Периферійні органи ендокринної системи

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 9Следующая ⇒

Периферійні органи ендокринної системи

Щитоподібна залоза

Паращитоподібні залози

Надниркові залози

Передміхурова залоза

Органи, які виконують ендокринну і екзокринну функції

сім'яники

яєчники

підшлункова залоза

плацента

[ред.]Дисоційована ендокринна система

Дисоційована ендокринна система — система ізольованих ендокриноцитів, які розсіяні по всьому організму

Гормони (грец. Ορμόνη) — це біологічно-активні хімічні речовини, що виділяються ендокринними залозами безпосередньо у кров і впливають на організм в цілому, або на певні органи і тканини-мішені. Гормони слугуютьгуморальними (ті що переносяться з кров'ю) регуляторами певних процесів у певних органах і системах.

Існують й інші визначення, згідно з якими трактування поняття гормон ширше: «сигнальні хімічні речовини, що виробляються клітинами тіла і впливають на клітини інших частин тіла». Це визначення є кращим, оскільки воно охоплює багато речовин, які традиційно зараховують до гормонів: гормони тварин, які позбавлені кровоносної системи наприклад, екдизони круглих червів, гормони хребетних, які виробляються не в ендокринних залозах (простагландини, еритропоетини тощо), а також гормони рослин.

Призначення

Використовуються в організмі для підтримки його гомеостазу, а також для регуляції багатьох функцій (росту, розвитку, обміну речовин, реакції на зміни умов середовища).

[ред.]Рецептори

Всі гормони реалізують свою дію на організм або на окремі органи і системи за допомогою спеціальних рецепторів цих гормонів. Рецептори гормонів діляться на 3 основні класи:

рецептори, пов'язані з іонними каналами в клітині (іонотропні рецептори)

рецептори, що є ферментами, або пов'язані з білками-передавачами сигналу з ферментативною функцією (метаботропні рецептори, наприклад GPCR)

рецептори ретиноївої кислоти, стероїдних і тиреоїдних гормонів, які зв'язуються з ДНК і регулюють роботу генів.

Для всіх рецепторів характерний феномен саморегуляції чутливості за допомогою механізму зворотному зв'язку — при низькому рівні певного гормону автоматично компенсаторно зростає кількість рецепторів у тканинах та їх чутливість до цього гормону — процес, що називають сенсибілізацією (а також ап-регуляцією (англ. up-regulation), або сенситізацією (англ. sensitization)) рецепторів. І навпаки, при високому рівні певного гормону відбувається автоматичне компенсаторне зниження кількості рецепторів в тканинах та їх чутливості до цього гормону — процес, що називається десенсибілізацією (а також даун-регуляцією (англ. down-regulation), або десенситизацією (англ. desensitization)) рецепторів.

Збільшення, або зменшення вироблення гормонів, а також зниження, або збільшення чутливості гормональних рецепторів і порушення гормонального транспорту призводить до ендокринних захворювань .

[ред.]Механізми дії

Коли гормон, що знаходиться в крові, досягає клітини-мішені, він вступає у взаємодію із специфічними рецепторами; рецептори «прочитують послання» організму, і в клітині починають відбуватися певні зміни. Кожному конкретному гормону відповідають виключно «свої» рецептори, що знаходяться в конкретних органах і тканинах, — тільки при взаємодії гормону з ними утворюється гормон-рецепторний комплекс.

Механізми дії гормонів можуть бути різними. Одну з груп складають гормони, які з'єднуються з рецепторами, що знаходяться усередині клітин, — як правило, у цитоплазмі. До них належать гормони з ліпофільними властивостями — наприклад, стероїдні гормони (статеві гормони, глюко- і мінералокортикоїди), а також гормони щитовидної залози. Будучи жиророзчинними, ці гормони легко проникають через клітинну мембрану і починають взаємодіяти з рецепторами у цитоплазмі, або ядрі. Вони слабо розчинні у воді, при транспортуванні по крові зв'язуються з білками-носіями.

Вважається, що в цій групі гормонів гормон-рецепторний комплекс виконує роль своєрідного внутрішньоклітинного реле — утворившись в клітині, він починає взаємодіяти з хроматином, який знаходиться в клітинних ядрах і складається з ДНК і білка, і тим самим прискорює або сповільнює роботу тих, або інших генів. Вибірково впливаючи на конкретний ген, гормон змінює концентрацію відповідною РНК і білка, і разом з тим коректує процесиметаболізму.

Біологічний результат дії кожного гормону вельми специфічний. Хоча у клітині-мішені гормони змінюють зазвичай менше 1% білків і РНК, цього виявляється цілком достатньо для отримання відповідного фізіологічного ефекту.

Більшість інших гормонів характеризуються трьома особливостями:

вони розчиняються у воді;

не зв'язуються з білками носіями;

починають гормональний процес, як тільки з'єднуються з рецептором, який може знаходитися в ядрі клітки, її цитоплазмі, або розташовуватися на поверхні плазматичної мембрани.

У механізмі дії гормон-рецепторного комплексу таких гормонів обов'язково беруть участь посередники, які індукують відповідь клітини. Найважливіші з таких посередників — цАМФ(циклічний аденозинмонофосфат),інозитолтрифосфат, іони кальцію.

Так, в середовищі, позбавленому іонів кальцію, або в клітках з недостатньою їх кількістю, дія багатьох гормонів послаблюється; при застосуванні речовин, що збільшують внутрішньоклітинну концентрацію кальцію, виникають ефекти, ідентичні до дії деяких гормонів.

Участь іонів кальцію, як посередника забезпечує вплив на клітини таких гормонів, як вазопресин і катехоламіни.

Проте є гормони, внутрішньоклітинного посередника яких дотепер не виявлено. З найвідоміших таких гормонів можна назвати інсулін, у якого на роль посередника пропонували цАМФ і цГМФ, а також іони кальцію і навітьперекис водню, але переконливих доказів на користь якої-небудь однієї речовини немає. Багато дослідників вважають, що у такому разі посередниками можуть виступати хімічні з'єднання, структура яких повністю відрізняється від структури вже відомих науці посередників.

Виконавши своє завдання, гормони або розщеплюються в клітинах-мішенях, або в крові, або транспортуються до печінки, де розщеплюються, або, нарешті, видаляються з організму в основному з сечею (наприклад,адреналін).

82(те саме що 81)

Механізми дії

Коли гормон, що знаходиться в крові, досягає клітини-мішені, він вступає у взаємодію із специфічними рецепторами; рецептори «прочитують послання» організму, і в клітині починають відбуватися певні зміни. Кожному конкретному гормону відповідають виключно «свої» рецептори, що знаходяться в конкретних органах і тканинах, — тільки при взаємодії гормону з ними утворюється гормон-рецепторний комплекс.

Механізми дії гормонів можуть бути різними. Одну з груп складають гормони, які з'єднуються з рецепторами, що знаходяться усередині клітин, — як правило, у цитоплазмі. До них належать гормони з ліпофільними властивостями — наприклад, стероїдні гормони (статеві гормони, глюко- і мінералокортикоїди), а також гормони щитовидної залози. Будучи жиророзчинними, ці гормони легко проникають через клітинну мембрану і починають взаємодіяти з рецепторами у цитоплазмі, або ядрі. Вони слабо розчинні у воді, при транспортуванні по крові зв'язуються з білками-носіями.

Вважається, що в цій групі гормонів гормон-рецепторний комплекс виконує роль своєрідного внутрішньоклітинного реле — утворившись в клітині, він починає взаємодіяти з хроматином, який знаходиться в клітинних ядрах і складається з ДНК і білка, і тим самим прискорює або сповільнює роботу тих, або інших генів. Вибірково впливаючи на конкретний ген, гормон змінює концентрацію відповідною РНК і білка, і разом з тим коректує процесиметаболізму.

Біологічний результат дії кожного гормону вельми специфічний. Хоча у клітині-мішені гормони змінюють зазвичай менше 1% білків і РНК, цього виявляється цілком достатньо для отримання відповідного фізіологічного ефекту.

Більшість інших гормонів характеризуються трьома особливостями:

вони розчиняються у воді;

не зв'язуються з білками носіями;

починають гормональний процес, як тільки з'єднуються з рецептором, який може знаходитися в ядрі клітки, її цитоплазмі, або розташовуватися на поверхні плазматичної мембрани.

У механізмі дії гормон-рецепторного комплексу таких гормонів обов'язково беруть участь посередники, які індукують відповідь клітини. Найважливіші з таких посередників — цАМФ(циклічний аденозинмонофосфат),інозитолтрифосфат, іони кальцію.

Так, в середовищі, позбавленому іонів кальцію, або в клітках з недостатньою їх кількістю, дія багатьох гормонів послаблюється; при застосуванні речовин, що збільшують внутрішньоклітинну концентрацію кальцію, виникають ефекти, ідентичні до дії деяких гормонів.

Участь іонів кальцію, як посередника забезпечує вплив на клітини таких гормонів, як вазопресин і катехоламіни.

Проте є гормони, внутрішньоклітинного посередника яких дотепер не виявлено. З найвідоміших таких гормонів можна назвати інсулін, у якого на роль посередника пропонували цАМФ і цГМФ, а також іони кальцію і навітьперекис водню, але переконливих доказів на користь якої-небудь однієї речовини немає. Багато дослідників вважають, що у такому разі посередниками можуть виступати хімічні з'єднання, структура яких повністю відрізняється від структури вже відомих науці посередників.

Виконавши своє завдання, гормони або розщеплюються в клітинах-мішенях, або в крові, або транспортуються до печінки, де розщеплюються, або, нарешті, видаляються з організму в основному з сечею (наприклад,адреналін).

До ендокринних залоз належать: гіпофіз, шишкоподібне тіло,

щитоподібна залоза, при щитоподібні залози, загруднинна залоза,

надниркові залози, ендокринна частина підшлункової залози,

внугрішньосекреторна частина статевих залоз.

Підшлункова та статеві залози — це змішані залози: у них

утворюються як секрети, так і інкрети — гормони.

Всі ендокринні залози функціонально пов'язані між собою і

становлять єдину систему. У цій системі провідна роль належить гіпофізу.

Гормони мають специфічні особливості та високу фізіологічну

активність. Дія їх проявляється за найменших доз (у концентраціях від

10-8 до 10-12), на великих відстанях від місця утворення (дистантна

дія). Кожний гормон впливає на відповідну функцію організму. У процесі

обміну гормони змінюються функціонально та структурно (швидко руйнуються

тканинами, частково утилізуються клітинами організму, виводяться із

сечею). Гормони є переносниками інформації між клітинами організму.

На організм людини гормони діють по-різному: змінюють

інтенсивність обмінних процесів, активність ферментних систем, впливають

на гомеостаз, будову та функції окремих органів тощо. Гормони справляють

регулювальну дію не лише на ті чи ті органи, а й на самі ендокринні

залози, тобто здійснюють хімічну регуляцію. Крім того, існує тісний

взаємозв'язок гормонів і нервової системи, який має двобічний характер.

По-перше, залози добре іннервовані (мають безліч нервових закінчень)

автономною нервовою системою, по-друге, секрет залоз діє через кров на

нервову систему, тобто здійснює нейрогуморальну регуляцію. Інтенсивність

інкреторного процесу в тій чи тій ендокринній залозі може бути

підвищеною, при цьому утворюється і виділяється в кров збільшена

кількість гормону (гіперфункція), або зниженою — продукція гормону

зменшена (гіпофункція).

Порушення функціонального стану та діяльності ендокринних залоз

призводить до розвитку ендокринних захворювань. Велике значення при

цьому мають стресові ситуації, процеси, що відбуваються в період росту

та розвитку організму, особливо в період статевого дозрівання.

83)Гіпофіз, hypophysis (glandula pituitaria) - Невелика куляста чи овальна заліза, червонуватого забарвлення, пов'язана з головним мозком, з tubercinereum et infundibulum допомогою гіпофізарної ніжки. Заліза лежить в турецькому сідлі, де укріплена за допомогою diaphragma sellae turcicae.

Розміри гіпофіза невеликі: довжина 8-10 мм, ширина 12-15 мм, висота 5-6 мм; маса - 035-065 м. При вагітності він значно збільшується і після пологівдо колишньої величиною не повертається. У придатку мозку розрізняють 2 частки, що мають різну будову, функцію та розвиток: передню, lobus anterior (adenohypophysis), і задню, lobus posterior (neurohypophysis). Верхня частина передньої долі, прилегла до сірого бугра, виділяється під назвою pars tuberalis. Заднячастина передньої долі, розташована у вигляді облямівки між нею і задньої часток, розглядається як проміжна частина, pars intermedia.

Lobus anterior зі своїми pars tuberalis і pars intermedia розвивається з ектодерми первинного рота шляхом випинанняглоткового (гіпофізарного) кишені. Вона виникає спочатку як заліза зовнішньої секреції, але незабаром проток її редукується і вона стає залозою внутрішньої секреції, зберігаючи залізисте будову (аденогіпофіз). Сліди колишнього протоки можуть іноді залишитися у вигляді canaliscraniopharyngeus, що йде від дна турецького сідла в глотку. Lobus posterior закладається пізніше, ніж передня частка, шляхом випинання дна III шлуночка. З верхньої частини цього випинання, що залишається порожнім, утворюється сірий бугор із лійкою, а з нижньої - задня частка гіпофіза ігіпофізарна ніжка, які є, таким чином, виростом воронки і містять елементи нервової тканини (нейрогіпофіз).

Функція. Різні будова і розвиток обох часток визначають і різні функції їх. Передня часткавпливає на ріст і розвиток всього тіла (соматотропний гормон). При її пухлинах відбувається посилений ріст пальців, носа і губ (акромегалія). Передня частка також стимулює діяльність інших залоз внутрішньої секреції: щитовидної (тиреотропний гормон), кори наднирника (адренокортикотропний гормон) і статевих залоз (гонадотропний гормон). Задня частка посилює роботу гладкої мускулатури судин, підвищуючи кров'яний тиск (вазопресин), і матки (оксігоцін), а також впливає на реабсорбцію води в нирці (антидіуретичний гормон). При руйнуванні задньої долі гіпофіза виникає несахарное мочеизнурение.

Нейросекреція (Від грец. Neuron - нерв, лат. Secretio - відділення) - це процес синтезу і секреції гормонів спеціалізованими нервовими клітинами. Утворені в процесі нейросекреції речовини називаються нейрогормонами, які беруть участь у здійсненні життєво важливих функцій (ріст і розвиток організму, діяльність залоз внутрішньої секреції, діяльність центральної нервової системи та ін.) Нейрогормони виробляються клітинами гіпоталамічних ядер і надходять в гіпофіз. Зважаючи на це гіпоталамус і гіпофіз об'єднують під ім'ям особливої ​​нейрогормональної гіпоталамо-гіпофізарної нейросекреторну системи - ГГНС. Оскільки гіпофіз виробляє гормони, що стимулюють розвиток і функцію інших залоз внутрішньої секреції, його вважають центром ендокринного апарату.

Судини і нерви. Особливістю кровопостачання гіпофізу є наявність в його передній долі ворітної (портальної) системи: численні (20-25) гілочки артеріального кола швидко розпадаються в гіпофізарної ніжці на капіляри, які збираються в портальні вени, що входять у ворота гіпофіза, і вдруге розгалужуються на капіляри - синусоїди в речовині залози. Від останніх йдуть відводять вени гіпофіза. Передня і задня частки отримують гілочки від внутрішньої сонної артерії. Обидві частки мають окреме кровопостачання, проте між судинами їх є анастомози.

Артеріальні анастомози й з'єднання капілярного русла частин гіпофіза можна розглядати як потенційні колатеральних шляху кровопостачання органу; вони забезпечують можливість перерозподілу крові при мінливій інтенсивності діяльності гіпофіза, а також в процесі нейрогуморальних кореляцій функціонально різних компонентів цього органу. Венозна кров відтікає в сплетення на підставі мозку і далі в v. cerebri magna. Нерви (симпатичні) підходять від сплетінь м'якої оболонки головного мозку.

84) Будова і розташування епіфіза
Епіфіз - (шишковидна, або пинеальная, заліза), невелике утворення, розташоване у хребетних під шкірою голови або в глибині мозку; функціонує або як сприймає світло органу або як залоза внутрішньої секреції, активність якої залежить від освітленості. У деяких видів хребетних обидві функції суміщені. У людини це утворення за формою нагадує соснову шишку, звідки і одержало свою назву (грец. epiphysis - шишка, наріст). Епіфізу надають шишковидну форму імпульсний зростання і васкуляризація капілярної мережі, яка вростає в епіфізарних сегменти по мірі зростання цього ендокринного освіти. Епіфіз випинається в каудальному напрямку в область середнього мозку і розташовується в борозенці між верхніми горбками даху середнього мозку. Форма епіфіза частіше овоідная, рідше куляста або конічна. Маса епіфіза у дорослої людини близько 0,2 г, довжина 8-15 мм, ширина 6-10 мм.
За будовою та функції епіфіз відноситься до залоз внутрішньої секреції. Ендокринна роль шишковидного тіла полягає в тому, що його клітини виділяють речовини, які гальмують діяльність гіпофіза до моменту статевого дозрівання, а також беруть участь у тонкій регуляції майже всіх видів обміну речовин. Шишковидний недостатність у дитячому віці спричиняє за собою швидке зростанняскелета з передчасним і перебільшеним розвитком статевих залоз і передчасним і перебільшеним розвитком вторинних статевих ознак. Епіфіз також є регулятором ціркодіанних ритмів, оскільки опосередковано пов'язаний із зоровою системою. Під впливом сонячного світла в денний час в епіфізі виробляється серотонін, а в нічний час - мелатонін. Обидва гормону зчеплені між собою, оскільки серотонін є попередником мелатоніна.
Епіфіз, або верхній мозковий придаток, або шишковидна заліза (epiphisis cerebri, glandula pinealis), - ендокринний орган, розташований між передніми буграми четверохолмия над третім мозковим шлуночком. Епіфіз розташовується в борозенці між верхніми горбками четверохолмия і прикріплений повідцями до обох зоровим горбах. Епіфіз округлої форми, маса його у дорослої людини не перевищує 0,2 м. Епіфіз покритий зовні сполучнотканинною капсулою, від якої всередину залози відходять сполучнотканинні трабекули, які поділяють її на часточки, що складаються з клітин двох типів: залізистих пінеалоцітов і гліальних. Функція пінеалоцітов має чіткий добовий ритм: вночі синтезується мелатонін, вдень - серотонін. Цей ритм пов'язаний з освітленістю, при цьому світловикликає пригнічення синтезу мелатоніну. Вплив здійснюється за участю гіпоталамуса. В даний час вважають, що епіфіз регулює функцію статевих залоз, в першу чергу статеве дозрівання, а також виконує роль "біологічного годинника", які регулюють ціркадіанние ритми.
2. Гормони епіфізу
Епіфіз виробляє такі гормони: серотонін і мелатонін - вони регулюють "біологічний годинник" організму. Гормони є похідними амінокислоти триптофану. Спочатку з триптофану синтезується серотонін, а з останнього утворюється мелатонін. Він є антагоністом меланоцітостімулірующего гормону гіпофіза, продукується у нічний час, гальмує секрецію гонадоліберину, тиреоїднихгормонів, гормонів надниркових залоз, гормону росту, налаштовує організм на відпочинок. У хлопчиків зміст мелатоніну знижується при статевому дозріванні. У жінок найбільший рівень мелатоніну визначається в менструацію, найменший - при овуляції. Продукція серотоніну істотно переважає в денний час. При цьому сонячне світло перемикає епіфіз з утворення мелатоніну на синтез серотоніну, що веде до пробудження і неспання організму (серотонін є активатором багатьох біологічних процесів).
Близько 40 гормонів пептидної природи, з яких найбільш вивчені:
· Гормон, який регулює обмін кальцію;
· Гормон аргінін-вазотоцін, регулює тонус артерій і гнітючий секрецію гіпофізом фолікулостимулюючого гормону і лютеїнізуючого гормону.
Показано, що гормони пригнічують епіфіза розвиток злоякісних пухлин. Світло становить функцію епіфіза, а темрява стимулює його. Виявлено нейронний шлях: сітківка ока - ретіногіпоталаміческій тракт - спинний мозок - симпатичні ганглії - епіфіз.
Крім мелатоніну інгібуючий вплив на статеві функції обумовлюється і іншими гормонами епіфіза - іншими гормонами епіфіза - аргінін-вазотоціном, антігонадотропіни.
Адреногломерулотропін епіфіза стимулює утворення альдостерону в наднирниках.
Пінеалоцитів продукують кілька десятків регуляторних пептидів. З них найбільш важливі аргінін-вазотоцін, тіроліберін, люліберіна і навіть тиротропін.
Освіта олігопептідних гормонів спільно з нейроамінамі (серотонін і мелатонін) демонструє приналежність пінеалоцітов епіфіза до APUD-системі.
Гормони епіфізу пригноблюють біоелектричну активність мозку і нервово-психічну діяльність, надаючи снодійний і заспокійливий ефект.

3. Функції епіфіза
Функції цієї залози залишалися незрозумілими багато-багато років. Дехто розцінював залозу як рудиментарний очей, раніше призначався для того, щоб людина могла оберігати себе зверху. Але структурним аналогом ока таку залозу - епіфіз можна визнати лише у міног, у плазунів, а не в нас. У містичній літературі періодично зустрічалося твердження про контакті саме цієї залози з таємничою нематеріальною ниткою, що зв'язує голову з ширяє над кожним ефірним тілом.
З твору в твір перекочовували опис цього органу, здатного нібито відновлювати образи і досвід минулого життя, регулювати потік думки і баланс інтелекту, здійснювати телепатичне спілкування. Французький філософ Р. Декарт (XVII століття) вважав, що залоза виконує посередницькі функції між духами, тобто враженнями, що поступають від парних органів - очей, вух, рук. Тут, в епіфізі, під впливом "пари крові" формуються гнів, радість, страх, печаль. Фантазія великого француза наділила залізяку можливістю не тільки рухатися, але і направляти "тварини духи" через пори мозку по нервах до м'язів. Це потім вже з'ясували, що рухатися епіфіз не в змозі.
Доказом винятковості епіфізу ряд років служило і те, що серце теж не має пари, а лежить "посередині". Та й існує старовинних російських медичних посібниках заліза ця називалася "душевною". шишковидна заліза, як Декарт помилково припускав, тільки у людини.
У двадцятих роках минулого століття багато фахівці прийшли до висновку, що і говорити щось про цю залозі не слід, бо який-небудь значущої функції у передбачуваного рудиментарним органу немає. З'являлися сумніви в тому, що епіфіз масою в двісті міліграм і величиною з горошину функціонує не тільки в ембріогенезі, а і після народження. Все це призвело до того, що на ряд десятиліть з поля зору дослідників цей "третє око" випав. Правда, були і об'єктивні причини. Серед них складність вивчення, що вимагала нових методів, і топографічний незручність - вже дуже важко витягти цей орган. Теософи, у свою чергу, не сумнівалися, що епіфіз поки більшості не дуже потрібен, а от у майбутньому виявиться необхідним для передачі думок від однієї людини до іншої.
Епіфіз розвивається в ембріогенезі з зводу (епіталямуса) задньої частини (діенцефалона) переднього мозку. У нижчих хребетних, наприклад у міног, можуть розвиватися дві аналогічні структури. Одна, розташована з правої сторони мозку, носить назву пінеальної, а друга, ліворуч, парапінеальной залози. Пинеальная заліза присутній у всіх хребетних, за винятком крокодилів і деякихссавців, наприклад мурахоїдів і броненосців. Парапінеальная заліза у вигляді зрілої структури є лише у окремих груп хребетних, таких, як міноги, ящірки і жаби.
Там, де пинеальная і парапінеальная залози функціонують в якості органу, що сприймає світло, або «третього ока», вони здатні розрізняти лише різний ступінь освітленості, а не зорові образи. У цій якості вони можуть визначати деякі форми поведінки, наприклад вертикальну міграцію глибоководних риб залежно від зміни дня і ночі.
У земноводних пинеальная залоза виконує секреторну функцію: вона виробляє гормон мелатонін, який освітлює шкіру цих тварин, зменшуючи займану пігментом площу в меланофорах (пігментних клітках). Мелатонін виявлений також у птахів і ссавців; вважається, що у них він звичайно надає гальмуючий ефект, зокрема знижує секрецію гормонів гіпофізу. У птахів і ссавців епіфіз грає роль нейроендокринної перетворювача, який відповідає на нервові імпульси виробленням гормонів. Так, що потрапляє в очі світло стимулює сітківку, імпульси від якої по зорових нервах надходять в симпатичну нервову систему і епіфіз; ці нервові сигнали викликають пригнічення активності епіфізарного ферменту, необхідного для синтезу мелатоніну; в результаті продукція останнього припиняється. Навпаки, в темряві мелатонін знову починає вироблятися. Таким чином, цикли світла і темряви, або дня і ночі, впливають на секрецію мелатоніну. Виникаючі ритмічні зміни його рівня - високий вночі і низький протягом дня - визначають добовий, або ціркадіанний, біологічний ритм у тварин, що включає періодичність сну і коливаннятемператури тіла. Крім того, відповідаючи на зміни тривалості ночі зміною кількості секретується мелатоніну, епіфіз, ймовірно, впливає на сезонні реакції, такі як зимова сплячка, міграція, линяння і розмноження.
У людини з діяльністю епіфіза пов'язують такі явища, як порушення добового ритму організму у зв'язку з перельотом через кілька годинних поясів, розлади сну і, ймовірно, «зимові депресії».

85)

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии