Фінансове прогнозування та планування.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 4

Біла Олена

11. Сутність та складові грошово-кредитної політики держави.

Суть грошово-кредитної політики полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації зайнятості і цін, економічного зростання та балансу зовнішніх платежів. Основне призначення грошово-кредитної політики - впливати на економіку через систему грошового обігу з метою досягнення такого рівня національного виробництва, що характеризується повною зайнятістю і помірною інфляцією.

Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональної економічної політики, і її дієвість залежить від того, як вона кореспондується з іншими складовими економічної політики, зокрема з фіскальною, валютною, зовнішньоторговою політикою.

Обґрунтування і реалізація грошово-кредитної політики країни здійснюється такими суб'єктами, як центральний банк країни, комерційні банки, урядові структури, що згідно з чинним законодавством здійснюють контроль за станом грошового обігу і діяльністю його суб'єктів. При цьому використовуються як прямі, так і опосередковані методи впливу. Прямими є ті нормативи, що встановлюються центральним банком і є обов'язковими для виконання всіма адресатами. До них належать облікова ставка і норма обов'язкових резервів, визначення максимальних обсягів кредитів, що надаються комерційним банком, встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій, мінімального розміру статутного фонду комерційних банків та ін.

Центральним банком використовуються і засоби опосередкованого впливу на грошовий обіг. До них насамперед належать операції на відкритому ринку, регулювання облікової ставки, зміни резервної норми. Операції на відкритому ринку - один із найважливіших засобів здійснення грошово-кредитної політики, бо найсильніше впливає на обсяг грошової маси в обігу. Це купівля та продаж державних цінних паперів центральним банком на відкритому ринку. Купуючи або продаючи такі папери, центральний банк може збільшити або зменшити рівень банківських резервів і таким чином регулювати пропозицію грошей комерційними банками. Схема цього впливу така. Якщо центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банках, то тим самим збільшує обсяг їх резервів, а це через мультиплікаційний ефект приведе до збільшення пропозиції грошей комерційними банками через надання позик. При продажу центральним банком цінних паперів результат буде протилежний: купуючи їх, комерційні банки зменшать свої резерви, що приведе до скорочення ними пропозиції грошей у вигляді позик.

Другим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання облікової (дисконтної) ставки. Коли комерційні банки відчувають нестачу резервів, вони мають право позичати кошти у центрального банку. Якщо комерційний банк бере позику у центральному банку, то останній стягує з нього відсоткові платежі. Та ставка, за якою відбувається це стягнення, називається обліковою (дисконтною) ставкою. Повноваження змінювати її рівень надаються лише центральному банкові. Він і використовує їх з метою впливу на пропозицію грошей комерційними банками.

Схема цього впливу в основних рисах така. Одержуючи кредити для збільшення резервів, комерційні банки розширюють свої резерви, а отже, через мультиплікаційний ефект мають можливість збільшувати обсяг позик і тим самим збільшувати пропозицію грошей. При цьому відсоткові платежі, що сплачуються комерційними банками центральному банкові, є для них витратами, що зменшують їх доходи. Цю обставину і використовує центральний банк. Якщо він ставить за мету зменшити обсяг пропозиції грошей комерційними банками, то підвищує облікову (дисконтну) ставку, а це призводить до зростання відсоткових платежів і робить одержання кредиту невигідним для комерційних банків. Зменшуючи кредити, останні скорочують свої резерви, що через мультиплікаційний ефект приведе до меншої кількості позик, що надаються ними, а отже, і до зменшення пропозиції і грошей. При зменшенні облікової ставки комерційним банкам буде вигідно брати кредити у центральному банку, збільшувати свої резерви, що приведе до більшої кількості пропозиції грошей, зроблених ними. Таким чином, змінюючи розмір облікової (дисконтної) ставки, центральний банк може впливати на величину пропозиції грошей.

Третім інструментом грошово-кредитної політики є зміна резервних вимог. Як уже зазначалося, банки зобов'язані тримати мінімальну суму грошей у формі безвідсоткових резервів. Норма такого резерву встановлюється державою в особі центрального банку. її зміна суттєво позначається на пропозиції грошей. Якщо центральний банк підвищує резервну норму, банки вимушені будуть збільшувати свої резерви. Для цього вони будуть змушені продати частину своїх облігацій і будуть повертати частину наданих позик. Через мультиплікаційний ефект це приведе до скорочення пропозиції грошей. У разі зменшення норми резерву процес розвиватиметься у зворотному напрямі. Розмір вільних резервних коштів зросте, що дасть можливість банкам збільшити обсяг наданих позик, а отже, і пропозицію грошей. Цей процес стосується всіх комерційних банків, бо норми резерву є обов'язковими для всієї банківської системи країни. Тому зміна резервних вимог є дуже потужним засобом впливу на пропозицію грошей, бо навіть невеликі зміни в резервних вимогах ведуть до істотних змін у пропозиції грошей за рахунок мультиплікаційного розширення депозитів. Тому в практиці регулювання пропозиції грошей резервні вимоги визначаються на досить тривалий термін. В Україні резервні вимоги змінюються частіше, ніж у розвинутих країнах, оскільки банківська система перебуває у стані формування.

При порівнянні трьох основних інструментів грошово-банківської політики слід зазначити, що основним засобом впливу на пропозицію грошей є операції на відкритому ринку, оскільки повністю і дуже точно контролюються центральним банком. Використовуючи заходи грошово-кредитної політики центральний банк регулює пропозицію грошей і цим суттєво впливає на кон'юнктуру економіки в країні.

12. Інвестиційна політика держави та її вплив на забезпечення розвитку фінансової системи.

Головними етапами інвестування є такі:

- перетворення ресурсів у капіталовкладення (витрати), тобто спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

-перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживної вартості;

- приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Інвестиційна політика - це суттєвий важіль впливу як на економіку країни, так і на підприємницьку діяльність її суб'єктів господарювання. Під інвестиційною політикою держави розуміється комплекс цілеспрямованих заходів щодо створення сприятливих умов для всіх суб'єктів господарювання з метою пожвавлення інвестиційної діяльності, піднесення економіки, підвищення ефективності виробництва, а також вирішення соціальних проблем. Інвестиційна діяльність держави має певні види, що зображено на рисунку 8.1.

Основною метою інвестиційної політики є створення оптимальних умов для активізації інвестиційного потенціалу. Напрямами інвестиційної політики є організація сприятливого режиму для діяльності вітчизняних та іноземних інвесторів, збільшення прибутковості і мінімізації ризиків в інтересах стабільного економічного і соціального розвитку, підвищення життєвого рівня населення. Результат здійснення інвестиційної політики оцінюється залежно від обсягу залучених до розвитку економіки інвестиційних ресурсів.

Передумовою інвестиційної діяльності є наявність джерел фінансування інвестицій, до яких відносяться заощадження домашніх господарств; нерозподілений прибуток та амортизаційні кошти підприємств; кошти державного бюджету, які залишаються після здійснення видатків на державне споживання; іноземні заощадження.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути основні фонди, що створюються або модернізуються, оборотні кошти в усіх сферах економіки, науково-технічна продукція, фінансові активи та інші об'єкти власності, а також майнові права на інтелектуальну власність.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори (фізичні та юридичні особи, в тому числі й органи державної влади та управління) або її учасники, зокрема:

- громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, спілки і товариства, громадські й релігійні організації та інші юридичні особи;

- держава в особі центральних органів державної влади й управління, органів місцевої влади за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок всіх джерел фінансування;

- іноземні громадяни, юридичні особи та держави.

Формування ефективної державної інвестиційної політики в першу чергу залежить від правильного визначення її суті. В сучасній економічній літературі не існує єдиного погляду на державну інвестиційну політику. Вона визначається як частина державної економічної політики, спрямованої на забезпечення ефективної інвестиційної діяльності економічних агентів, або - як комплекс правових, адміністративних та економічних заходів, спрямованих на поширення й активізацію інвестиційних процесів. Перше визначення носить надто загальну форму; інше - зводить інвестиційну політику держави лише до її заходів. Державна інвестиційна політика розглядає діяльність держави щодо визначення мети, основних завдань і пріоритетних напрямів розвитку інвестиційного процесу в країні та комплекс заходів, спрямованих на реалізацію поставлених завдань.

Мета інвестиційної політики не є постійною, а може змінюватись залежно від умов економічного розвитку країни. Так, метою інвестиційної політики держави є створення привабливого інвестиційного клімату і розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення.

Завдання, передбачені державною інвестиційною політикою, повинні спиратися на комплекс заходів, які здатні забезпечити їх вирішення. Заходи - це способи застосування відповідних інструментів, за допомогою яких держава спрямовує поведінку економічних агентів на вирішення завдань щодо інвестиційного розвитку. Тому ефективність інвестиційна спрямованих заходів залежить від того, якою мірою вони здатні корелювати із завданнями, передбаченими інвестиційною політикою держави.

Інвестиційна політика держави є складовою економічної політики щодо забезпечення довготермінового розвитку економіки і становить систему заходів, спрямовану на формування централізованих та децентралізованих фондів фінансових ресурсів, у результаті цільового використання яких забезпечується ефективність процесів розширеного відтворення економіки. Отже, державна інвестиційна політика є сукупністю макроекономічних підходів і рішень, що визначають напрямки інвестування, мобілізують засоби підприємств та створюють сприятливий інвестиційний клімат за допомогою податкових, амортизаційних пільг, методів грошово-кредитного регулювання, забезпечують інституційну визначеність в управлінні процесом залучення, планування та реалізації інвестицій.

Визначаючи інвестиційну привабливість окремої сфери діяльності, потрібно враховувати комплекс факторів, що становлять зовнішні умови інвестиційного проекту:

- важливість галузі - значення продукції, її особливості, частка експорту, залежність від імпорту, рівень забезпеченості внутрішніх потреб країни, частка галузі або конкретної продукції у ВВП, основні споживачі продукції;

-характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції чи монопольності, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, сталість галузі щодо загального економічного спаду у країні;

- рівень державного втручання в розвиток галузі - низький, середній чи великий, включаючи державні капітальні вкладення, податкові пільги, можливість прискореної амортизації;

-соціальна значущість сфери діяльності - кількість робочих місць, регіональне розміщення виробництв, середня заробітна плата, діяльність профспілок, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них;

- фінансові умови роботи галузі - рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність.

Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, галузі, регіоні або на окремому підприємстві пов'язане з чітким регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційний клімат формується під впливом різноманітних політичних, інституційних, правових, економічних і соціальних чинників: політична і фінансова стабільність, ступінь державного втручання в економіку; рівень загальноекономічного розвитку країни; рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури; характеристика банківської сфери; стабільність національної валюти; характеристика податкової системи; вартість та кваліфікація робочої сили; купівельна спроможність населення; наявність та доступ до факторів виробництва; рівень криміногенних та інших ризиків.

13. Фінансовий механізм макроекономічного регулювання.

14. Роль фінансового контролю в системі державного управління.

Роль контролю у державному управлінні

З розуміння суті контролю в державному управлінні як здійснення перевірки відповідності діяльності керованого об'єкта приписам керуючого суб'єкта та усунення виявлених недоліків випливає, що контроль є самостійною функцією державного управління (далі — управління).

Функція контролю перебуває у тісному зв'язку з іншими функціями управління, вона полягає в оцінці відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять у цілому перед системою управління. Контроль дає можливість не лише коригувати управлінську діяльність, а й допомагає передбачити перспективи подальшого розвитку та досягнення конкретного результату.

В сучасних умовах виникла потреба у нових підходах до системи державного контролю, системи органів державного контролю та її законодавчого забезпечення. Існування такої системи пояснюється тим, що в перехідний період у суспільстві не поменшало недоліків у сфері державного управління, а управлінські рішення не стали ефективнішими.

Розглядаючи місце і роль контролю в державному управлінні, слід зазначити існування відмінностей між поняттями “система державного контролю” і “система органів державного контролю”.

Функцію контролю в державному управлінні здійснюють у різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль перетворився на засіб інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним фактором подальшого розвитку управління. На рівні органів виконавчої влади контроль трансформується у функцію, яка може бути як основною їх діяльністю, так і виступати складовою ширшої діяльності.

Система державного контролю в сфері управління не вичерпується і не зводиться до системи органів. Вона набагато ширша, оскільки включає і органи та осіб, для яких контроль не є основною діяльністю (а таких органів набагато більше), а також різноманітні форми його проведення. Отже, система державного контролю включає органи і посадові особи, наділені державою контрольними повноваженнями щодо органів державного управління, форми і методи контрольної діяльності, взаємозв'язки між: ними.

На відміну від системи державного контролю система органів державного контролю є вужчим поняттям, оскільки включає лише державні органи, для яких контроль є основною діяльністю, і здійснюється у відповідній сфері чи стосується певної функції, конкретних питань. Органи державного контролю наділяються контрольними повноваженнями, які поширюються на відповідну сферу чи галузь.

15. Фінансовий контроль: сутність, класифікація та еволюція.

Фінансовий контроль - одна з форм контролю з боку держави та інших уповноважених законодавством органів за законністю і обґрунтованістю виконання фінансових операцій з визначення результатів господарської та управлінської діяльності, створення та використання фондів фінансових ресурсів на цілі економічного і соціального розвитку держави.

Цей вид контролю здійснюється:

· за дотриманням фінансово-господарського законодавства в процесі формування та використання фондів грошових коштів;

· % щодо оцінки економічної ефективності фінансово-господарських операцій та доцільність зроблених витрат.

Фінансовий контроль - це самостійний контроль, тому на відміну від інших видів контролю (екологічного, санітарного, адміністративного) він має місце у всіх сферах суспільного відтворення і супроводжує весь процес руху грошових фондів, включаючи і стадію обмірковування фінансових результатів.

Специфіка фінансового контролю полягає в тому, що при його проведенні використовуються вартісні категорії та показники, які визначають кінцевий результат господарського процесу.

Класифікація фін. контролю

1. За часом проведення фінансовий контроль поділяється на попередній, поточний і наступний.

Попередній фінансовий контроль проводиться до виконання господарських і фінансових операцій з формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів. Він здійснюється в процесі розробки фінансових планів, за його допомогою здійснюється оцінка фінансової ефективності планових заходів. Метою попереднього контролю є насамперед попередження порушень фінансової дисципліни, запобігання правопорушенням у сфері фінансової діяльності.

Поточний (оперативний) фінансовий контроль проводиться під час виконання господарських і фінансових операцій, у процесі виконання фінансових планів з метою своєчасної оцінки правильності, доцільності й законності вказаних операцій.

Наступний фінансовий контроль здійснюється після виконання господарських і фінансових операцій. Він спрямований на виявлення порушень, які не були встановлені під час попереднього й поточного контролю (наприклад, перевірки правильності сплати податків. Інших обов'язкових платежів податкового характеру). Такий контроль має на меті оцінку ефективності використання фінансових, трудових, матеріальних та інших ресурсів. За результатами наступного контролю можуть застосуватися заходи юридичної відповідальності в разі виявлення правопорушень у процесі формування, розподілу й використання фондів коштів.

2. За характером взаємовідносин і суб'єкта контролю виокремлюють внутрішній і зовнішній фінансовий контроль.

Внутрішній фінансовий контроль — це самоконтроль, який здійснюється організацією, підприємством, установою як за власною фінансовою діяльністю, так І за фінансовою діяльністю своїх структурних одиниць.

Зовнішній фінансовий контроль здійснюється стороннім органом, уповноваженим на проведення контрольних дій у сфері додержання фінансової дисципліни окремими учасниками фінансових правовідносин.

3. Фінансовий контроль за формами проведення поділяють на обов'язковий та ініціативний.

Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється на підставі вимог чинного законодавства відповідно до компетенції контролюючих суб'єктів—відповідних органів державної чи місцевої влади або інших уповноважених суб'єктів.

Ініціативний фінансовий контроль, на відміну від обов'язкового контролю, здійснюється на підставі рішень суб'єктів господарювання як самостійно, так і за участю сторонніх контролюючих суб'єктів.

4. Залежно від природи контролюючих суб'єктів виділяють наступні види фінансового контролю.

Державний фінансовий контроль, який здійснюється державними органами як законодавчої, так і виконавчої гілок влади. Він, у свою чергу, поділяється на: загальнодержавний (здійснюється органами державної влади незалежно від відомчої підпорядкованості підконтрольних суб'єктів) і відомчий (здійснюється міністерствами, Іншими органами виконавчої влади за фінансовою діяльністю підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій).

Муніципальний фінансовий контроль — це контроль, що здійснюється органами Місцевого самоврядування під час реалізації бюджетного процесу, муніципальних програм розвитку відповідної території, а також вирішення інших питань місцевого значення в галузі формування, розподілу й використання фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюють керівники підприємств, установ, організацій, інші уповноважені посадові особи, відповідні структурні підрозділи підприємств, установ, організацій. Він спрямований на процес фінансово-господарської діяльності цих підприємств, установ та організацій. Метою цього контролю є реалізація фінансово! стратеги та запобігання кризовим ситуаціям, які можуть погіршити фінансовий стан вказаних суб'єктів контролю.

Аудиторський фінансовий контроль здійснюють незалежні аудитори або аудиторські фірми як за ініціативою суб'єкта господарювання, так і за вимогою чинного законодавства. Він спрямований на перевірку інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх фінансової і бухгалтерської звітності й обліку, відповідності такої діяльності чинному законодавству.

Громадський фінансовий контроль, який можуть здійснювати як окремі громадяни, так і їх об'єднання (трудові колективи, професійні спілки тощо), громадські організації щодо контролю за дотриманням вимог чинного законодавства насамперед владними структурами в процесі фінансової діяльності, зокрема пов'язаної зі сферою прав і законних інтересів громадян.

5. Залежно від цільової спрямованості контрольних дій контролюючих суб'єктів розмежовують такі види фінансового контролю, як стратегічний і тактичний.

Стратегічний фінансовий контроль — контроль, за допомогою якого вирішуються питання стратегії розвитку держави, адміністративно-територіальних утворень, окремої галузі господарства, окремих підприємств, організацій, установ у майбутньому.

Тактичний фінансовий контроль — контроль, що має на меті вирішення поточних питань фінансової діяльності різноманітних суб'єктів фінансових відносин.

6. За місцем проведення фінансовий контроль поділяється на контроль виїзний та дистанційний.

Виїзний фінансовий контроль — це контроль на місці, при якому контролюючі суб'єкти здійснюють відповідні заходи контролю безпосередньо на підконтрольному об'єкті.

Дистанційний (безвиїзний) фінансовий контроль—контроль, який здійснюється на відстані за допомогою відповідної інформації, наданої підконтрольним суб'єктом.

7. За сферою фінансової діяльності фінансовий контроль розподіляють на бюджетний, податковий, валютний, банківський, страховий та ін.

Білозьоров Євген

16. Бюджет: сутність, види, призначення.

17. Проблеми формування державного бюджету.

18. Сутність, роль та сучасні тенденції бюджетного перерозподілу ВВП в Україні.

19. Казначейська система виконання бюджету: сутність, структура та призначення.

20. Міжбюджетні відносини та перспективи їх розвитку.

Борисюк Юрій

21. Сутність, види та наслідки бюджетного дефіциту.

22. Питання державного боргу і державної заборгованості в Україні.

23. Сутність та класифікація державного боргу.

24. Управління державним боргом: сутність і складові.

Боровик Олександр

25. Ефективність управління державним боргом і національна безпека.

Система управління державним боргом - це упорядкована в певний спосіб сукупність об' єктів, суб' єктів, методів, важелів, інструментів, норм, стандартів, процедур, регламентованих нормами національного й міжнародного права, сформована з метою оптимізації формування, перерозподілу та використання тимчасово вільних кредитних ресурсів в інтересах реалізації загальнонаціональних завдань та пріоритетів.

Складові системи управління державним боргом:

1. Об'єкти управління державним боргом:

o випущені та непогашені боргові зобов'язання держави;

o запозичені кошти, що надійшли в розпорядження уряду та суб' єктів господарювання із внутрішніх та зовнішніх джерел.

2. Суб'єкти управління державним боргом - органи, організації, установи, на які відповідно до чинного законодавства покладено зобов' язання здійснювати заходи, пов' язані з управлінням державним боргом, а також юридичні особи (позичальники гарантованих кредитів), міжнародні фінансово-кредитні організації та уряди іноземних держав, що є кредиторами держави.

3. Боргова політика - складова економічної політики держави щодо можливого залучення додаткових фінансових ресурсів за рахунок випуску і розміщення державних боргових зобов' язань, підписання міжнародних, міждержавних угод для фінансування державних видатків чи програм економічного розвитку та обслуговування й погашення державного боргу.

У світовій практиці неспроможність країни обслуговувати державні боргові зобов' язання періодично виникала в процесі розвитку державного кредиту багатьох країн. Наслідком такого становища, як правило, стає відмова держави від виконання власних боргових зобов' язань (дефолт). Іноді відмова від виконання власних зобов' язань пов' язана зі зміною державного устрою та небажанням нового уряду країни фінансувати затрати з обслуговування боргів попередників.

Напрями діяльності з управління державним боргом:

1. Розроблення боргової політики держави.

2. Розроблення напрямів стратегічного й оперативного управління.

3. Законодавче забезпечення розвитку процесів запозичення.

4. Розроблення, вивчення й поповнення боргової статистики.

5. Здійснення аналізу ефективності та доцільності обслуговування.

6. Здійснення оперативного управління державним боргом.

7. Підготовка фахівців з управління державним боргом.

8. Контроль за рівнем ефективності функціонування всієї системи.

Завдання системи управління державним боргом:

Показники виконання програм – кількісні та якісні виміри, які характеризують результати виконання бюджетної програми і підтверджуються статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю й які дають змогу здійснити оцінку використання коштів на виконання програми

Головними вимогами до системи показників оцінки результативності бюджетних програм є компактність, комплексність, реалістичність, всебічна оцінка бюджетної програми, поєднання повноти охоплення інформації та простоти обчислення показників, порівнянність показників у часі й просторі, необхідна для відстеження динаміки процесів, однозначності інтерпретації, єдина методологія розрахунку, відкритість для користувачів. такі групи результативних показників:

- показники затрат – визначають обсяги та структуру ресурсів, що забезпечують виконання бюджетної програми;

− показники продукту – використовуються для оцінки досягнення поставлених цілей. Показником продукту є, зокрема, кількість користувачів товарами (роботами, послугами), виробленими у процесі виконання бюджетної програми;

− показники ефективності – визначаються як відношення кількості вироблених товарів (виконання робіт, надання послуг) до їхньої вартості у грошовому або людському вимірі (витрати ресурсів на одиницю показника продукту);

− показники якості відображають якість вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг)

Абсолютними показниками затрат є отримані асигнування за загальним фондом на виконання програми. Відносними показниками затрат можуть бути показники оплати праці; видатки на оплату комунальних послуг; видатки на придбання матеріалів на одиницю поточних видатків.

Показники якості відображають основні досягнення чи корисність для суспільства здійснення бюджетної програми (зниження рівня злочинності, зниження рівня захворюваності тощо).

Показники продукту визначають параметри оцінки досягнення поставлених цілей, такі як кількість наданих послуг або кількість споживачів послуг (кількість підготовлених спеціалістів, вилікуваних хворих, відвідувачів бібліотек тощо).

Показники ефективності визначають витрати ресурсів на одиницю показника продукту або навпаки

– скільки продукту виробляє одиниця ресурсів (вартість підготовки одного студента, кількість студентів на одного викладача, кількість пацієнтів на одного лікаря тощо)

Наявність результативних показників дає змогу провести якісний і кількісний аналіз практики застосування бюджетних технологій із виконання кожної бюджетної програми та оцінити ефективність використаних державних коштів у процесі надання суспільних благ населенню

Елементами процесу визначення ефективності бюджетних програм є моніторинг, контроль і оцінка програм. Мета проведення моніторингу та оцінки полягає у відстеженні ходу та результатів реалізаці програми, використанні ресурсів та наданні інформації відповідним особам.

Оцінка ефективності бюджетних програм здійснюється на підставі аналізу результативних показників бюджетних програм, а також іншої інформації, що міститься у бюджетних запитах, кошторисах, паспортах бюджетних програм, звітах про виконання кошторисів, звітах про виконання паспортів бюджетних програм.

Для оцінки ефективності бюджетних програм можуть використовуватись офіційна державна статистична, фінансова та інша звітність, дані, бухгалтерського, статистичного та внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, інформація про результати контрольних заходів, проведених контрольно-ревізійним підрозділом розпорядника бюджетних коштів, тощо.

1. Теоретичні аспекти фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент - підсистема загального управління господарсько-комерційною діяльністю підприємства, яка охоплює сукупність принципів методів і форм організації управління усіма аспектами його фінансової діяльності і спрямована на реалізацію стратегічних і тактичних цілей підприємства.

Цей вид менеджменту покликаний забезпечити зростання фінансових ресурсів, інвестицій, нарощування обсягу капіталу

Мета такого управління відповідає основній функції суб'єкта господарювання - отриманню прибутку.

Фінансовий менеджмент як система управління має об'єкт і суб'єкт управління.

Об'єкт управління у фінансовому менеджменті - це сукупність умов здійснення грошового обігу, обігу вартості, руху фінансових ресурсів і фінансових відносин між господарюючими суб'єктами І їх підрозділами у процесі господарювання.

Суб'єкт управління - це група фахівців (фінансова дирекція - апарат управління, фінансовий менеджер - керівник), яка за допомогою різних форм управлінського впливу забезпечує цілеспрямоване функціонування об'єкта.

Планування у фінансовому менеджменті відіграє істотну роль і охоплює весь комплекс заходів із розроблення рішень і впровадження їх у життя. Для підвищення ефективності цієї діяльності створюють методологію і методику розроблення фінансових планів.

Прогнозування у фінансовому менеджменті полягає в розробленні на довготермінову перспективу змін фінансового стану об'єкта загалом і його складових. Організування у фінансовому менеджменті - це об'єднання людей, які спільно реалізують фінансову програму на основі певних правил і процедур. До цих правил і процедур належить створення органів управління, встановлення взаємозв'язків між управлінськими підрозділами, розроблення норм, нормативів, методик.

Регулювання у фінансовому менеджменті полягає у впливі на об'єкт управління, за посередництва якого можна досягти стійкого стану фінансової системи у разі відхилень від заданих параметрів. Регулювання загалом охоплює поточні заходи усунення відхилень від планових завдань, встановлених норм і нормативів.

Координування у фінансовому менеджменті забезпечує узгодженість роботи всіх ланок системи управління, апарату управління та спеціалістів, а отже, єдність відносин об'єкта, суб'єкта управління та окремого працівника.

Стимулювання у фінансовому менеджменті полягає в зацікавленні працівників фінансової служби в результатах їхньої праці.

Контроль у фінансовому менеджменті - це перевірка організації фінансової роботи, виконання фінансових планів і т. ін.

Залежно від завдань, які покликаний розв'язувати фінансовий менеджмент, його класифікують на стратегічний і оперативно-тактичний. Стратегічний, як правило, пов'язаний з управлінням інвестиціями, оперативно-тактичний спрямований на управління готівкою.

Фінансовий менеджмент ґрунтується на концепціях грошових потоків, вартості грошей у часі, операційного та фінансового ризику, ціни капіталу, ефективного ринку.

1. Концепція грошових потоків.

З огляду на динамічну природу бізнесу основним об'єктом дослідження і управління в системі фінансового менеджменту є не прибуток, а грошові потоки. Концепція грошових потоків передбачає:

а) ідентифікацію грошового потоку, його тривалість і вид;

б) оцінювання факторів, що визначають величину його емітентів;

в) вибір коефіцієнта дисконтування, що дає змогу зіставити елементи потоку, генеровані в різні моменти часу;

г) оцінювання ризику, пов'язаного з певним потоком, і спосіб його обліку.

2. Склад та джерела фінансових ресурсів підприємства.

Фінансові ресурси властиві всім суб'єктам фінансових відносин. До фінансових ресурсів держави входять ресурси всіх секторів економіки:

·державного сектору;

· підприємств;

· громадських організацій;

·приватного сектору;

У кожному секторі економіки фінансові ресурси визначаються за рівнями управління. В державному секторі до складу фінансових ресурсів входять:

·ресурси державного бюджету;

·ресурси місцевих бюджетів;

·ресурси державних фінансових інститутів;

· ресурси місцевих об'єднань;

·ресурси підприємства, організацій, установ.
В інших секторах економіки, як правило фінансові ресурси перебувають у розпорядженні первинної ланки. В узагальнюючому вигляді склад фінансових ресурсів представлено на рис 2.1

Структура фінансових ресурсів розглядається в тісному зв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту за джерелами створення або напрямками використання. Завдяки такому розгляду стає можливим визначити рівень використання фінансових ресурсів у розподільчих процесах; дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму; прослідкувати рух кожної складової частини фінансових ресурсів.

За джерелами створення до складу фінансових ресурсів відносять:

·прибуток;

·доходи від особистого підсобного господарства;

·нарахування соціального страхування;

·амортизацію;

·чисті (непрямі) податки.

Найзначніша частка фінансових ресурсів створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування та інші соціальні потреби. Велику частку становлять непрямі податки. Крім цього частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування). Отже, основна частина фінансових ресурсів представляє собою грошове надходження новоствореної вартості. За видатками або напрямками використання до складу фінансових ресурсів відносять:

· витрати на розвиток економіки;

· державні дотації та виплати різниці в цінах;

·витрати на соціальні гарантії населенню;

· витрати на соціально-культурні заходи;

· витрати на розвиток науки;

·пенсії та надання допомоги;

·витрати на оборону;

· витрати на управління;

·витрати на зовнішньоекономічну діяльність;

· витрати господарських структур на соціальні заходи;

· інші витрати господарських структур;

·витрати на обслуговування державного боргу; ·інші витрати бюджету.

У кінцевму підсумку напрямки викоистання фінансових ресурсів можна поділити на три групи:

· перша група - поповнення фонду відшкодування;

· друга група - формування фонду споживання;

· третя група - формування фонду нагромадження.

Розгляд фінансових ресурсів за джерелами створення у зв'язку з напрямками використання має значення для визначення межі функціонування фінансових ресурсів. На рівні підприємства фінансові ресурси поділяються на: 1) власні; 2) позичені; 3) залучені. Джерелами створення фінансових ресурсів підприємств є внески засновників, прибуток, амортизаційні відрахування, цільове надходження, кредити всіх форм, кредиторська заборгованість підприємства. Для ефективного функціонування підприємства важливе значення має визначення оптимальної потреби в фінансових ресурсах, забезпечення структури, джерел їх формування та обґрунтованих напрямків їх використання. Важливо підкреслити, що фінансові ресурси окремого підприємства і держави в цілому взаємопов'язані. І для розв'язання проблем формування і використання фінансових ресурсів необхідний виважений, чітко налагоджений, економічно обґрунтований фінансовий механізм їх створення і використання.

3. Фінансова діяльність підприємств та ЇЇ організація.

Фінансова діяльність — це система форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

• фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

• пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

• виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

• мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

• контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

• фінансове прогнозування та планування;

• аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

• оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

На цій стадії фінансової роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливість одержання таких коштів.

На цій стадії складається фінансовий план підприємства. Мстою складання фінансового плану є визначення фінансових ресурсів, капіталу та резервів на підставі прогнозування величини фінансових показників: власних оборотних коштів, амортизаційних відрахувань, прибутку, суми податків.

Складають перспективні, поточні й оперативні плани. Поточний фінансовий план складається у формі балансу доходів та витрат, оперативний — у формі платіжного календаря.

Аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності підприємства — це діагноз його фінансового стану, який допомагає виявити недоліки, виявити та мобілізувати внутрішньогосподарські резерви, збільшити доходи та прибутки, зменшити витрати виробництва, підвищити рентабельність, поліпшити фінансово-господарську діяльність у цілому.

Процес аналізу можна поділити на два блоки:

1) аналіз фінансових результатів та рентабельності, який здійснюється за такими основними напрямками:

• аналіз та оцінювання рівня і динаміки показників прибутковості;

• аналіз фінансових результатів від іншої реалізації, позареалізаційної та фінансово-інвестиційної діяльності;

• аналіз та оцінювання використання чистого прибутку;

• аналіз взаємозв'язку витрат, обсягів виробництва продукції та прибутку;

• аналіз взаємозв'язку прибутку, руху оборотного капіталу та грошових потоків;

• аналіз та оцінювання впливу інфляції на фінансові результати;

• факторний аналіз показників рентабельності;

2) аналіз фінансового стану підприємства, який проводиться за такими напрямками:

• аналіз та оцінка складу і динаміки майна;

• аналіз фінансової стійкості підприємства;

• аналіз ліквідності балансу;

• комплексний аналіз і рейтингова оцінка підприємства.

Поточна та оперативна робота на підприємстві спрямовується на практичне втілення фінансового забезпечення підприємницької діяльності, постійне підтримування платоспроможності на належному рівні.

її зміст полягає:

• в постійній роботі із споживачами стосовно розрахунків за реалізовану продукцію, роботи, послуги;

• у своєчасних розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності та послуги з постачальниками;

• в забезпеченні своєчасної сплати податків, інших обов'язкових платежів у бюджет та цільові фонди;

• у своєчасному проведенні розрахунків по заробітній платі;

• у своєчасному погашенні банківських кредитів та сплаті відсотків.

Кріпка Анна

4. Фінансовий механізм підприємства.

З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.

Фінансовий механізм підприємств – це систему управління фінансами підприємства, призначена в організацію взаємодії фінансових взаємин держави і фондів коштів із метою ефективного їхнього впливу на кінцеві результати виробництва, встановлювана державою відповідно до вимог економічних законів. Фінансовий механізм підприємств є в усьому фінансовому механізмі, що провідною роллю фінансову сферу матеріального виробництва.

Фінансовий механізм підприємств має сприяти найповнішої й ефективної реалізації фінансами своїх можливостей, їх взаємодії. Насамперед, з допомогою механізму управління фінансами підприємств досягається забезпеченість її необхідною грошима.

До функцій фінансів для підприємства ставляться такі:

1) забезпечення підприємства грошима;

2) розподільча;

3) контрольна, які взаємопов'язані між собою.

Функція забезпечення підприємства грошима міцно пов'язана з розподільній функцією фінансів підприємств,осуществляющейся з допомогою фінансового механізму.

>Распределительние стосунки підприємстві надають дуже сильний впливом геть кінцеві результати. На підприємстві розподіляється прибуток від реалізації продукції. Частина її йде відшкодування витрат підприємства, тобто. собівартість продукції, іншу - є її прибуток. Вона, своєю чергою, розподіляється між підприємствами і державним бюджетом.

Фінансовий механізм цих відносин, передусім, включає у собі:

1) залежність зарплати від збуту готової продукції й надходження ми за неї платежів, економії від зниження собівартості продукції;

2) ефективного ведення господарства; обгрунтованість нормативів розподілу прибутків між підприємствами і бюджетом;

3) обгрунтованість стимулювання економічний стимулювання;

4) ефективність використання коштів у НДДКР, реконструкцію і технічне переозброєння, підготовку кадрів та інші мети.

Фінансовий механізм підприємств і галузей, пов'язані з реалізацією контрольної функції фінансів, будується з урахуванням стимулів і санкцій, і навіть відповідних показників. Ефективність стимулів і санкцій, їх реальність визначають дійсний результат кожного підприємства, його працівника.

Головним показником фінансового стану підприємства служить наявність коштів, основі яких підприємство своєчасно розраховується з постачальниками, бюджетом, банками, створює необхідні грошові кошти, задовольняє інші потреби. У цьому полягає фінансовий контроль підприємства.

Фінансова діяльність підприємствах здійснюється фінансовим відділом. Головне завдання працівників фінансових служб підприємства полягає у найповнішої практичної реалізації функцій фінансів. Це насамперед зміцнення фінансового стану підприємства рахунок підвищення його рентабельності; зростання прибутку шляхом зростання продуктивність праці, зниження собівартості продукції, підвищення її якості, запровадження НТП.

Важливе місце у діяльності фінансової служби турбує питання розподілу доходів, прибутку; правильна організація розрахунків за готової продукції та постійний контролю над виконанням плану з реалізації продукції і на прибутку; своєчасність розрахунків із бюджетом; організація відносин із банками, правильність розрахунків із робітниками та представниками, контролю над дотриманням нормативу оборотних засобів.

Нині фінанси підприємств у кризовому стані.

Тож у цей час завданням першочергової ваги держави й підприємств є зміцнення фінансів підприємств і основі - стабілізація фінансів держави.

Основні шляху зміцнення фінансів підприємств пов'язані з оптимізацією використовуваних ними коштів і ліквідацією їх дефіциту.

Найважливіші напрями вдосконалення фінансової роботи з підприємствах такі:

1) системного і постійний фінансовий аналіз їхній діяльності;

2) організація обігових коштів у відповідність до існуючими вимогами з єдиною метою оптимізації фінансового становища;

3) оптимізація витрат підприємства з урахуванням розподілу їх у перемінні й постійні і аналіз взаємодії і взаємозв'язку "витрати - виручка - прибуток";

4) оптимізація розподілу прибутків і вибір найефективнішою дивідендної політики;

5) ширше впровадження комерційного кредиту та вексельного роботи з метою оптимізації джерел коштів і на банківську систему;

6) використання лізингових відносин із метою розвитку;

7) оптимізація структури майна, і джерел її формування із метою недопущення незадовільною структури балансу;

8) розробка та реалізація стратегічної фінансової політики підприємства.

5. Принципи організації фінансового менеджменту на підприємстві.

Концептуальна сутність фінансового менеджменту полягає в розгляді його як форми управління процесами фінансування підприємницької діяльності, адекватної економіці ринкового типу.

 Фінансовий менеджмент базується на трьох основних концепціях:

 Концепція теперішньої вартості, зміст якої полягає у вкладенні капіталу з метою його подальшого нарощення. Тобто отриманий новий капітал має відшкодувати первісні інвестиції, компенсувати їх інфляційне знецінення і забезпечити частку нарощення капіталу — прибуток.

 Концепція підприємницького ризику випливає з попередньої концепції, оскільки об'єктивність оцінки теперішньої вартості майбутніх доходів за прогнозними даними залежить від точності такого прогнозу, повноти інформаційного забезпечення, кваліфікації експертів.

 Концепція грошових потоків полягає у розробці політики підприємства щодо залучення фінансових ресурсів, організації їх руху, підтримання їх у певному якісному стані. Фінансовий менеджер повинен знати, яка кількість грошових коштів потрібна для сплати заборгованості, виплати дивідендів, коли буде надлишок грошових коштів або, навпаки, їх дефіцит, і залежно від цього приймати фінансові рішення про розміщення тимчасово вільних коштів або залучення додаткових фінансових ресурсів.

 Концепції фінансового менеджменту базуються на відокремленості державного бюджету від бюджетів підприємств. Необхідними умовами ефективного функціонування фінансового менеджменту є:

 підприємницька діяльність;

 самофінансування;

 ринкове ціноутворення;

 ринок праці;

 ринок капіталів;

 чітка регламентованість державного регулювання діяльності підприємств, що ґрунтується на системі ринкового законодавства.

 Перш ніж розглянути принципи фінансового менеджменту, слід відзначити два важливих моменти його організації. По-перше, фінансовий менеджмент не обмежується рамками підприємства, а постійно взаємодіє з бюджетом, позабюджетними фондами, банками та страховими організаціями, інституціональними інвесторами. По-друге, фінансовий менеджмент перебуває під впливом таких загальних принципів управління, як планування, стимулювання, узгодження окремих елементів, варіативність, цільова спрямованість.

 До основних принципів фінансового менеджменту можна віднести:

 плановість та системність — планування матеріальних, трудових і фінансових ресурсів з метою забезпечення їх збалансованості, системність у розробці стратегії і тактики фінансування, в реалізації запланованих заходів;

 цільова спрямованість — орієнтація на цілі й завдання, які на цей момент ставить перед собою підприємство (підвищення рентабельності, зростання продуктивності праці, створення позитивного іміджу, запровадження інновацій, зміцнення конкурентних позицій на ринку, залучення матеріальних і фінансових ресурсів

 і т. д.);

 диверсифікованість капіталовкладень у двох аспектах: по-перше, інвестування грошових коштів у різні цінні папери, інвестиційні проекти; по-друге, створення багатопрофільних підприємств, що займаються різними видами підприємницької діяльності;

 стратегічна орієнтованість — орієнтація на стратегію довгострокового розвитку підприємства, знання та врахування стратегічних настанов конкурентів, випереджальне управління фінансами підприємства;

 варіативність — прогнозування різноманітних варіантів розвитку фінансової системи підприємства, пошук та обґрунтування альтернативних фінансових рішень.

6. Зміст і завдання оцінки фінансового стану підприємства.

Для того, щоб оцінити поточний і прогнозний фінансовий стан підприємства, необхідно провести фінансовий аналіз. Він є методом оцінки і прогнозування фінансового стану підприємства на підставі даних бухгалтерського обліку і звітності. Його завдання – оцінити фінансовий стан, з’ясувати можливості підвищення ефективності роботи підприємства за допомогою раціональної фінансової політики; оцінити напрями розвитку підприємства, виходячи з потреби у фінансових ресурсах.

Метою аналізу фінансової звітності є надання оцінки результатам господарської діяльності підприємства за звітний рік та його поточному фінансовому стану.

Під фінансовим станом розуміють спроможність підприємства фінансувати свою діяльність. Фінансовий стан може бути стійким, нестійким та кризовим. Здатність підприємства своєчасно здійснювати платежі та фінансувати свою діяльність на розширеній основі свідчить про його задовільний фінансовий стан.

Головною метою фінансового аналізу є своєчасне з’ясування і виправлення недоліків у фінансовій діяльності підприємства та знаходження резервів покращення фінансового стану підприємства і його платоспроможності.

При цьому необхідно розв’язати наступні завдання:

на підставі вивчення причинно-наслідкового взаємозв’язку між різними показниками виробничої, комерційної і фінансової діяльності дати оцінку виконанню плану з надходження фінансових ресурсів та їх використанню з метою покращання фінансового стану підприємства;

надати прогноз можливих фінансових результатів, економічної рентабельності, виходячи з реальних умов господарювання і наявності власних та позикових ресурсів;

розробити конкретні заходи, спрямовані на більш ефективне використання фінансових ресурсів та зміцнення фінансового стану підприємства.

Аналіз фінансової звітності повинен дати відповідь на два запитання: перше – чи має підприємство прибуток за результатами своєї господарської діяльності і друге – чи спроможне підприємство виконати взяті на себе зобов’язання і чи не призведе таке виконання до його ліквідації в зв’язку з недостатністю ресурсів.

Саме тому інформація, яку надають баланс і звіт про фінансові результати, містить наступні дані:

розмір капіталу і майна підприємства в абсолютних показниках (балансовий підсумок);

структура капіталу і майна (баланс);

зміни власного капіталу протягом звітного періоду;

розміри отриманого прибутку або понесених підприємством збитків протягом звітного періоду.

Таким чином, аналізом фінансових звітів займаються не лише керівники і відповідні служби підприємства, але і його засновники та інвестори з метою вивчення ефективності використання ресурсів, банки – для оцінки умов кредитування та визначення ступеню ризику, податкові органи – для виконання плану надходження коштів до бюджету тощо. Відповідно до цього аналіз поділяється на внутрішній та зовнішній.

Внутрішній аналіз проводиться службами підприємства і його результати використовуються для планування, контролю і прогнозування фінансового стану підприємства.

Основним змістом внутрішнього аналізу фінансового стану підприємства є:

а) аналіз динаміки прибутку та рентабельності підприємства;

б) аналіз кредитоспроможності підприємства;

в) оцінка використання майна і вкладеного капіталу;

г) аналіз власних фінансових ресурсів;

д) аналіз ліквідності і платоспроможності;

ж) аналіз самоокупності підприємства.

Зовнішній аналіз здійснюється інвесторами, постачальниками матеріальних і фінансових ресурсів, органами контролю на основі оприлюдненої звітності.

Основним змістом зовнішнього фінансового аналізу є:

а) аналіз абсолютних показників прибутку;

б) аналіз показників рентабельності;

в) аналіз фінансового стану підприємства, його фінансової стабільності;

г) аналіз ефективності використання залученого капіталу;

д) економічна діагностика фінансового стану підприємства.

Слід зазначити, що аналіз фінансової звітності не дозволяє робити категоричні висновки і тільки орієнтує користувача інформації в оцінці фінансового стану підприємства та визначенні його вузьких місць.

7. Оцінка ліквідності і платоспроможності підприємства.

В умовах ринку питанням аналізу ліквідності та платоспроможність приділяють особливу увагу. Керівники підприємств повинні володіти достовірною інформацією про наявність коштів, необхідних для розрахунків з постачальниками, з персоналом підприємства щодо заробітної плати, за платежами до бюджету, за позиками тощо. В оцінці платоспроможності також зацікавлені й банківські установи при визначенні кредитоспроможності потенційного клієнта, підприємства-партнери , які надають комерційний кредит, або вирішують питання про відтермінування платежів.

Під платоспроможністю розуміють наявність у підприємства коштів для погашення ним у встановлений термін і в повному обсязі своїх боргових зобов’язань, які випливають із кредитних та інших операцій.

Показником платоспроможності підприємства на визначену дату є відсутність прострочених боргів банку, бюджету, постачальникам, робітникам та службовцям.

Оцінка платоспроможності здійснюється на основі характеристики ліквідності активів за даними балансу підприємства.

Ліквідність підприємства – його здатність погасити свої зобов’язання у випадку одночасної вимоги зі сторони всіх кредиторів.

Ліквідність балансу – це ступінь покриття зобов’язань підприємства його активами, термін перетворення яких у гроші повинен відповідати терміну погашення зобов’язань. Ліквідність балансу залежить від співвідношення різних за ліквідністю активів.

Рівень ліквідності активів пов’язаний із часом, необхідним для перетворення їх у грошові засоби. Чим менше часу необхідно для перетворення даного виду активів у гроші, тим вища його ліквідність.

Показники ліквідності свідчать про те, як швидко підприємство може реалізувати активи й одержати готівкові гроші для оплати своїх зобов’язань.

Поняття платоспроможності та ліквідності за своїм змістом є дуже близькими, але не тотожними. Категорія ліквідності є більш місткою, оскільки від ліквідності балансу підприємства залежить його платоспроможність.

Ліквідність балансу, або платоспроможність, забезпечується у тому разі, коли менш ліквідні активи покриваються відносно стійкими пасивами, а короткостроковим борговим зобов’язанням відповідає найбільш ліквідна частина активів.

При аналізі ліквідності балансу залежно від ступеня ліквідності , активи поділяють на групи (А1, А2, А3, А4). Пасиви балансу групуються за ступенем терміновості їх оплати (П1, П2, П3, П4).Баланс вважається абсолютно ліквідним, коли має місце така ситуація:

найбільш ліквідні активи (А1) найбільш термінові зобов’язання (П1);

активи, які швидко реалізовуються (А2) короткострокові пасиви (П2);

активи, які повільно реалізовуються (А3) довгострокові пасиви (П3);

активи, які важко реалізовуються (А4) постійні пасиви (П4)

У випадку, коли одна або кілька нерівностей системи мають протилежний знак, баланс більшою мірою відрізняється від абсолютного. Ліквідність характеризує не лише поточний стан розрахунків, а й їх перспективу.

Важливість ліквідності легше усвідомити тоді, коли оцінюються можливі результати недостатньої спроможності підприємства покрити свої короткострокові зобов’язання. Розрізняють кілька ступенів ліквідності, зокрема – недостатню ліквідність та високий рівень браку ліквідності.

Недостатня ліквідність означає, що підприємство не спроможне скористатися перевагами надання йому знижок і вигідними комерційними можливостями.

Високий рівень браку ліквідності означає, що підприємство неспроможне погасити свої поточні борги і зобов’язання, що може спричинити його неплатоспроможність і навіть банкрутство.

Для кредиторів такий стан ліквідності боржника означає затримку у сплаті відсотків та основної суми боргу, або часткову чи повну втрату позичених коштів.

Через неспроможність підприємства виконувати умови контрактів, воно може втрачати вигідні контракти, налагоджені зв’язки з партнерами.

Платоспроможність - здатність підприємства своєчасно виконувати свої зобов’язання за рахунок наявних у нього засобів. Залежно від того, які зобов’язання підприємства приймають у розрахунок, розрізняють короткострокову і довгострокову платоспроможність. Оцінка платоспроможності здійснюється за даними балансу на основі таких показників:

-     розміру власного оборотного капіталу;

-     коефіцієнтів ліквідності;

-     співіднощення позикового і власного капіталу;

-     коефіцієнта довготермінового залучення коштів;

-     коефіцієнта забезпеченості процентів за кредитами.

Усі ці показники крім коефіцієнтів ліквідності будуть детально розглянуті у інших темах. Тому зупинимося детально на порядку розрахунку коефіцієнтів ліквідності.

Для характеристики платоспроможності підприємства розраховують коефіцієнти:

- абсолютної ліквідності – відношення грошових кошів та їх еквівалентів до поточних зобов’язань (0,2-0,25) показує частку поточних зобов’язань, які можуть бути погашені негайно;

- проміжної ліквідності – відношення грошових коштів та їх еквівалентів, засобів в розрахунках до поточних зобов’язань (0,7-0,8) показує частку поточних зобов’язань, які можуть бути погашені при умові мобілізації засобів в розрахунках;

- загальної ліквідності – відношення всіх поточних активів до поточних зобов’язань (2-2,5) показує, у скільки разів поточні активи покривають поточні зобов’язання підприємства.

Деякі фахівці рекомендують обчислювати коефіцієнт швидкої ліквідності як відношення величини поточних активів (П р. активу балансу) за мінусом виробничих запасів і незавершеного виробництва до величини поточних зобов’язань (0,9-1,0).

Крім того правомірним є розрахунок коефіцієнта покриття, як відношення оборотних активів до суми довгострокових і поточних зобов’язань підприємства (1,0).

Так оцінюють негайну та перспективну здатність підприємства розрахуватися за зобов’язаннями.

Для оцінки та інтерпретації рівня та динаміки платоспроможності одержані коефіцієнти підприємства на кінець звітного періоду порівнюють з їх значеннями на початок періоду, з показниками минулого року і ряду попередніх періодів, з нормативами, встановленими для даного підприємства, галузевими значеннями, показниками підприємств-конкурентів.

Для внутрішньої оцінки важливим є оперативний аналіз поточної платоспроможності. Він здійснюється за допомогою платіжного календаря, в якому , з одного боку, підраховуються очікувані надходження за всіма напрямами, а з іншого – спроможність підприємства своєчасно і повністю виконувати свої зобов’язання. Незбалансованість платіжного календаря спонукає підприємство шукати резерви збільшення обсягу фінансових ресурсів як за рахунок прискорення відвантаження продукції, прискоренні розрахунків, так і за рахунок зниження (або відкладення у часі певних витрат), налагодження партнерських стосунків з комерційними банками.

Основними причинами фінансових утруднень підприємства бувають неплатежі, прострочені борги, цьому значною мірою сприяють:

- невиконання плану з випуску та реалізації продукції;

- недотримання норм витрачання ресурсів, зростання собівартості продукції;

- невиконання завдань щодо прибутків, і як наслідок – брак власних джерел фінансування;

- суттєве податкове навантаження;

- значні витрати на обслуговування кредитів;

- відвернення коштів у понаднормативні запаси сировини, матеріалів, незавершеного виробництва і готової продукції.

Кругляк Марина

8. Фінансова стійкість підприємства та інструменти її оцінки.

Фінансова стійкість підприємства це важливий показник фінансового стану підприємства і разом з тим він дуже складний, має свої показники, види, зовнішні та внутрішні фактори, які впливають на нього.

Фінансова стійкість – це такий стан фінансових ресурсів, їх розподілу та використання яких забезпечує діяльність підприємства на основі збільшення прибутку, платоспроможність та кредитоспроможність підприємства в умовах допустимого рівня ризику.

Фінансову стійкість підприємства характеризують такі чинники:

§ фінансова забезпеченість безперервності діяльності;

§ фінансова незалежність від зовнішніх джерел фінансування;

§ здатність вільно маневрувати грошовими коштами;

§ забезпечення покриття затрат на розширення та оновлення виробництва;

§ стабільне перевищення доходів над витратами [7]

Фінансова стійкість підприємства характеризується:

· достатньою фінансовою забезпеченістю безперервності основних видів діяльності;

· фінансовою незалежністю від зовнішніх джерел фінансування;

· здатністю маневрувати власними коштами;

· достатнім забезпеченням матеріальних оборотних активів власними джерелами покриття;

· станом виробничого потенціалу. [7]

Фінансова стійкість оцінюється на підставі співвідношення влас­них і позичкових коштів у активах підприємства, темпів нагро­мадження власних коштів внаслідок господарської діяльності, спів­відношення довготермінових і короткотермінових позик, достатньо­го забезпечення матеріальних оборотних засобів власними джерелами.

Одночасно аудитор з'ясовує, чи спроможне підприємство вико­нувати свої обов'язки перед бюджетом, кредитними та іншими органами.

Для цього слід перевірити:

• правильність реєстрації підприємства в органах державної по­даткової адміністрації;

• наявність документа на право здійснення окремих видів діяль­ності, статуту, установчих документів, відкритого рахунка в банку;

• структуру активів і пасивів балансу на звітну дату;

• структуру власного капіталу;

• забезпечення підприємства власними обіговими коштами;

• повноту і своєчасність сплати податків і платежів;

• фінансову сталість, платоспроможність тощо.

Для забезпечення якості проведення аудиту фінансової звітності необхідна така інформація:

• баланс;

• звіт про фінансові результати;

• звіт про рух грошових коштів;

• звіт про власний капітал;

• розшифрування дебіторів і кредиторів;

• розрахунок нормативу власних обігових коштів;

• бізнес-план;

• Головна книга;

• статистична звітність;

• податкова звітність;

• регістри бухгалтерського фінансового обліку;

• первинна документація.

9. Аналіз ділової активності підприємства.

Ділова активністьпідприємства виявляється в динаміці його розвитку, досягненні ним цілей, які відображають натуральні та вартісні показники, в ефективному використанні економічного потенціалу, розширенні ринків збуту продукції тощо. Рівні ділової активності конкретної організації відображають етапи її життєдіяльності - зародження, розвиток, підйом, спад, криза, депресія, - показують ступінь адаптації до мінливих ринкових умов, якість управління тощо.

Ділову активність характеризують як мотивований макро- і мікроекономічним рівнем управління, процес стійкої господарської діяльності організації, направлений на забезпечення її позитивної динаміки, збільшення трудової зайнятості та ефективне використання ресурсів з метою досягнення ринкової конкурентоспроможності. Тобто ділова активність виражає ефективність використання матеріальних, трудових, фінансових й інших ресурсів за всіма бізнес-лініями діяльності і характеризує якість управління, можливості економічного зростання і достатність капіталу. У фінансовому аспекті проявляється насамперед в швидкості обороту його коштів, відображає ефективність роботи підприємства відносно величини авансованих ресурсів або відносно величини їх споживання в процесі виробництва

Основними критеріями ділової активності підприємства є:

- широта ринків збуту продукції, включаючи наявність постачань на експорт;

- репутація підприємства;

- відповідність плану основним показникам господарської діяльності підприємства;

- забезпечення заданих темпів росту;

- рівень ефективності використання капіталу;

- стійкість економічного росту тощо.

10. Показники рентабельності фінансової діяльності підприємства.

Показники рентабельності підприємства.

На короткострокову ліквідність або платоспроможність підприємства впливає його здатність генерувати прибуток. У цьому зв’язку розглядається такий аспект діяльності підприємства як рентабельність. Це і якісний і кількісний показник ефективності діяльності всякого підприємства.

До основних показників рентабельності, які використовуються у ході аналізу фінансового стану підприємства, належать:

- Коефіцієнт рентабельності активів;
- Коефіцієнт рентабельності власного капіталу;
- Коефіцієнт рентабельності діяльності;
Коефіцієнт рентабельності активів(економічна рентабельність)

Коефіцієнт рентабельності активів(економічна рентабельність) характеризує – рівень прибутку, що створюється всіма активами підприємства, які перебувають у його використанні згідно з балансом. Даний показник розраховується за формулою :

Кра= Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування/ Валюта балансу ;

Згідно балансу:

Кра=ф.2ряд220/(ф.1ряд280гр3+ ф.1ряд280гр4)/2) ; (Для підприємств України)

Кра=ф.2ряд.150/(ф.1ряд.280гр.3+ ф.1ряд.280гр.4)/2) ; (Для суб'єктів малого підприємництва України)

Кра=ф.2ряд190/(ф.1ряд300гр.3+ ф.1ряд300гр.4); (Для підприємств Росії)

Зменшення рівня рентабельності активів може свідчити про падаючий попит на продукцію підприємства й про пере нагромадження активів.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу (фінансова рентабельність)

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу (фінансова рентабельність) характеризує рівень прибутковості власного капіталу, вкладеного в дане підприємство, тому найбільший інтерес представляє для наявних і потенційних власників й акціонерів й є одним з основних показників інвестиційної привабливості підприємства, тому що його рівень показує верхню межу дивідендних виплат.

Крвк= Чистий прибуток/ Власний капітал ;

Згідно балансу:

Крвк=ф.2ряд220/(ф.1ряд380гр3+ ф.1ряд380гр4)/2) ; (Для підприємств України)

Крвк=ф.2ряд.150/(ф.1ряд.380гр.3+ ф.1ряд.380гр.4)/2) ; (Для суб'єктів малого підприємництва України)

Крвк=ф.2ряд190/(ф.1ряд490гр.3+ ф.1ряд490гр.4); (Для підприємств Росії)

Коефіцієнт рентабельності діяльності

Коефіцієнт рентабельності діяльності розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) . Збільшення цього показника свідчить про зростання ефективності господарської діяльності підприємства, а зменшення навпаки.

Згідно балансу розраховується за формулою:

Крд= ф.2ряд220/ф.2ряд.035 ; (Для підприємств України)

Крд=ф.2ряд150/ф.2ряд.030 ; (Для суб'єктів малого підприємництва України)

Крд=ф.2ряд190/ф.2ряд010 ; (Для підприємств Росії)

Для оцінки фінансового стану підприємства за його балансом вивчають наступні показники.

1. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначають за балансом як відношення суми грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень (сума рядків 220–240, тут і далі інформація за статтями балансу) до короткострокових (поточних) зобов’язань (рядок 620 – усього за розділом ІV пасиву). Він характеризує, наскільки короткострокові (поточні) зобов’язання можуть бути негайно погашені швидколіквідним майном. Нормативне значення цього показника 0,2–0,25. Цей показник має важливе значення для постачальників і банків, які кредитують підприємство.

2. Проміжний коефіцієнт покриття (ліквідності) визначають за балансом як частку від ділення суми грошових коштів і дебіторської заборгованості (суми рядків 150–250) до короткострокових зобов’язань (рядок 620 – усього за розділом ІV пасиву).

Він показує наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути погашені за рахунок грошових коштів, а також дебіторською заборгованістю. Нормативне значення цього показника 0,5–0,7, а за визначенням окремих економістів – не менше 0,7–0,8.

3. Загальний коефіцієнт покриття (поточний коефіцієнт ліквідності) визначають за балансом як відношення вартості оборотних активів (рядок 260–усього за розділом ІІ активу) до короткострокових зобов’язань (рядок 620 – усього за розділом ІV пасиву). Він характеризує наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками підприємства може погашатись за рахунок всіх мобілізованих оборотних активів. Нормативне значення цього показника 1,0–2,0, а за визначенням окремих економістів – не менше 2,0–2,5. Найнижча межа забезпечує покриття оборотними активами короткострокових зобов’язань підприємства. Значне перевищення оборотних активів розміру короткострокових зобов’язань також не бажане і свідчить про неефективне використання підприємством свого майна.

4. Коефіцієнт власності (автономії) визначають відношенням власного капіталу (власного майна) (рядок 380) до загальної суми майна підприємства (рядок 280). Цей показник свідчить про питому вагу коштів власного капіталу у активах і має важливе значення для інвесторів та кредиторів. Нормативне значення цього показника більше 0,7, а за визначенням окремих економістів – не менше 0,5.

5. Коефіцієнт залучених коштів (залученого капіталу) визначається відношенням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) до загальної вартості майна (рядок 280). Він характеризує структуру майна підприємства в частині залученого майна і може бути визначений вирахуванням із одиниці коефіцієнта власності. Нормативне значення цього показника не більше 0,3.

6. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів визначають діленням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) на власні (рядок 380). Він показує, скільки залучених коштів припадає на 1 грн. власних. Нормативне значення цього показника менше 0,7, а за визначенням окремих спеціалістів – не більше 1,0.

7. Коефіцієнт мобільності (маневреності) власних коштів визначають як частку від ділення власних оборотних активів (розрахункова величина, рядок 260 – рядок 620) до загальної величини власних коштів (власного капіталу) (рядок 380). Нормативне значення цього показника 0,2–0,5. Верхня межа показника характеризує великі можливості підприємства для фінансової маневреності.

8. Коефіцієнт забезпеченості оборотних активів власними оборотними активами визначають як відношення власних оборотних активів (рядок 260 – рядок 620) до загальної суми оборотних активів (рядок 260).

Нормативне значення цього показника не менше 0,1. При меншому значенні цього показника структура балансу визнається незадовільною, а підприємство неплатоспроможним.

9. Показники прибутку.

Прибуток – це та частина чистої виручки та інших доходів, що залишається підприємству після відшкодування усіх витрат, пов’язаних з виробництвом і збутом реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) та іншими видами звичайної та надзвичайної діяльності.

11. Комплексне оперативне управління оборотними активами.

Для виживання в ринковому середовищі кожне підприємство зобов’язане забезпечувати ефективне використання і прискорення оборотності активів, підтримувати на достатньому рівні свою платоспроможність і ліквідність балансу.

За цих умов підприємству необхідно розробляти політику комплексного оперативного управління оборотними активами, що полягає:

- у виборі оптимального рівня і раціональної структури оборотних активів з урахуванням специфіки діяльності підприємства;

- визначенні величини і структури джерел фінансування оборотних активів.

Розрізняють три типи політики комплексного оперативного управління оборотними активами: агресивну, консервативну і помірковану.

Агресивна політика має такі ознаки:

- підприємство здійснює фінансово-господарську діяльність без обмежень збільшення обсягу оборотних активів;

- підприємство накопичує запаси сировини, матеріалів і готової продукції в обсязі, збільшує дебіторську заборгованість і вільні залишки коштів на рахунках у банку.

Така діяльність підприємства передбачає збільшення частки оборотних активів у загальному обсязі майна до 50 % і більше, при цьому період їх оборотності сягає 90 днів. Агресивна політика не забезпечує, як правило, високої рентабельності активів і сприяє зниженню ризику технічної неплатоспроможності. Несприятливі зовнішні умови на товарному ринку можуть викликати зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності.

При проведенні консервативної політики управління оборотними активами характерними ознаками є те, що підприємство стримує зростання поточних активів і прагне їх мінімізувати. У цій ситуації питома вага оборот-

них активів у загальному обсязі майна складає не більше 40 %, скорочується і період їх оборотності. Така політика проводиться підприємством в умовах достатньої визначеності. Тобто заздалегідь відомі умови й обсяги продажів, терміни надходження коштів і платежів, є необхідні товарно-матеріальні запаси, а терміни їх постачання заздалегідь визначено.[15]

Консервативна політика управління оборотними активами будується в умовах стабільної фінансово-господарської діяльності підприємства, при цьому спостерігається висока рентабельність активів. Проте через непередбачені тенденції зміни кон’юнктури на товарному і фінансовому ринках можливі ризики високої технічної неплатоспроможності.

Поміркована політика управління оборотними активами підприємства займає проміжне положення, вона характеризується середнім рівнем рентабельності й оборотності активів.

Лаврега Олег

12. Управління грошовими активами

Метою управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства.

Об'єктами фінансового управління є грошові кошти (в касі, на банківських рахунках, у дорозі) та їх резерви у формі поточних фінансових інвестицій у грошові інструменти та цінні папери.

З позицій теорії інвестування грошові кошти — це окремий вид інвестицій у товарно-матеріальні цінності, а тому управління ними має здійснюватися на таких загальних засадах:

- підтримка мінімального залишку грошових коштів для безперебійного здійснення поточних розрахунків

- врахування діапазону сезонних змін залишку грошових коштів;
створення резерву вільних грошових коштів на випадок можливого розширення обсягів діяльності;

- формування резерву грошових коштів для компенсації непередбачених витрат і можливих втрат у процесі фінансово-господарської діяльності;

- своєчасна трансформація вільних грошових коштів у високоліквідні фінансові інструменти та їх зворотна конвертація для поповнення залишку грошових коштів.

Основні комплекси фінансових завдань при управлінні грошовими активами та методичний інструментарій їх реалізацій в систематизованому вигляді представлені на рис. 6.13.

13. Бюджет грошових коштів. Його принципи та розробка. Вплив невизначеності.

Рух грошових коштів — один з найважливіших аспектів операційного циклу організації. В рамках підготовки загального бюджету кошторис (бюджет) грошових коштів розробляють після того, як всі періодичні бюджети і прогнозний звіт про прибутки і збитки вже завершені. Кошторис (бюджет) грошових коштів (прогноз грошових потоків) є планом надходження грошових коштів і платежів на майбутній період В ньому підсумовані всі потоки засобів як результат планованих операцій на всіх фазах формування загального бюджету. В цілому цей кошторис (бюджет) показує очікуване кінцеве сальдо на рахунку грошових коштів і фінансове положення для кожного місяця, для якого її розробляють. Таким чином, можуть бути запланованій періоди найбільшої і якнайменшої наявності грошових коштів. Дуже велике сальдо на рахунку грошових коштів означає, що засоби не були використані з максимально можливою ефективністю. Низький рівень може вказувати на те, що організація не в змозі розплатитися за своїми поточними зобов'язаннями. От чому необхідне ретельне планування грошових коштів.

Кошторис (бюджет) грошових коштів складається з двох частин:

1. Очікувані надходження засобів.

2. Очікувані платежі.

Для визначення очікуваних надходжень засобів за період використовують інформацію з бюджету продажів, дані про продаж в кредит або за готівку, про порядок збору засобів по рахунках до отримання. Також планують притоки засобів і з інших джерел, таких, як продаж акцій, активів, можливі позики.

Суми очікуваних платежів беруть з різних періодичних бюджетів. Відповідальний за підготовку кошторису (бюджету) грошових коштів повинен володіти інформацією про те, які витрати на матеріали і робочу силу передбачені за період, які товари і послуги необхідно придбати, а також чи будуть вони сплачені відразу або можливе відстрочення платежу. У зв'язку з цим дуже важливо знати політику платежів організації. Крім регулярних поточних витрат грошові кошти можуть бути використані на придбання устаткування та інших активів, повернення позик та інших довгострокових зобов'язань. Всю цю інформацію слід збирати, щоб підготувати правильний кошторис (бюджет) грошових коштів.

За допомогою кошторису (бюджету) грошових коштів досягаються дві мети:

1. Показується кінцеве сальдо на рахунку грошових коштів, яке необхідне для завершення прогнозного бухгалтерського балансу.

2. Виявляються періоди надлишку фінансових ресурсів або їх браку. В першому випадку помітна роль цього кошторису (бюджету) у всьому циклі підготовки загального бюджету; в другому — її значущість як інструменту управління фінансовими коштами, яке вкрай важливо в будь-якому бізнесі. Без грошей немає бізнесу.

14. Джерела фінансування підприємства

Для фінансування розвитку підприємництва використовуються внутрішні та зовнішні джерела. Залучені кошти спрямовуються на забезпечення проведення операцій у звичайних умовах. З виникненням надзвичайних подій підприємство залучає ресурси для подолання руйнівних наслідків. Проведення господарських операцій за звичайних умов передбачає здійснення фінансування операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Для кожного із зазначених видів характерні певні особливості залучення та використання фінансових ресурсів. Значними є також відмінності, пов'язані зі стадією розвитку підприємства: заснування, сталого розвитку, реорганізації, ліквідації. Важливими можуть бути також і зміни, спричинені розвитком галузі, в якій функціонує підприємство.

Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок власних доходів підприємства і передбачає використання таких джерел, як нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування та надходження від реалізації (обміну) частини майна підприємства. Особливу роль відіграють дивідендні виплати, що спрямовуються на внутрішні інвестиції. Вони мають місце у випадках, коли власники фірми приймають рішення провести виплату дивідендів у формі власних акцій. Зовнішнє фінансування передбачає використання не власних, а залучених від інших інвесторів активів. Зовнішніми джерелами є: надходження від емісії акцій, розміщення боргових зобов'язань і збільшення кредиторської заборгованості. Крім того, зростання активів підприємства може відбуватися внаслідок одержання ресурсів від інших суб'єктів господарювання (у формі оренди, благодійних внесків, безповоротної допомоги та ін.). Джерела фінансування діяльності підприємства наведені на рис. 2.4.

15. Сутність і задачі управління прибутком.

Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.

Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та затрат суб'єкта

Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема: (1) максимізація добробуту власників; (2) максимізація ринкової вартості підприємства; (3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді; (4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності; (5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання; (5) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище.

16. Тактика і стратегія фінансового менеджменту.

Фінансова діяльність підприємства — це швидкозмінюваний, динамічний процес, вона має здійснюватися з урахуванням можливих перспектив її розвитку.
Стратегічний фінансовий менеджмент якраз і полягає у прогнозуванні напрямків фінансової діяльності на майбутнє, моделюванні параметрів розвитку фінансових процесів з урахуванням прогнозних змін факторів зовнішнього середовища.

Фінансову стратегію можна визначити як формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності підприємства і вибір найбільш ефективних шляхів їх реалізації. У зв'язку з орієнтацією фінансової стратегії на довгострокову перспективу стратегічні фінансові рішення мають незначну деталізацію.

На відміну від стратегічного управління фінансами тактика фінансового менеджменту характеризується середнім рівнем деталізації рішень і залежить від поточних можливостей підприємства.
У розробці стратегії фінансового управління фінансовий менеджер орієнтується на необхідність забезпечення самофінансування підприємства, тобто накопичення капіталу, достатнього для фінансування розширеного відтворення. Отже, в процесі стратегічного управління фінансами здійснюється пошук шляхів нагромадження капіталу і перерозподілу фінансових ресурсів у найбільш перспективні сфери бізнесу або в розширення масштабів діяльності підприємства.

Залежно від досягнутого рівня фінансової стійкості суб'єкти господарювання можуть обирати орієнтиром одну з трьох базових стратегій фінансового розвитку:

Стратегія подолання нестійкості фінансової системи підприємства, або стратегія виживання, до якої вдаються в умовах економічної кризи, нестабільності та інфляції, і у випадку, коли показники фінансово-господарської діяльності підприємства набувають стійкої тенденції до погіршення.

Стратегія підтримки фінансової стійкості або стабілізації, що застосовується в умовах нестабільних обсягів продаж і прибутку, переважно у галузях зі стабільною економікою.

Стратегія розвитку або стійкого зростання, що свідчить про прагнення підприємства до збільшення обсягів реалізації, підвищення рентабельності та покращання інших показників фінансового стану.
У рамках згаданих вище базових стратегій виживання, стабілізації та розвитку можуть реалізуватися різні стратегічні альтернативи управління фінансами залежно від загальної стратегії економічного розвитку підприємства.

На відміну від стратегічного фінансування, тактичне управління фінансами спрямовано на забезпечення відшкодування поточних витрат за рахунок отриманих доходів, регулювання обсягу поточних грошових виплат. Іншими словами, тактичний фінансовий менеджмент орієнтується на внутрішні джерела фінансування з метою забезпечення самоокупності діяльності. Вирішальна роль відводиться ефективності використання наявних грошових коштів у конкретний проміжок часу.

При цьому значна увага приділяється стимулюванню комерційної ініціативи, зростанню продуктивності праці, раціоналізації витрат, тоді як стратегічний фінансовий менеджмент абстрагується від методів стимулювання, витрати розглядаються лише у зв'язку із фактором окупності, а капіталовкладення — з позицій майбутнього прибутку.

Лимар Ольга

17. Фінансова стратегія підприємств.

18. Завдання, об'єкти та принципи фінансового планування.

19. Сутність поточного фінансового планування.

20. Методологічні засади аналізу витрат і їх класифікація.

21. Стратегічне управління витратами підприємств.

Лавриненко Юлія

22. Система бюджетування на підприємстві. Основні види бюджетів.

Бюджети можуть бути складені:

1) для підприємства загалом; 2) для структурних підрозділів, ЦФВ; 3) для проектів, бізнес-напрямків;

Загальний бюджет являє собою скоординований по всіх підрозділах або функціям план роботи для організації в цілому. Він складається з двох основних бюджетів – операційного і фінансового бюджетів та допоміжних.

 Операційний бюджет –це сукупність бюджетів затрат i доходів, які забезпечують складання бюджету прибутку.

 До операційних бюджетів належать:

1) бюджет продажів;2) бюджет виробництва;3) бюджет прямих матеріальних затрат;

4) бюджет прямих витрат на оплату праці;5) бюджет виробничих накладних затрат;

6) бюджет комерційних витрат;7) бюджет управлінських витрат;

Фінансовий бюджет –сукупність бюджетів, які відображають заплановані кошти і фінансовий стан підприємства.

Фінансовий бюджет складається з:1) бюджету доходів та витрат; 2) бюджету руху грошових коштів;

3) бюджетного балансу.

Допоміжні бюджети: - інвестиційнийбюджет;- бюджет руху дебіторської та кредиторської заборгованості.

 Послідовність формування основного бюджету зручно представити у виді блок-схеми (Рис. 1). Дана блок-схема не відображає всі можливі взаємозв'язки між бюджетами, але описує логічну послідовність процесу бюджетування.

 Бюджетування здійснюється, як правило у такій послідовності:

1. ознайомлення відповідальних за бюджет осіб з основними напрямами політики підприємства;

 2. визначення основних обмежувальних факторів;

 3. обґрунтування та підготовка бюджету прошарків;

4. складання бюджетів;

5. обговорення бюджетів із вищим керівництвом;

6. координація та аналіз обговорених бюджетів;

7. затвердження бюджетів.

 До основних характеристик бюджету-вання можна віднести: – короткостроковість (до одного року); – високий рівень конкретизації; – внутрішню спрямованість; – тісну інтеграцію з контролем та аналізом відхилень. Функції, що виконує бюджетування є наступними: – функція регулювання фінансових компетенцій (визначення потреби у фінансових ресурсах, необхідних для досягнення постав-лених цілей окремими підрозділами підприємства); – функція прогнозування (в бюджетах знаходять своє фінан-сове відображення майбутні операції підприємства); – функція координації (наявні та мобілізовані фінансові ресурси повинні спрямовуватися на досягнення цілей, що визначені стра-тегією розвитку підприємства); – функція мотивації (виконання бюджетних показників є кри-терієм ефективності діяльності окремих осіб, структурних підрозділів тощо). Процес бюджетування на майбутній рік починається з вибірки та розрахунку основних цільових показників монетарного характеру, які випливають зі стратегічного плану підприємства. Після цього го-тується так звана бюджетна резолюція або лист з планування, в якому окреслюються основні орієнтири діяльності підприємства в бюджет-ному році в розрізі окремих сфер і параметрів діяльності. В листі з планування акцентується увага на основних факторах зовнішнього впливу, доводяться монетарні цілі на бюджетний рік та загальні ре-комендації щодо їх досягнення. Процес бюджетування здійснюється на підприємствах на ос-нові дії наступних принципів: повноти,координації, централізації, спеціалізації, періодичності, прозорості, точності, декомпозиції (інте-грованості), гнучкості,економічності, реальності. Принципи бюджет-ного планування діяльності структурних підрозділів і всього під-приємства необхідно впроваджувати з метою економії фінансових ресурсів, скорочення непродуктивних витрат, більшої гнучкості в управлінні і контролі за собівартістю продукції, а також для підви-щення точності заданих бюджетних показників. Бюджетування, як один із видів фінансового планування, вда-ло поєднує інтереси підрозділів і підприємства в цілому, а також вра-ховує особливості кожного з них через систему витрат і доходів, притаманних тільки даному підприємству. Для цього на підприємстві розробляється цівка взаємопов’я-заних бюджетів, до яких входять: – бюджет окремих операцій – плановий документ, який відоб-ражає надходження та витрати за господарськими операціями (бюджет реалізації продукції, бюджет запасів та матеріалів, бюджет витрат на оплату праці тощо); – бюджетне планування доходів і витрат структурних підроз-ділів (функціональний бюджет) – розробляється окремими структур-ними підрозділами підприємства; – зведений бюджет по підприємству – система окремих опе-раційних та функціональних бюджетів. Дієвість функціонування системи бюджетів на підприємстві в практиці планування в значній мірі залежить від організації цього процесу. Так, потребує чіткого визначення з процедурою планових робіт, включаючи встановлення порядку формування бюджетів, відпо-відальних виконавців і їхніх повноважень, термінів початку і завер-шення робіт, форм надання інформації. Узагальнено організація про-цесу бюджетування подано на рисунку 12.1.  Рис. 12.1 – Схема бюджетування на підприємстві Бюджетування на підприємстві може бути здійснено за двома схемами. Перша схема передбачає, що робота з складання бюджетів починається “зверху”, а потім деталізовані показники доводяться до всіх підрозділів підприємства та включаються до складу їхніх бюджетів. За другою схемою робота над складанням бюджетів почина-ється “знизу” з наступним їх зведенням на рівні підприємства. Також може бути використано змішаний варіант бюджету-вання, який включає елементи двох попередніх схем. Вибір схеми роз-робки бюджетів залежить від розмірів підприємства та її організа-ційної структури. За способами бюджетування розрізняють: нуль-базис-бюдже-тування і традиційне бюджетування.Методологія нуль-базис-бюдже-тування використовується у разі заснування нового підприємства, роз-ширення діючих виробничих потужностей (для збільшення обсягів та асортименту продукції) чи в рамках контролінгу витрат з метою ви-явлення резервів їх зниження. Базою для нуль-базис-бюджетування є так звана точка-нуль (інформація про результати діяльності попередніх періодів, зокрема витрати до розрахунків не беруться). Бюджетні по-казники за цим способом розраховуються на основі нового обрахунку потреби в капіталі для фінансування необоротних та оборотних ак-тивів з використанням широкого масиву інформації щодо технологіч-них процесів, норм і нормативів, калькулювання собівартості продук-ції, ціноутворення тощо. В основі традиційного бюджетування є показники діяльності підприємства, зокрема показники потреби в капіталі та рівня витрат попередніх періодів. При цьому застосовується методологія екстрапо-ляції. Цей спосіб, як правило, використовується за відносно стабільних тенденцій у сфері виробництва та реалізації продукції (асортимент та обсяги виробництва в плановому періоді суттєво не відрізняються від попередніх періодів або ж зміни відбуваються згідно з чітко вираже-ною тенденцією). У даному разі недоцільно наново здійснювати розра-хунок усіх позицій затрат. Це можна зробити на основі коригування показників попередніх періодів на відповідні прогнозні величини. Бюджет являє собою фінансовий документ, створений до того як передбачувані дії виконуються. На відміну від формалізованих звіту про прибутки і збитки чи бухгалтерський баланс, бюджет не має стан-дартизованої форми, що повинна строго дотримуватися. Структура бюджету залежить від того, що є предметом бюдже-ту, розміру організації, ступеня, у якій процес складання бюджету інтегрований з фінансовою структурою підприємства. Бюджет повин-ний подавати інформацію доступним і ясним образом так, щоб його зміст був зрозумілий користувачу. Бюджетний цикл містить у собі наступні етапи: 1) планування діяльності підприємства в цілому і по підрозділах; 2) підготовка проектів окремих бюджетів; 3) підготовка проекту загального бюджету; 4) внесення коригувань і узгодження бюджетів; 5) затвердження бюджету, проектування зворотних зв’язків і врахування мінливих умов.

23. Загальний бюджет підприємства: структура і принципи упорядкування

Процес бюджетування є складовою частиною. Процес бюджетування, або процесу визначення майбутніх дій з формування і використання фінансових ресурсів. Фінансові плани забезпечують взаємозвязок прибутків і витрат на основі взаємоувязки показників розвитку підприємства з його фінансовими ресурсами.

Мета фінансового планування - забезпечення процесу виробництва відповідними як за обсягом, так і за структурою фінансовими ресурсами. У ході досягнення цієї мети виділяють наступні основні задачі фінансового планування:

- визначення об’єкта планування;

- розробка системи фінансових планів з виділенням оперативних, адміністративних і стратегічних планів;

- розрахунок необхідних фінансових ресурсів;

- розрахунок обсягів і структури внутрішнього і зовнішнього фінансування, виявлення резервів і визначення обсягів додаткового фінансування;

- прогноз прибутків і витрат підприємства. Звичайно складають плани стратегічні, поточні і оперативні.

Стратегічні плани - це штани генерального розвитку бізнесу і довгострокової структури організації.

Бюджетний період, як правило, охоплює короткостроковий аспект планування (рік, квартал), однак бюджети, пов’язані з капітальними вкладеннями, складаються і на більш тривалий період -

п'ять, десять і більше років.

Роль і місце бюджетування в загальній системі фінансового планування досить повно характеризуються функціями бюджету:

планування операцій, що забезпечують досягнення цілей організації. Складання бюджету за

сноване на уточненні і деталізуванні планів на заданий бюджетом період;

- комунікація і координація різних підрозділів підприємства і видів діяльності, що передбачає узгодження інтересів окремих працівників загалом по підприємству для досягнення намічених цілей. Бюджет сприяє виявленню слабких ланцюгів в організаційній структурі, розв'язанню проблем комунікації і розподілу відповідальності виконавцями;

- орієнтація керівників усіх рангів на досягнення задач, поставлених перед центрами відповідальності;

- контроль поточної діяльності, забезпечення планової дисципліни. Як основу для оцінки виконання плану центрами відповідальності краще використати саме бюджетні дані, а не звітні дані минулих років. Це пов’язано з тим, що поточна діяльність може відрізнятися від минулої змінами в технології, складі персоналу, асортименті продукції або новими загальноекономічними умовами;

- підвищення професіоналізму менеджерів. Складання бюджетів сприяє детальному вивченню діяльності своїх підрозділів і взаємовідносин між центрами відповідальності на підприємстві.

Робота зі складання бюджету передбачає декілька етапів;

1) підготовка прогнозу і бюджету продаж;

2) визначення очікуваного обсягу виробництва;

3) розрахунок витрат, пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції;

Оперативний) бюджет - це система бюджетів, які характеризують прибутки і витрати за операціями, що плануються на майбутній період для сегмента або окремої функції організації. Складання загального бюджету починається саме з операційного бюджету, першим кроком у якому є бюджет продаж. Метою

і заключним етапом процесу складання операційного бюджету виступає бюджетний звіт про прибутки і збитки. У ході складання операційного бюджету формуються бюджети різних витрат (на закупівлю сировини і матеріалів, комерційних і адміністративних витрат і т. ін.).

Бюджет продаж об’єднує інформацію про обсяги реалізації, ціни і відповідно про виручку від реалізації. Він є відправною точкою всього процесу бюджетування. Термін «планування продаж» необхідно відрізняти від терміну прогнозування

На базі бюджету продаж формуються бюджети, що характеризують витрати на виробництво і реалізацію продукції або на впровадження нового технологічного процесу (бюджет закупівлі сировини і матеріалів, бюджети комерційних і адміністративних витрат, бюджет по груду і т. ін.). Для складання цих бюджетів необхідно:

- визначити обсяг витрат;

- згрупувати витрати з урахуванням специфіки процесу виробництва і змін обсягу реалізації продукції;

- обчислити нормативи (стандарти) загально-виробничих, комерційних і адміністративних витрат на майбутній період.

Бюджет капітальних вкладень на основі вибраного критерію рентабельності інвестицій визначає,

які довгострокові активи необхідно придбати або побудувати, Інформація, що міститься в цьому бюджеті, впливає на бюджет руху грошових коштів (торкаючись питання виплати відсотків), на бюджетний звіт про прибутки і збитки, на бюджетний бухгалтерський баланс (змінюючи величину основних коштів і інших довгострокових активів).

Завершальним кроком у процесі підготовки загального бюджету служить розробка бюджетного бухгалтерського балансу, який характеризує змінами в фінансовому і майновому положенні підприємства при умові виконання запланованих господарських і фінансових операцій.

У рамках же управління оборотним капіталом основна увага приділяється аналізу планування руху грошових коштів.

24. Процес бюджетування на підприємстві.

Бюджетування - це система короткострокового планування, обліку і контролю ресурсів і результатів діяльності комерційної організації за центрами відповідальності та / або сегментів бізнесу, що дозволяє аналізувати прогнозовані і отримані економічні показники з метою управління бізнес-процесами.

Бюджетний процес використовується для досягнення двох основних цілей - планування і контролю.

 У процесі планування керівництву компанії для прийняття зважених рішень необхідно володіти відфільтрованої і узагальненою інформацією про підрозділи, носіями якої є менеджери нижнього рівня. Такою інформацією їх забезпечує бюджетний процес, побудований за принципом "знизу вгору". У той же час часто і менеджери нижнього рівня можуть більш виважено планувати за наявності у них інформації від керівництва, яке, як правило, набагато краще поінформоване про загальну картину в межах організації та її довгострокових цілях.

 Як засіб для контролю бюджет може бути дуже ефективний як інструмент, що дозволяє задавати межі відповідальності і повноважень нижчих менеджерів і аналізувати ефективність роботи і якості планування (наприклад, на основі аналізу відхилень).

 Основний бюджет являє собою прогнозований стан основних фінансових звітів на момент закінчення розглянутого при плануванні періоду. У класичному варіанті процес підготовки бюджету складається з наступних основних етапів:

 Бюджет продажів (зазвичай цим займається відділ маркетингу)

 Бюджет виробництва, включаючи його забезпечення

 Бюджет адміністративних витрат

 Інвестиційний бюджет

 Фінансовий бюджет

 Прогноз фінансових звітів

 Основні види бюджетів та їх класифікація.

 Існує багато різновидів бюджетів, застосовуються в залежності від структури і розміру організації, розподілу повноважень, особливостей діяльності тощо

 До двох основних, "ідеологічно" відмінним типам бюджету слід віднести бюджети, побудовані за принципом "знизу вверх" і "зверху вниз".

 Перший варіант передбачає збирання і фільтрацію бюджетної інформації від виконавців до керівників нижнього рівня і далі до керівництва компанії. При такому підході багато сил і часу, як правило, йде на узгодження бюджетів окремих структурних одиниць. Крім того, досить часто представлені "знизу" показники сильно змінюються керівниками в процесі затвердження бюджету, що в разі необгрунтованості рішення або недостатньої аргументації може викликати негативну реакцію підлеглих.

 Другий підхід вимагає від керівництва компанії чіткого розуміння основних особливостей організації і здатності сформувати реалістичний прогноз хоча б на аналізований період. Бюджетування "зверху вниз" забезпечує узгодженість бюджетів окремих підрозділів і дозволяє задавати контрольні показники з продажу, витрат і т.п. для оцінки ефективності роботи центрів відповідальності. У цілому бюджетування "згори вниз" є кращим, проте на практиці, як правило, застосовуються змішані варіанти містять в собі риси обох варіантів.

25. Інвестиційна діяльність підприємства.

Інвестиційна діяльність підприємства – це один з важливих напрямків багатоаспектної діяльності в умовах ринкового оточення. Від інтенсивності та результативності інвестиційних процесів залежить успіх фірми у ближчій та віддаленій перспективі

Термін "інвестиція" походить від латинського "investire", що означає довгострокове вкладення коштів. У широкому тлумаченні під інвестиціями слід розуміти довгострокові вкладення капіталу й інших цінностей у конкретну справу з метою подальшого їх збільшення.

Інвестиції мають фінансове й економічне визначення, що зумовлює відповідні підходи до їх класифікації. За фінансовим визначенням, інвестиції — це всі види активів (коштів), що вкладаються у господарчу діяльність для отримання доходу. Економічне визначення інвестицій можна сформулювати як видатки на створення, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни обігового капіталу.

Сума інвестиції — це вартість початкових грошових вкладень у проект, без яких він не може здійснюватися, або вартість капітальних вкладень. Ці кошти мають довготерміновий характер, причому, якщо за їх рахунок створені основні засоби і нематеріальні активи, то вартість цих активів протягом тривалого часу поступово зменшується, переноситься на продукцію, що виробляється.

За період функціонування проекту ("життєвий цикл" проекту) капітал, вкладений у такі активи, повертається інвесторові у вигляді амортизаційних відрахувань як частина грошового потоку, а капітал, вкладений в оборотні активи (в тому числі в грошові активи), по закінченні "життєвого циклу" проекту має залишатися у інвестора у незмінному вигляді і розмірі. Сума інвестицій у фінансові активи (купівля акцій, облігацій, інших цінних паперів, вкладення грошей у депозити) являє собою номінальну суму витрат на створення цих активів.

Структура інвестиційних витрат на проекти, пов'язані з виробництвом товарів і послуг, посередництвом, торгівлею, включає витрати на будівництво будівель і споруд, у тому числі і на їх проектування, на придбання устаткування, його монтаж і налагодження, на реконструкцію виробництва, на удосконалення технологічних процесів.

Для визначення суми інвестицій у такі проекти обов'язково треба врахувати також суму авансування капіталу в оборотні активи для створення мінімальних запасів сировини, матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів для здійснення розрахунків та інших оборотних активів, без яких здійснення проекту неможливе.

При визначенні суми початкових витрат на інвестиції треба враховувати (у бік зменшення) так звану ліквідаційну вартість основних засобів, якщо капітальний проект пов'язаний з впровадженням нових об'єктів (наприклад, устаткування, машин) замість застарілих. У разі реалізації об'єктів основних засобів, які підлягають заміні, сума початкових витрат на проект зменшується на продажну вартість об'єкта (остання ж приймається за мінусом податку на прибуток, сплаченого від операції з продажу).

З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками. Класифікація інвестицій може мати різні цілі та ступені деталізації. Так, збільшуючи ступінь деталізації ознак класифікації, можна запропонувати багато видів інвестицій, але це доцільно при аналізі дуже вузького сегмента зі сторони інвестора.

Однією з цілей класифікації інвестицій є надання найповнішої інформації з певного питання конкретному інвестору – фізичній чи юридичній особі, яка здійснює свою діяльність у певній галузі бізнесу. Тут доцільно звернути увагу на таку категорію, як інвестиційний клімат, характер якого зумовлений стабільністю чинного законодавства, ефективністю нинішньої інвестиційної політики держави, окремих секторів та галузей економіки, регіонів і господарюючих суб’єктів, розвитком страхування інвестиційних ризиків, наявністю спеціалізованих фінансових структур, стабільністю та конвертованістю національної валюти тощо.

Зростання економіки може бути спричинене двома групами факторів: екстенсивними та інтенсивними. Важливість останніх полягає в тому, що коли зростання за рахунок залучення додаткових ресурсів стає невигідним або коли деякий ресурс вичерпується, то саме тоді виникає необхідність змін – інновацій. Так, вичерпання ресурсів потужності вимагає впровадження нової техніки; виснаження сировинних запасів та погіршення стану довкілля – впровадження нових ресурсозберігаючих та екологічно небезпечних технологій; нестача фінансових ресурсів та падіння продуктивності праці – розробки та втілення нових економічних методів та організаційних форм господарювання.

Слід погодитись з принциповим підходом до визначення типів розвитку об’єктів господарювання з тим уточненням, що практично не існує в чистому вигляді екстенсивного або інтенсивного типу,вони залежать від переважаючих факторів розвитку. Сукупність всіх цих ознак дозволяє виділити три типи розвитку підприємств.

Переважно екстенсивний, що ґрунтується на традиційних малоефективних виробничо-технологічних методах (наприклад, в сільському господарстві, будівництві, чорній металургії, видобувних галузях). Даному типу відповідає традиційна технологія економічної ефективності капітальних вкладень, що забезпечує вибір кращого виробничо-технічного рішення з альтернативних варіантів.

Переважно інтенсивний, що ґрунтується на концепції науково-технічного прогресу. Основними рисами його є посилення макроекономічних підходів, включення наукових досліджень в цикл "наука-техніка-виробництво". Він був характерним для західних країн в 60-ті роки. Економічне зростання за цих умов здійснюється завдяки розширенню обсягів впровадження досягнень науки і техніки, модернізації виробництва і застосування високопродуктивного обладнання.

Значною мірою такий тип розвитку базується на інтенсивних методах, однак при цьому техніка домінує над технологією, наукові досягнення не завжди впроваджуються у виробництво. Це призводило до зростання витрат на науку у сукупному валовому продукті і національному доході країн.

Вперше таке явище було помічене в Японії, трохи пізніше – в західних країнах. Результатом стало широке впровадження в практику теорії мінімізації витрат, а також економіко-математичних моделей типу "витрата-випуск", "витрати-ефективність".

Інноваційний тип розвитку. Він характеризується перенесенням акценту з науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, прогресивними організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності, що стосується як мікро-, так і макроекономічних процесів розвитку – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності.

Об'єктивні зміни в суспільному економічному розвитку сприяли появі нової моделі розвитку економіки, для якої характерні принципово нові риси та пріоритети. Важливу роль в житті суспільства стали відігравати галузі, що ґрунтуються на так званих "високих технологіях", а також галузі, що безпосередньо задовольняють потреби людей. Виробництво стає більш зорієнтованим не на масового споживача, а на специфічні потреби окремих індивідів, тобто на невеликі за місткістю ринки.

Високими темпами зростає чисельність підприємницьких структур, особливо малих та середніх підприємств, які спроможні швидко адаптуватися до вимог зовнішнього середовища. Швидкі темпи модернізації життя людей призводять до зростання вимог до якості товарів та послуг, до їх різноманітності. Відповідно, суспільство стає більш відкритим та сприйнятливим до інновацій як засобу досягнення необхідного різноманіття.

Відбувається переоцінка людського фактора в економіці – зростає роль творчих кадрів, що володіють знаннями і є носіями нововведень у сфері організаційної, науково-технічної та екологічної культури.

Раціоналізуючи дуже складний і дорогий процес альтернативного дослідження інвестиційних пропозицій і формування інвестиційних рішень, можна організувати його через два методично завершених етапи: формування скринінгових (screening decisions) і преферентивних (preferance decisions) рішень на основі прийнятої у світовій економічній теорії і практиці класифікації інвестиційних рішень.

Скринінгові рішення — перший етап цього процесу. Ця група об'єднує інвестиційні рішення, здійснюючи які, інвестиційний менеджер не вдається до поглибленого і детального аналізу, а відсіює із безлічі всіх можливих рішень ті, які не відповідають прийнятим підприємством нормативам.

Наприклад, якщо йдеться про інвестиції в капітальні активи, то такі нормативи можуть передбачати прийняття тільки тих інвестиційних рішень, які здатні забезпечити приріст прибутку, що буде не нижчий від заданого підприємством рівня, за умов досягнення проектованого рівня зниження витрат. У результаті цього етапу створюється сукупність прийнятних інвестиційних альтернатив, які конкурують між собою.

На другому етапі (преферентивних рішень) досліджується сукупність конкуруючих інвестиційних альтернатив, що відібрані на першому етапі, з урахуванням внутрішніх можливостей підприємства та очікуваного впливу зовнішнього середовища. Саме цей етап потребує від аналітика використання складніших методів дослідження, великої інформаційної бази, що істотно збільшить процес формування інвестиційних рішень.

В умовах становлення ринкових відносин стійкий розвиток суб’єктів господарювання потребує інвестиційної активності.

Ринок інвестицій – це формування витрат в основні та оборотні засоби шляхом капітальних та фінансових вкладень. Це цільові грошові внески у виробництво та придбання цінних паперів. Реальні інвестиції – вкладання капіталу з метою приросту матеріально-виробничих запасів і відтворення основних фондів.

Литвин Анжела

26. Сутність інвестиційного проектування, етапи розробки інвестиційного проекту.

Найголовнішою складовою управління проектом є інвестиційне проектування.
Інвестиційне проектування - це розробка комплексу технічної документації, яка містить техніко-економічне обґрунтування (креслення, пояснювальні записки, бізнес-план та інші необхідні документи) проектів. Це надзвичайно важливий і відповідальний етап в інвестиційному процесі, бо розробка проекту, або проектування є одним з найважливіших ланцюжків з ланки здійснення капітального будівництва, що пов'язує науку з виробництвом. Від якості технологічного обґрунтування та рівня проектних рішень залежить ефективність інвестицій, кошторисна вартість будівництва об'єкта інвестування та строки його здійснення.
У процесі інвестиційного проектування вирішуються основні питання будівництва майбутнього об'єкта для того, щоб він відповідав найкращим експлуатаційним вимогам, а його реалізація була економічною - тобто здійснювалась у мінімальні строки з найменшими витратами праці, матеріальних та грошових коштів.
Весь процес проектування можна розподілити на три етапи:
1) передпроектні роботи, до яких входять збір і підготовка вихідних даних та проведення наукових досліджень, необхідних для розробки проектів;
2) вишукування, переважно, пов'язані з передплановими роботами, вибором та відведенням території піл будівництво;
3) проектування об'єктів.

До передпроектних робіт, які можуть виконуватись до початку процесу проектування для визначення принципових об'ємно-просторових та містобудівних рішень належать:
- розробка попередніх концептуальних архітектурних пропозицій (фор-ескізи);
- розробка пропозицій щодо розміщення об'єктів будівництва на земельних ділянках (обґрунтування місця розміщення, необхідної території та умов будівництва);
- опрацювання інженерної характеристики об'єкта та складання опитувальних листів;
- складання завдання на інженерні вишукування;
- складання завдання на проектування;
- обміри та обстеження будівель, які підлягають реконструкції, переоснащенню, розширенню, переплануванню або надбудові;
- інші види робіт, необхідні для початку процесу проектування.
Проектні роботи - це роботи, пов'язані зі створенням проектної документації для будівництва - текстових та графічні матеріалів, затверджених в установленому порядку, якими визначаються містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні та технологічні рішення, а також кошториси об'єкта будівництва.

Проектні та вишукувальні роботи виконуються на підставі договорів (контрактів), укладених між замовниками та проектувальниками. Договір можна укладати на виконання передпроектних робіт, комплекс проектних робіт, вишукувальних робіт, окремих стадій та розділів проекту: Не допускається розроблення проектної документації без інженерних вишукувань на нових земельних ділянках, а при реконструкції об'єктів - без уточнення раніше виконаних інженерних вишукувань.

Після проведення економічних та інженерних досліджень, вибору та затвердження будівельного майданчика генеральний проектувальник починає розробку проекту.
Проектування об'єктів здійснюється на підставі вихідних даних, до складу яких входять:
1) архітектурно-планувальне завдання (АПЗ);
2) технічні умови щодо інженерного забезпечення об'єкта (ТУ);
3) завдання на проектування;
4) інші вихідні дані.
Замовлення на проектування об'єкта проектувальник одержує безпосередньо через замовника або за підсумками архітектурного конкурсу чи торгів (тендерів), порядок проведення яких встановлений законодавством.

27. Концепція вартості грошей. Оцінка вартості грошей.

Процес здійснення інвестиційної діяльності і формування інвестиційного прибутку потребує проведення на підприємстві різного роду фінансових розрахунків, пов'язаних з потоками коштів у різні періоди часу. Ключову роль у розрахунках грає оцінка вартості грошей у часі. Концепція такої оцінки ґрунтується на тому, що вартість грошей з часом змінюється з урахуванням норми прибутку на грошовому ринку (рівня депозитного чи кредитного відсотка). З огляду на те, що інвестування являє собою звичайно тривалий процес, у практиці керування формуванням інвестиційного прибутку підприємства часто доводиться порівнювати вартість грошей на початку їхнього інвестування з вартістю грошей при їхньому поворотному потоці.

У процесі порівняння вартості коштів при їхньому інвестуванні і поверненні прийнято використовувати два основних поняття — майбутня вартість грошей і їхня дійсна вартість.

Для аналізу впливу інфляції на формування норми відсотка необхідно розрізняти такі поняття, як номінальна і реальна норми відсотка. Згідно з класичною теорією норми відсотка Ірвінга Фішера реальна норма відсотка — це така норма, що врівноважує попит та пропозицію на ринку капіталу.

Пропозиція заощаджень залежить від того, в якій мірі люди схильні утримуватися від сьогоднішнього споживання на ко­ристь майбутнього. Попит на заощадження залежить в основ­ному від ефективності продуктивного використання матеріаль­них засобів у господарській (перш за все виробничій) діяльності. Норма ефективності використання засобів визначає верхню ме­жу норми відсотка. В цьому розумінні норма відсотка може трактуватися як чинник, що впливає на значення пропорції заощаджень та на розміри попиту, як певний параметр, величина якого визначається співвідношенням між пропозицією та по­питом на заощадження. Так, збільшення норми стимулює при­ріст заощаджень і зменшення обсягу попиту на гроші. Змен­шення норми відсотка призводить до зменшення заощаджень (зменшує пропозицію), одночасно стимулює кредит (збільшує по­пит). З іншого боку, зростання попиту на заощадження є чинником, що стимулює зростання норми відсотка. Спад попиту є чинником, що зменшує її. В зворотному напрямку діє зростання пропозиції заощаджень, що призводить до зниження норми відсотка.

Номінальна норма відсотка — це та норма, згідно з якою кредитор отримує винагороду за представлені ним фонди (вина­города за утримання від поточного споживання). Номінальна норма відсотка складається з двох еле­ментів: реальної норми відсотка та інфляційної премії.

Необхідно підкреслити, що розмір інфляційної премії зале­жить від інфляційних сподівань, а не від реальної норми інфляції, що існує в даний час в економіці. Існуюча норма інфляції теж значною мірою залежить від інфляційних сподівань.

Зазначимо, що і ті, що надають кредит, і ті, що його беруть, враховують в розрахунках норму (темпи) інфляції, котра, на їх думку, буде мати місце протягом періоду, на який надається кредит (грошові фонди). В момент, коли береться позика і обговорюється розмір відсотка, обидві сторони діють за умов невизначеності щодо рівня реальної норми (темпів) інфляції та відповідної норми відсотка. Кредитодавець може домагатися додаткової премії за ризик інфляції. Враховуючи це, можна стверджувати, що номінальна норма відсотка буде до­рівнювати сумі, що складається з реальної норми відсотка, інфляційної премії (сподіваної норми інфляції), а також премії за інфляційний ризик (ризик того, що норма інфляції буде вищою, ніж сподівана).

Можна подати це такою формулою

R=R_P+П_інф+П_інф.р.

R – номінальна норма відсотка;

R_P –реальна норма відсотка;

П_інф– інфляційна премія;

П_інф.р.– премія за інфляційний ризик.

28. Методи оцінки ефективності вартості інвестиційних проектів.

Існує дві основні групи методів оцінки економічної ефективності інвестиційних проектів: статичні та динамічні.

Статичні методи передбачають розрахунок показників на основі недисконтованих грошових потоків, тобто вони не враховують зміну вартості грошей в часі. Такі методи здебільшого використовувались в умовах командно-адміністративної системи.

Динамічні ж методи, навпаки, враховують зміну вартості грошей в часі і передбачають приведення вартостей усіх грошових потоків до одного й того ж самого періоду шляхом їх дисконтування чи компаундингу (нарощування). Саме динамічні методи набули широкого застосування в більшості країн світу. Вони виявились найбільш концептуально правильними та загальнопридатними для застосування в ринкових умовах.
До динамічних методів, оцінки ефективності інвестиційних проектів слід віднести такі основні методи, як:

· чиста теперішня вартість грошових потоків (ЧТВ),

· внутрішня ставка доходності (ВСД),

· період окупності інвестицій (ПО),

· індекс прибутковості проекту (ІП).

Використання методу чистої теперішньої вартості передбачає визначення чистих грошових потоків за кожним періодом, визначення теперішньої вартості кожного чистого грошового потоку відповідного періоду, розрахунок чистої теперішньої вартості проекту шляхом сумування всіх дисконтованих чистих грошових потоків.

Внутрішня ставка доходності - це таке значення норми дисконту, при якому теперішня вартість грошових потоків від реалізації проекту дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат. Іншими словами, це значення норми дисконту, при якому чиста теперішня вартість проекту дорівнює нулю.

Одним із найпростіших методів оцінки ефективності інвестицій, який досить часто використовується на практиці, є період окупності інвестицій. Він визначається як час, необхідний для того, щоб дисконтовані грошові потоки від інвестиційного проекту зрівнялись з початковими інвестиціями в даний проект. Інакше кажучи, це час, коли ЧТВ (чиста теперішня вартість грошових потоків) проекту змінює знак з від'ємного на додатний. Проект вважається ефективним, якщо термін його окупності є меншим за період його реалізації, тобто життєвий цикл.

Індекс прибутковості показує, у скільки разів сума дисконтованих грошових потоків проекту за весь період його реалізації перевищить теперішню вартість інвестиційних витрат.

29. Вартість капіталу компанії.

Важливим елементом оцінки вартості підприємства є визначення вартості капіталу, який є в його розпорядженні. Це поняття характеризує ціну залучення підприємством фінансових ресурсів. Інакше кажучи, це винагорода, за яку капіталодавці погоджуються вкладати кошти в дане підприємство. Згідно із сучасними тенденціями в теорії і практиці фінансової діяльності вартість капіталу підприємства рекомендується розраховувати на основі використання так званої моделі середньозваженої вартості капіталу (Weighted Average Cost of Capital = WACC):

Добровільна ліквідація підприємства-боржника- це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється позасудовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем кредиторів.

Примусова ліквідація підприємства - це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється за рішенням господарського суду (як правило, у процесі провадження справи про банкрутство).

У разі, якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, ліквідність та прибутковість, володіє достатньо підготовленим управлінським персоналом, ринками збуту товарів, виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, то приймається рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Чим раніше на санаційно спроможному підприємстві розпочнеться санація, тим більші шанси на її кінцевий успіх.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації. При визначенні цілей санації слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та має здійснювати свою діяльність у рамках правового поля держави, в якій воно розташоване. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді.

Стратегія являє собою узагальнену модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегіїполягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність.Суть стратегії полягає у виборі найкращих варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Згідно з обраною стратегією розробляється програма санації, яка являє собою послідовний перелік основних етапів та заходів, що передбачається здійснювати в ході фінансового оздоровлення підприємства. Конкретизація програмних заходів здійснюється в плані санації. Програма формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом класичної моделі санації є її проект, який розробляється на базі санаційної програми і містить у собі техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їх окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод при здійсненні оздоровчих заходів. Відчутну допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує в собі інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

6. Фінансова участь персоналу у санації підприємства.

Основною причиною фінансової участі персоналу підприємства в санації є надія зберегти робочі місця.

Форми фінансування санації персоналом підприємства :

а) відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;

б) надання працівниками позик;

в) купівля працівниками акцій свого підприємства.

У зарубіжній практиці доволі поширеним є метод, коли менеджмент фірми купує все підприємство або значний пакет його корпоративних прав. Іноді значну частку корпоративних прав купує персонал. При цьому заборгованість підприємства із заробітної плати конвертується у власність: замість заробітної плати працівники одержують корпоративні права підприємства, де працюють. Завдяки цьому підвищується відповідальність керівників та персоналу за результати своєї діяльності, а також посилюється їх мотивація до раціоналізаторства та ощадливого використання наявних ресурсів.

В Україні діє порядок, згідно якого керівництво підприємств, що приватизуються, має право додатково викупити за грошові кошти за номінальною вартістю пакет акцій акціонерних товариств, створених у процесі акціонування державних підприємств. Розмір пакета акцій, який може бути запропонований Фондом державного майна керівництву підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного фонду.

Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі, коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено справу про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з вимогами Закону України “Про оренду державного майна”. Законом передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги санатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За наявності кількох претендентів на участь у санаціїдержавного підприємства господарське товариство, засноване членами трудового колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.

Державне підприємство-боржник перетворюється на іншу юридичну особу, засновану на колективній власності, згідно з угодою між вибраною трудовим колективом організаційно-правовою формою організації підприємства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю тощо) та уповноваженим державним органом.

7. Економічний зміст прогнозування банкрутства.

Прогнозування банкрутства є одним із головних завдань СРПР.

Значення прогнозування банкрутства :

o своєчасна розробка контрзаходів, спрямованих на подолання на підприємстві негативних тенденцій.

Зміст прогнозування :

o передбачення та оцінювання можливих негативних сценаріїв діяльності підприємства, які можуть призвести до його неплатоспроможності і втрати ліквідності.

Існують різноманітні моделі прогнозування банкрутства. Одним притаманний фундаментальний підхід, іншим - технічне вирішення проблеми прогнозування банкрутства.

Підходи до моделей прогнозування банкрутства

o Фундаментальний підхід - заснований на збиранні та аналізі всієї інформації про підприємство із внутрішніх та зовнішніх стосовно нього джерел. На підставі зовнішньої інформації оцінюється поточна і перспективна ситуація в галузі, до якої належить підприємство, загальний розвиток кон'юнктури тощо. З огляду на здобуті загальноекономічні дані, внутрішні джерела інформації та фінансові плани досліджуваного підприємства прогнозуються результати його господарської діяльності на найближчий період. Фундаментальний підхід до оцінювання кредитоспроможності та прогнозування банкрутства підприємства зорієнтований на внутрішнє фінансове планування й бюджетування та на оцінку перспективного розвитку суб'єкта господарювання.

o Технічний підхід прогнозування банкрутства - грунтується на аналізі даних звітності попередніх періодів .

Одним із найважливіших інструментів системи раннього попередження банкрутствапідприємств та методом його прогнозування є дискримінантний аналіз, зміст якого полягає в тому, що за допомогою математично-статистичних методів будується функція та обчислюється інтегральний показник, на підставі якого з достатньою ймовірністю можна передбачити банкрутство суб'єкта господарювання. Дискримінантний аналіз базується на емпіричному дослідженні фінансових показників багатьох підприємств, певна частка з яких збанкрутіли, а решта успішно діють далі. При цьому добирається сукупність показників — коефіцієнтів, для кожного з яких визначається питома вага в “дискримінантній функції”. Вагомість, як і граничне значення розглядуваних коефіцієнтів, може коригуватися. Вона залежить від галузі, до якої належить підприємство, загальної економічної та політичної ситуації в країні, рівня інфляції та інших факторів. Значення інтегрального показника дає підстави для висновку про належність об'єкта аналізу до підприємств-банкрутів чи підприємств, які успішно функціонують.

Моделі прогнозування банкрутства.

Найважливішим інструментом системи раннього попередження та методом прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Під дискримінантним аналізом здебільшого розуміють комплекс методів математичної статистики з допомогою якого здійснюється класифікація досліджуваних одиниць (підприємств) в залежності від значень обраної сукупності показників у відповідності до побудованої метричної шкали.

8. Екзогенні фактори фінансової кризи на підприємстві.

Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, прийнято поділяти на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).
Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:
-спад кон'юнктури в економіці в цілому;
-значний рівень інфляції;
-нестабільність господарського та податкового законодавства;
-нестабільність фінансового та валютного ринків;
-посилення конкуренції в галузі;
-криза окремої галузі;
-посилення монополізму на ринку;
-дискримінація підприємства органами влади та управління;
-політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах - підприємств-постачальників сировини (споживачів продукції).

Прилуцький Олександр

9. Основні види стратегій санації підприємства.

10. Санаційні заходи організаційно-правового характеру.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації.

1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.

2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

11. Моделі прогнозування банкрутства підприємств.

Найважливішим інструментом системи раннього попередження та методом прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Під дискримінантним аналізом здебільшого розуміють комплекс методів математичної статистики з допомогою якого здійснюється класифікація досліджуваних одиниць (підприємств) в залежності від значень обраної сукупності показників у відповідності до побудованої метричної шкали.

Розрізняють однофакторний та багатофакторний дискримінантний аналіз.

І. Однофакторний дискримінантний аналіз. В основі однофакторного (одновимірного) аналізу покладене сепаратне дослідження окремих показників (які є складовою певної системи показників) та класифікація підприємств за принципом дихотомії. Віднесення підприємства до категорії "хворих" чи "здорових" здійснюється у розрізі окремих показників у відповідності до емпірично побудованої шкали граничних значень досліджуваного показника. Наприклад, згідно зі шкалою значень показника рентабельності активів, граничне значення цього показника складає 2%. Це означає, що підприємства, в яких рентабельність активів >2% за цим критерієм вважаються "здоровими", якщо ж значення цього показника <2%, то підприємство відноситься до групи суб'єктів господарювання, яким загрожує фінансова криза.

Найбільш відомими моделями однофакторного дискримінантного аналізу є системи показників Бівера та Вайбеля.

1.1. Система показників Бівера

В основі досліджень американського економіста В. Бівера покладено 30 найбільш часто вживаних у фінансовому аналізі показників. За ознакою однорідності ці показники були згруповані в шість груп. Із кожної групи Бівер вибрав по одному, найбільш типовому, показнику, які й склали його систему прогнозування:

1. Відношення Cash Flow до позичкового капіталу.

2. Відношення чистого прибутку до валюти балансу.

3. Відношення позичкового капіталу до валюти балансу.

4. Відношення оборотних активів до поточних зобов'язань (показник покриття).

5. Відношення робочого капіталу до валюти балансу.

6. Відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними зобов'язаннями до витрат підприємства (без амортизації).

З використанням матеріалів аналізу 79 фінансово неспроможних і такого ж числа фінансово-спроможних підприємств Бівер розробив шкалу граничних значень для кожного із приведених показників для американських підприємств.

1.2. Ситстема показників Вайбеля

В основі досліджень, здійснених П. Вайбелем протягом 1960-1971 років покладено аналітичні матеріали по 72 швейцарських підприємствах будівельної, металургійної, легкої та годинникової галузей виробництва, половина з яких була у фінансовій кризі. Класифікацію підприємств за цією системою пропонується здійснювати з використанням таких показників:

1. Відношення позичкового капіталу до валюти балансу.

2. Відношення оборотних активів до поточних зобов'язань (показник покриття).

3. Відношення Cash Flow до поточних (короткострокових) зобов'язань.

4. Відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними зобов'язаннями до витрат підприємства (без амортизації).

5. Відношення середнього залишку кредиторської заборгованості до вартості закупок помножене на 365

6. Відношення середніх залишків виробничих запасів до величини затрат на сировину (матеріали) помножене на 365.

Головним суперечливим моментом однофакторного дискримінантного аналізу є те, що значення окремих показників може свідчити про позитивний розвиток підприємства, а інших - про незадовільний. Така ситуація унеможливлює об'єктивне прогнозування банкрутства.

ІІ. Багатофакторний дискримінантний аналіз.

В процесі аналізу підбирається ряд показників, для кожного з яких визначається вага в так званій "дискримінантній функції". В загальному вигляді, алгоритм лінійної багатофакторної дикримінантної функції можна представити в такій формі:

Z = a₀ + a₁x₁ + a₂x₂ + a₃x₃ + .......+ a_nx_n,

а₁, а₂, а₃ ......, а_n - коефіцієнти (ваги) дискримінантної функції;

х₁, х₂, х₃......., х_n - показники (змінні) дискримінантної функції.

Величина окремих ваг, характеризує різний вплив окремих показників (змінних), на загальний фінансовий стан підприємства. Віднесення аналізованого підприємства до групи "хворих" чи "здорових" залежить від значення інтегрального показника, який є результатом розв'язку дискримінантної функції.

Найбільш відомими моделями прогнозування банкрутства на основі багатофакторного дискримінантного аналізу є модель Альтмана (1968), модель Беермана (1976), система показників Бетге-Хуса-Ніхауса (1987), модель Краузе (1993).

2.1. Модель Альтмана

Модель прогнозування банкрутства, розроблена американським економістом Е. Альтманом має також назву "розрахунок Z-показника" і є класичною в своїй сфері, оскільки включена до більшості західних підручників присвячених фінансовому прогнозуванню, та оцінці кредитоспроможності підприємств. Побудована Альтманом дискримінантна функція має такий вигляд:

Z = 0,012 X₁ + 0,014 X₂ + 0,033 X₃ + 0,006 X₄ + 0,999 X₅

Це 5-ти факторна модель, де факторами виступають окремі показники фінансового стану підприємства. Адаптовано до вітчизняних стандартів фінансової звітності, окремі змінні дискримінантної функції мають такий вигляд:

X₁ - робочий капітал/ валюта балансу;

X₂ - сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) та резервного капіталу / валюта балансу;

X₃ - звичайний прибуток до оподаткування + проценти за кредит / валюта балансу;

X4 - ринкова вартість підприємств (ринкова вартість корпоративних прав) / позичковий капітал;

X₅ - чиста виручка від реалізації продукції/ валюта балансу.

Провівши аналіз 33-х пар промислових підприємств з обсягом валюти балансу від 1 до 25 млн. дол. США, Альтман зробив наступний висновок щодо інтерпретації значень Z-показника:

2.2. Модель Беермана

В Німеччині вперше застосував методологію багатофакторного дискримінантного аналізу при дослідженні фінансового стану підприємств у 1976 році професор університету м. Мюнстер Клаус Беерман. Свої висновки він базував на емпіричному дослідженні 21 пари підприємств, половина з яких були збиткові та знаходилися у фінансовій кризі. Основні характеристики дискримінантної функції Беермана наведено в таблиці

Одержані значення інтегрального показника Беерман рекомендує інтерпретувати наступним чином (горизонт прогнозування 1 рік):

Z > 0,32 - підприємство знаходиться під загрозою банкрутства;

0,32 > Z > 0,236 - неможливо чітко ідентифікувати, потребує додаткового якісного аналізу

Z < 0,236 - підприємству не загрожує банкрутство.

Використання методології багатофакторного дискримінантного аналізу у вітчизняній практиці є досить обмеженим, що зумовлено такими основними чинниками:
по-перше, неможливістю розробки власних, галузевих дискримінантних функцій через відсутність фахівців достатньої кваліфікації;
по-друге, відсутністю достатніх коштів для закупки та адаптації західних методик до вітчизняних умов господарювання;
по-третє, недостатнім рівнем об'єктивності показників, які відображаються підприємствами у фінансовій звітності (проблематика подвійної бухгалтерії).

В той же час, в Україні використовуються численні методики однофакторного дискримінантного аналізу, однак ці методики є безсистемними, не враховують галузевих особливостей, не містять відповідних "ключів" інтерпретації.

2.3. Модель оцінки ймовірності банкрутства українських підприємств

Для оцінки ймовірності банкрутства вітчизняних підприємств рекомендується до використання дискримінантна функція із шістьома змінними:

Z = 1,04*X₁+0,75*X₂+0,15*X₃+0,42*X₄+1,8*X₅ -0,06*X₆ - 2,16

Модель розроблена на основі аналізу фінансових показників 850 українських підприємств усіх видів економічної діяльності

Розшифровка незалежних змінних пропонованої дискримінантної функції наведена в таблиці:

Використання цієї моделі дозволяє з високим рівнем ймовірності спрогнозувати майбутній фінансовий стан підприємства, а отже, оцінити ймовірність його банкрутства. Точність оцінювання за використання пропонованої моделі є дещо нижчою, ніж у разі застосування відповідних галузевих алгоритмів. Для наведеної дискримінантної моделі рекомендується наступний "ключ інтерпретації" значень інтегрального показника:

Zi <= -0,55 - фінансовий стан підприємства є незадовільним (знаходиться у фінансовій кризі або вона йому загрожує);

-0,55 <= Zi <= 0,55 - однозначних висновків щодо якості фінансового стану підприємства зробити неможливо, необхідний додатковий експертний аналіз;

Zi > 0,55 - фінансовий стан підприємства є задовільним.

У разі, якщо значення показника Zі знаходиться в межах, для яких однозначні висновки щодо якості фінансового стану зробити неможливо, рекомендується додатково застосувати експертні методи аналізу. В рамках чого аналізується динаміка основних абсолютних показників фінансового стану підприємства за два-три роки: валюта балансу; робочий капітал; обсяг виручки від реалізації; величина чистого прибутку (збитку); чистий грошовий потік від операційної діяльності. За результатами додаткового аналізу базовий показник Zi коригується на коефіцієнт (DZ) зміни основних абсолютних показників. Для визначення вагомості впливу окремих абсолютних показників на коефіцієнт коригування можна застосувати загальну методологію дискримінантного аналізу. Скоригований за результатами додаткового експертного аналізу інтегральний показник слід інтерпретувати таким же чином, як це рекомендується вище.

12. Процес реструктуризації підприємства.

Реструктуризація підприємства — це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. У цьому визначенні реструктуризація передбачає також вжиття фінансових заходів, чого не було в попередньому визначенні.

Перед проведенням санаційної реорганізації слід поглиблено проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства, яке перебуває у кризі. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства. Якщо прийнято рішення про його реорганізацію, потрібно розробити план реорганізаційних заходів, який має містити:

а) економічне обгрунтування необхідності проведення реструктуризації;

б) пропозиції щодо форм та методів реорганізації;

в) витрати на здійснення реструктуризації та джерела їх фінансування;

г) конкретні заходи, спрямовані на реалізацію плану;

д) оцінювання ефективності проекту реструктуризації.

Ефективність реструктуризації забезпечується заходами, які покладені в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення фінансового стану підприємства.

Романенко Олександр

Руденко Інна

13. Розробка плану санації підприємства.

Розробка плану санації не є безпосереднім завданням санаційного аудиту.

План санації може складатися зі вступу та чотирьох розділів. Вступ (Загальна характеристика підприємства) правова форма організації бізнесу та фора власності організаційна структура; сфера діяльності; історична довідка 1. Розділ Аналіз вихідних даних оцінювання зовнішнього навколишнього середовища аналіз фактичного фінансового стану підприємства аналіз причин кризової ситуації та слабких місць стан ринків збуту продукції наявний потенціал обґрунтування доцільності санації 2. Розділ Стратегія санації, оперативна (CRASH-)програма стратегічні цілі санації (дерево цілей) каталог оперативних заходів з відновлення ліквідності 3. Розділ План сана-ційних заходів а) план маркетингу та оцінювання ринків збуту б) план виробництва в) організаційний план г) система фінансових планів 4. Розділ Ефективність санації та заходи щодо реалізації плану організація реалізації плану критерії оцінки ефективності оперативний санаційний контролінг ймовірні ризики в процесі виконання суми можливих збитків можливі позитиви і додаткові прибутки

У вступі відображається загальна характеристика об’єкта планування, подаються відомості про правову форму організації бізнесу, форму власності, організаційну структуру, сери діяльності та дається коротка історична довідка про розвиток підприємства. Окрім цього, визначається мета складання плану санації, замовник плану та методи, які використовуються під час розроблення плану.

У першому розділі відображається вихідна ситуація на підприємстві. Оцінювання зовнішніх умов, в яких функціонує підприємство, є основою стратегічного планування і включає вивчення загальних політико-економічних тенденцій, аналіз галузі та ринкового сегменту. Головною метою оцінювання навколишнього середовища є оцінювання можливості адаптації стратегії розвитку підприємства до змін у суспільно-політичному житті країни. Аналіз фінансово-господарського стану прово-диться за двома напрямами:аналіз виробничо-господарської діяльності;аналіз фінансового стану. Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць здійснюється шляхом систематизації та оцінювання причин фінансової кризи та наслідків їх впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. аналіз причин фінансової кризи проводиться з метою їх локалізації та усунення. Наявний потенціал.

У другому розділі визначаються стратегічні цілі санації, цільові орієнтири та розробляється стратегія санації підприємства. класифікація відповідних цілей та порядок їх узгодження наведені вище. Окрім цього, розділ повинен містити оперативну (Crash-) програму, в якій відображаються заходи, спрямовані на покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства.

Третій розділ є основною частиною плану санації. Він включає конкретний план заходів щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді. Дамо стислу характеристику змісту підрозділів основної частини плану: -План маркетингу та оцінювання ринків збуту продукції. У цьому підрозділі визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість ринку; мотивацію споживачів; ступінь еластичності попиту та рівень платоспроможного попиту на продукцію товариства; умови збуту; галузеві ризики; ситуацію на суміжних товарних ринках. Кількісне оцінювання частини ринку, яка належить підприємству, проводиться за основними споживачами готової продукції з посиланням на поточні обсяги реалізації та на перспективи її збільшення. -План виробництва: містить дані про планові обсяги виробництва продукції в розрізі окремих її видів, а також характеристику виробничих потужностей, необхідних для виробництва планових обсягів продукції. Наводиться інформація про рівень зносу виробничих засобів, витрати, пов’язані з відновленням (придбання нового обладнання, ремонт та реконструкція), можливості оренди чи лізингу. -Організаційний план. Тут відображають організаційну структуру підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та перепрофілювання, аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну кількість працівників та пропозиції щодо її зменшення, Система фінансових планів включає: а) первинний бюджет, коли здебільшого є бюджет продажу;б) бюджет виробництва з необхідним набором часткових бюджетів (бюджет товарно-матеріальних запасів, бюджет матеріальних витрат, бюджет витрат на персонал тощо);в) план інвестицій;г) план прибутків та збитків (складається на основі показників бюджетів за доходами і витратами за всіма видами діяльності);д) прогнозні графіки грошових надходжень та видатків (графік грошових надходжень від реалізації продукції, залучення позик, графіки грошових виплат за придбану сировину та матеріали тощо), які складаються з урахуванням показників відповідних бюджетів та коефіцієнтів інкасації кредиторської та дебіторської заборгованості;е) фінансовий бюджет (складається на основі графіків грошових надходжень та витрат);є) зведений бюджет, яким є, як правило, плановий баланс чи прогнозний звіт про Cash-Flow, складений за непрямим методом.

У четвертому розділі розраховується ефективність санації, а також визначаються заходи щодо організації реалізації плану та контролю за ходом реалізації. У цьому розділі деталізуються очікувані результати виконання проекту, а також прогнозуються можливі ризики та збитки.

14. Процес прийняття рішення про проведення санації підприємства.

Рішення про проведення санації приймають у таких (як правило) випадках:

1. З ініціативи суб'єкта господарювання, що перебуває в кризі, коли існує реальна загроза неплатоспроможності та оголошення йо­го банкрутом у недалекому майбутньому. Рішення про санацію приймається перед зверненням кредиторів до арбітражного суду із вимогою визнати це підприємство банкрутом.

2. Після того, як боржник з власної ініціативи звернувся до арбіт­ражного суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство (якщо підприємство є фінансове неспроможним або існує реальна за­гроза такої неспроможності). Право вибору умов санації (реорганіза­ції) при цьому залишається за боржником. Одночасно з поданням заяви боржник повинен подати до арбітражного суду список кредиторів та дебіторів, бухгалтерський баланс, іншу інформацію, яка характери­зує фінансово-майновий стан підприємства, а також вибрані ним умо­ви проведення санації. Після закінчення місячного терміну з дня опу­блікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України оголошення щодо порушення справи про банкрутство даного підприємства в тому разі, коли надійшли пропо­зиції від фізичних чи юридичних осіб, які бажають задовольнити ви­моги кредиторів до боржника та подали акцептовані комітетом кре­диторів та арбітражним судом пропозиції стосовно санації (реорганізації) неспроможного підприємства, арбітражний суд при­ймає рішення про припинення процедури оголошення банкрутства та про проведення фінансової санації юридичної особи.

3. З ініціативи фінансово-кредитної установи. Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність», банківська установа має право до клієнта, оголошеного неплатоспроможним, застосува­ти комплекс санаційних заходів, зокрема: передати оперативне управління підприємством адміністрації, сформованій за участю банку; реорганізувати боржника; змінити порядок платежів; напра­вити на погашення кредиторської заборгованості виручку від реалі­зації продукції.

4. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. У разі невиконання зобов'язань, забезпечених іпоте­кою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержа-тель має право здійснити передбачені договором заходи для оздоро­влення фінансового стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні органи підприємства, обмеження права цьо­го суб'єкта господарювання розпоряджатися випущеною продукці­єю та іншим майном. Якщо санаційні заходи не привели до віднов­лення платоспроможності підприємства, то заставодержатель має право звернутися до арбітражного суду із заявою про стягнення зас­тавленого майна.

5. З ініціативи Агентства з питань запобігання банкрутствам під­приємств, якщо йдеться про державні підприємства. Після внесення боржника до реєстру неплатоспроможних підприємств Агентство вповноважене здійснювати управління його майном та розробляти пропозиції щодо проведення фінансової санації.

6. З ініціативи Національного банку України — якщо йдеться про фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед за­стосуванням санкцій, передбачених Законом України «Про банки та Сіанківську діяльність»

15. Санаційна спроможність підприємства.

Санаційна спроможність — це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успіш­ного проведення фінансової санації. До загальних передумов сана­ційної спроможності відносять наявність у підприємства потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:

а) реальних можливостей збільшення виручки від реалізації, ско­рочення собівартості продукції і на цій основі досягнення майбут­ньої прибутковості фінансово-господарської діяльності;

б) реальних можливостей досягнення задовільної структури балансу;

в) реальних можливостей забезпечення стабільної ліквідності та платоспроможності.

Рішення про проведення санації підприємства чи про його лікві­дацію приймається на підставі висновків санаційного аудиту. Ау­дит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою ви­значення вірогідності їхньої звітності та обліку, повноти й від­повідності чинному законодавству та встановленим нормати­вам.. Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм. Він має свої особливості як щодо методів, так і щодо об'єктів та цілей проведення. Характерною рисою санацій­ного аудиту є те, що він здійснюється на підприємствах, які пе­ребувають у фінансовій кризі. Основна його мета полягає в оці­нці санаційної спроможності підприємства.

Для досягнення цієї мети в процесі аудиту вирішуються такі за­вдання:

• проводиться причинно-наслідковий аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства;

• визначається глибина фінансової кризи та можливості її подо­лання;

• робиться порівняльний аналіз сильних та слабких сторін під­приємства

• здійснюється економіко-правова експертиза наявної в підпри­ємства санаційної концепції;

• робиться висновок про доцільність санації чи ліквідації суб'єкта господарювання.

16. Система раннього попередження та реагування у прогнозуванні банкрутства підприємств.

Система раннього попередження та реагування( СРПР)- це особлива інформаційна система, яка сигналізує керівництву про потенційні ризики, які можуть насуватися на підприємство як із зовнішнього, так і з внутрішнього середовища. СРПР доцільно впроваджувати на підприємствах з метою швидкої ідентифікації фінансової кризи, виявлення причин, що її зумовлюють, та розробки антикризових заходів . СРПРрозглядають як один з важливих інструментів системи контролінгу.

Завдання системи раннього попередження :

o своєчасне виявлення кризи на підприємстві;

o виявлення можливостей розвитку або додаткових шансів для підприємства;

o виявлення загрози банкрутства.

Розрізняютьдві підсистеми СРПР:

- систему, зорієнтовану на внутрішні параметри діяльності підприємства (спрямована на ідентифікацію ризиків та можливостей розвитку, які криються на підприємстві, задля цього будується система управління ризиками, яка включає їх ідентифікацію, оцінку та нейтралізацію).

- систему, зорієнтовану на зовнішнє середовище ( прогнозування загроз з боку держави, контрагентів, конкурентів тощо (прикладом застосування цієї підсистеми СРПР є проведення установами банків аналізу підприємств з метою оцінки їх кредитоспроможності.)

6 етапів створення системи раннього попередження :

І етап - створення системи - визначення сфер спостереження, полягає у визначенні об’єктів діагностики . Розрізняють внутрішню (фінансова, збутова, виробнича, організаційна ) та зовнішню (аналіз ситуації на ринку, макроекономічної ситуації в країні тощо) діагностику.

ІІ етап - визначення індикаторів раннього попередження, які можуть вказувати на розвиток того чи іншого негативного процесу (ними можуть бути показники: обсяг реалізованої продукції, витрати на 1 грн.ТП, обсяг реалізованої продукції в точці беззбитковості, коефіцієнти автономії, заборгованості, ліквідності тощо);

ІІІ етап - розрахунок цільових показників та інтервалів їх змін в розрізі кожного індикатора (зона безпеки, рівень фінансових показників ліквідності, автономії в порівнянні з нормативними значеннями, тощо) ;

IV етап - формування конкретних аналітичних завдань для аналітичних центрів (прогнозування банкрутства підприємства, SOFT-аналіз, бенчмаркінг тощо).

V етап – ключовий: служби контролінгу узагальнюють отримані аналітичні висновки та готують пропозиції щодо розвитку сильних та мінімізації слабких сторін ;

VI етап – технічний : формування інформаційних каналів між системою та її користувачами — керівниками всіх рівнів. антимонопольного законодавства.

Сверделко Аліна

17. Державна фінансова підтримка санації підприємств.

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізованих джерел не вистачило для успішного проведення санації чи реструктуризації, то в певних випадках може бути прийняте рішення про надання державної фінансової підтримки. Згідно із Законом України "Про підприємства" у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги.

Приймаючи таке рішення, виконавча влада виходить з принципу фінансової підтримки передовсім життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати кошти і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Опрацьовано критерії відбору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки. З них треба назвати такі:

- використання нових, ефективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;

- експорт (приріст експорту) конкурентоспроможної продукції;

- заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;

- вирішення проблеми енергозабезпечення;

- вирішення проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);

- збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для країни);

- наявність ринків збуту продукції в країні та за кордоном;

- високий рівень менеджменту на підприємстві.

Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно вплине на дохідну частину бюджету.

. Централізована санаційна підтримка може здійснюватися:

а) прямим бюджетним фінансуванням;

б) непрямими формами державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування санації підприємств відбувається на поворотних (бюджетні позики) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межі банкрутства).

Фінансова підтримка на безповоротній основі надається в таких випадках:

* якщо збитки, завдані підприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбачених законодавством про обов'язкове страхування;

* для відшкодування збитків конкретним підприємствам у разі, коли чинним законодавством встановлено умови господарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів (послуг), що може призвести до банкрутства;

* для фінансування витрат на відновлення платоспроможності окремих підприємств, діяльність яких пов'язана з особливо важливими суспільними інтересами.

Однак переважна більшість західних дослідників джерел фінансування санації дотримується думки, що державне фінансування санації підприємств на безповоротній основі не тільки стимулює бюджетний дефіцит, а й спричиняє негативні побічні ефекти на макро- та мікрорівнях. Після краху концепції санації автогіганта "Бритіш Лейланд" (Великобританія), яка базувалась на прямому державному дотуванні (розмір дотацій становив близько трьох млрд фунтів стерлінгів), у країнах з розвинутою ринковою економікою майже повністю відмовилися від використання такого методу фінансової підтримки підприємств.

Стосовно банківської сфери слід зазначити, що комерційному банкові, переведеному на режим фінансового оздоровлення, може бути надано державну фінансову підтримку у вигляді стабілізаційної позики. Таку позику надають тільки під заставу високоліквідних активів банку або під гарантію чи поручительство інших, фінансове стабільних, банків. Кошти позики можуть використовуватися лише для фінансування санаційних заходів. Зауважимо, що режим фінансового оздоровлення є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Одним із методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у вигляді повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що перебувають у фінансовій скруті. Виступаючи в ролі санатора, держава керується передовсім народногосподарською доцільністю. У такий спосіб вона протидіє спаду виробництва та зростанню безробіття. Державу, навіть за її участі в капіталі, не можна розглядати як звичайного акціонера, оскільки монопольний прибуток і прибуток взагалі не є першочерговим завданням її діяльності як санатора. Головною метою державних інвестицій є сприяння відновленню ліквідності та забезпечення діяльності підприємств. Значну частину державного сектору в Німеччині, США, Швеції та інших країнах сформовано саме з колишніх приватних підприємств, що опинились на межі банкрутства.

Як відомо, одним із головних чинників обмеженого доступу фінансове неспроможних підприємств до кредитних ресурсів є цілковитий брак чи недостатній розмір кредитного забезпечення. Вихід на фінансовий ринок у такому разі можливий за одержання санаційної підтримки у формі державних гарантій або поручительств (зобов'язання держави здійснити погашення боргів підприємства за його неспроможності самостійно виконати умови кредитного договору).

Розглянута форма фінансової підтримки підприємств в Україні дуже широко використовувалася протягом 1993-1999 років. Однак за браком ефективних механізмів відбору кандидатів для надання гарантій, невикористання інституту санаційного аудиту, в переважній більшості підприємств-боржників не виявилося коштів для погашення кредитів, гарантованих урядом, в результаті чого кр едити доводиться погашати за рахунок коштів державного бюджету.

У країнах Заходу надання державних гарантій та поручительств передано спеціалізованим товариствам, створеним за участю державного капіталу. Прикладом цього може бути заснований спеціально для таких цілей напівдержавний "Ексімбанк" (США) або Товариство гарантування кредитів (ФРН). Ці організації відбирають підприємства для надання їм санаційної підтримки під державні гарантії, а також несуть відповідальність за цільове використання позик, виданих під ці гарантії, і своєчасне їх повернення. Зазначимо, що надання державних гарантій та поручительств стало одним із методів проведення санації таких відомих компаній, як Телефункен (Німеччина) та Крайслер (США).

Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства. Згідно із Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" з метою запобігання монопольному становищу окремих підприємців на ринку такі форми санаційної реорганізації підприємств, як злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів та ін., здійснюються за згодою Антимонопольного комітету. Коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їхній примусовий поділ.

Нагадаємо, що в Україні монополістом є підприємство, питома вага якого на ринку певного товару перевищує 35%. У США, наприклад, дозвіл на злиття конкуруючих між собою компаній може бути отриманий тоді, коли одна з них перебуває на межі банкрутства, але має значне народногосподарське значення. Загалом, у світовій практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення спричиняє негативні мікро- та макроекономічні наслідки, зокрема анти-ринкові ефекти стратегічного характеру. Отже, удаватися до нього можна лише тоді, коли підприємства доведуть, що в результаті їхнього злиття буде найбільш повно використано ефект масштабності, значно знизиться собівартість продукції та суттєво зростуть її якісні параметри. Злиття можливе лише тоді, коли буде доведено позитивне сальдо між народногосподарською вигодою та негативними антикон-курентними наслідками.

Залежно від напрямку економічної доктрини держави можливе використання того чи того виду санаційної підтримки підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися списанням чи реструктуризацією податкових зобов'язань, податковим кредитуванням, наданням цільових податкових пільг підприємствам, які потребують санації, а також фіскальними поступками головним кредиторам таких підприємств з метою активізації їхньої участі в санаційних процесах.

Використання певного методу державної підтримки санації та реструктуризації залежить від конкретних характеристик підприємства, його народногосподарського та регіонального значення. У цілому найбільш економічно раціональними вважають надання державних гарантій та різні форми підтримки фіскального характеру, зокрема, для стимулювання лізингу та активізації участі в санації найбільших кредиторів підприємств, що перебувають у кризі, а також державну допомогу у вигляді сприятливої амортизаційної політики.

18. Форми фінансової санації.

Головною метою фінансової санації є мобілізація фінансових ресурсів для:
1. Відновлення (поліпшення) платоспроможності та ліквідності.
2. Формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового капіталу. Таким чином, фінансування санації може здійснюватися за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів і, у виняткових випадках, за рахунок державної фінансової підтримки. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або на реструктуризацію пасивів. За формальними ознаками розрізняють два види санації:
а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів на підприємство:
б) санація із залученням нового фінансового капіталу.
У першому випадку санація може здійснюватися в таких формах:
* зменшення номінального капіталу підприємства;
* конверсія власності в борг;
* конверсія боргу у власність;
* пролонгація строків сплати заборгованості;
* добровільне зменшення заборгованості;
* самофінансування.
Санація із залученням нового фінансового капіталу може набирати таких форм:
* альтернативна санація;
* зменшення номінального капіталу з наступним його збільшенням (двоступінчаста санація);
* безповоротна фінансова допомога власників;
* безповоротна фінансова допомога персоналу;
* емісія облігацій конверсійного займу;
* залучення додаткових позик.
За джерелами мобілізацій фінансових ресурсів розрізняють автономну санацію (власні кошти підприємства та капітал його власників) та зовнішню санацію (кошти кредиторів та держави). Виділяють окремий вид санації підприємств - з допомогою державної фінансової підтримки. Фінансування державою санаційних заходів може здійснюватися на поворотній або безповоротній основі. Крім того, в окремих випадках держава може вдатися до непрямих методів сприяння санації суб'єктів господарювання: податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності і т.д.
Якщо в балансі підприємства за результатами звітного року відображено непокриті збитки минулих років (чи збитки звітного року), то треба приймати рішення про джерела покриття цих збитків. Щодо цього у науковій літературі з питань санації дуже часто трапляється поняття "чистої санації". Чиста санація полягає в санації балансу неспроможного підприємства. Вона спрямована на формальне покриття зазначених у балансі збитків.

19. Економіко-правові аспекти санації банкрутства та ліквідації підприємств.

В процесі еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, але мають резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому (така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства - якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника. Цього можна досягти:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

Новий Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.

Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно Закону України “Про банкрутство” від 1992 року під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов 'язання перед бюджетом.

У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, який введено в дію з 01.01.2000 року. Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств і дає наступне визначення банкрутства:

Банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).

За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів селекції суб'єктів господарювання. Саме цим зумовлена необхідність такої інституції. У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20—30. Як свідчить статистика, лише 35—45% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами.

20. Правила фінансування фінансової санації підприємства.

Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Правило вимагає, щоб терміни, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися з термінами, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на термін, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об'єктах основних та оборотних засобів.

Підприємство, додержуючи вимог золотого правила фінансування, забезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під час застосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу та пасиву балансу (окремих об'єктів інвестування та джерел фінансування). Це можна (і є сенс) робити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності.

Загалом вважають, що має діяти принцип “загального фінансування”, згідно якого усі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів.

У разі додержання золотого правила фінансування фінансова рівновага забезпечується за таких умов:

1) інвестований капітал своєчасно (у передбачені строки) вивільняється в результаті господарської діяльності;

2) існує можливість пролонгації строків повернення капіталу;

3) платежі, термін оплати яких настав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційної діяльності.

Форми фінансування суб’єктів господарювання класифікуються за джерелами надходження капіталу та за правовим статусом інвесторів. За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний та позичковий капітал.

Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:

1) золоте правило фінансування;

2) золоте правило балансу;

3) правило вертикальної структури капіталу.

21. СВОТ - аналіз у санації підприємств.

В процесі СОФТ- аналізу:

· визначається повнота врахування в санаційній концепції всіх причин та факторів, які призвели до кризової ситуації;

· перевіряється, чи правильно були використані методи ідентифікації причин кризи;

· встановлюється, чи діють причини кризи й досі чи вони вже подолані (або зникли самі по собі);

· визначаються вид та фаза фінансової кризи;

· систематизуються причини кризи;

· виявляються фактори, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники діяльності підприємства;

· систематизуються сильні та слабкі сторони в діяльності підприємства.

СОФТ-аналіз (SOFT-analysis) — це аналіз сильних (Strength) та слабких (Failure) сторін, а також можливостей розвитку (Opportunity) і ризиків (Threat). В економічній літературі СОФТ- аналіз називають ще СВОТ- аналізом (SWOT- analysis , в цьому випадку слабкі сторони в перекладі W – Weakness)

Цей метод контролінгу може застосовуватися :

· до всього підприємства;

· до його структурних підрозділів;

· до окремих видів продукції.

Мета аналізу:

· усунення наявних слабких місць;

· нейтралізація ризиків;

· ефективне використання існуючого потенціалу (сильних сторін).

· використання додаткових шансів.

До S (сильних сторін) вітчизняних підприємств можна віднести:

· Наявність кваліфікованого персоналу;

· Низькі витрати на заробітну плату;

· Наявність власних виробничих потужностей.

До О (можливостей розвитку або додаткових шансів) можна віднести:

· Зацікавленість інвесторів;

· Підтримка державою вітчизняного товаровиробника ( вжиття протекціоністських заходів, пільги в оподаткуванні).

ДоF(W)(слабких сторін) слід віднести:

· Зловживання керівництва;

· Крадіжки на виробництві;

· Застарілий асортимент продукції;

· Висока енергомісткість продукції;

· Неефективна діяльність служби збуту.

До Т (ризиків) відносять:

· Інфляцію;

· Криміногенний ризик;

· Неплатоспроможність та банкрутство контрагентів;

· Зміна податкового законодавства.

Сеніч Вікторія

22. Аналіз Cash-Flow у санації підприємств.

Базою аналізу Cash-flow є дані звіту про прибутки та збитки . Показник Cash-flow характеризує обсяги чистих грошових потоків, утворюваних у результаті операційної та інвестиційної діяльності, які залишаються в розпорядженні підприємства в певному періоді.

Cash-flow = прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства у визначеному періоді + амортизаційні відрахування за цей період.

Cash-flow відображає, яку суму грошових коштів із загального обсягу виручки від реалізації можна спрямувати на погашення кредитів та відсотків за ними, на інвестиції чи виплату дивідендів.

У рамках аналізу Cash-flow обчислюється коефіцієнт, що являє собою відношення Cash-flow і заборгованості (нетто):

Коефіцієнт характеризує здатність підприємства розрахуватися зі своїми боргами за результатами господарської діяльності.

У цьому аналітичному блоці розраховуються також група показників прибутковості , досліджується процес формування і використання прибутку (табл. 5 додатків). Визначається, як змінюються протягом певного періоду значення валового та чистого прибутку, розглядаються фактори, що призводять до їх зміни. Крім того, вивчається вплив на валовий та чистий прибуток таких показників, як: дохід(виручка) від реалізації продукції, сума непрямих податків, собівартість реалізованої продукції, а також фінансових результатів від операційної діяльності, надзвичайних доходів і витрат, тощо.

Прибутковість підприємства характеризується комплексом показників. Коефіцієнт рентабельності активів (всього капіталу) відображає, скільки прибутку за рік отримано на кожну одиницю коштів, вкладених у підприємство незалежно від джерела їх залучення. Показник є одним з найважливіших індикаторів конкурентоспроможності підприємства. При здійсненні аналізу порівнюється з середньогалузевим.

Коефіцієнти рентабельності реалізації 1 і 2 відрізняються один від одного тим, що перший відображає, скільки валового, а другий - скільки чистого прибутку міститься в кожній грошовій одиниці реалізованої продукції. В них знаходять відображення зміни в політиці ціноутворення та здатність підприємства контролювати собіваргість реалізованої продукції. Динаміка коефіцієнтів може свідчити про необхідність перегляду цін або посилення контролю за використанням матеріально-виробничих запасів.

Коефіцієнт рентабельності основної діяльності відображає співвідношення отриманого прибутку від реалізації та витрат на виробництво продукції, виробництво і реалізація якої є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходів.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу відображає, скільки грошових одиниць чистого прибутку "заробила" кожна грошова одиниця, інвестована власниками підприємства, тобто дозволяє визначити ефективність використання цього капіталу та порівняти цей показник з можливим отриманням прибутку від вкладання цих коштів в інші цінні напери.

Показник періоду окупності власного капіталу є оберненим до попереднього і визначає, через скільки років капітал, авансований в діяльність підприємства буде поверненим власнику за рахунок отриманого підприємством прибутку.

Під час оцінювання прибутковості (збитковості) підприємства слід звернути особливу увагу на розмір збитків підприємства, до яких призводять крадіжки на виробництві, та з'ясувати, яких заходів вживає керівництво, щоб подолати це негативне явище.

23. Участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може здійснюватися:

 а) пролонгацією та реструктуризацією наявної заборгованості;

 б) повною або частковою відмовою від своїх вимог;

 в) наданням додаткових кредитних ресурсів;

 г) наданням кредитного забезпечення (поручительства, гарантії);

 д) трансформацією боргу у власність.

 Безперечно, активної участі кредиторів у фінансовому оздоровленні можна очікувати тільки тоді, коли внаслідок санації та збереження підприємства-боржника вони отримають повніше задоволення своїх вимог, ніж за його ліквідації. Кредитори можуть зважитися на матеріальний ризик в обмін на майбутню участь у прибутках даного підприємства, в обмін на великий пакет акцій боржника або з надією отримати надійний ринок збуту своєї продукції (джерело постачання сировини для свого виробництва) тощо.

 У даному контексті в науковій літературі з питань санації обґрунтовується така форма реструктуризації пасивів підприємства, як "конверсія боргу у власність". Суть її полягає в тім. що підприємст-ва-боржники стимулюють великих кредиторів, зокрема обслуговуючий банк, придбати корпоративні права в обмін на боргові вимоги. У результаті даної операції боржник досягає подвійної мети:

 1) підвищується ринковий курс корпоративних прав, оскільки відбувається їх додаткова закупівля;

 2) поліпшується структура балансу, оскільки співвідношення власних та позикових коштів змінюється в позитивному для підприємства напрямку.

 Конверсія боргу у власність може здійснюватися через емісію нових корпоративних прав, в результаті викупу часток (паїв, акцій) у власників з метою дальшого обміну на боргові вимоги або з допомогою емісії (обміну) конверсійних облігацій.

 Трансформація боргу у власність здійснюється, як правило, великими кредиторами, які переконалися в санаційній спроможності боржника й очікують отримання прибутків у майбутньому. Цю операцію можна розглядати як внесок кредитора в статутний фонд боржника.

 Однією із форм участі кредиторів у санації боржника є пролонгація чи списання заборгованості. Списання заборгованості - це відмова кредитора від своїх вимог. Вона прирівнюється до безповоротної фінансової допомоги боржнику.

 Проте в Україні законодавство не дозволяє кредиторам списувати борги своїх боржників. Нестягнення цих сум призводить, як правило, до збільшення різного роду об'єктів оподаткування. Так, згідно зі статтею 12 Закону України "Про податок на прибуток підприємств" платники податків мають право зменшув ати суму оподатковуваного доходу звітного періоду на вартість відвантажених товарів у разі, коли покупець таких товарів затримує без погодження з платником податку оплату їхньої вартості. Проте це зменшення здійснюється тільки тоді, коли кредитор звернувся із заявою до арбітражного суду про стягнення заборгованості з боржника або про визнання його банкрутом, а також коли на подання кредитора нотаріус учинив виконавчий запис про стягнення боргу з дебітора чи стягнення заставленого майна.

 Інакше кажучи, кредитори, у разі виникнення простроченої заборгованості мусять негайно звертатися з позовом до арбітражного суду, і тільки тоді вони можуть зменшити об'єкт оподаткування на суму заборгованості. В іншому разі кредитор покриває збитки (якщо виникає безнадійна заборгованість) за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні після оподаткування. А проте, створюючи привабливі умови для кредиторів (наприклад, дозволяючи відносити на зменшення оподатковуваного прибутку суми простроченої дебіторської заборгованості підприємств, які підлягають санації), законодавчі органи могли б активізувати їхню участь у фінансовому оздоровленні боржника. Отже, податкову політику держави треба скоординувати з політикою у сфері банкрутства та санації підприємств.

 Надаючи фінансову підтримку способом відмови від своїх вимог, кредитори повинні враховувати ту обставину, що відмова від претензій за економічними наслідками прирівнюється до відмови від кредитного договору. Це означає, що за банкрутства боржника кредитор, який відмовився від претензій, не буде членом сформованого згідно із законодавством комітету кредиторів. Погашення боргів цьому кредиторові буде здійснюватися за рахунок активів, які залишаться після задоволення вимог усіх інших кредиторів та членів трудового колективу. Крім того, сума заборгованості, яка залишилася непогашеною після закінчення строку позовної давності, розглядатиметься як безповоротна фінансова допомога, яка здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

 Одним із методів санації з допомогою кредиторів є погашення боргу та мобілізація необхідних для фінансового оздоровлення ресурсів за рахунок цільового банківського кредиту. Така форма санації здійснюється, як правило, комерційним банком, який обслуговує підприємство. Оскільки надання такого кредиту пов'язане з високим рівнем ризику, ставка відсотка на нього досягає максимального рівня. При цьому якщо банк надає кредит підприємству, проти якого порушено справу про банкрутство до моменту укладення кредитної угоди, а інформацію про порушення такої справи було оприлюднено (за винятком випадків надання фінансових кредитів у межах процедури санації дебітора під заставу його корпоративних прав), безнадійна заборгованість за кредит погашається за рахунок власних коштів кредитора.

 У деяких випадках, з метою акумуляції кредитних ресурсів, як в національній так і в іноземній валюті, для здійснення кредитування санаційних програм зі значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника комерційні банки можуть об'єднуватися в консорціуми (санаційні консорціуми).

 Банківські консорціуми - це тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій для проведення різного роду банківський операцій (або для кредитування однієї, але великої та ризикованої угоди) і засновуються банками на паритетних засадах. Банківські консорціуми для надання санаційних кредитів можуть створюватися з метою об'єднання кредитних ресурсів, диверсифікації кредитного ризику, підтримання ліквідності балансів окремих банків.

 Консорціумні кредити базуються на тих самих принципах, що й інші види банківських кредитів, змінюється лише механізм акумуляції кредитних ресурсів та процедура надання кредитів.

 Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках, або для крупномасштабних та ри-зикових лізингових чи факторингових операцій на ринках позичкових капіталів.

 Кількість учасників консорціуму не обмежується. Координує дії учасників консорціуму головний банк, який репрезентує інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати. Як правило, банком-координатором стає банк, що обслуговує клієнта, котрому необхідні кошти для реалізації проекту санації. Кожен член консорціуму самостійно оцінює ефективність проекту і визначає умови своєї участі в ньому або пропонує власний варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум.

 Правові взаємовідносини членів консорціуму грунтуються на зобов'язаннях, що випливають з укладеного консорціумного договору. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов'язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов'язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників, причетних до заходу, що кредитується.

 Банк (чи група банків) здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, виконанням плану фінансового оздоровлення. При цьому банк протягом усього періоду санації та терміну дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником: перевіряє стан збереження майна, виявляє фактори, що можуть позитивно чи негативно вплинути на хід фінансового оздоровлення боржника. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням: недотримання плану санації, виникнення нових обставин, що перешкоджають успішній реалізації запланованих заходів, банк має право достроково розірвати кредитний договір. Це є підставою для стягнення всіх засобів у межах зобов'язань позичальника за кредитною угодою в установленому чинним законодавством порядку.

 Як уже зазначалося, кредитування санаційних проектів пов'язане зі значними ризиками. Найбільш надійним засобом зменшення ризиків кредиторів, поряд із консорціумним кредитуванням, є призначення кредиторами на період санації на керівні посади підприємства-боржника своїх довірених осіб або встановлення цілковитого контролю над підприємством.

 Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації підприємства-боржника можуть здійснюватися в досудовому порядку, тобто до початку провадження справи про банкрутство неспроможного підприємства. У ході провадження справи, на будь-якому її етапі між боржником і кредиторами може бути укладена мирова угода, в рамках якої кредитори також можуть брати участь у санації боржника.

24. Поняття та класифікація внутрішніх джерел фінансової стабілізації підприємства.

Залежно від обраної стратегії підприємство добирає той чи інший каталог внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих, які беруть свій початок на підприємстві і не пов'язані з фінансовою участю третіх сторін (власників, кредиторів, держави). Використовуючи внутрішні фінансові резерви, підприємство може не тільки подолати внутрішні причини кризи, а й значною мірою зменшити залежність ефективності санації від залучення зовнішніх фінансових джерел. Проте на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі, повністю вичерпуються такі класичні джерела самофінансування, як прибуток та амортизація.

 Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти :

o збільшенням обсягів вхідних грошових потоків :

o за рахунок збільшення виручки від реалізації,

o продажу частини основних фондів,

o рефінансування дебіторської заборгованості;

o в результаті скорочення вихідних грошових потоків :

o зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції

зменшення витрат , які покриваються за рахунок при бутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Збільшення вхідних грошових потоків

 Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

1) виручка від реалізації основної продукції;

2) надходження у вигляді інших операційних доходів;

3) доходи від інвестиційної діяльності;

4) кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;

5) кошти, залучені на умовах позики;

6) державні дотації та субсидії.

 До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб'єктивних мотивацій та спроможності третіх сторін: інвесторів (акціонерів, пайовиків), кредиторів, держави.

 Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки.

Збільшення виручки від реалізації

 Першим симптомом фінансової кризи на переважній більшості підприємств є зменшення рівня реалізації продукції. Навпаки, досягнення необхідного рівня реалізації продукції є головним критерієм успіху санації суб'єкта господарювання. У довгостроковому періоді збільшення виручки від реалізації і на цій основі досягнення прийнятного рівня прибутковості є головним завданням санації підприємства, оскільки всі короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство через деякий час знову стає фінансове неспроможним. Саме тому заходи щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа найбільш пріоритетних.

 Коли йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, рідко приносять відчутні результати в короткостроковому періоді, оскільки заходи щодо розширення ринків збуту продукції мають, як правило, стратегічний характер.

 Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

o обсягу реалізованої продукції;

o ціни одиниці такої продукції.

Зменшення вихідних грошових потоків

 Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.

 Вихідні грошові потоки підприємства класифікуються наступним чином:

1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;

2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;

3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;

4) сплата податків та інших платежів до бюджету;

5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

 На обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів можливості впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших платежів до бюджету залежить від установленого державою порядку визначення об'єктів оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг платежів з повернення позик і процентів визначається умовами кредитних договорів та умовами випуску облігацій і значною мірою залежить від готовності кредиторів до участі в санації підприємства-боржника .

 Можливості впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, — головний внутрішній санаційний резерв суб'єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.

Зниження собівартості продукції

 У короткостроковому періоді санаційні резерви, пов'язані зі зниженням собівартості продукції, набагато легше виявити та мобілізувати, ніж, скажімо, резерви збільшення виручки від реалізації продукції. Заходи щодо зниження вихідних грошових потоків за даним напрямком безпосередньо впливають на рівень ліквідності та платоспроможності підприємства.

 Зниження рівня витрат істотно залежить від рішучості керівництва та персоналу проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на ощадливе використання всіх наявних ресурсів. Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують її собівартість.

 Плани ощадливого використання ресурсів можуть розроблятися за окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також за місцем їх виникнення. Резерви економії виробничих витрат виявляються під час планування останніх та аналізу відхилень фактичних результатів від запланованих. Перш ніж розробляти план із собівартості продукції на підприємстві, слід всебічно проаналізувати його виробничо-господарську діяльність за попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу причин виникнення витрат, не зумовлених і нормальною організацією виробничого процесу, а саме:

o перевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;

oдоплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу понад норму;

o втрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів; аварії;

o відсутність налагоджених господарських зв'язків із постачальниками сировини, матеріалів і т. ін.;

o порушення трудової та технологічної дисципліни.

 Витрати на сировину, матеріали, куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію розраховують на підставі даних:

1) обсяг виготовлення окремих виробів;

2) технічно обгрунтовані норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, установлені для планового року з урахуванням передбачених планом змін щодо використання техніки, технології та організації виробництва.

 З огляду на фактори, від яких залежить обсяг витрат на сировину та матеріали, можна визначити відповідні резерви економії, вдавшись до таких заходів

o переглянути норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, це можна зробити за допомогою вартісного аналізу та нуль-базис-бюджетування, яке полягає в перерахунку всіх діючих нормативів витрат;

o з'ясувати можливості придбати (чи залучити на умовах лізингу) економічніші види обладнання;

o оцінити можливості зменшувати втрати сировини у відходах виробництва;

o переглянути основних постачальників сировини, аби їх диверсифікувати, зменшити кількість посередників та виявити можливості дешевше закуповувати безпосередньо у виробників необхідні предмети праці;

o особливу увагу слід звернути на попередження крадіжок на виробництві, для чого на підприємствах доцільно створювати службу безпеки.

 Основну та додаткову заробітну плату персоналу, зайнятого у виробництві продукції, розраховують окремо для робітників, які працюють на умовах відрядної оплати та робітників, працю яких оплачують погодинно.

 Сума основної заробітної плати робітників у разі відрядної оплати праці визначається на підставі даних:

1) обсяг виробництва відповідних видів продукції;

2) установлена трудомісткість (норми виробітку);

3) відрядні розцінки та середня годинна тарифна ставка. Сума основної заробітної плати робітників, які працюють погодинно, визначається згідно з їх плановою чисельністю і середньою тарифною ставкою або посадовим окладом.

 Фінансова санація підприємств обов'язково супроводжується радикальним зменшенням витрат на персонал, особливо якщо виробництво продукції скорочується. Економії за цією статтею можна досягти, зменшивши заробітну плату (переглянувши систему тарифів та надбавок) або скоротивши необхідний робочий час (трудомісткість продукції).

 Заходи з вивільнення робочого часу :

o запровадження неповного робочого тижня (неповного робочого дня);

o достроковий вихід на пенсію;

o неоплачувані відпустки;

o звільнення персоналу.

 Масові звільнення працівників слід поєднувати із санаційними заходами соціального характеру.

 В розглянутих елементах витрат містяться головні резерви зниження собівартості, оскільки на більшості підприємств витрати за статтями сировина, матеріали, паливо, енергія та заробітна плата становлять понад 90 % собівартості продукції.

 Розрізняють основні групи чинників, що впливають на собівартість продукції. Це — зміна:

1) обсягів виробництва;

2) структури (номенклатури та асортименту) продукції;

3) технічного рівня виробництва;

4) організації виробництва та умов праці.

 На кожному конкретному підприємстві залежно від специфіки та умов виробництва перелік таких чинників може бути дещо іншим. Він має бути доволі повним, охоплювати всю сукупність умов, що тягнуть за собою зміни витрат.

Зменшити вихідні грошові потоки та підвищити платоспроможність підприємства можна й за рахунок зменшення чи заморожування витрат на інвестиції та інших витрат, які не належать до собівартості продукції.

 Витрати на інвестиції належать до витрат, джерелом фінансування яких є чистий прибуток. Зменшення таких витрат є важливим резервом підвищення платоспроможності підприємства.

 Доцільність прийняття рішення про згортання капіталовкладень залежить від конкретних умов діяльності підприємства, його платоспроможності, строків окупності інвестицій та розміру здійснених витрат. При цьому враховуються три основні аспекти.

1. Термін окупності інвестицій. Строк окупності інвестицій (особливо зовнішніх), здійснюваних підприємством, яке перебуває у фінансовій кризі, повинен бути якомога меншим. Окупність капіталовкладень може відбуватися або збільшенням грошових доходів, або зменшенням витрат. У рамках фінансової санації може бути прийняте рішення про заморожування ризикових інвестиційних проектів та інвестицій з довготривалим строком окупності.

2. Можливість використання лізингу замість вкладання коштів у реальні інвестиції. Лізинг основних фондів дозволяє модернізувати обладнання (а отже, здійснити санаційні заходи виробничо-технічного характеру) за відсутності необхідних інвестиційних ресурсів. Тут слід ураховувати, що з огляду на дефіцит ліквідності підприємства в короткостроковому періоді альтернативи лізингу може не бути. Проте в середньо- та довгостроковому періоді залучення основних фондів на умовах лізингу обходиться підприємству дорожче, аніж їх купівля.

3. Обсяг вже здійснених інвестицій та можливість реалізації об'єктів незавершених капіталовкладень.

 У рамках заходів щодо зменшення вихідних грошових потоків слід також переглянути інші витрати підприємства, які не відносяться на рахунок собівартості продукції, а здійснюються за рахунок прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет, та чистого прибутку.

 До таких витрат належать:

o штрафи за порушення господарських договорів із суб'єктами господарювання , за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних розрахунків та за затримку перерахування коштів у бюджет і державні цільові фонди;

o проценти за прострочені банківські позички;

o збитки у вигляді безнадійної заборгованості у разі, якщо кредитор не звернувся з позовом до господарського суду щодо стягнення такої заборгованості тощо.

25. Основні елементи плану санації підприємства.

Розробка плану фінансового оздоровлення здійснюється, як правило, фінансовими та контролінговими службами підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, представниками потенційного санато-ра, незалежними аудиторськими та консалтинговими фірмами.

 Об'єктами планування є фінансові, виробничі та трудові ресурси підприємства, процеси господарської діяльності тощо.

 На підставі зарубіжного досвіду та синтезу його з вітчизняною практикою нами розроблено методичні рекомендації щодо складання плану санації. Згідно із запропонованою методикою, план фінансового оздоровлення підприємства складається зі вступу та чотирьох розділів.

 У вступі відображається загальна характеристика об'єкта планування, подаються відомості про правову форму організації бізнесу, форму власності, організаційну структуру, сфери діяльності та коротка історична довідка про розвиток підприємства. Окрім цього, формулюється мета складання плану санації, називаються замовники плану та методи, які використовуються в процесі його розробки.

 У першому розділі відображається вихідна ситуація на підприємстві.

 Аналіз вихідних даних включає такі підрозділи:

 * Оцінка зовнішніх умов.

 * Аналіз фінансово-господарського стану.

 * Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць.

 * Наявний потенціал.

 Оцінка зовнішніх умов, що в них функціонує підприємство, є основою стратегічного планування і включає вивчення загальних по-літико-економічних тенденцій, які впливають на діяльність підприємства, аналіз галузі та ринкового сегменту. Під час вивчення загальної політико-економічної ситуації розглядається розвиток економіки в цілому, демографічна ситуація, технологічні новації, зміна політичного середовища. Головною метою оцінки навколишнього середовища є оцінка можливості адаптації стратегії розвитку підприємства до змін у суспільно-політичному житті країни.

 Аналіз фінансово-господарського стану проводиться за двома напрямками:

 * аналіз виробничо-господарської діяльності;

 * аналіз фінансового стану.

 У ході аналізу з'ясовується фактичний фінансовий та майновий стан підприємства (фактичний обсяг реалізації, величина прибутків (збитків), рівень заборгованості, коефіцієнти платоспроможності, ліквідності, фінансового лівериджу тощо).

 Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць полягає в систематизації та оцінюванні причин фінансової кризи та наслідків їхнього впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. Аналіз причин фінансової кризи проводиться з метою їхньої локалізації та усунення. Виявлення симптомів кризи робиться на підставі аналізу слабких місць на підприємстві. Обмежувальні чинники (слабкі місця) можуть виявлятися в таких сферах:

 - залучення капіталу (наприклад утрата довіри кредиторів);

 - ринок (бар'єри на шляху входження чи виходу з ринку);

 - персонал (позиція профспілок, висока мобільність, психологічні фактори);

 - законодавство (податки, заборона звільнення працівників).

 У разі тривалої фінансової кризи фактори, що забезпечують потенціал підприємства, поступово вичерпуються. Як наслідок, позиції підприємства слабшають.

 Наявний потенціал. Тут вивчаються сильні сторони підприємства, можливі шанси та наявний потенціал у кадровій, виробничій, технологічній, маркетинговій та інших сферах. Наявний у підприємства потенціал розвитку визначається такими основними факторами:

 * фінансове забезпечення та можливості залучення додаткового капіталу;

 * наявність кваліфікованого персоналу;

 * наявність надійних та дешевих джерел постачання сировини та матеріалів;

 * наявність ринків збуту продукції;

 * виробничий потенціал;

 * ефективна організаційна структура;

 * висока якість менеджменту.

 Ефективність проведення санації можна забезпечити планомірним розвитком та використанням наявного в підприємства потенціалу, а також через послаблення чинників, що обмежують проведення санації.

 На підставі аналізу вихідної ситуації робиться висновок про доцільність санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.

 У другому розділі плану змальовуються стратегічні цілі санації, цільові орієнтири та розробляється стратегія санації підприємства.

 Окрім цього, розділ має запропонувати оперативну (Crash-) програму із відображенням заходів, спрямованих на покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства. Лише за умови успішного виконання цієї програми підприємство може отримати можливість реалізувати план санації, тобто здійснити заходи для відновлення прибутковості та досягнення стратегічних конкурентних переваг. У каталозі санаційних заходів у рамках Crash-програми можуть бути запропоновані такі, наприклад, заходи:

 * рефінансування дебіторської заборгованості (форфейтинг, факторинг, звернення до арбітражного суду);

 * мобілізація прихованих резервів через продаж окремих позицій активів;

 * зменшення та збільшення статутного капіталу;

 * реструктуризація кредиторської заборгованості;

 * заморожування інвестиційних вкладень;

 * зворотний лізинг;

 * розпродаж за зниженими цінами товарів, що користуються низьким попитом.

 Розділ 3 є основною частиною плану санації. Це конкретний план заходів для відновлення прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді. Складовими частинами цього розділу є:

 * Плай маркетингу та оцінка ринків збуту продукції. У цьому підрозділі визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість ринку; мотивацію споживачів; умови збуту; галузеві ризики; ситуацію на суміжних товарних ринках. Кількісна оцінка частини ринку, яка належить підприємству, проводиться за основними споживачами готової продукції з посиланням на поточні обсяги реалізації та на перспективи її збільшення. Крім того, дається перелік можливих конкурентів, їхніх переваг та недоліків, а також схема реалізації продукції, методи стимулювання реалізації та пропозиції щодо оптимального співвідношення реалізаційної ціни й собівартості. Визначаються можливості та способи розширення ринків збуту. Дається оцінка діяльності підприємства з погляду ан-тимонопольного законодавства.

 * План виробництва та капіталовкладень: містить дані про використання обладнання, його знос, витрати, пов'язані з відновленням (придбанням нового обладнання, ремонт та реконструкція), можливості оренди чи лізингу. Також характеризується виробничий процес, його "вузькі" місця, комерційні зв'язки з постачальниками факторів виробництва, зазначаються конкретні заходи щодо поліпшення асортименту продукції та підвищення її якості з тим, щоб досягти конкурентних переваг. Слід указати, яке саме обладнання, технічну документацію, технологію, "ноу-хау", у кого, на яких умовах та в який термін потрібно придбати, суму витрат на придбання. Виходячи з цих даних, оцінюють потреби в інвестиціях. План виробництва та капіталовкладень складається у формі бюджету.

 * Організаційний план. Тут відображають організаційну структуру підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та перепрофілювання, аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну кількість працівників та пропозиції щодо її зменшення, пропонують заходи для посилення мотивації працівників та поліпшення ррганізації менеджменту. У разі необхідності вивчаються можливості злиття, приєднання чи розукрупнення з урахуванням вимог антимонопольного законодавства.

 * Фінансовий план включає:

 а) прогноз обсягів випуску та реалізації продукції;

 б) баланс грошових надходжень та витрат;

 в) зведений баланс активів і пасивів (до початку санації, в окремі періоди під час санації та після її проведення);

 г) форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;

 д) графіки освоєння, окупності та повернення фінансових ресурсів (якщо їх було залучено на поворотній основі).

 У фінансовому плані також відображається сума витрат на розробку плану санації та проведення санаційного аудиту (за необхідності). На підставі фінансового плану розраховується загальна потреба підприємства у фінансових ресурсах із зовнішніх джерел. Обсяг зовнішнього фінансування дорівнює різниці між загальною потребою підприємства у фінансових ресурсах (інвестиції в основні та оборотні засоби) та прогнозованою величиною виручки від реалізації окремих об'єктів активів, продаж яких здійснюється в рамках санації. Одержана величина коригується на позитивний чи негативний Cash-Flow, який очікується в період проведення санації.

 Розділ 4 містить розрахунок ефективності санації, а також перелік організаційних заходів щодо реалізації плану та контролю за ходом реалізації. У цьому розділі деталізуються очікувані результати виконання проекту, а також прогнозуються можливі ризики та збитки.

 Основними критеріями оцінки ефективності санації є такі:

 - ліквідність та платоспроможність;

 - прибутковість;

 - додаткова вартість, створена в результаті санації;

 - конкурентні переваги.

 Якщо за основу брати критерій прибутковості, то ефективність санації (Е) можна визначити за такою формулою:

 Е = Прогнозований обсяг додаткового прибутку / Розмір вкладень на проведення санаціїї,

 Результати санації (крім подолання неплатоспроможності та відновлення конкурентоспроможності) можна оцінити через додатковий прибуток підприємства (різницю між сумою прибутків після санації і розміром прибутків (чи збитків) до її проведення). Для більш об'єктивної оцінки ефективності прогнозований обсяг прибутку приводиться до теперішньої вартості. Вкладення в проведення санації розглядаються як інвестиції санатора в підприємство, що перебуває у фінансовій кризі, з метою одержання прибутку (в абсолютній чи відносній формі).

 Додаткова вартість, створена в результаті санації показує абсолютний приріст вартості активів підприємства, що очікується від реалізації плану санації. Додаткову вартість розраховують як різницю між потенційною вартістю підприємства (після проведення санації) та його вартістю до санації. Потенційна вартість визначається на підставі приведених до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків. Цей метод оцінки ефективності санації базується на дисконтуванні майбутнього Cash-Flow. Проблема тут полягає в точності прогнозування майбутнього грошового потоку.

 Оскільки додаткова вартість може визначатися як різниця між вартістю підприємства після санації (за виключенням суми знову залученого капіталу) та ліквідаційною вартістю підприємства, зіставлення даних величин відіграє вирішальну роль у прийнятті кредиторами рішення щодо акцептування плану санації чи ліквідації підприємства. Ця вартість підприємства береться до уваги також інвесторами, які можуть фінансувати санацію на умовах часткової участі тощо.

 Як уже зазначалося, у процесі реалізації плану санації важливу роль відіграє оперативний санаційний контролінг, який з допомогою свого методичного та функціонального інструментарію координує діяльність різних підрозділів, здійснює контроль за якістю реалізації запланованих заходів, проводить аналіз відхилень, ідентифікує та нейтралізує ризики, а також виявляє додаткові шанси та можливості.

 Санація вважається успішною, якщо з допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи (нормалізує виробничу діяльність та уникає банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді.

Скопець Олександр

26. Сутність та основні форми реструктуризації підприємств.

У світовій і вітчизняній теорії та практиці одним із поширених засобів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація.

У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» наводиться вже точніше визначення: реструктуризація підприємства — це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.

У цьому визначенні, реструктуризація передбачає також вжиття фінансових заходів, чого не було в попередньому визначенні. До того ж, можна зробити чітке розмежування між категоріями «реструктуризація» та «реорганізація» підприємства. Перше є ширшим за друге, оскільки реорганізація підприємства — один з етапів його реструктуризації.

У літературних джерелах, присвячених дослідженню реструктуризації підприємств, залежно від характеру застосовуваних заходів розрізняють такі форми реструктуризації:
1) реструктуризація виробництва;
2) реструктуризація активів;
3) фінансова реструктуризація;
4) корпоративна реструктуризація (реорганізація).
Реструктуризація виробництва передбачає внесення змін до організаційної та у виробничо-господарської сфери підприємства з метою підвищення його рентабельності та конкурентоспроможності. Ідеться насамперед про такі заходи:
• зміна керівництва підприємства;
• упровадження нових, прогресивних форм та методів управління;
• диверсифікація асортименту продукції;
• поліпшення якості продукції;
• підвищення ефективності маркетингу;
• зменшення витрат на виробництво;
• скорочення чисельності зайнятих на підприємстві.
Реструктуризація активів передбачає заходи, докладно розглянуті в розд. 5. Головні з них такі:
• продаж частини основних фондів;
• продаж зайвого обладнання, запасів сировини та матеріалів тощо;
• продаж окремих підрозділів підприємства;
• зворотний лізинг;
• реалізація окремих видів фінансових вкладень;
• рефінансування дебіторської заборгованості.
Фінансова реструктуризація пов’язана зі зміною структури й розмірів власного та позичкового капіталу, а також зі змінами в інвестиційній діяльності підприємства. Отже, це такі заходи:
• реструктуризація заборгованості перед кредиторами;
• одержання додаткових кредитів;
• збільшення статутного фонду;
• заморожування інвестиційних вкладень.

Зауважимо, що фінансова реструктуризація обов’язково має супроводжуватися реструктуризацією виробництва, у противному разі ліквідації підприємства (нехай і дещо пізніше) уникнути не вдасться.

Найскладнішим видом реструктуризації є корпоративна реструктуризація. Остання передбачає реорганізацію підприємства, що має на меті змінити власника статутного фонду, створення нових юридичних осіб і (або) нову організаційно-правову форму діяльності. У межах такої реструктуризації виконують:
• часткову або повну приватизацію;
• поділ великих підприємств на частини;
• виокремлення з великих підприємств тих чи інших підрозділів, зокрема об’єктів соцкультпобуту та інших непрофільних підрозділів;
• приєднання до інших чи злиття з іншими, потужнішими підприємствами.
Реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виокремлення, перетворення) підприємства має відбуватися з додержанням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а іноді — за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду (арбітражного суду).

Перш ніж вдаватися до санаційної реорганізації, слід поглиблено проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства, яке перебуває у кризі, з огляду на основні характеристики його діяльності. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства. Якщо прийнято рішення про його реорганізацію, потрібно розробити план реорганізаційних заходів, який має містити:
а) економічне обґрунтування необхідності проведення реструктуризації;
б) пропозиції щодо форм та методів реорганізації;
в) витрати на здійснення реструктуризації та джерела їх фінансування;
г) конкретні заходи, спрямовані на реалізацію плану;
д) оцінювання ефективності проекту реструктуризації.

Ефективність реструктуризації забезпечується тими заходами, які покладені в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення фінансового становища підприємства. У плані слід відбити переваги вибраних організаційних форм і методів реструктуризації. У разі реорганізації слід показати, які переваги дістане підприємство в результаті зміни організаційно-правової форми, відокремлення окремих структурних підрозділів чи приєднання інших підприємств.

27. Визначення ефективності проведення санації на підприємстві.

Ефективність проведення санації можна забезпечити планомірним розвитком та використанням наявного в підприємства потенціалу, а також через послаблення чинників, що обмежують проведення санації.
На підставі аналізу вихідної ситуації робиться висновок про доцільність санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.
У другому розділі плану змальовуються стратегічні цілі санації, цільові орієнтири та розробляється стратегія санації підприємства.
Окрім цього, розділ має запропонувати оперативну (Crash-) програму із відображенням заходів, спрямованих на покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства. Лише за умови успішного виконання цієї програми підприємство може отримати можливість реалізувати план санації, тобто здійснити заходи для відновлення прибутковості та досягнення стратегічних конкурентних переваг. У каталозі санаційних заходів у рамках Crash-програми можуть бути запропоновані такі, наприклад, заходи:
* рефінансування дебіторської заборгованості (форфейтинг, факторинг, звернення до арбітражного суду);
* мобілізація прихованих резервів через продаж окремих позицій активів;
* зменшення та збільшення статутного капіталу;
* реструктуризація кредиторської заборгованості;
* заморожування інвестиційних вкладень;
* зворотний лізинг;
* розпродаж за зниженими цінами товарів, що користуються низьким попитом.
Основними критеріями оцінки ефективності санації є такі:
- ліквідність та платоспроможність;
- прибутковість;
- додаткова вартість, створена в результаті санації;
- конкурентні переваги.
Санація вважається успішною, якщо з допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи (нормалізує виробничу діяльність та уникає банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді.

28. Приховане, фіктивне та навмисне банкрутство.

Іноді підприємства, які фактично є фінансово неспроможними, з певних мотивів приховують це. У такому разі можна говорити про приховане банкрутство. Проте окремі суб'єкти господарювання, маючи певну мету, можуть навмисне оголосити себе банкрутами, не будучи такими. Ідеться про фіктивне банкрутство. Щоб запобігти зазначеним негативним проявам, Кримінальний кодекс України встановив покарання підприємцям, які вдаються до зазначених зловживань.

Приховане банкрутство - це навмисне приховання факту стійкої фінансової неспроможності через подання недостовірних даних. Якщо це завдало матеріальних збитків кредиторам, карається позбавленням волі на строк до двох років або штрафними санкціями до 300 мінімальних розмірів зарплати з позбавленням права здійснювати певну діяльність протягом п'яти років.

Факт приховання банкрутства визначається ознаками:

§ надання кредитору неправдивих даних про фінансовий стан неплатоспроможного боржника;

§ причинний зв'язок між поданням таких даних та збитками, що їх зазнав кредитор.

Мотиви та цілі приховання банкрутства:

§ надія на поліпшення фінансового стану або на виконання фінансових обов'язань особами, які, у свою чергу, є боржниками даної особи;

§ спроба отримати банківський кредит для покриття фінансової заборгованості або для привласнення одержаних коштів з наступною ліквідацією підприємства;

§ прагнення отримати вигідне замовлення на виробництво товарів.

Суб'єкти прихованого банкрутства:

§ засновники підприємства;

§ власники;

§ посадові особи.

Мінімальне стягнення в разі виявлення факту прихованого банкрутства застосовується:

§ якщо банкрутство є наслідком банкрутства іншої юридичної особи або воно настало внаслідок порушення іншими підприємствами законодавства (монополізація ринку цін, недобросовісна конкуренція, махінації з фінансовими ресурсами);

§ якщо воно є наслідком дії форс-мажорних обставин.

Максимальні санкції застосовуються, якщо банкрутство сталося через невміння вести ефективну фінансово-господарську діяльність, брак належної кваліфікації керівництва, халатності, крадіжок, різного роду зловживань, прорахунків в оцінюванні ринків збуту і т.д.

Фіктивне банкрутство - полягає в явно неправдивій заяві громадянина - засновника або власника підприємства, а також посадової особи певного підприємства про фінансову неспроможність виконання зобов'язань перед кредиторами та бюджетом. Карається штрафом від 300 до 500 мінімальних зарплат з позбавленням права здійснювати відповідну діяльність до 5 років. Ті самі дії, якщо вони завдали великого матеріального збитку кредиторам або державі, караються позбавленням волі до трьох років з конфіскацією майна. Великий матеріальний збиток — це збиток, який в 50 і більше разів перевищує розмір неоподаткованого мінімуму. Збиток виникає через неповернення боргів, несплату відсотків та податків.

Цілі повідомлення неправдивої інформації :

§ порушення справи про банкрутство чи санація підприємства в рамках провадження справи про банкрутство;

§ приховання незаконного витрачання коштів;

§ ліквідація, реорганізація чи приватизація підприємства з метою зміни форми власності;

§ уведення в оману незалежного аудитора з метою одержання необ'єктивного висновку про фінансовий стан підприємства.

Доведення до банкрутства. Новим законодавством про банкрутство введено положення про відповідальність за умисне банкрутство.Умисне банкрутство - це свідоме доведення суб'єкта підприємницької діяльності до стійкої фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того, що власник або посадова особа підприємства з корисливих міркувань вдається до протиправних дій або не виконує чи неналежна виконує свої службові обов'язки, завдаючи істотної шкоди державним або громадським інтересам чи законним правам власників і кредиторів.

Умисне доведення до банкрутства, коли це завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або таким, що їх захищає закон, правам та інтересам кредиторів, — карається штрафом від 500 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або здійснювати певну діяльність на строк до 5 років. Ті ж дії, якщо вони завдали великої матеріальної шкоди, караються позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією майна.

1. Фінансова послуга, її сутність і призначення.

Фіна́нсові по́слуги — це послуги фінансового посередництва або послуги з кредитування. Прикладом організацій, що надають фінансові послуги є банки, страхові, інвестиційні, лізингові, брокерські компанії та багато інших компаній.

Фінансові послуги складають великий і зростаючий сектор фактично у всіх розвинених економіках і таких, що розвиваються. Темпи зростання цього сектора особливо високі в тих економіках, які зазнають стрімкої модернізації. Торгівля фінансовими послугами також зростає швидкими темпами внаслідок комбінації нових і зростаючих ринків у країнах, що розвиваються та з перехідною економікою, лібералізації фінансів і торгівлі, використання нових фінансових інструментів і стрімких технологічних змін. Проте, сектор фінансових послуг набагато важливіший, ніж його прямий вплив на економіку.

Фінансові послуги є основою сучасної економіки. Будь-яка господарська діяльність так чи інакше залежить від послуг, які забезпечуються фінансовим сектором. Об'єктивною передумовою функціонування ринку фінансових послуг є необхідність посередництва у взаємовідносинах між економічними агентами з приводу перерозподілу фінансових ресурсів. Кошти можуть бути в наявності в одних суб'єктів господарювання, а інвестиційні потреби виникають в інших. Ринок фінансових послуг виконує роль посередника руху коштів від їх власників до користувачів.

2. Ринок фінансових послуг, його функції та місце в державній фінансовій системі.

Ри́нок фіна́нсових по́слуг — особлива форма організації руху фінансових ресурсів в економічній системі, яка за своїм призначенням має забезпечити юридичним, фізичним особам і державі належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних грошових засобів. За економічною сутністю ринок фінансових послуг — це економічні відносини, що виникають між фінансовими посередниками та іншими економічними агентами з приводу розподілу фінансових ресурсів, купівлі-продажу тимчасово вільних коштів і цінних паперів.

Функції фінансового ринку:

1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;

2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);

3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання;

4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;

5) вплив на грошовий обіг та прискорення оборогу капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;

6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;

7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;

8) операції, пов'язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю;

9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;

10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.

Посередницька діяльність на ринку фінансових послуг практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки ринок фінансових послуг займає важливе місце в економіці, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава пред'являє вищі вимоги до тих суб'єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на цьому ринку посередницьку діяльність.

Посередники на ринку фінансових послуг відіграють особливу роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозв'язку, його успіх та динамічність. Посередники в біль­шості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.

Здійснення державного контролю за посередниками на ринку фінансових послуг є одним з головних елементів регулювання ринкових відносин. Звичайно такий контроль здійснюють фахівці, які уповноважені на це органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих ринок ринок фінансових послуг; вживання заходів для підтримки порядку на ринку фінансових послуг і ряд інших.

Сокур Олександр

3. Мета та принципи функціонування ринку фінансових послуг.

Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої, у свою чергу, значною мірою зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим різноманітніша, з точки зору суб’єктів і розмірів, структура заощаджень та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні фінансового ринку.

 Дії на фінансових ринках визначаються основними функціями, що притаманні грошам, тому зупинимося на них більш докладно.

Принципи фінансового ринку - це основні правила, за якими відбувається побудова реального й ефективного фінансового ринку.

Принципи на фінансовому ринку:

· вільний доступ до ринкової інформації і ринкових інструментів для всіх учасників фінансового ринку;

· прозорість ринку і реальний захист інвесторів;

· конкурентність та ефективність;

· відповідність міжнародним стандартам.

4. Систематизація та класифікація ринку фінансових послуг.

1.За видами фінансових активів поділяється на:

· кредитний ринок;

· ринок цінних паперів (фондовий ринок);

· валютний ринок (іноземна валюта і фінансові інструменти, що обслуговують її);

· страховий ринок (страховий захист);

· ринок золота (срібло, платина)

· ринок фінансових послуг (кредитні операції та ін.).

2.За періодом обертання фінансових активів:

· ринок грошей;

· ринок капіталів.

3.За регіональною ознакою:

· місцевий фінансовий ринок;

· регіональний фінансовий ринок;

· національний фінансовий ринок;

· світовий фінансовий ринок.

4.За швидкістю реалізації угод на фінансовому ринку розрізняють:

· ринок з терміновою реалізацією угод (як правило, до 3 днів);

· ринок з реалізацією угод в майбутньому.

5. Учасники ринку фінансових послуг та їх класифікація.

Учасники ринку фінансових послуг — юридичні та фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг.

1.Банківська система: Національний (центральний) банк; Універсальні банки; Спеціалізовані банки

2.Контрактні фінансові інститути: Страхові компанії; Інвестиційні фонди; Пенсійні фонди; Торговці цінними паперами; Довірчі товариства; Фінансові установи у будівництві

Суб'єкти ринку фінансових послуг:

1.За формою господарювання:

· господарюючі суб'єкти;

· домашні госп дарства;

· держава;

· місцеві влади

2.За функціями:

· емітенти;

· інвестори;

· інституційні інвестори;

· фінансові посередники;

· інститути інфраструктури ринку

3.За формою укладання угод:

· продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг);

· фінансові посередники;

· суб'єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників фінансового ринку; окремих операцій на фінансовому ринку тощо)

На ринку банківських послуг, фінансових послуг кредитних спілок та ломбардів основними прямими учасниками фінансових операцій є:

кредитори — характеризують суб'єктів фінансового ринку, які надають позичку у тимчасове користування під певний відсоток. Основною їх функцією є продаж грошових активів для задоволення потреб позичальників у фінансових ресурсах;

позичальники — характеризують суб'єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі відсотка.

На ринку банківських послуг при здійсненні операцій з дорогоцінними металами та камінням основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

продавці дорогоцінних металів та каміння, якими можуть виступати: держава; комерційні банки; юридичні та фізичні особи. Склад продавців цього ринку вимагає в нашій країні відповідного нормативно-правового регулювання, пов'язаного з функціонуванням цього ринку;

покупцями дорогоцінних металів і каміння є ті самі суб'єкти, що і продавці (при відповідному нормативно-правовому регулюванні їх складу).

На ринку фінансових послуг професійних учасників фондового ринку основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

емітенти — характеризують суб'єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за емісії цінних паперів. Вони виступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов'язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску;

інвестори — характеризують суб'єктів фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу, який формується за рахунок отримання інвесторами відсотків, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів.

На ринку фінансових послуг на валютному ринку основними видами учасників валютних операцій є:

продавці валюти: держава; комерційні банки, що мають відповідну ліцензію; підприємства, які ведуть зовнішньоекономічну діяльність; фізичні особи;

покупці валюти — ними є ті самі суб'єкти, що й її продавці;

На ринку страхових послуг основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

страховики — характеризують суб'єктів фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг. Основною їх функцією є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом прийняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов'язанням відшкодувати суб'єкту страхування збитки при настанні страхового випадку;

страхувальники — характеризують суб'єктів фінансового ринку (юридичних та фізичних осіб), які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат при настанні страхової події.

На ринку фінансових послуг у сфері будівництва та операцій з нерухомістю основні суб'єкти поділяються на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості.

продавцями на первинному ринку нерухомості є будівельні фірми та муніципальна влада. На вторинному продавцями є рієлторські фірми, приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне становище, особи, що емігрують тощо. На вторинному ринку житла виділяють орендний сектор. Надання житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою.

покупцями житла виступають рієлторські фірми, юридичні та фізичні особи.

На ринку фінансових послуг з лізингу основними прямими учасниками фінансових операцій є:

лізингодавець — юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач — фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу за договором лізингу від лізингодавця;

На ринку фінансових послуг недержавних пенсійних фондів прямими учасниками фінансових операцій є:

вкладник НПФ — особа, яка сплачує пенсійні внески на користь учасника шляхом перерахування грошових коштів до недержавного пенсійного фонду відповідно до умов пенсійного контракту;

учасник НПФ — фізична особа, на користь якої сплачуються пенсійні внески до недержавного пенсійного фонду.

6. Послуги учасників ринку фінансових послуг та їх класифікація.

Згідно зі ст. 1 Закону під фінансовою послугою розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Визначальними ознаками фінансової послуги є:

а) у процесі надання фінансова послуга передбачає здійснення операцій з фінансовими активами;

б) фінансова послуга надається фінансовою установою, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності (далі — суб’єкти підприємницької діяльності).

Відносно класифікації, то фінансовими вважаються такі послуги:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11) факторинг;

12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у ст. 1 Закону.

7. Особливості формування та функціонування ринку фінансових послуг в Україні.

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи:

 - ринки виробленої продукції (товарів та послуг);

 - ринки трудових і фінансових ресурсів.

 На ринку фінансових ресурсів зустрічаються такі, в яких у процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення їх діяльності, а також такі, у яких накопичуються заощадження, що можуть бути використані для інвестицій. Саме на ринку фінансових ресурсів, або фінансовому ринку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства.

 На фінансовому ринку ті, що мають вільні фінансові ресурси, передають їх на різних умовах іншим учасникам ринку, які опосередковано через суб'єктів ринку або безпосередньо використовують залучені ресурси для фінансування різних галузей економіки, забезпечення потреб населення та потреб державного бюджету. Фінансові ресурси надаються на умовах позики або на умовах співвласності, коли інвестор набуває прав власності на придбані за інвестовані кошти матеріальні чи нематеріальні активи.

Сторожко Катерина

8. Сутність регулювання ринку фінансових послуг, основні напрямки, рівні, цілі.

Регулювання ринку фінансових послуг передбачає встановлення правил функціонування всіх учасників ринку - постачальників, посередників та споживачів фінансових послуг. Нормативно-законодавче забезпечення їхньої діяльності створює правове поле, де реалізуються інтереси всіх учасників, що гарантує стабільність, довіру та законність усіх фінансових операцій, підвищує якість ринку і тим самим стимулює зростання економіки країни в цілому.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Висока якість регулювання ринку фінансових послуг створює належні умови функціонування суб'єктів господарювання, підвищує динамічність системи та її роль в економічному піднесенні країни.

Метою державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні є:

- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

- захист інтересів споживачів фінансових послуг;

- створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринку фінансових послуг;

- створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринку фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

- забезпечення рівних можливостей для доступу до ринку фінансових послуг та захисту прав його учасників;

- додержання учасниками ринку фінансових послуг вимог законодавства;

- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку фінансових послуг;

- контроль за прозорістю та відкритістю ринку фінансових послуг;

- сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється через:

- ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

- нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ;

- нагляд за діяльністю фінансових установ;

- застосування вповноваженими державними органами заходів впливу;

- проведення інших заходів з державного регулювання ринку фінансових послуг.

9. Державне регулювання ринку фінансових послуг.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється способом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) ужиття інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

10. Складові державного механізму регулювання ринку фінансових послуг.

Структура органів державного регулювання та нагляду за ринком фінансових послуг має два рівні:

а) законодавчий рівень - Верховна Рада України;

б) виконавчий рівень:

- Кабінет Міністрів України;

- центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду - Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики;

- спеціалізовані центральні органи виконавчої влади - Національний банк України, Державний комітет з регулювання ринку фінансових послуг, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Міністерство фінансів України;

- органи місцевого самоврядування - органи державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності.

Розробку системи нормативно-правових актів, що мають юридичну силу закону, визначає досвід регулювання ринку фінансових послуг України та практика діяльності фінансових установ. Ухвалення нормативно-правових актів здійснює Верховна Рада України. Координація законодавчого процесу здійснюється через попереднє ухвалення відповідних концепцій, визначення політики та головних принципів, які становлять основу для дальшої розробки окремих законів і програм.

Згідно з Конституцією України та виключно законами України визначаються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; установлюється порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, а також порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи (ст. 92).

11. Внутрішнє та зовнішнє регулювання ринку фінансових послуг.

Внутрішнє регулювання - це підлеглість учасників ринку нормативним документам: статуту, правилам здійснення діяльності, стандартам діяльності тощо. Внутрішнє регулювання фінансового ринку, як було визначено в першому питанні теми, здійснюється саморегулівними організаціями (СРО) за окремими напрямами та видами професійної діяльності.

Завдання:

- розробка та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фінансовому ринку, які є обов'язковими для всіх її членів;

- контроль за діяльністю своїх членів та інших учасників ринку в межах своєї компетенції;

- забезпечення представництва своїх учасників і захист їх професійних інтересів;

- організація професійної підготовки і підвищення кваліфікації фахівців-учасників, здійснення їх сертифікації;

- надання дозволів особам, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

- збір, узагальнення та аналіз статистичної інформації стосовно професійної діяльності учасників фінансового ринку;

- надання інформації учасникам про зміни в законодавстві щодо цінних паперів, фінансових послуг та інших фінансових активів;

- вирішення суперечок, що виникають між учасниками тощо.

танов в Україні:

- державна реєстрація фінансових установ;

- ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ;

- нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ, а також вимог до фінансових установ, включаючи вимоги щодо розкриття інформації фінансовими установами про себе, свої послуги та звітність фінансових установ;

- контроль за діяльністю фінансових установ;

- нагляд за діяльністю фінансових установ;

- застосування заходів державного примусу до учасників ринку фінансових послуг.

Регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ базуються на трьох підходах:

1) захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;

2) забезпечення умов для справедливості, ефективності та прозорості ринку фінансових послуг;

3) зниження системних ризиків як інвесторів і споживачів фінансових послуг, так і фінансових установ.

Федірко Владислав

12. Форми регулювання ринку фінансових послуг.

13. Послуги аудиторських фірм. їх види та класифікація.

14. Державне регулювання аудиторської діяльності в Україні.

15. Характеристика банківських послуг в Україні.

Фещук Катерина

16. Факторинг.

17. Банківські операції на міжнародних ринках.

18. Емісія цінних паперів банками.

19. Послуги комерційних банків на ринку цінних паперів.

20. Хеджування: суть і застосування на ринку фінансових послуг.

Фокін Юрій

21. Опціонні, ф'ючерські і форвардні контракти на строкових ринках.

22. Депозитарні програми: послуги щодо продажу акцій на зарубіжних ринках.

23. Фондові біржі України.

24. Позабіржові торговельні операції.

Ходаківська Інна

25. Строкові вклади, як вид банківських послуг.

Строкові вклади (депозити) — це грошові ресурси, які розміщуються їх власниками у банку для зберігання та зараховуються на відповідні депозитні рахунки на визначений термін з виплатою обумовлених процентів.

Ресурси, залучені у строкові депозити, залишаються у розпорядженні банку в межах чітко обумовленого часового інтервалу, а тому можуть використовуватися для фінансування більш тривалих за терміном, а отже і більш доходних активних операцій. Відповідно і плата за залишками на строкових депозитах є значно більшою порівняно з вкладами до запитання та безпосередньо залежить від розміру та терміну зберігання грошей на цих вкладах. У сучасній практиці більшість комерційних 6анків надає можливість своїм клієнтам знімати за необхідності кошти зі своїх строкових рахунків до закінчення терміну дії депозитного договору. Це є досить вагомим фактором підвищення привабливості саме цього виду банківських депозитних операцій хоча розмір процентної плати у разі дострокового зняття коштів або закриття вкладу взагалі значно зменшується.

26. Організація, регламент та проведення торгів на валютній біржі.

Валютна біржа:

організовує біржові торги іноземними валютами;

робить розрахунок вимог і зобов'язань учасників торгів за результатами торгів;

формує документи, що служать підставою для проведення розрахунків за результатами торгів;

здійснює інформаційне обслуговування учасників торгів.

Стосунки валютної біржі з учасниками торгів будуються на основі договорів.

Організація валютної біржі

 Надання підприємствам і комерційним банкам права здійснювати валютні операції і міжнародні розрахунки потребувало створення внутрішнього міжбанківського валютного ринку. Вперше в 1993 році в Україні було створено Міжбанківську валютну біржу (МВБ). Завдання її полягало у створенні необхідних умов для нормальної і регулярної роботи цивілізованого міжбанківського валютного ринку, а також, щойно з'являться відповідні передумови, - у розвитку різноманітних інструментів валютної торгівлі (опціони, строкові угоди, сучасні методи страхування валютних ризиків).

 Основні функції МВБ:

 • акумулювання попиту і пропозиції на валютні ресурси;

 • встановлення єдиного ринкового курсу гривні за безготівковими операціями банків;

 • забезпечення додаткових гарантій при здійсненні валютних операцій;

 • організація торгів і укладення угод з купівлі і продажу іноземної валюти з учасниками торгів;

 • організація і проведення розрахунків в іноземній валюті і в гривнях за угодами;

 • визначення поточного курсу іноземних валют до гривні;

 • збирання й аналіз інформації про процеси, що відбуваються на валютному ринку.

 Міжбанківська валютна біржа має статус акціонерного товариства закритого типу. Фундатори МВБ - юридичні особи: 20 головних банків (у тому числі Національний банк України).

 У члени МВБ можуть бути прийняті банки та інші фінансові установи (компанії), що мають ліцензію на здійснення валютних операцій, отриману, відповідно до чинного законодавства, не менш ніж за 6 місяців до подачі заяви про прийом у члени біржі. Хто бажає стати членом валютної біржі, до заяви додає такий пакет документів:

 • нотаріально засвідчену копію статуту;

 • нотаріально засвідчену копію свідоцтва про реєстрацію;

 • нотаріально засвідчену копію ліцензії на здійснення валютних операцій;

 • завірений аудитом річний баланс за останній повний квартал;

 • реєстраційну картку;

 • список кореспондентських рахунків;

 • показники обсягу банківського обслуговування клієнтури;

 • список представників (дилерів), уповноважених на здійснення операцій.

 Подані документи ретельно перевіряє комісія з нагляду за практикою біржової діяльності. Особливу увагу вона звертає на те, що ті, хто вступає в члени біржі, повинні мати не менш ніж річний досвід здійснення операцій з валютою і гривнями. Крім того, ретельно розглядаються фінансове становище претендента і проведені ним валютні операції. Велике значення мають респектабельність претендента, його "ім'я", дотримання ним валютного законодавства, ступінь довіри до нього інших членів банківського співтовариства.

 Рішення про прийняття у члени біржі ухвалює Біржова рада, що видає свідоцтво члена біржі і присвоює новому члену реєстраційний номер.

 Члени валютної біржі мають право:

 • брати участь у здійсненні біржових операцій від свого імені і за свій рахунок і від свого імені і за рахунок своїх клієнтів;

 • користуватися системою розрахунків за торгами МВБ;

 • одержувати від дирекції і Біржової ради інформацію про рішення, що стосуються діяльності членів МВБ на біржі. Обов'язки члена валютної біржі:

 • дотримання положень внутрібіржових нормативних документів;

 • виконання рішень Біржової ради і Дирекції, що регламентують діяльність учасників торгів на МВБ;

 • своєчасне виконання зобов'язань за угодами, укладеними на МВБ;

 • щорічна публікація у пресі зведень про результати діяльності за рік і річний баланс;

 • сплата вступних і цільових членських внесків, розмір яких встановлюється Біржовою радою.

Регламентпроведення торгів визначається валютними біржами самостійно за узгодженням з Національним банком. Право узгодження регламенту проведення торгів мають Голова Правління Національного банку, його перші заступники і заступник Голови Правління Національного банку, що направляє діяльність департаменту валютного регулювання і валютного контролю Національного банку. Про усі зміни в регламенті проведення торгів валютна біржа повинна інформувати усіх учасників торгів не пізніше чим за п'ять днів до дня введення цих змін в дію.

Регламент проведення торгів в обов'язковому порядку повинен містити:

порядок допуску учасників до біржових торгів;

процедуру ув'язнення учасниками біржових торгів угод купівлі-продажу, конверсії іноземної валюти на валютній біржі.

Технологія біржової торгівлі валютою

 Розвиток ринкової інфраструктури, використання сучасних засобів зв'язку сприяють збільшенню частки угод з валютою на міжбанківському валютному ринку.

 Учасниками угод із валютою на біржовому ринку є дилери і брокери, що виконують замовлення клієнтів. Угоди між ними укладаються за допомогою переговорів по телефону, телексу, телефаксу або з використанням системи дилінгу, що обслуговується агентствами. Біржові торги на валютній біржі проводяться відповідно до Статуту біржі, а також законодавства країни, що регулює здійснення валютних операцій. Право брати участь у торгах на біржі мають її засновники, а також організації, прийняті у її члени.

 Учасникам торгів дозволено здійснювати операції двох видів:

 • від свого імені за дорученням клієнтів;

 • від свого імені і за свій рахунок.

 Учасники торгів можуть довірити здійснення операцій на валютній біржі своїм представникам - дилерам. Проте дилер на валютній біржі не може здійснювати угоди для себе, він є лише представником учасника торгів.

 У біржових торгах його учасники можуть бути представлені очно або заочно.

 Валютні операції на біржі укладаються за такою схемою [4; 46]:

 • клієнт приймає рішення про купівлю або продаж іноземної валюти і вибирає учасника торгів, через якого будуть здійснюватися угоди. Таким чином, клієнт виступає в ролі продавця або покупця валюти, її продавцем або покупцем може бути як підприємство, організація, так і будь-який банк, що має ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з іноземною валютою. У зв'язку зі спекулятивним характером валютних операцій банку разом із ліцензією одночасно встановлюється ліміт на здійснення операцій з валютою;

 • укладення угоди між клієнтом і учасником торгів. Якщо учасник торгів при укладенні угод з валютою виступає від свого імені за дорученням клієнта і за його рахунок, то угода з клієнтом оформлюється за його розсудом письмово, тобто документально (письмове поручительство, факс, телекс), або усно;

 • блокування коштів клієнта для виконання угод. Оскільки учасник торгів на валютній біржі несе фінансову відповідальність за

 невиконання клієнтом своїх зобов'язань, він має право вимагати від нього блокування перед початком торгів всієї або частини суми угоди, заявленої клієнтом до торгів в іноземній валюті або в гривнях;

 • формування заявки клієнта. Для купівлі (або продажу) іноземної валюти клієнт подає учаснику торгів заявку.

 У цій заявці клієнт повинен зазначити валюту операції або її код, розмір угоди і запропонований валютний курс (якщо заявка "лімітована"), за яким він згоден її купити (або продати). Якщо заявка "нелімітована", зазначається, що валюта може бути куплена (або продана) за поточним біржовим курсом.

 У заявці на покупку іноземної валюти клієнт декларує мету її використання. Як правило, метою можуть бути розрахунки за такими валютними операціями:

 • купівля товарів і послуг, прав на інтелектуальну власність, розрахунки, за якими здійснюються на умовах без відстрочення платежу і не припускають залучення позичкових коштів в іноземній валюті;

 • спрямування дивідендів від інвестицій в економіку країни;

 • здійснення поточних платежів з виплати відсотків і основного боргу за залученими позичковими коштами.

Відкриття в уповноваженому банку спеціального рахунку клієнта. Спеціальні рахунки служать для обчислення іноземної валюти, купленої для клієнтів на валютній біржі і відкриваються в уповноважених банках, що одержали доручення клієнта на купівлю іноземної валюти. Уповноважений банк здійснює контроль за цільовим використанням коштів, що містяться на зазначеному рахунку, враховує надходження і списання фінансових ресурсів після пред'явлення клієнтами відповідних документів.

 Якщо іноземна валюта куплена на валютній біржі з пред'явленням відповідних документів, клієнт повинен використати її упродовж не більш як двох місяців від дати її зарахування на спеціальний рахунок. Але якщо валюта куплена без наявності відповідних документів, її необхідно реалізувати протягом не більш як 15 робочих днів від дати її зарахування на зазначений рахунок. Після закінчення термінів зберігання невикористану валюту клієнта уповноважений банк зобов'язаний продати на валютній біржі на чергових торгах.

Заявка учасника торгів на купівлю і (або) продаж іноземної валюти. Для участі в купівлі або продажу іноземної валюти перед початком торгів її учасники подають курсовому маклеру, який веде біржовий торг, попередні заявки і зведення про наявність коштів на їхніх кореспондентських рахунках в банках, що їх обслуговують. Кожна валютна біржа може рекомендувати учасникам торгів відкрити кореспондентські рахунки в зазначених банках. У заявках учасників торгів не робиться розбивка на операції, здійснені за свій рахунок, а також за дорученням клієнтів або уповноважених банків, що не є членами валютної біржі. Розрізняють два види попередніх заявок від учасників торгів:

 • на особисту участь у торгах;

 • на заочну участь у торгах.

 У заявці учасника торгів зазначається сума купівлі або продажу іноземної валюти, а також її курс, за яким він готовий купити або продати валюту. Сума купівлі або продажу іноземної валюти зазначається в доларах США. Протягом усього біржового дня його учасники через своїх представників можуть подавати додаткові заявки, змінювати суми купівлі або продажу, а також курс раніше поданих заявок.

 Попередні заявки повинні бути подані учасниками торгів не пізніше, ніж за одну годину до початку аукціону.

 Біржовий торг на валютній біржі проводиться у формі аукціону, що його веде курсовий маклер. До його обов'язків також входить визначення поточного курсу іноземної валюти до вітчизняної грошової одиниці.

 При проведенні аукціону важливо встановити початковий курс валюти, з якого починається аукціон. У якості початкового курсу можуть використовуватися:

 • курс, зафіксований на попередніх торгах даної валютної біржі;

 • останній курс Міжбанківської валютної біржі;

 • офіційний курс Національного банку України. Який із зазначених курсів брати за початковий курс -встановлює Біржова рада.

 Перед початком торгу курсовий маклер повідомляє суми заявок на продаж і купівлю. Заявки на продаж становлять пропозицію, на купівлю - попит.

 Обов'язок маклера полягає у встановленні балансу між попитом і пропозицією, тобто він повинен домогтися фіксингу.

 Фіксинг - це стан торгів, при якому обсяг заявок на продаж іноземної валюти стає рівним обсягу заявок на її купівлю. Момент досягнення фіксингу є моментом завершення торгів (аукціону). Фіксинг характеризується певним курсом іноземної валюти до національної, що стає єдиним курсом укладення угод і здійснення розрахунків за ними на цих торгах. Фіксинг не досягається автоматично. Існують певні правила, що дають можливість його встановити.

 Якщо пропозиція перевищує попит, то маклер понижує курс валюти; при перевищенні попиту над пропозицією маклер, навпаки, підвищує курс іноземної валюти щодо національної.

 Наприклад, обсяг купівлі становить 1200 у.о. валюти, а обсяг продажу - 800, тобто обсяг купівлі перевищує обсяг продажу, що створює умови для збільшення курсу валюти. У цьому разі для досягнення фіксингу необхідно: а) зняти (зменшити) обсяг купівлі; б) збільшити обсяг продажу.

 Якщо ж обсяг купівлі буде становити 800 у.о. валюти, а обсяг продажу - 1200, то обсяг продажу перевищить обсяг купівлі, тобто курс валюти почне падати. У цьому разі для досягнення фіксингу необхідно: а) зняти (зменшити) обсяг продажу; б) збільшити обсяг купівлі.

 Не допускається зміна напрямку курсу іноземної валюти до національної після першої зміни початкового (стартового) курсу.

 Одиниця зміни курсу іноземної валюти до національної у процесі торгів визначається курсовим маклером. Залежно від різниці між попитом і пропозицією вона може встановлюватися від 0,1 до 10 одиниць.

 Додаткові заявки при зміні суми купівлі або продажу подаються учасниками торгів через своїх дилерів.

 Коригування додаткової заявки, що змінює співвідношення попиту і пропозиції на обернене, полягає у виконанні її частини в обсязі, якого не вистачає для її задоволення.

 Використовуються такі види коригування заявок:

 • збільшення валюти на продаж;

 • збільшення обсягу купівлі валюти;

 • зменшення обсягу купівлі валюти;

 • зняття валюти з продажу.

 При одночасному надходженні однієї із заявок від різних дилерів пріоритет має заявка, максимальна за розміром.

 Виходячи з правил досягнення фіксингу, можливі два альтернативних варіанти встановлення біржового курсу.

Варіант перший. За заявками, що надійшли на біржу до початку торгів, курсовий маклер (офіційна особа біржі) встановлює верхню і нижню межі ("курсова такса"), У рамках яких напевне має бути зафіксований остаточний курс торгів, наприклад, за 1 долар США - 5,5424 грн. - курс продавця (за цим курсом подано найбільшу кількість заявок на продаж), 5,3999 грн. - курс покупця (за цим курсом надійшла найбільша кількість заявок на купівлю).

 Розглянемо дії курсового маклера та учасників торгів.

^ Дії курсового маклера. Кожні три хвилини курсовий маклер змінює курс гривні у бік підвищення (якщо попит перевищує пропозицію) або зниження (якщо пропозиція перевищує попит). Курсовий маклер (його помічники) фіксує у процесі торгів усі зміни, внесені її учасниками щодо кількості заявленої валюти й умов її продажу.

^ Дії учасників торгів. Після оголошення "курсової такси" учасники торгів подають нові заявки або відкликають раніше подані через дилерів, що перебувають у біржовому залі, з якими вони контактують через засоби зв'язку. Подача нових заявок або відкликання старих здійснюється періодично (? інтервалом три хвилини) у міру зміни валютного курсу.

 Подача нових і відкликання старих заявок залежить від співвідношення попиту і пропозиції.

 У разі перевищення попиту над пропозицією:

 • продавці валюти можуть лише збільшити кількість запропонова- ної валюти, а також змінити умови раніше поданих заявок у бік підвищення курсу гривні для того, щоб збалансувати попит і пропозицію;

 • покупці валюти можуть лише зменшити кількість валюти, що купується, а також змінити умови раніше поданих заявок у бік зниження курсу валюти щодо гривні.

 У разі перевищення пропозиції над попитом:

 • продавці валюти звичайно зменшують кількість валюти, що продається, а також змінюють умови раніше поданих заявок у бік підвищення курсу гривні;

 • покупці валюти, як правило, збільшують кількість валюти, що купується, а також змінюють умови раніше поданих заявок у бік зниження курсу гривні.

 При здійсненні фіксингу курсовий маклер прагне задовольнити максимально можливу кількість заявок при єдиному курсу.

Варіант другий. Аукціон починається зі стартового курсу. Попит і пропозиція регулюються в межах різниці між попитом і пропозицією. На момент, коли попит і пропозиція врівноважуються або різниця між ними змінюється в протилежний бік, відбувається фіксинг і торги закінчуються. Всі конкретні угоди на заявлені суми здійснюються за зафіксованим курсом.

 Наприклад, попит становить 1535 тис. грн.; пропозиція - 772 тис. грн. Після фіксингу курси відразу вписуються в таблиці валютного залу. Біржа організовує оперативну публікацію середнього курсу продавця і покупця.

Реєстрація операцій з купівлі-продажу. Всі операції учасників торгів з купівлі-продажу іноземної валюти щотижня реєструються на валютній біржі з висвітленням:

 • обсягів купівлі і продажу іноземної валюти (із зазначенням операцій, здійснених за свій рахунок і за доручення клієнтів);

 • обсягів продажу іноземної валюти зі спеціальних рахунків;

 • валютного курсу за укладеними угодами.

 Проте слід зазначити, що згідно з законодавством країни така інформація про учасників торгів є комерційною таємницею і розголошенню не підлягає.

Розрахунок за угодами. Після закінчення біржових торгів укладені угоди оформлюються біржовими посвідченнями, що мають силу договору. Вони виписуються в двох примірниках, підписуються курсовим маклером і учасниками торгу. Розрахунки учасників торгів за угодами, укладеними на валютній біржі, здійснюються на підставі біржових посвідчень відповідно до встановленого порядку розрахунків за біржовими операціями з іноземною валютою, яким визначаються:

 • банк, що відкриває рахунки для учасників торгів і бере участь у розрахунках;

 • терміни здійснення розрахунків за угодами;

 • відповідальність учасників торгів і валютної біржі за порушення порядку і терміну здійснення розрахунків.

27. Учасники торгів банківськими металами.

Торгівлю банківськими металами здійснюють у межах прав, наданих чинним законодавством України, такі учасники валютного ринку:

• Національний банк України;

• Українська міжбанківська валютна біржа (далі — УМВБ);

• уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи на підставі ліцензії Національного банку України на право здійснення відповідних операцій із валютними цінностями.

Національний банк України здійснює будь-які операції з банківськи­ми металами, які не заборонені чинним законодавством України. Здійснення операцій із банківськими металами уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами проводиться відповідно до чинного законодавства України, що регламентує правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку з валютними цінностями.

Торгівлю банківськими металами поділяють на оптову та роздрібну. Оптова торгівля банківськими металами здійснюється на УМВБ, а роздрібна — уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій із банківськими металами, безпосередньо через власні каси в операційних залах уповноважених банків та фінансово-кредитних установ із фізичними особами — резидентами і нерезидентами.

До оптової торгівлі належать операції купівлі-продажу за однією угодою або з одним контрагентом протягом робочого дня більше, ніж 100 грамів золота, платини чи металів платинової групи, або 1000 грамів срібла у зливках чи монетах у кількості більше, ніж 10 золотих, платинових або срібних монет. Оптова торгівля банківськими металами здійснюється відповідно до правил, які затверджуються біржовим комітетом УМВБ, та інших внутрішніх документів, які затверджуються Комісією УМВБ з торгівлі банківськими металами (КТБМ), за умови, що вони не суперечать чинному законодавству України, а також відповідно до нормативних актів НБУ. До складу КТБМ обов’язково входить представник НБУ, який бере участь у роботі Комісії з правом вирішального голосу.

Оптові продавці та оптові покупці, які не належать до учасників валютного ринку, здійснюють операції з банківськими металами через учасників валютного ринку як їх клієнти.

28. Надання гарантій, поручництва для суб'єктів підприємницької діяльності

Про Український Фонд Підтримки Підприємництва

Умови здійснення фінансової підтримки суб’єктів підприємницької діяльності

 Основними критеріями для надання фінансової підтримки є відповідність проекту підприємницької діяльності державним, галузевим та регіональним програмам, його значення для соціально-економічного розвитку держави, регіону, конкурентоспроможності продукції та кредитоздатності підприємства. Фінансова підтримка надається суб’єктам підприємницької діяльності недержавного сектора економіки на принципах поворотності та платності у таких формах як кредит і лізинг та інше, за наступними пріоритетними напрямками:

переробка сільськогосподарської продукції, виробництво продуктів харчування;

виробництво будівельних матеріалів і елементів будівельних конструкцій;

будівництво житла та соціальних об’єктів;

виробництво фармпрепаратів;

виробництво товарів широкого вжитку;

організація та надання побутових послуг населенню.

Кошти надаються на строк до 3-х років та при наявності застави, поручництва або гарантій повернення позики. Річна відсоткова ставка за користування фінансовою підтримкою не перевищує облікову ставку Національного банку України. Всі розрахунки здійснюються в національній валюті у безготівковій формі.

Суб’єкти підприємницької діяльності, зацікавлені в отриманні фінансової підтримки, заповнюють відповідну заяву-анкету для участі в конкурсі. При позитивному рішенні конкурсної комісії та при наявності фінансових ресурсів заявник запрошується до подальшої співпраці.

Державне регулювання, підтримка і стимулювання підприємництва

Будь-яка держава повинна надавати гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. Державні гарантії на Україні поділяються на загальні і майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім

підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Також держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

 Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення захисту права власності підприємця. Вилучення державою в підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

 Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, захищених законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з діючим законодавством.

 З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцеві державне майно (виробничі і нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устаткування), необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям; стимулює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

 Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

 • податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків за державними кредитами; податкові пільги; ціни і правила ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

 • державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

 • науково-технічні, економічні і соціальні, державні та регіональні програми.

 Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів із здійснення контролю за діяльністю підприємців.

 Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У випадку видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду або арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

 Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

 В ст. 48 Господарського кодексу України, передбачена державна підтримка підприємництва та створення сприятливих організаційних умов для розвитку підприємництва.

 Засобами державного регулювання господарської діяльності відповідно (ст. 12 ГКУ) є:

 — державне замовлення та державне завдання;

 — ліцензування, патентування і квотування;

 — сертифікація та стандартизація;

 — застосування нормативів та лімітів;

— регулювання цін і тарифів;

 — надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

 — надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

29. Проведення торгів строковими контрактами.

Загальні положення про похідні (деривативи)

1. Похідні (деривативи) - фінансові інструменти, що засвідчують домовленість сторін, спрямовану на встановлення прав та обов'язків відносно базового активу, у вигляді строкових контрактів та похідних цінних паперів.

2. До похідних (деривативів) належать строкові контракти та похідні цінні папери.

3. До строкових контрактів належать:

- ф'ючерсні контракти (ф'ючерси);

- опціонні контракти (опціони);

- форвардні контракти (форварди);

- свопові контракти (свопи).

4. До похідних цінних паперів належать:

- опціонні сертифікати;

- фондові варанти.

5. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право визначати інші види похідних (деривативів).

Відповідні рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку набирають чинності не раніше 1 січня року, що настає після прийняття такого рішення.

6. Базовий актив - цінні папери, товари, валюта (кошти), строкові контракти, процентні ставки, рівень інфляції, офіційна статистична інформація, показники стану навколишнього середовища, матеріальні, нематеріальні, фінансові або інші активи (базові змінні), значення, що розраховуються на підставі одного або сукупності декількох зазначених у цій частині показників, і від цін (значень) яких залежать зобов'язання сторони або сторін договору, що є строковим контрактом.

РОЗДІЛ II. СТРОКОВІ КОНТРАКТИ

Стаття 4. Загальні положення про строковий контракт

1. Строковий контракт - договір у якому зазначено, що він є строковим контрактом та який передбачає одне або декілька наступних зобов'язань:

1) обов'язок сторін або сторони договору періодично або одноразово сплачувати грошові суми, у тому числі в разі пред'явлення вимог іншою стороною, в залежності від зміни цін на базовий актив або значень чи показників базового активу. При цьому такий договір може також передбачати обов'язок сторін або сторони договору передати іншій стороні базовий актив або обов'язок укласти строковий контракт;

2) обов'язок сторін або сторони на умовах, визначених при укладанні договору, у разі пред'явлення вимоги іншою стороною купити/продати базовий актив або укласти строковий контракт;

3) обов'язок однієї сторони передати базовий актив у власність іншій стороні у строк, визначений специфікацією(у разі її відсутності - у строк, визначений таким договором), обов'язок іншої сторони прийняти та оплатити зазначене майно.

Стаття 5. Обіг строкових контрактів

1. Укладання опціонних контрактів (опціонів) і ф'ючерсних контрактів (ф'ючерсів) може здійснюватися виключно на організаторі торгівлі строковими контрактами.

2. Укладання строкових контрактів на організаторі торгівлі строковими контрактами здійснюється за умови реєстрації цим організатором торгівлі строковими контрактами у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку документа, який відповідно до вимог цього Закону встановлює стандартні умови таких контрактів (далі - специфікація).

Вимоги до організатора торгівлі строковими контрактами

1. Організатором торгівлі строковими контрактами може бути фондова біржа, яка отримала ліцензією Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку або спеціалізована біржа.

2. Організатор торгівлі строковими контрактами зобов'язаний публікувати та надавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку наступну інформацію:

1) перелік учасників торгів допущених до укладення строкових контрактів на біржі;

2) перелік строкових контрактів за якими здійснюється торгівля та їх специфікації;

3) обсяг торгівлі строковими контрактами;

4) іншу інформацію, визначену Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

3. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює порядок та форми подання інформації, зазначеної в частині другої цієї статті, та здійснює контроль за розкриттям інформації організатором торгівлі строковими контрактами.

4. Організатор торгівлі строковими контрактами зобов'язаний розробити та затвердити в установленому порядку правила торгівлі строковими контрактами.

5. Правила торгівлі строковими контрактами складаються з порядку:

- організації та проведення торгів строковими контрактами;

- здійснення клірингу та розрахунків за строковими контрактами (у разі здійснення клірингу та розрахунків організатором торгівлі строковими контрактами);

- допуску членів організатора торгівлі строковими контрактами та інших осіб, визначених законодавством, до торгів строковими контрактами;

- порядку проведення операцій торговцями строковими контрактами;

- здійснення заходів щодо зниження ризиків невиконання зобов'язань за строковими контрактами;

- розкриття інформації про діяльність організатора торгівлі строковими контрактами та її оприлюднення;

- розв'язання спорів між членами організатора торгівлі строковими контрактами та іншими особами, які мають право брати участь у торгах строковими контрактами згідно із законодавством;

- здійснення контролю за дотриманням членами організатора торгівлі строковими контрактами та іншими особами, які мають право брати участь у торгах строковими контрактами згідно із законодавством, правил організатора торгівлі строковими контрактами;

- накладення санкцій за порушення правил організатора торгівлі строковими контрактами.

6. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право встановлювати додаткові вимоги до правил торгівлі строковими контрактами.

Черненко Єлизавета

30. Регулювання ринку строкових контрактів.

Практика функціонування українського строкового ринку випереджає його нормативно-правову базу. Чинні нормативні акти залишаються недосконалими, не враховують світовий досвід застосування строкових інструментів.

Проблеми починаються з відсутності єдиного підходу до термінологічного апарату. Так, у Цивільному кодексі України [4] та Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [5] використовується термін «похідні цінні папери» — це такі, механізм випуску і обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом) цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. При цьому не зазначається, які саме цінні папери відносяться до похідних. У Податковому кодексі використовується термін «дериватив», який характеризується як стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати чи продати у майбутньому цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах. Стандартна (типова) форма деривативів і порядок їх випуску та обігу встановлюються законодавством. До деривативів зазначеним нормативно-правовим документом віднесені: своп, опціон, форвардний контракт, ф’ючерсний контракт (ф’ючерс) [6]. Прогресивним, на наш погляд, є те, що у кодексі передбачається забезпечення виконання зобов’язань за ф’ючерсом шляхом створення відповідних умов організатором торгівлі стандартизованими строковими контрактами відповідно до його специфікації шляхом постачання базового активу та його оплати коштами або проведення між сторонами контракту грошових розрахунків без постачання базового активу.

У Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» [7] застосовуються як терміни «похідні (деривативи)» так й «похідні цінні папери». Так, у ст. 2 зазначеного Закону фондовий ринок характеризується як «…сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів)». При цьому в статті 3 приведено класифікацію цінних паперів, серед яких виокремлюється група «похідні цінні папери», якій надано визначення, але не приведено переліку цінних паперів, що належать до цієї групи.

Згідно останнього зареєстрованого у Верховній Раді України законопроекту «Про похідні (деривативи)» [8], до похідних (деривативів) відносить: строкові контракти та похідні цінні папери. До строкових контрактів, згідно цього проекту, належать: ф’ючерсні контракти (ф’ючерси); опціонні контракти (опціони); форвардні контракти (форварди); свопові контракти (свопи). До похідних цінних паперів — опціонні сертифікати; фондові варанти. Укладання опціонних контрактів (опціонів) і ф’ючерсних контрактів (ф’ючерсів), згідно законопроекту, може здійснюватися виключно на організаторі торгівлі строковими контрактами. Обіг похідних цінних паперів здійснюється на фондових біржах, які відповідно до законодавства одержали ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку.

Привертає увагу те, що визначення деривативів, ф’ючерсних контрактів, опціонів, свопів, що наведені у законопроекті, не відповідають визначенням Податкового кодексу, що негативно буде впливати на діяльність учасників ринку за умови прийняття законопроекту.

До того ж, деякі норми законопроекту є некоректними. Так, у законопроекті зазначено емітента опціонного сертифікату на придбання (це юридична особа - власник базового активу такого сертифіката або юридична особа, яка уклала з власником базового активу опціонного сертифіката договір комісії чи договір доручення), а щодо сертифікату на продаж — не визначено, хто взагалі може виступати в такій ролі.

На наш погляд, вже сьогодні для учасників ринку є незрозумілим одночасне існуванням на біржах обігу «опціонів» як строкових контрактів, так і «опціонних сертифікатів». Нагадаємо, що Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку в 2009 році прийняла два нормативно-правових документа [9; 10], які, на наш погляд, не сприяють розвитку цивілізованого та сучасного ринку деривативів. Так, зазначеними документами запроваджено до біржового обігу «пціонні сертифікати», які навіть у цих

документах не характеризуються як «цінні папери», а тільки як «стандартні документи». У зв’язку з тим, що у Податковому кодексі застосовується тільки термін «опціон», в учасників ринку виникає необхідність доводити те, що «опціонний сертифікат» —це те саме, що й «опціон». Але визначення опціонного сертифікату немає нічого спільного з визначенням опціону у Податковому кодексі. Іншою проблемою використання опціонних сертифікатів є здійснення з ними біржових операцій професійними учасниками фондового ринку — торговцями цінними паперами. Згідно чинного законодавства, операції з цінними паперами для торговців

цінними паперами — членів фондової біржі є виключним видом діяльності (за виключенням банків). Якщо опціонні сертифікати не будуть вважатися цінними паперами, так звані «чисті» торговці цінними паперами не матимуть можливості працювати з ними.

Запровадження ф’ючерсів та опціонів у біржову торгівлю без прийняття Закону «Про похідні (деривативи)» та відповідних нормативних актів супроводжується невирішеністю проблеми щодо клірингу та розрахунків. Так, згідно чинного законодавства, організатори торгівлі можуть поєднувати діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з клірингом та розрахунком за договорами щодо похідних (деривативів), що укладаються на такому організаторі торгівлі [7, ст. 20, 26].

В умовах відсутності нормативно-правового врегулювання цього питання, на Українській біржі, що запровадила строковий ринок, у «Правилах торгівлі в секції строкового ринку» передбачено, що функції центрального контрагента виконує член біржі, який має ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності зберігача цінних паперів та зобов’язався укладати угоди виключно на біржі (без права укладати угоди на інших фондових біржах та позабіржовому ринку) відповідно до функцій центрального контрагента на біржі та заключив з біржею відповідний договір [1]. Зазначимо, що чинне законодавство вимагає членства на біржі виключно торговців цінними паперами (які можуть поєднувати свою діяльність з депозитарною діяльністю зберігача), але функції торговців та зберігачів читко визначено у відповідних нормативних документах ДКЦПФР, що створює ризики як діяльності самого центрального контрагента з точки зору її відповідності чинним вимогам, так й інших учасників торгівлі строковими інструментами.Всі вищезазначені проблеми потребують розв’язання шляхом вдосконалення нормативно-правового регулювання. Недосконалість відповідного нормативно-правового забезпечення, основні недоліки якого розглянуто в статті, є однією з значущих перешкод для успішного розвитку ринку деривативів в Україні. Перспективи подальшого розвитку похідних фінансових інструментів в Україні, на наш погляд, залежать як від розвитку організованого ринку базових активів, так й від прийняття спеціального закону, що відповідає світовим стандартам, вдосконалення чинних нормативно-правових документів.

31. Консалтингові послуги в інноваційній діяльності.

Консалтингові ресурси можна віднести як до інформаційних, так і до інтелектуальних, оскільки їх зміст становлять знання й інформація. Водночас їх виділення в особливий вид ресурсів сучасного бізнесу є обґрунтованим, оскільки їм притаманні не тільки характеристики, що змістовно зближують їх з інформаційними та інтелектуальними ресурсами, але й істотні особливості. Основу такого вирізнення становлять специфічність змісту, співвідношення і взаємозв'язки інформаційного та інтелектуального складників консалтингових ресурсів.

Отже, консалтингові ресурси- це суб'єктивні специфічні знання, що виступають продуктом переробки інформації. У процесі консультування вони отримують інституційне закріплення і передаються клієнтам на комерційних засадах разом з інформацією, що їх доповнює. У змісті консалтингових ресурсів інтелектуальному складнику належить пріоритетна роль, а інформаційному, що його доповнює, -супутня. Це дає підставу для визначення консалтингових ресурсів як особливий вид ресурсів інтелектуальних.

Консалтингові ресурси є важливим чинником інноваційної діяльності, перетворення якої на вирішальний чинник економічного зростання виступає відмінною ознакою інноваційного типу розвитку економіки.

Професійні консультанти, завдання яких полягає в забезпеченні інноваційного процесу консалтинговими ресурсами, необхідними для ефективного провадження інноваційної діяльності, є незалежними учасниками інноваційної мережі інноваційних й інноваційно-активних фірм. По-перше, консалтингові ресурси комплексно використовуються фірмами даного функціонального блоку НІС при здійсненні всіх інноваційних технологій, що становлять зміст інноваційної діяльності - НДДКР-технологій, ринкових, інвестиційних, впроваджувальних, виробничих та управлінських. По-друге, надаючи інноваторам у процесі консалтингового обслуговування специфічні знання й інформацію, економічний консалтинг виступає фактором формування й нагромадження інноваційного потенціалу фірм як ресурсного фундаменту їхньої інноваційної діяльності, забезпечує його ефективну реалізацію в процесі здійснення фірмою інноваційних технологій. По-третє, консультанти, виступаючи незалежними учасниками інноваційної мережі інноваційних й інноваційно-активних фірм виробничої сфери сприяють росту їх інновативності, підвищенню ефективності інноваційної діяльності, розвитку інноваційного підприємництва в цілому.

Основними напрямками участі професіональних консультантів в інноваційній діяльності фірмє консультування, проектування, навчання, аутсорсинг, розробка й передавання організаційно-управлінських новацій. Консультування може бути інноваційним, інвестиційним, маркетинговим, кадровим, організаційним та ін. Але більшість видів консалтингових послуг необхідні для здійснення практично всіх стадій і технологій інноваційної діяльності фірм. Проектування припускає участь консультантів у розробці й реалізації інноваційних проектів. Навчання як напрямок діяльності консультантів є чинником формування й розвитку людського капіталу працівників, який використовується фірмою в інноваційному процесі. Аутсорсинг - це засіб підвищення ефективності здійснення фірмами інноваційних технологій шляхом часткового передавання функцій, а значить і ризиків інноваційної діяльності консультантам як незалежним учасникам зовнішньої інноваційної мережі. Причому останні можуть брати на себе виконання як окремих, так і багатьох функцій фірм у межах певної інноваційної технології. При здійсненні фірмами нововведень в організаційно-управлінській сфері консультанти можуть виступити в ролі продуцентів і постачальників інтелектуальних продуктів - організаційно-управлінських новацій. Прикладом такої їх участі в інноваційному процесі може бути діяльність Ф.Тейлора по впровадженню на підприємствах розроблених їм принципів організації праці. Таким чином, інноваційна роль консалтингових ресурсів знаходить свій прояв у різних напрямках діяльності професіойних консультантів як незалежних учасників зовнішньої мережі інноваційних та інноваційно-активних фірм виробничої сфери з їх забезпечення консалтинговими ресурсами, необхідними для ефективного здійснення інноваційних технологій.

Консалтингові фірми і незалежні професіональні консультанти належать до інфраструктури інноваційної діяльності як сукупності організацій, обслуговуючих наукову, інноваційну, виробничу сфери й ринок, що підтримують інформаційно й організаційно інноваційний процес. Це комплекс організацій інфраструктури науки, спеціалізованих організацій інноваційної сфери, організацій виробничої й ринкової інфраструктур, що обслуговують і підтримують системний інноваційний процес ринкового типу на всіх стадіях і в усіх сферах, забезпечують його безперервність та ефективність на основі інтеграції наукової, інноваційної, виробничої сфер економіки. Консалтингові організації як елементи інфраструктур цих сфер економіки, ринкової інфраструктури, що інформаційно сприяють й організаційно підтримують суб'єктів інноваційної діяльності, виступають складниками інноваційної інфраструктури в широкому розумінні. Б.Данилішин і В.Чижова справедливо називають центри консалтингу елементами інфраструктури інноваційної діяльності разом з технопарками, технополісами, інноваційними бізнес-інкубаторами, інноваційними біржами, інжинірингом, маркетинговими, рекламними, аудиторськими фірмами [1]. У науковій царині діють впроваджувальні та інжинірингові організації, однією з функцій яких є консультування науковців з питань комерціалізації наукових продуктів-новацій, їх просування безпосереднім споживачам - фірмам виробничої сфери. Надання консалтингових послуг - важливий напрямок діяльності спеціалізованих інноваційних організацій: технопарків, галузевих кластерів, інноваційних центрів, інноваційних бізнес-інкубаторів, венчурних фондів тощо. Виробничий консалтинг як елемент загальної виробничої інфраструктури, спрямований на підвищення ефективності інноваційної діяльності фірм на стадіях впровадження новацій, рутинізації й дифузії нововведень. Консалтингові фірми ринкової інфраструктури, насамперед ринку інновацій, обслуговують інноваційний процес як стосовно комерціалізації нововведень, так і в напрямку сприяння ефективній реалізації інноваційної продукції.

Використання консалтингових ресурсів в інноваційному процесі сприяє розвитку державного, міжфірмового й корпоративного управління інноваційною діяльністю, підвищенню інноваційної культури на підставі поширення і впровадження в господарську практику знань про міжнародні стандарти, правила й норми інноваційної поведінки. У цілому консалтинг є дійовим чинником формування в країні певного інноваційного клімату, невід'ємною часткою національного інноваційного середовища і сприяє розвитку інноваційного підприємництва.

В національних інноваційних системах консалтингові ресурси виконують трансформаційну, інтегруючу, стимулюючу, інституційну та ідеологічну функції, спрямовані на досягнення стратегічної мети НІС - сприяння інноваційному розвитку національної економіки. Зазначені функції забезпечують:

- раціоналізацію інноваційного процесу, технологій інноваційної діяльності, оптимізацію комбінації й використання ресурсів, що є складниками інноваційного потенціалу;

- прискорення впровадження нових знань і досвіду в господарську практику, залучення інтелектуальних продуктів-новацій в економічний оборот, здійснення системного інноваційного процесу ринкового типу, розвиток інноваційної діяльності й підвищення інновативності і інноваційної активності бізнесу;

- зниження трансакційних витрат учасників інноваційного процесу, пов'язаних з угодами на ринках інновацій, об'єктів інтелектуальної власності, інформації тощо;

- оптимізацію економічної поведінки суб'єктів інноваційної діяльності, її спрямованість на високі результати інноваційної діяльності;

- інформаційну підтримку інноваторів, засвоєння ними нових знань, сучасних прийомів і методів інноваційної діяльності як основи їх інноваційної культури й мислення (інформаційна і навчальна функції консалтингу).

З нашого погляду, інноваційна сутність консалтингових ресурсів полягає в тому, що вони є найважливішим структурним елементом усіх рівнів інноваційного потенціалу економіки в широкому розумінні:

- ресурсний рівень інноваційного потенціалу (ресурсний потенціал інноваційного розвитку) становлять специфічні знання й інформація, організаційно-управлінські новації та ноу-хау, передані консультантами інноваторам як консалтингові ресурси інноваційної діяльності;

- результативний рівень інноваційного потенціалу безпосередньо залежить від ефективності професійної консультаційної допомоги суб'єктам інноваційної діяльності, що сприяє досягненню їх цілей;

- економічний консалтинг як елемент внутрішнього рівня інноваційного потенціалу сприяє розвитку інноваційного мислення господарюючих суб'єктів, зростанню їх інноваційної культури та інновативності, тобто здатності сприймати й використовувати нововведення, сприяти їх поширенню.

32. Гарантія і поручництво.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
Банківська гарантія є одним з найпоширеніших способів забезпечення зобов’язань у сфері міжнародної торгівлі. Особа, на прохання якої надається банківська гарантія, називається принципалом. Бенефіціаром називають особу, зазначену у банківській гарантії як таку, на вимогу і на користь якої банк-гарант здійснює платіж. Банк-гарант видає гарантію, тобто бере на себе зобов’язання, що при настанні обумовлених обставин він виконає платіж на користь зазначеної у гарантії особи.

Гарантія — досить широке поняття. Воно поширюється на якість товару, обов’язок однієї особи відповідати перед кредитором іншої за виконання нею своїх зобов’язань. Поняття “гарантія” часто вживається як синонім терміна “поручництво” (“порука”). Гарантію можна розглядати і як самостійне та незалежне зобов’язання банку щодо забезпечення виконання зобов’язань іншої особи. З класичним поручництвом банківську гарантію об’єднує те, що як гарант, так і поручитель повинні виплачувати обумовлену суму у разі невиконання зобов’язань третьою особою. Гарантія відрізняється від поручництва тим, що зобов’язання гаранта (банку) не залежать від зобов’язань принципала. Банк, що надає гарантію, не має права пред’являти бенефіціару гарантії вимоги, які може пред’являти боржник, зобов’язання якого забезпечуються гарантією. Обсяг зобов’язань банку може не збігатися з обсягом зобов’язань боржника. До того ж банківське зобов’язання є лише грошовим. Дійсність гарантійного зобов’язання не залежить від дійсності зобов’язань основного боржника. Банківська гарантія не може бути субсидіарною (тобто додатковою). Це означає, що банк не може вимагати від бенефіціара, щоб він спочатку пред’явив вимоги до боржника, а вже потім до банку. Банківська гарантія вважається надійнішим способом забезпечення зобов’язань, ніж традиційне поручництво.

Банківська гарантія не має спеціального регулювання у національному законодавстві майже всіх країн світу. Є лише поодинокі винятки.

Суть банківської гарантії полягає не у виконанні зобов’язань гарантом замість боржника. Така гарантія є певною компенсацією за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань принципала.

Банківська гарантія може бути як такою, що не підлягає відкликанню, так і відкличною. Невідклична гарантія не може змінюватися без згоди бенефіціара. Права бенефіціара за цією гарантією, як правило, не передаються іншій особі. Гарант несе зобов’язання лише відповідно до умов, передбачених у договорі банківської гарантії.

Договори гарантії найчастіше укладаються у формі гарантійного листа. Цей лист надсилається безпосередньо бенефіціару. Інколи адресатом є банк, у якому бенефіціар має рахунок. У листі чітко зазначається дата закінчення терміну гарантії.

Розрізняють такі види банківських гарантій:

- тендерна (конкурсна) (гарант компенсує збитки, завдані відповідним учасником тендера);

- виконання (забезпечує охорону інтересів імпортера, покупця або замовника);

- повернення авансу (сплаченого покупцем або замовником);

- оплати (заборгованості експортера за поставлений товар, виконану роботу, надану послугу тощо);

- митна (використовується для оплати митних платежів, зокрема, при тимчасовому ввезенні або транзиті товарів);

- судова (передбачає забезпечення судових витрат);

- забезпечення позову (якщо на майно накладається арешт, то, пред’явивши гарантію, відповідна особа може використовувати це майно за своїм розсудом);

- коносамента (передбачає виконання зобов’язань перевізником вантажу).

Якщо гарантія надається безпосередньо банком, що бере на себе зобов’язання, то таку гарантію називають прямою.

Опосередкована (непряма) гарантія має ще й третю назву — зустрічна. Вона означає, що банк, до якого звернулися за гарантією, переадресовує її банку-кореспонденту.

Контргарантія — це своєрідна ланцюжкова гарантія, за якої певний банк повторює гарантійне зобов’язання іншого банку.

Нарешті, консорціумна гарантія — це така, за допомогою якої група осіб забезпечує зобов’язання цієї групи шляхом одержання головним гарантом консорціуму відповідних банківських гарантій від учасників групи.

ПОРУЧИТЕЛЬСТВО (guarantee) – спосіб забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до якого поручитель повністю або частково бере на себе відповідальність у разі настання передбаченого випадку виконати перед кредитором зобов’язання боржника.

П. можна розглядати як різновид фінансової гарантії.

Відношення П. регулюються положеннями розділу «Зобов’язальне право» Цивільного кодексу України, згідно з яким договір поруки укладається між поручителем, боржником і кредитором виключно в письмовому вигляді.

З правової точки зору договір поруки створює зобов’язання для поручителя, а тому його зобов’язальною стороною є саме поручитель. Іншою стороною договору поручительства може бути кредитор за основним зобов’язанням або інша особа, включаючи боржника.

Відповідно до ст. 554 Цивільного кодексу України боржник і поручитель відповідають перед кредитором солідарно.

Особливість П. полягає в тому, що зобов’язання за договором поруки має характер додаткового (акцесорного) по відношенню до основного зобов’язання. Це означає, що припинення основного зобов’язання одночасно припиняє дію договору поруки.

Відносини поручительства оформлюються шляхом укладання договору П.

У вітчизняній банківській практиці при кредитуванні фізичних осіб (споживче, іпотечне кредитування) банки з метою додаткового забезпечення наданого кредиту можуть залучати поручителів боржника для солідарної відповідальності в разі неможливості виконання основним позичальником своїх зобов’язань. Зазвичай, такими поручителями стають близькі родичі або друзі позичальника, яким останній не сплачує ніяких коштів.

33. Послуги Української державної інноваційної компанії.

1.1. Українська державна інноваційна компанія (далі - Компанія) є державною небанківською фінансово-кредитною установою, що утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2000 р. N 654 ( 654-2000-п ) на базі ліквідованих згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" ( 1573/99 ) Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень.

1.3. Засновником Компанії є держава в особі Кабінету

Міністрів України. З питань проведення державної інноваційної

політики Компанія підпорядковується Міністерству освіти і науки.

( Пункт 1.3 в редакції Постанови КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від

21.08.2003 )

3. Мета і завдання діяльності Компанії

 3.1. Компанія утворена з метою забезпечення реалізації

державної інноваційної політики і залучення вітчизняних та

іноземних інвестицій для розвитку національної економіки.

3.2. Завданнями Компанії є:

розроблення нових інноваційних та інвестиційних проектів,

спрямованих на забезпечення розвитку економіки, та організація

відбору найефективніших проектів; ( Абзац другий пункту 3.2 в

редакції Постанови КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

 фінансування за рахунок власних і залучених коштів

науково-технічних   і   маркетингових   досліджень,

конструкторсько-технологічних та інших проектних робіт,

науково-технічного пошуку, інноваційних та інвестиційних проектів,

спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних

науково-технічних розробок і технологій, освоєння випуску нових

видів продукції шляхом створення нових виробництв, передачі

обладнання, устаткування в оренду (лізинг) або придбання частки

корпоративних прав у підприємствах, які працюють за новітніми

технологіями, надання підприємствам кредитів, їх інвестування,

провадження з ними спільної діяльності; ( Абзац третій пункту 3.2

в редакції Постанови КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

 фінансування заходів щодо розвитку інноваційної

інфраструктури; ( Пункт 3.2 доповнено абзацом четвертим згідно з

Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

фінансування інноваційних та інвестиційних проектів за

рахунок коштів державного бюджету відповідно до пріоритетів

інноваційного та інвестиційного розвитку національної економіки;

 залучення коштів, у тому числі іноземних, для фінансування

науково-технічних   і   маркетингових   досліджень,

конструкторсько-технологічних та інших проектних робіт,

науково-технічного пошуку, інноваційних та інвестиційних проектів;

( Абзац шостий пункту 3.2 із змінами, внесеними згідно з

Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

забезпечення повернення до Компанії інноваційних позик,

наданих ліквідованим Державним інноваційним фондом і його

регіональними відділеннями, а також забезпечення управління іншими

борговими зобов'язаннями згідно із законодавством, у тому числі

шляхом реструктуризації та запровадження управління борговими

зобов'язаннями дебіторів; ( Абзац сьомий пункту 3.2 із змінами,

внесеними згідно з Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від

21.08.2003 )

розроблення та  здійснення  комплексу  заходів

передінвестиційного характеру;

 супровід інноваційних та інвестиційних проектів, здійснення

контролю за ефективним їх виконанням і використанням наданих

коштів; ( Абзац дев'ятий пункту 3.2 із змінами, внесеними згідно з

Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

 налагодження співробітництва з міжнародними фінансовими

організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних

держав з питань залучення фінансових ресурсів в економіку України

і реалізація з ними спільних інноваційних та інвестиційних

проектів і програм;

 участь у розробленні та здійсненні комплексу заходів

організаційного, фінансового, економічного і правового характеру з

метою забезпечення розвитку підприємництва, підтримки малого та

середнього бізнесу в науково-технічній та інноваційній діяльності.

( Абзац одинадцятий пункту 3.2 із змінами, внесеними згідно з

Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

 3.3. Компанія відповідно до покладених на неї завдань:

кредитує і фінансує науково-технічні та маркетингові

дослідження, конструкторсько-технологічні та інші проектні роботи,

науково-технічний пошук, розроблення та реалізацію інноваційних та

інвестиційних проектів і програм; ( Абзац другий пункту 3.3 в

редакції Постанови КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

фінансує капітальні вкладення за дорученням власників або

розпорядників інвестованих коштів;

здійснює випуск цінних паперів (облігацій, векселів тощо);

купує і продає цінні папери, а також здійснює операції з

ними;

видає поручительства, гарантії та інші зобов'язання за третіх

осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

придбаває права вимоги з поставки товарів, надання послуг і

виконання робіт (факторинг);

придбаває за власні та залучені кошти засоби виробництва для

передачі їх в оренду (лізинг);

здійснює довірчі операції (залучення та розміщення коштів,

управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

набуває прав інтелектуальної власності та реалізує їх;

( Пункт 3.3 доповнено абзацом десятим згідно з Постановою КМ

N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

проводить обстеження та дослідження потенційних об'єктів

інноваційної та інвестиційної привабливості, забезпечує

інформаційне обслуговування учасників інноваційних та

інвестиційних проектів і програм на договірній основі;

організовує розроблення нових та відбір інноваційних та

інвестиційних проектів відповідно до визначених Кабінетом

Міністрів України пріоритетних напрямів економічного розвитку

України, здійснює пошук їх виконавців та інвесторів як в Україні,

так і за її межами, у тому числі на конкурсних засадах, і бере

участь у реалізації цих проектів; ( Абзац дванадцятий пункту 3.3

із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 1316

( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

організовує і проводить попередню експертизу, у тому числі

державну комплексну та науково-технічну, інноваційних та

інвестиційних проектів; ( Абзац тринадцятий пункту 3.3 із змінами,

внесеними згідно з Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від

21.08.2003 )

бере участь у розробленні проектів законодавчих та інших

нормативно-правових актів з питань удосконалення інноваційних та

інвестиційних процесів тощо; ( Абзац чотирнадцятий пункту 3.3 із

змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 1316 ( 1316-2003-п )

від 21.08.2003 )

забезпечує управління і супровід інноваційних та

інвестиційних проектів;

готує висновки та пропозиції щодо доцільності залучення

іноземних кредитів та інвестицій;

забезпечує пошук потенційних інвесторів та кредиторів для

вітчизняних суб'єктів господарської діяльності, надання послуг з

підготовки комплекту технічної, економічної та іншої необхідної

документації до інноваційних та інвестиційних проектів; ( Абзац

сімнадцятий пункту 3.3 із змінами, внесеними згідно з Постановою

КМ N 1316 ( 1316-2003-п ) від 21.08.2003 )

реалізує з іноземними інвесторами спільні інноваційні та

інвестиційні проекти і програми;

проводить організаторську роботу з надання гарантій

(укладення договорів страхування, застави, поруки тощо) для

забезпечення повернення інноваційних та інвестиційних коштів

виконавцями проектів;

забезпечує повернення позик та кредитів шляхом їх

реструктуризації, управління борговими зобов'язаннями, реалізації

заставленого майна, а також товарів, цінних паперів та інших

активів, переданих в рахунок погашення боргу за кредитними

договорами тощо;

організовує і проводить виставки, семінари, конференції,

виставки-продажі та аукціони;

надає маркетингові, посередницькі, юридичні та інші

консультаційні послуги;

організовує навчання, підвищення кваліфікації та

перепідготовку спеціалістів у сфері інноваційної та  інвестиційної

діяльності;

провадить рекламно-видавничу діяльність.

Відповідно до мети і завдань, визначених цим Статутом,

Компанія провадить інші види діяльності, що не суперечать

законодавству, взаємодіє з органами   виконавчої влади,

підприємствами, установами і організаціями України та іноземних

держав. ( Абзац двадцять четвертий пункту 3.3 із змінами,

внесеними згідно з Постановою КМ N 581 ( 581-2001-п ) від

28.05.2001 )

34. Депозитарно-клірингова інфраструктура.

Посередники депозитарно-клірингової системи - Це юридичні особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів. До них належать реєстратори угод із цінних паперів, які повідомляють емітентам та інвесторам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних паперів і депозитарій - юридична особа, професійний учасник, який спеціалізується виключно на веденні депозитарної діяльності.

Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства (ВАТ) в Україні було створено Національний депозитарій. Законодавство про депозитарну діяльність складається із Закону "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10 грудня 1997 року, Положення про депозитарну діяльність, затверджене рішенням ДКЦПФР від 17 жовтня 2006 року та інших законодавчих актів України, які визначають перелік цінних паперів, що обслуговуються у Національній депозитарній системі (далі НДС), основні функції депозитарних установ і правила здійснення операцій при виконанні ними зберігання та обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операції емітента щодо випущених ним цінних паперів, особливості депозитарного обслуговування інститутів спільного інвестування та пенсійних фондів, порядок взаємодії зберігачів і депозитаріїв цінних паперів з іншими учасниками НДС, вимоги до складання облікового та зведеного облікового реєстру власників цінних паперів. Контроль за діяльністю НДС здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка також є уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію, а також у межах повноважень, визначених законодавством України, Національний банк України, Міністерство фінансів України та інші державні органи.

Національна депозитарна система - єдина функціональна система, що об'єднує учасників ринку, які займаються депозитарною діяльністю, а також забезпечують обіг бездокументарних цінних паперів у межах національного ринку.

Сферою діяльності Національної депозитарної системи є:

o стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними стандартами;

o уніфікація документообігу щодо операцій з цінними паперами і нумерація цінних паперів, випущених в Україні, відповідно до міжнародних стандартів;

o відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і в бездокументарній формах;

o реальна поставка чи переміщення з рахунка в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;

o акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат і виплат з погашення тощо) за цінними паперами, взятими на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;

o регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

o надання послуг щодо виконання обов'язків номінального держателя іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

o розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп'ютеризованих систем обслуговування обігу рахунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов'язаних із банківськими або з іншими системами грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі.

Конкретними учасниками НДС є:

- депозитарій;

- зберігач;

- реєстратори.

1. Депозитарій - юридична особа, створена у формі ВАТ, професійний учасник ринку цінних паперів, який має ліцензію на провадження депозитарної діяльності та може здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Депозитарій здійснює діяльність відповідно до розпорядження - документа, що містить вимогу до депозитарної установи щодо виконання певних депозитарних операцій. Якщо депозитарій здійснює клірингові операції згідно з ліцензією, його називають кліринговим.

Депозитарій створюється у формі відкритого акціонерного товариства, учасниками якого є не менше як десять зберігачів, які здійснюють виключно депозитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді депозитарію не може перевищувати 25 % цього фонду. Клієнтами депозитарію є зберігані, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії, з якими укладено договори про кореспондентські відносини. На відміну від зберігачів, депозитарії не обслуговують індивідуальних власників і ведуть облік цінних паперів без зазначення їхніх номерів та інших індивідуальних ознак. У разі одержання ліцензії на провадження діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів, виданої ДКЦПФР, депозитарна установа має право виконувати функції реєстратора.

Основними видами депозитарної діяльності є:

- зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;

- кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;

- ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

- підтримка комп'ютеризованих систем виконання угод, які укладаються на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі;

- надання консультаційних та інформаційних послуг своїм клієнтам тощо.

 Депозитарні установи для здійснення депозитарної діяльності виконують функції зберігання цінних паперів, обслуговування їх обігу на рахунках у цінних паперах та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Кліринг і розрахунки за операціями щодо цінних паперів здійснює виключно депозитарій, який отримав ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - розрахунково-клірингової діяльності.

Кліринг - це процес, який включає: отримання, звіряння та поточні оновлення інформації, підготовку бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод з цінними паперами, визначення взаємних вимог та зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів. Кліринг за угодою з цінними паперами полягає в обчисленні грошових сум, які підлягають переказу, і кількості цінних паперів, які мають бути поставлені за результатами угоди. Розрахунки полягають у виконанні зобов'язань, визначених у процесі кліринга. Розрізняють розрахунково-клірингову діяльність:

o щодо цінних паперів - полягає у визначенні та виконанні взаємних зобов'язань з поставкою цінних паперів учасникам операцій з цінними паперами;

o щодо грошових коштів - у визначенні та виконанні взаємних зобов'язань з поставки (переказу) грошових коштів у зв'язку з операціями з цінними паперами. У результаті клірингу та розрахунків здійснюються передача цінних паперів від продавця до покупця та грошові розрахунки покупця з продавцем відповідно до вимог контракту. Фактично кліринг між учасниками біржової торгівлі встановлює, хто, кому і в які терміни має сплатити грошові кошти та поставити цінні папери.

Кліринг і розрахунки класифікують залежно від виду біржового активу та рівня централізації. За рівнем централізації розрізняють кліринг окремої біржі (між членами клірингової палати та між членами біржі), міжбіржовий та міжнародний кліринг. Функціями біржового клірингу та розрахунків є:

o забезпечення процесу реєстрації укладених біржових угод (передача й отримання інформації про угоду, її перевірка і підтвердження, реєстрація угоди);

o облік зареєстрованих угод;

o залік взаємних зобов'язань і платежів учасників біржового ринку;

o гарантійне забезпечення біржових угод;

o організація грошових розрахунків;

o забезпечення поставки біржового активу покупцеві. При здійсненні клірингу окремо ведеться облік коштів клієнтів і фінансових посередників. Угоди надходять до розрахунково-клірингової системи тільки після їх реєстрації та перевірки всіх реквізитів. Існує жорсткий графік клірингу і розрахунків, при порушенні якого накладаються штрафні санкції. Розрахунково-кліринговий цикл для цінних паперів становить 4 дні. З розширенням сфери електронного обігу цінних паперів відбувається перехід до створення клірингових депозитаріїв, які здійснюють весь комплекс депозитарних, клірингово-розрахункових та супутніх функцій ринку. Кліринговий депозитарій для виконання грошових розрахунків за угодами щодо цінних паперів зобов'язаний користуватися послугами, які надають розрахункові банки згідно з договором. Розрахунковий банк - це банк, з яким депозитарій уклав договір про грошові розрахунки за угодами.

Депозитарії не мають права у власних інтересах та в інтересах третіх осіб без відповідного доручення клієнтів укладати угоди з цінними паперами, які належать їх клієнтам і зберігаються на рахунках. Депозитарії повинні дотримуватися вимог конфіденційності інформації про рахунки цінних паперів. Клієнтами сучасних депозитаріїв є потужні емітенти, торгівці цінними паперами та інші депозитарії. Безпосереднє депозитарне обслуговування індивідуальних інвесторів покладається на торгівців цінними паперами, що є учасниками Національної депозитарної системи.

Депозитарні установи здійснюють депозитарну діяльність виключно щодо таких цінних паперів, що існують у бездокументарній формі або знерухомлених: акцій; облігацій підприємств, місцевих позик, державних, іпотечних; казначейських зобов'язань; сертифікатів фондів операцій з нерухомістю, іпотечних сертифікатів. Депозитарні установи здійснюють депозитарну діяльність тільки стосовно тих цінних паперів, яким Національним депозитарієм України призначений код цінних паперів відповідно до міжнародного стандарту "ISO 6166. Цінні папери. Міжнародна система нумерування для ідентифікації цінних паперів". Особливості здійснення депозитарної діяльності щодо державних цінних паперів установлюються ДКЦПФР та НБУ. Прямим учасникам НДС заборонено здійснювати депозитарну діяльність щодо векселів і заставних.

Для виконання функції обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах депозитарні установи здійснюють:

а) адміністративні операції - депозитарні операції з відкриття рахунків у цінних паперах, внесення змін до анкети рахунка, закриття рахунків у цінних паперах, зміни способу зберігання цінних паперів та інших змін, не пов'язаних зі зміною залишків цінних паперів на рахунках у цінних паперах;

б) облікові операції - депозитарні операції з ведення рахунків у цінних паперах та відображення операцій з цінними паперами, наслідком яких є зміна кількості цінних паперів на рахунках у цінних паперах, встановлення або зняття обмежень щодо їх обсягу, а також зміна місця зберігання (знаходження) депозитарних активів. До облікових операцій депозитарних установ належать операції зарахування, списання, переказу, переміщення цінних паперів;

в) інформаційні операції - депозитарні операції, наслідком яких є видача виписок і довідок з рахунка у цінних паперах та іншої інформації щодо операцій депонентів або клієнтів з рахунками у цінних паперах за запитами депонентів або клієнтів та інших осіб згідно з їх повноваженнями на отримання такої інформації. До інформаційних операцій депозитарних установ належать операції з підготовки та видачі: виписок або довідок з рахунка у цінних паперах; інформаційних довідок; інформації щодо операцій емітента (включаючи надання інформації про провадження емітентом загальних зборів, використання права голосу тощо); довідково-аналітичних матеріалів, що характеризують ринок цінних паперів.

Численко Тетяна

35. Модель державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні.

В Україні на сьогодні працює секторальна модель регулювання фінансового ринку, а регуляторами ринку фінансових послуг в Україні є Національний банк України, Державна комісія по цінним паперам та фондовому ринку та Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг.

Секторальна або традиційна модель тривалий час була ключовою при здійсненні регулювання фінансовими ринками країн. Ця модель передбачає чіткий розподіл завдань та функцій між органами, які окремо здійснюють нагляд за кожним з основних секторів (сегментів) фінансового ринку – банківським, страховим, сектором ринку цінних паперів.

Що стосується головних переваг секторальної моделі, то до них відносяться:

- високий рівень компетенції та обізнаності наглядового органу кожного з секторів зі специфікою та особливостями їх функціонування;

- можливість розробки якісних функціональних нормативних документів.

Однак, дана модель має ряд суттєвих недоліків. До основних недоліків секторальної моделі можна віднести:

- зростання кількості складних фінансових операцій, складнощі наглядових органів при здійсненні класифікації та оцінки фінансових продуктів та ризиків;

- консолідація банківських та небанківських фінансових установ;

- зростання кількості наглядових та регулюючих установ та витрат на їх утримання;

- недостатня координація і взаємодія між наглядовими органами тощо.

Державне регулювання ринку фінансових послуг в Україні            

Важливість державного регулювання ринку фінансових послуг обумовлена необхідністю забезпечення єдності ринку, нагляду за функціонуванням фінансових установ і захисту прав споживачі фінансових послуг. Регулювання має забезпечувати належне виконання ринком фінансових послуг основної функції – розподілу і перерозподілу фінансових активів між сферами економіки, регіонами країни та країнами в межах світового ринку.    

Вітчизняний ринок фінансових послуг характеризується відсутністю чітких правил функціонування, що зумовлює необхідність розробки істотних підходів до побудови ефективного механізму державного регулювання.          
Державне регулювання ринків фінансових послуг - це здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.        

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є :
- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;         
- захист інтересів споживачів фінансових послуг;         
- створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;          
- створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;     
- забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;        
- додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;        
- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
- контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;       
- сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.             

В Україні державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється відповідно до встановлених зобов’язань і вимог діяльності споживачів та учасників ринку фінансових послуг з врахуванням його стандартів, державної реєстрації фінансових установ, ліцензування та нагляду за їх професійною діяльністю, захисту інтересів споживачів фінансових послуг .
Відповідно до ЗУ “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг покладається на Національний банк України, Держану комісію з цінних паперів та фондового ринку і Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг. Окрім цього, контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг здійснює Антимонопольний комітет України щодо запобігання монополізації ринків, зловживання монопольним становищем, обмеження конкуренції, здійснення контролю за концентрацією суб'єктів ринків та сприяння розвитку добросовісної конкуренції.     

На довгострокову перспективу в умовах загострення кризових процесів на світових фінансових ринках, а також враховуючи необхідність збереження ліквідності національних фінансової і банківської систем на рівні, здатному забезпечити конкурентоспроможність національної економіки України, держава як регулятор і кредитор останньої інстанції має оптимізувати свою діяльність за такими пріоритетними напрямами модернізації сфери фінансових послуг:      
- впровадження механізмів «інтегрованого нагляду» та уніфікація вимог і стандартів фінансової діяльності з метою гармонізації системи управління інститутами сфери фінансових послуг з міжнародними стандартами;
- впровадження систем ризик-орієнтованого нагляду на засадах індивідуального підходу до оцінки ризиків окремих учасників ринку або їхніх активів;
- вдосконалення систем фінансового моніторингу та розкриття інформації фінансових установ для їх клієнтів, а також вдосконалення системи розкриття інформації державних контролюючих установ для всіх учасників фінансового ринку;
- забезпечення високого ступеня інституційної спроможності регулюючих органів.             

Сучасна система регулювання ринку фінансових послуг має базуватися на принципах, що передбачають: захист прав та інтересів учасників з боку держави, прозорість та доступність інформаційної бази, необхідної для прийняття рішень, підтримку добросовісної конкуренції, існування державного органу регулювання з чітко визначеними функціями і повноваженнями, підтримку інновацій у даній галузі. Ефективність державного регулювання ринку фінансових послуг України може бути досягнена лише за умов дотримання зазначених принципів.

36. Інститути-регулятори на ринку фінансових послуг.

Оскільки в рамках єдиного фондового ринку країни, як правило, співіснують біржовий та позабіржовий сектори, відносини на кожному з них упорядковуються самоврядними інститутами-регуляторами: на біржовому фондовому ринку - фондовою біржею, на позабіржовому - асоціаціями дилерів з цінних паперів. В Україні функції інституту-регулятора на біржовому фондовому ринку виконує Українська фондова біржа, а на позабіржовому - Українська асоціація торговців цінними паперами. Зазначені два сектори фондового ринку і відповідно дві системи інституційного регулювання доповнюють одне одного. Проте між ними існують і певні розбіжності.

Фондові біржі є дуже специфічними самоврядними інститутами. Тут варто зазначити, що в різних країнах рівень самоврядності фондових бірж різний. Наприклад, в Італії та Японії - це майже державні установи, а у Франції та Німеччині - ринкові інститути, діяльність яких номінальне не підпорядковується державі, однак суворо регламентується законодавством і внутрішніми правилами, що відпрацьовувались століттями. Необхідність такого регулювання зрозуміла, адже діяльність фондової біржі має особливе значення не лише для фондового сектора-економіки, а й для функціонування економічного механізму країни в цілому.

НБУ - регулятор ринку фінансових послуг банківських інститутів, діє на підставі ЗУ „Про Національний Банк України”, також його повноваження закріпленні у ЗУ „Про банки та банківську діяльність”.

Аналіз показує, що на теперішній час ліцензування діяльності фінансових установ, державний нагляд, а також профілактика правопорушень і правозастосування у сфері фінансових послуг України здійснюється значною кількістю державних органів за суб'єктною ознакою. Це призводить до існування в Україні децентралізованої системи державного регулювання ринку фінансових послуг, а саме: Національний банк України виконує функції регулятора ринку банківських послуг; Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку – ринків цінних паперів і похідних цінних паперів; Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України – інших ринків небанківських фінансових послуг; Антимонопольний комітет України та інші державні органи – регулюють фінансову діяльність суб'єктів всіх сегментів ринку фінансових послуг у межах повноважень, визначених законодавством.

37. Послуги фонду гарантування вкладів фізичним особам.

Фонд гарантує відшкодування до 200 000 гривень (Рішення адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 27 від 21 серпня 2012 року).

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) діє з метою захисту прав і законних інтересів вкладників банків та зміцнення довіри до банківської системи в Україні.

Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд є юридичною особою публічного права.
Фонд заснований з метою захисту прав та законних інтересів вкладників банків.

Основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

На виконання свого основного завдання Фонд здійснює такі функції:

1) веде реєстр учасників Фонду;          
2) акумулює кошти, отримані з джерел, визначених статтею 19 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», здійснює контроль за повнотою і своєчасністю перерахування зборів кожним учасником Фонду;

3) інвестує кошти Фонду в державні цінні папери України;       
4) здійснює заходи щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;   
5) здійснює регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб;   
6) бере участь в інспекційних перевірках проблемних банків за пропозицією Національного банку України;       
7) застосовує до банків та їх керівників відповідно фінансові санкції і накладає адміністративні штрафи;

8) здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку;

9) здійснює перевірки банків щодо дотримання законодавства про систему гарантування вкладів фізичних осіб;

10) надає фінансову підтримку приймаючому банку;       

11) здійснює прогнозування потенційних витрат Фонду на виведення неплатоспроможних банків з ринку та відшкодування коштів вкладникам.

38. Послуги, права та функції торговців цінними паперами.

Вид послуги, яку торговець надає клієнту. Такими послугами є:

а) посередницькі послуги по купівлі цінних паперів;

б) посередницькі послуги по продажу цінних паперів;

в) посередницькі послуги по обміну цінних паперів;

г) інші, передбачені чинним законодавством.

Стаття 358 ГКУ Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю:

-  цінними паперами власного випуску;

- акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі понад п'ять відсотків статутного капіталу.

Торго́вець ці́нними папе́рами — юридична особа, яка має відповідну ліцензію на здійснення професійної діяльності з торгівлі цінними паперами.

Діяльність з торгівлі цінними паперами провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність на фондовому ринку - діяльність з торгівлі цінними паперами включає:

- дилерську діяльність - укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів та інших фінансових інструментів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом;

- брокерську діяльність - укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема на підставі договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів та інших фінансових інструментів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи;

- андеррайтинг - укладення торговцем цінними паперами договорів щодо відчуження цінних паперів та/або здійснення дій чи надання послуг, пов'язаних з таким відчуженням, у процесі емісії цих цінних паперів за дорученням, від імені та за рахунок емітента на підставі відповідного договору з емітентом;

- діяльність з управління цінними паперами - діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами, іншими фінансовими інструментами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери та інші фінансові інструменти, а також отриманими у процесі управління цінними паперами, іншими фінансовими інструментами і грошовими коштами в інтересах установника управління або визначених ним третіх осіб.

Особливістю діяльності торговців цінними паперами є діяльність по перерозподілу грошових ресурсів і фінансове посередництво та організаційно-технічне обслуговування операцій з цінними паперами.

39. Послуги недержавних пенсійних фондів.

Недержавний пенсійний фонд - суб'єкт другого рівня системи пенсійного забезпечення - недержавний пенсійний фонд, який створений та діє відповідно до законодавства про недержавне пенсійне забезпечення, відповідає вимогам цього Закону для
отримання ліцензії на надання послуг у накопичувальній системі пенсійного страхування (далі - пенсійний фонд - суб'єкт другого рівня);

Він надає можливість накопичити певні кошти на старість та забезпечити додаткову пенсію, по досягненню пенсійного віку.

Швець-Загородня Вікторія

40. Іноземні фінансові установи в Україні та їх послуги.

41. Права та послуги іноземних фінансових установ в Україні.

Відповідно до Закону України «Про вступ України до Міжнародного Валютного Фонду,Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку, Міжнародної Фінансової Корпорації, Міжна-родної Асоціації Розвитку та Багатостороннього Агентства Гарантій Інвестицій» від 03.06.1992№ 2402-XII, Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями від імені України бралиучасть у відносинах з МФО

Отримувачами кредитів Міжнародного валютного фонду (МВФ) є центральні банкикраїн, які зараховують їх у свої міжнародні резерви і використовують виключно для інтер-венцій на валютному ринку для вказаних цілей.

Україна тісно співпрацює з Європейським банком реконструкції та розвитку(ЄБРР) за такими напрямками:

розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а такожнадання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств;

розвиток фінансового сектору, а саме — підтримка кредитоспроможних українськихкомерційних банків, банківських ініціатив щодо організації фінансування приватних під-приємств;

інвестиції в енергетичний сектор, а саме — реалізація проектів, спрямованих на під-вищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій;

підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національ-ному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мі-неральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання;

впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в галузі транспорту та телекому-нікацій, а також мереж тепло- та водопостачання;

підтримка приватизаційних процесів шляхом надання технічних послуг та фінансу-вання найперспективніших приватизованих підприємств;

експортні виробництва у машинобудуванні;

розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будів-ництві.

У межах інвестиційних проектів здійснено інвестиції у харчову, нафтогазову промисло-вість, транспорт, телекомунікації, сфери фінансів, надання послуг в сільському господарствіта муніципальну інфраструктуру. ЄБРР є розпорядником Чорнобильського фонду «Укрит-тя», заснованого у грудні 1997 року для надання допомоги Україні в реконструкції саркофа-га, який повинен стати екологічно безпечною системою.

Ратифікація Договору про співробітництво та діяльність Постійного ПредставництваЄБРР в Україні, що відбулась 4 червня 2008 року, дозволить розширити доступ до кредит-них та не кредитних ресурсів ЄБРР в регіонах Україні, відкрити регіональні представництваЄБРР в інших містах України та здійснювати закупівлі в рамках спільних з ЄБРР проектіввідповідно до правил ЄБРР щодо закупівель.

Загалом, підписання Договору та Програми співробітництва з ЄБРР є важливим крокомдля розвитку ефективного співробітництва України з Європейським банком реконструкціїта розвитку, що дозволяє реалізувати завдання, визначені національною Стратегією співро-бітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2006 — 2008 роки, затвердженоюПостановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2006, № 844.

Таким чином, активний діалог зі Світовим банком, розпочатий в 2006 році після ініціюваннята проголошення українською стороною нового етапу співробітництва України з МФО, якийпередбачав застосування нових принципів та підходів, зокрема, переорієнтація на реальний сек-тор економіки, підвищення результативності в ході підготовки та реалізації проектів, в тому чи-слі шляхом впровадження заходів з підвищення ефективності управління проектами, вже в 2008році дозволив досягти підвищення якості проектного портфеля Світового банку в Україні.

Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР) був створений країнами чорно-морського басейну як регіональний банк розвитку з метою стимулювання співробітництваміж країнами, фінансування регіональних проектів, сприяння приватній та підприємницькійдіяльності та прискорення реформ у фінансовому секторі.

Угода про створення ЧбТР була ратифікована Верховною Радою України 17 червня1997 року. Банк має статус міжнародної фінансової організації.

 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА КОНТРОЛЬВЗАЄМОВІДНОСИН З ІНОЗЕМНИМИ ФІНАНСОВИМИ УСТАНОВАМИ

У галузі взаємозв'язку і взаємодії з іноземними фінансовими установами центральне мі-сце посідає держава, а відносини, які виникають між зазначеними суб'єктами належать досфери міжнародних фінансів. Взагалі, міжнародні фінанси в широкому сенсі трактують якресурси, які використовуються в міжнародних економічних відносинах, тобто у відносинахміж резидентами й нерезидентами.

Особливість міжнародних фінансів, на відміну від державних, а також фінансів підприємств тадомогосподарств, полягає в тому, що вони представлені великою кількістю суб'єктів.

Відповідно до Закону України «Про вступ України до Міжнародного Валютного Фонду,Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку, Міжнародної Фінансової Корпорації, Міжна-родної Асоціації Розвитку та Багатостороннього Агентства Гарантій Інвестицій» від 03.06.1992№ 2402-XII, Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями від імені України бралиучасть у відносинах з МФО.

Зокрема, у структурі Міністерства фінансів України щодо роботи з іноземними фінансо-вими установи організовано два департаменти:

Департамент співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями;

Департамент міжнародних зв'язків та європейської інтеграції.

До функцій департаменту співробітництва з міжнародними фінансовими організаціяминалежать:

У забезпечення координації співробітництва Міністерства з міжнародними фінансовимиорганізаціями (далі — МФО), участь у підготовці та реалізації угод МФО із впровадження вУкраїні спільних з цими організаціями проектів та програм, координація роботи у Міністер-стві щодо залучення та використання міжнародної технічної допомоги;

У забезпечення виконання Міністерством функцій фінансового агента України відповід-но до чинного законодавства України з питань співробітництва з МФО;

У участь у розробленні стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовимиорганізаціями;

У забезпечення підготовки та реалізації спільних з МФО проектів, відповідальним вико-навцем яких визначено Міністерство;

У участь у роботі із залучення фінансових ресурсів МФО для реалізації спільних з МФОпроектів та забезпечення проведення переговорів з МФО з питань фінансової політики таукладення кредитних договорів і участь у них.

Департамент міжнародних зв'язків та європейської інтеграції здійснює:

забезпечення проведення Міністерством, в межах повноважень, євроінтеграційної по-літики України;

забезпечення участі Міністерства у заходах щодо співробітництва України із СОТ;

забезпечення участі Міністерства у комісіях, комітетах, групах, створених з метоюспівробітництва України з іншими країнами світу;

забезпечення участі Міністерства у співробітництві України в рамках СНД і ГУАМ;

фінансове забезпечення зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України;

підготовка пропозицій та опрацювання проектів міжнародних договорів з питань соці-ально-економічного і науково-технічного розвитку.

Діяльність Міністерства економіки України спрямована на оптимальне використаннянових можливостей поглиблення співпраці між Україною та Європейським союзом (ЄС) векономічній сфері. З цією метою міністерство здійснює:

У моніторинг виконання Плану дій Україна — ЄС та інформування громадськості з пи-тань співробітництва з Європейським Союзом;

У технічні консультації стосовно створення зони вільної торгівлі;

У впровадження в Україні нових інструментів зовнішньої допомоги ЄС.

42. Кредитні установи.

Види кредитних установ

Кредитні установи поділяються за такими критеріями:

• за формою власності — на державні та приватні;

• за формою організації — на такі, що мають власну справу (один власник), товариство (власники — партнери), корпорацію (є юри­дичною особою, капітал якої відокремлений від капіталу влас­ників);

• за виконуваними операціями — на універсальні та спеціалізовані (лізингові, страхові компанії та ін.);

• за територією діяльності — на міжнародні (МВФ, МБРР, Європейський фонд розвитку), регіональні та національні (пов'язані з національною кредитною системою, що сприяє розвитку держав­них кредитних інститутів);

• за суттю та виконуваними функціями у кредитній системі — на національні (центральні), комерційні банки, спеціальні фінансово-кредитні інститути.

Сучасний комерційний банк виконує близько ста взаємопов'язаних операцій і послуг. Банки оперують здебільшого чужим капіталом, тому масштаби кредитування та інвестування банківських коштів залежать від спроможності кредитної установи залучити вільний грошовий капітал і заощадження. Водночас із розвитком банківської системи залежність активних операцій від пасивних послаблюється внаслідок розширення практики створення фіктивних депозитів при кредитуванні клієнтів. У такому разі пасивні операції виникають на базі активних. Однак цей процес має недоліки, зумовлені як структурою операцій комерційних банків, їх ліквідністю, так і станом господарської кон'юнктури, фазою економічного циклу. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал комерційного банку має невелику питому вагу в сукупному капіталі (його використовують для страхування інтересів вкладників). У всіх країнах світу значення показника капітал/активи, який регулюється державою, коливається в межах 0,04—0,08.

Крім загального зв'язку активів і пасивів існує залежність між окремими видами операцій. Конкуренція між банками змушує їх боротися за клієнта через запровадження нових форм обслуговування, надання супутніх послуг (навіть безкоштовно). Відкриття поточного рахунку супроводжується виконанням операцій з розрахунку і безготівкового перерахування коштів, видавання короткострокових кредитів (у вигляді овердрафту), використання кредитних карток, автоматів для одержання або внесення грошей у неробочі години.

Регулярні кредитні зв'язки між банком і позичальником спонукають банк інвестувати капітал клієнта в цінні папери, виконувати для нього комісійні та посередницькі операції, приймати його майно в управління на довірчій основі, здійснювати розрахунки. Банк, надаю­чи додаткові послуги, залучає і дрібних вкладників, які звичайно мають переважне право одержувати або пролонговувати кредит.

43. Призначення кредитних спілок, їх діяльність в Україні.

Кредитні спілки як фінансові інституції здійснюють свою діяльність в секторі ринку фінансових послуг, де подібні послуги не надаються іншими фінансовими інститутами або пропонуються на неприйнятних умовах. Свого часу в цьому секторі працювали комерційні банки, але згодом вони зрозуміли, що працювати з населенням не дуже вигідно, тому втратили інтерес до дрібних клієнтів.

Робота кредитної спілки як організації, яка не має на меті отримання прибутку, спрямована на надання лише певних послуг. Це визначає її вузьку спеціалізацію щодо напрямів використання фінансових ресурсів, накопичених за рахунок заощаджень своїх членів. Як суб’єкти фінансового ринку кредитні спілки надають послуги,які подібні до банківських, та цілу низку нефінансових послуг, а саме:

• залучення коштів шляхом прийняття депозитів;

• надання кредитів усіх видів;

• надання гарантій за членів спілки;

• платіжно-розрахункові операції;

• колективна закупівля необхідних для членів спілки товарів;

• сприяння бізнесу членів кредитної спілки;

• надання певних видів страхових послуг; 51

• здійснення контролю за ефективним використанням отриманих інансово-кредитних ресурсів.

Кредитна спілка, крім надання кредитних та ощадних послуг своїм членам, не має права проводити іншу господарську діяльність. Вона створюється та діє насамперед для того, щоб надати можливість своїм членам отримати кредит на прийнятних для них умовах. Відсотки, отримані спілкою за надані кредити, становлять її дохід. Він спрямовується на створення фондів і розподіляється за внесками членів спілки.

Кредитна спілка відповідно до свого статуту:

• надає позики членам спілки на умовах їх платності, строковості та забезпеченості під заставу майна або майнових прав;

• приймає внески від членів спілки;

• розподіляє доходи на вклади членів спілки пропорційно до внесених ними коштів;

• створює фонди спілки, в тому числі позичковий і резервний, зберігає кошти в установах банків;

• є поручителем членів спілки щодо зобов’язань перед третіми особами;

• надає позики іншим кредитним спілкам, асоціаціям кредитних спілок за наявності вільних коштів, використовує кошти на потреби розвитку руху кредитних спілок;

• оплачує за дорученням своїх членів вартість товарів, робіт і послуг, зокрема житлово-комунальних, у межах внесків члена кредитної спілки або наданого йому кредиту;

• здійснює благодійництво за рахунок коштів спеціально створених для цього фондів.

44. Класифікація внесків членів кредитних спілок.

Внески членів кредитної спілки поділяються:

• за обов’язковістю – на обов’язкові і необов’язкові;

• за зворотністю – на зворотні і незворотні; 52

• за можливістю нарахування відсотків (розподілу доходів) – на внески, на які повинні нараховуватися відсотки, внески, на які може розподілятися дохід, та внески, на які відсотки не нараховуються (дохід не розподіляється);

• за економічною природою – на внески, які належать до капіталу, та внески, які належать до зобов’язань спілки;

• за власністю – на внески, які є власністю членів, і внески, що є власністю кредитної спілки;

• за цільовим призначенням – на внески, які використовуються для надання позичок членам кредитної спілки, та внески, з яких формується власний капітал спілки.

Виходячи з мети діяльності кредитних спілок, – задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг

шляхом об’єднання грошових внесків, основними методами є:

• залучення внесків;

• кредитування

У кредитній спілці можуть застосовуватися такі види внесків членів кредитної спілки:

1) вступний внесок – обов’язковий незворотний внесок, що вноситься одноразово на момент вступу в члени спілки на суму, передбачену статутом спілки. На вступний внесок відсотки не нараховуються (дохід не розподіляється). Вступний внесок повністю спрямовується на формування резервного фонду спілки. Вступний внесок є власністю кредитної спілки, яка поповнює її інституційний капітал;

2) обов’язковий внесок пайового типу – обов’язковий зворотний внесок, який вноситься на момент вступу особи в члени спілки та в інших,передбачених статутом, випадках у розмірі, визначеному статутом спілки.

На обов’язковий внесок пайового типу може розподілятися дохід за результатами роботи кредитної спілки у певному періоді у розмірі та порядку, визначеному правлінням спілки. Обов’язковий внесок пайового типу спрямовується на надання позик членам кредитної спілки, формує прирівняний до власного капіталу пайовий фонд. Обов’язковий внесок пайового типу є власністю члена і може бути повернутий за його вимогою, що спричиняє припинення членства в спілці;

3) додатковий внесок пайового типу – необов’язковий зворотний членський внесок, максимальний розмір якого не регламентується законодавством і може бути обмежений лише рішенням правління спілки.

На додатковий внесок пайового типу може розподілятися дохід за результатами роботи кредитної спілки у певному періоді у розмірі та порядку, визначеному правлінням спілки.

Додатковий внесок пайового типу спрямовується на надання позичок членам кредитної спілки, формує прирівняний до власного капіталу пайовий фонд. Додатковий внесок пайового типу є власністю члена і може бути повернутий за його вимогою;

4) внесок депозитного типу – необов’язковий зворотний членський внесок, розмір і термін перебування якого в користуванні спілки визначено відповідними угодами. На внесок депозитного типу здійснюється нарахування відсотків згідно з укладеними угодами. Внесок депозитного типу спрямовується на надання позик членам кредитної спілки та входить до складу її зобов’язань. Внесок депозитного типу є власністю члена і може бути повернений йому згідно з умовами укладених угод5) цільовий внесок члена – незворотний внесок, який використовується на потреби розвитку кредитної спілки. Обов’язковість внесення цільових внесків визначається положеннями про відповідні цільові (спеціальні) внески. На цільовий членський внесок відсотки не нараховуються (дохід не розподіляється). Цільовий внесок є власністю кредитної спілки і належить до її неінституційного капіталу;

Кредитна спілка формує свій капітал за рахунок внесків депозитного типу. За терміном дії договорів внески депозитного типу поділяються на строкові та безстрокові (без визначення у договорі терміну залучення).

Строкові внески депозитного типу за строками дії договорів поділяються на короткострокові (до 3 місяців), середньострокові (від 3 до 12 місяців) і довгострокові (12 місяців і більше).

Строкові внески депозитного типу можуть залучатися за такими

формами:

• внески з нарахуванням та сплатою відсотків і суми внеску наприкінці терміну дії угоди;

• внески з періодичним нарахуванням відсотків та сплатою відсотків і

суми внеску наприкінці терміну дії угоди;

• внески з періодичним нарахуванням та сплатою відсотків і частини

суми внеску.

Безстрокові внески депозитного типу можуть залучатися за такими

формами:

1) щодо суми внеску:

• поточні внески з правом зняття або довнесення певної суми у будь-

який час;

• внески з правом періодичного зняття будь-якої суми;

• фіксовані внески з правом зняття в повній сумі в будь-який час на

вимогу члена спілки;

2) щодо нарахування відсотків:

• періодично;

• на момент здійснення операції (сплата відсотків, зняття частини

суми);

3) щодо сплати відсотків:

• періодично;

• на запитання

Щербатий Олександр

45. Сутність ефективного ринку фінансових послуг та його рівні.

Фінансовий ринок - це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги - фінансові послуги, пов'язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб'єктів національної, регіональної та світової економіки.

Ефективність ринку фінансових послуг визначається:

- станом конкуренції між фінансовими установами щодо надання послуг та створення однакових умов для організацій-конкурентів;

- мірою розвитку різних сегментів ринку фінансових послуг, у тому числі розвиненістю фінансових установ та їхніх активів;

- обсягами залучених ресурсів від юридичних та фізичних осіб;

- обсягами фінансових операцій та розміром активів фінансових установ;

- рівнем розвитку універсальних фінансових установ.

Розрізняють наступні ринки, які є структурними елементами ринку фінансових послуг зале-жно від фінансових установ та інститутів, що надають ті чи інші фінансові послуги (класифіка-

Рынок банківських послуг. Головною фінансовою установою є банки, що здійснюють відкрит-тя та ведения рахунків різних видів.

 Ринок фінансових послуг кредитных спілок. Кредитні спілки здійснюють кредитування (надають, переважно, споживчі кредити

Ринок фінансових послуг ломбардів. Ломбарди надають широкий спектр послуг: надають кредити під заставу предметів домашнього вжитку, рухомого та нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних

Фінансові послуги в системі гарантування вкладів. Ці послуги надаються Фондом гаран-тування вкладів фізичних осіб, в межах Програми захисту вкладів та Програми компенсації втрат вкладників, Фінансові послуги на валютному ринку. Фактично всі фінансові послуги на валютному ринку операціями, пов'язаними з переходом права власності на валютні цінності сьогодні або в майбутньому (операції з похідними цінними паперами

Ринок фінансових послуг з лізингу вимог чинного законодавства.

Фінансові послуги з перейняття ризику страховими компаніями.

Ринок фінансових послуг недержавних пенсшних фондів.

46. Андеррайтинг.

Андеррайтинг – це аналіз ризиків з метою ухвалення рішення про укладання договору або видачі кредиту. Наприклад, банки проводять антеррайтинг, щоб встановити платоспроможність і кредитоспроможність клієнта. Тільки після цього банк ухвалює рішення щодо видачі цьому клієнтові кредиту.

47. Лізингові компанії в Україні.

Комерційні лізингові компанії, що створені за галузевою чи виробничою ознакою, зорієнтовані на обслуговування підприємств певної галузі. До них доречно віднести компанію “Лізинг-Техніка”, концерн “Електрон”. Лізингових компаній такого типу в Україні найбільше потребує сільське господарство, будівництво та транспорт (особливо автотранспорт). Напівкомерційні лізингові компанії створюються за участю державних чи муніціпальних органів влади та фінансуються за рахунок відповідних бюджетів. В Україні зареєстровані дві лізингові компанії такого типу: ВАТ “Украгромашінвест” та ВАТ “Укртранслізинг”, що були створені рішеннями уряду. До цієї ж групи лізингових компаній слід віднести правонаступника дирекції Державного лізингового фонду – державне лізингове підприємство «Украгролізинг», яке діє в Україні з квітня 1999 р. Головною метою створення підприємства «Украгролізинг» є використання бюджетних коштів у ринкових умовах, налагодження системи повернення коштів, системи кооперації між заводами та лізингодавцями.

До цього ж типу учасників, що діють на лізинговому ринку, доцільно віднести також регіональні організації (наприклад, Харківська регіональна лізингова компанія, лізингова компанія “Євро-Сиваш”) чи фонди, які створені для підтримки малого бізнесу та отримали ліцензію на здійснення лізингових операцій. За участю Асоціації “Укрлізинг” на території України було організовано 8 регіональних лізингових фондів, серед яких за ступенем активної участі у розвитку лізингового бізнесу можна виділити Західно - Українське регіональне об'єднання “Захід лізинг”, Харківський та Херсонський лізингові фонди. Особливостями, що притаманні таким суб'єктам лізингового бізнесу, є:

1) жорстка орієнтація на здійснення лізингових операцій з певною спеціалізованою групою клієнтів;

2) здійснення лізингових операцій на основі пільгового фінансування.

З метою підтримки розвитку лізингового бізнесу в країні створений та діє Державний лізинговий фонд (ДЛФ). Фінансові ресурси ДЛФ формуються за рахунок бюджетних відрахувань.

Наступну групу основних учасників в Україні представляють такі, що створені торгівельними компаніями, чи інші, що не мають безпосереднього зв'язку ні з банківськими структурами, ні з державними ресурсами. Основна мета створення таких компаній полягає у залученні корпоративних клієнтів, що мають можливості придбавати великі обсяги обладнання. Прикладом такого типу компаній виступає ТОВ “Серго-Гамма-Лізинг”, дочірнє підприємство “Ханса-Лізинг-Україна”.

Міжнародні лізингові компанії в Україні ще не набули широкого розповсюдження, але, зважаючи на прибутковість для них такого бізнесу в нашій країні, можна заздалегідь передбачити їх майбутню активність на лізинговому ринку України. Основною метою таких організацій є фінансування продажу обладнання закордонних виробників для українських підприємств та підприємств, організованих за участю іноземного капіталу. Однією з перших міжнародних лізингових компаній на ринку України виступила австрійська лізингова фірма Sogelease Leasing Genssellschaft; нині діють: Оtto Іnternational Leasing (Німеччина), СА Leasing (Австрія).

Найпотужнійшу групу учасників, що активно функціонують на ринку лізингу в Україні, представляють комерційні лізингові компанії, які створені банками, чи спеціалізовані відділи комерційних банків. Вони надають лізингові послуги широкому колу клієнтів, але не виключені й такі випадки, коли банк надає перевагу лише власним постійним клієнтам. Українською практикою прийнято, що комерційні банки не тільки фінансують діяльність лізингових компаній, а й рекомендують своїх клієнтів до обслуговування безпосередньо лізинговою компанією. Очевидно, що такого виду лізингові компанії, які входять до структури великих комерційних банків, мають також високий потенціал, значне коло клієнтів та займають високу позицію на лізинговому ринку. Прикладом такого роду структур в Україні є: ЗАТ “Фінансово-лізинговий дім”, лізингова компанія “Аваль-лізинг”, лізингова компанія “Укрексімлізинг”, лізингове відділення банку “Надра”.

Активними учасниками функціональної інфраструктури ринку лізингового бізнесу крім зазначених вище є:

* страхові компанії, які забезпечують захист майнових і фінансових інтересів лізингодавців та лізингоотримувачів, виробників;

* інвестиційні компанії та інвестиційні фонди, які акумулюють грошові кошти з метою інвестування їх у перспективні лізингові проекти;

* консалтингові фірми, що допомагають лізингоотримувачу отримувати якісні консультаційні послуги, тобто бути обізнаним у сфері лізингового бізнесу.

Залежно від економічних умов кількість учасників операцій може змінюватися. У ряді випадків у лізинговому бізнесі можуть брати участь брокерські фірми, які безпосередньо не займаються наданням лізингового майна, а виконують роль посередників між постачальником, лізингоотримувачем та лізингодавцем. Коли мають місце великі угоди, то кількість учасників може збільшуватися за рахунок підключення брокерських фірм, трастових корпорацій, фінансуючи закладів та інших суб'єктів. Склад учасників угоди скорочується, якщо між постачальником та лізингодавцем виступає одна й та сама особа: у таких випадках питаннями лізингу займаються дочірні лізингові компанії, які створюються виробниками обладнання.

48. Трансформація (компіляція) бухгалтерського обліку як вид послуг аудиторських фірм.

Під час здійснення процедур трансформації обліку за іншими обліковими стандартами бухгалтер залучається до проведення бухгалтерських послуг, що на відміну від аудиторських пов'язане з такими речами, як збереження, класифікація і підсумок фінансової інформації. Як правило, така робота складається зі скороченого обсягу деталізації даних і закінчується створенням сприятливих у використанні зрозумілих таблиць та фінансової звітності. В цьому випадку не вимагається отримання аудиторських доказів стосовно цієї інформації. Однак, користувачі трансформованої фінансової звітності отримують певну вигоду від участі фахівців бухгалтерів, оскільки такі послуги виконуються з належними професійними навичками і старанністю.

Якименко Наталія

49. Послуги з антикризового управління.

50. Агентські послуги довірчих товариств.

51. Загальна характеристика послуг консалтингових фірм.

52. Послуги кредитно-гарантійних установ.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману