Проблема поширеності номінативних речень другорядними членами речення.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 3Следующая ⇒

Номінативні речення

У граматичній літературі немає єдиної думки щодо значення та структури номінативних речень, хоч їх дослідженню приділено багато уваги.

Номінативними називають односкладні речення, що стверджують буття предмета або явища, яке може ускладнюватися значенням вказівки, емоційної оцінки, волевияву, і мають головний член, виражений називним відмінком іменника (його еквівалента займенника) або кількісно-іменниковим сполученням, напр.: Зима. У лісі стало зовсім холодно (В. Підмогильний). Три дні і сто вражень (В. Симоненко). Вона! Боже, справді вона (В. Самійленко).

Порівняно з іншими типами односкладних речень, номінативні утворення викликають найбільше дискусій стосовно окремих питань, а саме:

1. Статус номінативних речень.

Тривалий час номінативні речення не виокремлювали як різновид, а вважали неповними двоскладними, безособовими тощо. Уперше почав кваліфікувати номінативні речення як окремий тип О. М. Пєшковський. У сучасних дослідженнях їх здебільшого трактують як різновид іменних односкладних речень (номінативні, називні).

2. Питання визначення граматичної функції називного відмінка в номінативних конструкціях дебатується давно. О. О. Потебня, Ф. Ф. Фортунатов, О. М. Пєшковський вважали, що словоформа називного відмінка є присудком. Д. М. Овсянико-Куликовський, Л. А. Булаховський – підметом, О. О. Шахматов, К. М. Галкіна-Федорук доводили, що в одних випадках є підметом, в інших – присудком. Більшість сучасних дослідників вважають називний відмінок іменника в номінативних реченнях головним членом односкладного речення.

3. Проблема кваліфікації односкладних речень за метою висловлювання, інтонацією, характером предикативних відношень.

Одні мовознавці вважають, що номінативні речення за метою висловлювання бувають розповідні, питальні, а за інтонацією – окличні (О. М. Пєшковський, О. О. Шахматов), стверджувальні й заперечні (О. М. Пєшковський). Інші вчені висловлюють думки про те, що номінативні речення не можуть бути питальними (В. В. Бабайцева, С. П. Дудик) чи заперечними, бо це суперечить самій сутності номінативних речень – значенню буттєвості (Б. М. Кулик).

1. Проблема часової і способової співвіднесеності номінативних речень.

О. М. Пєшковський вважав, що номінативні речення не можуть виражати минулого часу і сприймаються під знаком теперішнього (аналогічно – Л. А. Булаховський, Б. М. Кулик, С. П. Дудик). І. І. Слинько та ін. вважають, що номінативні речення мають часову і способову парадигми, напр.: Тиша. Була тиша. Буде тиша. Була б тиша. Щоб тиша. Хоча б тиша.

Здавна вважали, що в номінативних реченнях можуть уживатися означення, деякі додатки і не можуть бути обставини (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, Л. А. Булаховський, Б. М. Кулик, С. П. Дудик та ін.), оскільки обставини і більшість додатків залежать від присудка, який у номінативних реченнях відсутній.

Коли ж виникло вчення про детермінанти, тобто про особливі поширювачі предикативної основи в цілому, стали вести мову про те, що детермінанти можуть бути і в номінативних моделях.

Згідно з першим підходом, речення Надворі дощ (М. Бажан) є двоскладним неповним, а за другим – номінативним із локативним поширювачем. Ми будемо дотримуватися першого кута зору, в основі якого лежать реальні показники, а тому односкладними вважатимемо речення, у яких:

а) відсутні будь-які обставини (але, ураховуючи думку Л. А. Булаховського, до номінативних зараховуватимемо речення з обставиною, якщо воно стоїть у ряду інших односкладних речень, напр.: Весняний вечір, зорі дикі, в калюжах грязна вода (А. Малишко));

б) номінативним є також речення, у якому наявний синкретичний другорядний член речення, що вживається в морфологічній формі, типовій для обставини (прийменниково-відмінкова конструкція), напр.: Черемхова гілка, Вечірня пора. Далека сопілка На схилах Дніпра (М. Луків). Скляні переливи, скляні передзвони. І схлипи довкола, і сльози невтішні (М. Луків).

Тому за наявністю / відсутністю обставинних поширювачів треба відрізняти номінативні і двоскладні неповні речення, зокрема неповні контекстуальні, напр.: Що згадав у непокою, що привиділось тобі? Чи за дальньою рікою переправи голубі? (А. Малишко) і неповні еліптичні речення, напр.: В росі Тарасова могила, навколо – мармур і чавун (В. Сосюра);

в) в односкладних номінативних реченнях може бути додаток, який залежить від іменника (найчастіше це іменник віддієслівний), напр.: Вечір. Спів пісні, що долинає із сусідньої вулиці;

г) номінативні речення можуть бути поширені означеннями – узгодженими, неузгодженими і прикладками, напр.: Берег річки, Трава лугова (М. Луків). Село Верба. На обрії химерні пасма гір (В. Сосюра).

Означення, виражене прикметником (або дієприкметником, займенником, числівником), у типовій позиції стоїть перед означуваним словом. Проте для художньої мови характерна інверсія, що пояснюється стилістичними вимогами, напр.: Зелений гай. Степи шовкові, і даль, що квітами буя (В. Сосюра).

Не завжди легко розрізнити речення, у яких прикметник виконує роль присудка, а в яких означення. Засобами синтаксичної диференціації в таких реченнях є: порядок слів та інтонація з урахуванням, звичайно, контексту, а саме:

а) препозитивний прикметник здебільшого є означення (тому речення односкладне), він не виділяється наголосом і вимовляється разом із пояснюваним іменником без пауз, логічно наголошеним є іменник, напр.: Осіння ніч. Безмовне поле. Під місяцем блищить ріка (М. Луків). Солодкі хвилини свята, Салюти, пісні, знамена (М. Луків);

б) постпозитивний прикметник, якщо він не відокремлений, здебільшого є частиною складеного іменного присудка у двоскладному реченні. Цей прикметник інтонаційно виділений наголосом, відділений від пояснюваного іменника-підмета паузою, напр.: Щасливий це був час. Ночі зоряні, теплі, українські (Марко Вовчок). Земля замислена і строга, І небеса – як бірюза (М. Луків);

в) якщо постпозитивний прикметник відокремлений, він є означенням односкладного речення, напр.: Чудовий день, погожий, весняний (З газ.);

г) присудком двоскладного речення може бути й постпозитивний прикметник у таких випадках:

– якщо логічний наголос падає на прикметник, а при означуваному іменнику є своє означення,, виражене здебільшого вказівним займенником або іншими частинами мови, напр.: Скляний той стовп. Мальований той воїн(О. Пахльовська). Барвисті осені полотна, А літо вже одколосилось (М. Луків);

– якщо далі йде підрядна частина, що стосується найчастіше головної частини в цілому (підрядне обставинне), напр.: Страшні слова, коли вони мовчать (Л. Костенко) або безсполучникове різнотипне, напр.: У всякого своя доля і свій шлях широкий: той мурує, той руйнує…;

– якщо при прикметнику є підсилювальні частки або слова, близькі до часток (займенники), напр.: Тут з кожним кроком усе глибша, все похмуріша осінь (М. Луків). Така шалена стужа, така крута зима (М. Луків);

д) постпозитивні прикметники можуть бути означеннями, якщо на них не падає логічний наголос і вони стоять у ряду інших односкладних речень, напр.: Гніздо лелече. Осокір. Стежина до криниці (М. Луків) (названо окремі деталі загальної картини).

6. Проблема класифікації номінативних речень є дискусійною. Залежно від значення та структури розрізняють такі різновиди номінативних речень:

1. Буттєві номінативні речення (Б. М. Кулик – екзистенціальні, або описові), що є власне-номінативними і найтиповішими в українській мові, напр.: Далина. Далечінь. Світлодаль... У мандрівку збирається молодь (М. Сингаївський). Вони виконують описову функцію і вживаються тоді, коли потрібно зафіксувати існування, наявність якогось явища, предмета, факту, події тощо і вживаються:

а) у художніх описах, напр.: Тополі. Дороги. Блакить (М. Луків). Долівка вистелена зіллям. Дубові стіни, рушники (М. Луків). Такі конструкції вживаються й тоді, коли треба передати швидку зміну подій, картин, напр.: Дитинство. Школа. Як багато і вражень, і споминів, і снів! (В. Сосюра) чи протиставити, напр.: Народження і смерть, початок і кінець (М. Луків);

б) у драматичних творах (як ремарки), коли треба виділити окремі предмети і явища, які в сукупності дають уявлення про певну обстановку, напр.: Будуар Джені. Ніч. Годинник вказує на три чверті на другу. Радіоапарат…Лампа в помаранцевому абажурі (Я. Галан);

в) у розповідях, коли треба перерахувати речі, явища, напр.: Вів мене Андрій городами. Буряки. Капуста, картоплі… По межах соняшники рядами посхиляли важкі голови… (С. Васильченко)

2. Вказівні номінативні речення – односкладні речення, у яких значення буттєвості, існування ускладнюється значенням вказівності, яке морфологічно виражається вказівною часткою. Виокремлюють два різновиди:

а) вказівні номінативні речення, у яких указано на предмет або явище за його наявності (уживаються частки ось, осьде, он, онде, от), напр.: Ось місяць, зорі,солов’ї (П. Тичина). Ось вам тихий порт (П.Тичина);

б) вказівні номінативні речення, що вказують на раніше згадуваний або на очікуваний предмет чи явище при його появі з метою виділення з-поміж інших однорідних / неоднорідних предметів або явищ (ось і, от і, он і, і ось, і он, і от), напр.: Ось і той шлях (М. Стельмах). От і Чернігів. Ранком він ще спав (П. Тичина).

Стосовно інших різновидів у науковій літературі немає єдиної думки. Існують різні погляди на деякі одиниці іменного типу.

3. Оклично-номінативні речення виокремлює Б. М. Кулик. Вони вживаються тоді, коли треба повідомити про якусь незвичайну подію чи дати сигнал про щось, напр.: Ось чутно, як лопотить хтось босими ногами по вулиці… По-же-жа! (М. Коцюбинський)

4. Оцінні номінативні речення (П. С. Дудик, А. П. Загнітко), що поєднують у своєму звучанні номінацію предмета та його емоційну оцінку. З-поміж номінативно-оцінних речень розрізняють: 1) оцінно-стверджувальні, у яких подано кваліфікацію констатованих предметів, їхню оцінку, напр.: Справді славна дівчина(М. Стельмах); 2) оцінно-окличні речення, у яких наявність предмета супроводжується його піднесеною емоційною оцінкою: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина). Що за вітер з-за гори! (А. Малишко). Емоційна піднесеність передається зазвичай займенниковим компонентом на зразок який (-а, -е), такий (-а, -е), аналітичною часткою що за та ін.

На нашу думку, такі конструкції доцільніше кваліфікувати як двоскладні повні (1-е і 2-е речення) чи двоскладні неповні (3-є речення).

5. Власне-називні, до яких належать назви книг, газет, журналів, часописів, картин, музичних творів, установ, підприємств, організацій, написи на вивісках, штампах, назви страв у меню їдалень та ін., пор.: „Собор” (назва роману О. Гончара), Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького та ін. На думку А. П. Загнітка, такі назви з номінативним значенням виражають судження, існування і вживаються для того, щоб позначити, виділити який-небудь предмет або явище, указати на нього, розкривши його зміст та призначення назвою. Вони набувають комунікативного навантаження в процесі спілкування і характеризуються констатувальною інтонацією. Як різновид номінативних речень – називні – у СУЛМ за ред. І. К. Білодіда. І. І. Слинько та ін. зараховують до вказівних комунікатів. О. О. Шахматов, Л. А. Булаховський, Б. М. Кулик не вважають номінативними реченнями, бо в них не виражається судження, буття.

6. Спонукально-бажальні номінативні речення, у яких стверджується необхідність або бажаність того, щоб предмет, названий іменником у називному відмінку, став наявний. Цей тип речень лексично обмежений. До них належать усталені в мові виробничі команди або військові накази чи розпорядження, категоричні вимоги тощо: Документи! – Документи у нас, товаришу, різні, – сказав повстанець... (О. Довженко). Сюди ж зараховують інколи „скам’янілі” форми вираження вітання у формі називного відмінка на зразок Добрий день!

Доцільніше подібні словосполуки не кваліфікувати як односкладні номінативні речення, а зараховувати до нечленованих одиниць (еквівалентів речення, слів-речень).

7. Номінативний теми,абоназивний уявлення – це речення, що називають особу чи предмет, щоб викликати в слухача або читача певне уявлення про них. Зазвичай такі слова стоять на початку, мають окличну інтонацію, синтаксично з наступним реченням не пов’язані, хоч у семантичному плані і збігаються з тим чи тим його членом, здебільшого вираженим іменником, напр.: Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М. Стельмах). Сибір. І соловецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний (В. Стус).

У науковій літературі такі утворення потрактовані по-різному: О. М. Пєшковський, О. О. Шахматов та ін. не вважають реченнями, оскільки, на їхню думку, такі конструкції не виражають судження; П. С. Дудик виокремлює як різновид номінативних речень – називний уявлення; І. І. Слинько та ін. зараховують до комунікатів (форми уявлення і називання); А. П. Загнітко – як „називний теми”, або „номінативний теми”, вважаючи, що, подібно до інших різновидів номінативних речень, ці утворення являють собою інтонаційно оформлену самостійну комунікативну одиницю.

8.Суперечливим у науковій літературі є статус й інших одиниць, які доцільніше не зараховувати до номінативних, зокрема:

а) уживані в художніх описах характеристики, що становлять перелік певних рис особи (портрет), про яку йдеться в попередньому реченні, на думку Б. М. Кулика, не мають значення буття, констатації, а називають ознаку того, про кого чи про що йдеться в попередньому реченні, напр.: До багаття підійшов чоловік. Високий на зріст, кудлата непокрита голова, маслакувата постать(І. Ле) (це приєднувальні конструкції атрибутивного типу);

б) найменування осіб по імені, по батькові й прізвищу при рекомендації, вважає Б. М. Кулик, також не є номінативними реченнями, бо вони за своєю функцією наближаються до двоскладних неповних із домислюваним підметом „я” („це я”), „він” („це він”), напр.: Дозвольте познайомитись: Шевченко. Не є номінативним питальне речення з називним відмінком власного імені при домислюваному підметі „ти” („це ти”), „ви” („це ви”), напр.: Микола Іванович? Заходьте;

в) питальні структури, речення-відповіді діалогічної мови та відповіді у формі підрядної частини теж доцільніше кваліфікувати як двоскладні неповні, а не номінативні, напр.: – Яка твоя улюблена пора року? – Весна. – Весна? Вона сказала, що весна.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США