про управління, соціальні та іс­торичні передумови формування соціології праці й управління як самостійної наукової галузі, ті функції, які вона має виконувати в суспільстві, їх трансформацію з ускладненням соціальної диференціації суспільства. Предметом їхньої уваги має стати поява в США та Європі різних соціологічних шкіл з теорії праці та соціального управління, основні етапи становлення цієї науки.

Перший, так званий класичний, етап становлення соціології праці й управління пов’язаний з іменем американського вченого Ф. Тейлора. Тейлор та його послідовники висунули два тверження, що не втратили свого значення і в наш час: 1) про необхідність поділу праці у сфері управління на загальне і функціональне управління; 2) про відокремлене планування методів праці й виробничої діяльності в самостійну функцію управління.

Соціологія праці й управління свій подальший розвиток знайшла у 14 всесвітньо відомих принципах ученого Файоля, доктрині люд­ських стосунків Е. Мейо, наукових розробках представників американського менеджеризму, науковців вітчизняної школи організації праці та управління.

Вивчення праці як базового соціального процесу має розпочинатися з визначення соціальної сутності праці, розгляду таких категорій, як “зміст” і “характер” праці, соціальних функцій праці, їх змін у ринкових умовах.

Слід вирізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним є доцільна діяльність працівника, мотивація, ставлення до праці. Функціональний зміст праці проявляється у виконуваних працівниками ролях, функціях.

Соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від уже знайомого студентам економічного) означає урахування наявності нерівності — неоднакового становища різних соціальних груп та окремих працівників, їх трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

Соціологи виходять із того, що праця є єдиним способом розвитку людства, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин, і оптимізація суспільних відносин (що особливо важливо для подолання протиріч перехідних етапів суспільства) можлива за умов розвитку трудових відносин відповідно до потреб суспільства.

Необхідно наголосити на соціально-економічній неоднорідності праці як основи соціальної диференціації всього суспільства; розглянути сутність трудового колективу як основного суб’єкта трудових відносин, його соціальну структуру, функції, різні стадії його соціального розвитку.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну орга­нізацію і як соціальну спільноту. Колектив як соціальна організація є різновидом суспільного інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний поділ на соціальні групи.

Соціологія вивчає типи, структуру, функції, стадії розвитку, згуртованість трудового колективу. Згуртованість є однією з основних соціологічних характеристик трудового колективу. Вирізняють такі функції трудового колективу: виробничо-економічну, соціальну й духовно-інтегративну.

Серед основних проблем оптимізації соціального середовища в трудовому колективі слід виділити ті, що пов’язані з соціально-професійною спрямованістю особистості в трудовій організації. Студенти мають з’ясувати роль соціальних установок у формуванні професійної спрямованості, сутність професійного самовизначення й соціалізації особистості у виробничому колективі сприймати як результат професійної орієнтації, що представлена такими її складовими: профінформацією, профпропагандою, профадаптацією і профконсультацією.

Адаптація особистості в трудовій організації розглядається як різновид соціальної адаптації. Для більш глибокого її розуміння вивчаються структура і чинники адаптації, критерії її успішності, вибір професії як передумови професійної адаптації, трудова мобільність, безробіття.

Важливим завданням соціології праці й управління є формування відповідного ставлення до праці. Студенти мають вирізняти такі типи ставлення до праці: супернормативне — виключно сумлінне; нормативне, яке відповідає діючим нормам; ненормативне — несумлінне.

Структурними елементами ставлення до праці є мотивація, трудова поведінка й оцінка праці. Трудова поведінка людини визначається взаємодією ряду суб’єктивних і об’єктивних чинників. Суб’єктивні чинники — це потреби, інтереси, прагнення, цінності, ідеали, орієнтації. Вони є складовими соціального процесу — мотивації. Мотивація як внутрішня збуджувальна сила зумовлена необхідністю задоволення певних потреб. Отже, первинним елементом мотивації є потреби.

Студентам необхідно знати, що трудова діяльність людини грунтується одночасно на декількох мотивах, що складають мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації. У ринкових умовах особливої ваги набуває вивчення таких трудових ситуацій, як вибір та зміна фаху або місця роботи. У зв’язку з цим стають актуальними проблеми опосередкованого стимулювання, тобто створення умов для таких трудових ситуацій, що спонукають особистість діяти певним, заздалегідь передбаченим чином.

Стимулювання праці може носити економічний, соціальний соціально-психологічний і моральний характер. Стимули бувають матеріальними, нематеріальними, соціальними, творчими, моральними, соціально-психологічними.

При вивченні питань ставлення до праці слід звернути увагу студентів на наявність такого явища, як відчуження праці. Воно було описане Марксом і аналізувалося лише стосовно капіталізму. Стосовно ж соціалізму про нього стало можливим згадувати лише з початком горбачовської “перебудови”. Натомість Н. Смелзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. З’явившись на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспіль­стві воно не лише не зникає, а посилюється і набуває різних форм.

Відчуження праці передається

1) почуттям безпорадності, бо робітники не мають можливості придбати необхідні ресурси, їм не належать засоби виробництва, вони не розпоряджаються результатами своєї праці;

2) втратою відчуття сенсу своєї праці, бо у виготовленні кінце­вого продукту робітник виконує лише одну якусь операцію і часто-густо не має контакту з виконавцями інших операцій;

3) появою відстороненості, бо робітник не відчуває гордості за колективні здобутки, задоволення від процесу творення.

В. Блаунер унаслідок наукових досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а, перш за все, соціальні структури, які формуються у різноманітних трудових обставинах.

У структурі соціального управління соціально-трудовими процесами і відносинами слід вирізняти такі складові:

– вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

– використання різноманітної інформації у процесі управління;

– цілеспрямоване використання певних методів і формування відповідних стилей керівництва;

– розвиток самоврядування й виробничої демократії;

– планування соціального розвитку об’єктів управління.

Студенти мають відрізняти поняття “управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Як вважають українські вчені А. Хоронжий і Ю. Пачковський, менеджмент поєд­нує в собі різні підходи керування виробництвом. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома українська соціолог Н. Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом.

Слід зазначити, що соціологія праці й управління нині успішно розвивається в Україні. Ведуться різноманітні соціологічні дослід­ження. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соціологів є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, розвитку підприємництва, процесів приватизації, шляхів виходу з економічної кризи, методів подолання споживацьких настроїв, відчуже­ності, форм соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

План семінарського заняття

1. Предмет і основні категорії соціології праці та управління.

2. Соціально-трудові відносини та процеси. Праця як соціальний базовий процес.

3. Трудова мотивація. Ставлення до праці, його чинники та показники.

4. Сутність процесу соціального управління.

5. Керівництво: методи та стиль.

Теми рефератів

1. Історія соціології праці та управління.

2. Проблеми формування трудової мотивації в сучасних умовах.

3. Трудові організації у ринкових умовах.

Література

1. Дикарева А. А., Мирская М. И. Социология труда: Учеб. пособие. — М., 1989.

2. Дворецкая Г. В., Махнорылов В. П. Социология труда: Учеб. пособие. — К., 1990.

3. Кравченко А. И. Социология труда в ХХ веке: Историко-критический очерк. — М., 1987.

4. Полторах В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. — К., 1992.

5. Социология труда: Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Крав­ченко, В. В. Щербины. — М., 1993.

6. Кравченко В. И. Прикладная социология и менеджмент. — М., 1985.

7. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В. А. Полторак. — К., 1993.

8. Краткий словарь по социологии. — М., 1998.

Навчальні завдання

1. Чітко визначивши предмет вивчення соціології праці й управління та інших наук, що мають спільний об’єкт вивчення, схематично відтворіть зв’язок між ними.

2. Виписати основні терміни, що відтворюють соціологічні аспекти праці й управління, спочатку дати їм пояснення, виходячи з власного жит­тєвого досвіду та теоретичних знань, а потім (користуючись словниками та іншими літературними джерелами) виписати й порівняти їх наукові тлумачення, що наводяться різними авторами.

3. Проаналізувати систему управління конкретного трудового колективу і виявити елементи різних управлінських теорій, що містяться в ній. Занотувати основні моменти з теорії, що становлять методологічні основи соціології менеджменту, і спробувати знайти їм застосування в практичній діяльності по управлінню трудовим колективом. Матеріал подати у вигляді наступної таблиці.

Теорія

Практика

Автор

Основні
принципи

Зміст управлінських дій, що відповідають
даному принципу

Пропонується ранжувати за ступенем значущості наступні фактори, що характеризують ділові та особисті якості керівника: професійні знання, дос­від, відповідальність, надійність, працелюбство, старанність, дисциплінова­ність, взаємовідносини з іншими праців­никами, готовність до співробіт­ництва, цілеспрямованість, бажання й здатність до самовдосконалення, самостійність у роботі, здатність самостійно приймати рішення.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров