Розвиток віктимології в Україні

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 7Следующая ⇒

2. Структура

Система курсу кримінологічної віктимології. Загальна частина вивчає: поняття предмета, методологічна базу дослідження, принципи, завдання і функції, історія виникнення і розвитку даного наукового напряму, співвідношення зв’язку кримінологічної віктимології з іншими науками, поняття віктимності, віктимізації та їх основні характеристики, потерпілого (жертву) від злочину, віктимологічну детермінацію, прогнозування віктимної поведінки і планування запобіжних віктимізації заходів, а також віктимологічну програму щодо вирішення проблем компенсації збитків жертвам злочинних посягань.

Спеціальна (Особлива) частина кримінологічної віктимології передбачає дослідження посягань у конкретних видах злочинів, зокрема, проти особи, власності, стосовно неповнолітніх, жінок, літніх людей, у місцях позбавлення волі, стосовно військових, у сфері екології, економіки та в побуті тощо.

Основним завданням кримінологічної віктимології на сучасному етапі є потреба наукового пояснення і прогнозування віктимологічних процесів з метою забезпечення інтесифікації профілактичного впливу на злочинність на основі нетрадиційних підходів, у центрі яких перебуватиме не особа, яка вчиняє, вчинила чи може вчинити злочин, а особа, яка за певних (соціобіопсихологічних) обставин може стати жертвою злочинного посягання. Саме ці обставини визначають її завдання та високий ступінь потреби таких знань.

По-перше, кримінологічна віктимологія має надати об’єктивну (реальну) інформацію про стан і тенденцію віктимізції суспільства як негативного процесу внаслідок учинення злочинів частиною членів суспільства.

По-друге, кримінологічна віктимологія, як вчення про жертву злочину, розкриває сутність відповідних явищ і процесів, проникає в механізм їх закономірностей з метою визначення можливих напрямів впливу і, що особливо важливо, прогнозування (передбачення) нових ситуацій чи подій.

По-третє, кримінологічна віктимологія повинна відповісти на питання чому: за яких обставин окрема особа чи соціальна спільнота стає жертвою злочинного посягання.

По-четверте, завданнями кримінологічної віктимології є розробка пропозицій найбільш ефективних заходів профілактичного впливу на потерпілих, у тому числі примусового характеру для осіб з асоціальною чи девіантною поведінкою.

По-п’яте, кримінологічна віктимологія розробляє рекомендації інформаційного характеру про способи та шляхи мінімізації віктимогенних ситуацій та можливі варіанти їх запобігання чи нейтралізації.

Дослідження генезису вчення про жертву злочину дає можливість дійти висновку про те, що ця проблема за останні роки отримала достатнє обґрунтування. Водночас, окремі її аспекти, зокрема кримінологічні, потребують своєї розробки та аргументації.

Ґрунтовний кримінологічний аналіз злочинності як соціального явища неможливий без вивчення негативних її аспектів і, насамперед, жертв злочинних посягань та ступеня віктимізації у країні.

Віктимологічна ситуація, що склалася в державі, може бути оцінена як напружена, що потребує створення системи заходів, які забезпечать особисту та майнову безпеку громадян і юридичних осіб. Розв’язання цього завдання неможливе без глибокого дослідження детермінаційних факторів і процесів, які обумовлюють зростання рівня віктимізації, зокрема, з позиції криміногенної поведінки жертв злочинів. Саме ця обставина ініціювала дослідження, що проводяться в межах відносно нового напряму в кримінології, який отримав назву – кримінологічна віктимологія – вчення про криміногенну характеристику особи потерпілого (жертви злочину), причини й умови такої поведінки та систему заходів віктимологічної профілактики.

Віктимність, віктимізація, віктимологічні фактори, віктимогенні ситуації в системі детермінації злочину і злочинності загалом сьогодні частково досліджуються в рамках предмета кримінології, але цього недостатньо.

Для більш глибокого їх вивчення необхідно розробити й запровадити спеціальний курс віктимології, який деталізував би кримінологічне значення феномена жертви злочину. Цей науковий напрям виник як реалізація ідеї вивчення жертв злочинів у кримінології. Однак з часом уявлення про неї зазнали змін, визначилися різні думки відносно предмета віктимології та її наукового статусу. Узагальнення наукових поглядів і думок сьогодні можна звести до такого:

віктимологія – самостійна наука, причетність якої до юридичної можна визнати лише частково. Це вчення про жертву, предметом дослідження якого є жертва будь-якого діяння чи явища як протиправного, так і не пов’язаного із правопорушенням;

віктимологія  – допоміжна для кримінального права, кримінального процесу, криміналістики міждисциплінарна наука про жертву злочинних посягань, що функціонує паралельно з кримінологією;

віктимологія – галузь кримінології, чи окрема кримінологічна теорія, що розвивається в межах її предмета.

Отже, віктимологія може бути визначена як загальнотеоретична концепція чи система знань про природу, закономірності й обумовленість поведінки людини, яка наражає себе на небезпеку заподіяння шкоди, потерпілого від нещасного випадку чи іншого впливу, який не передбачає юридичної відповідальності щодо заподіяної шкоди; про потерпілого від протиправного посягання та заходи профілактики віктимної поведінки. Водночас, як науково-прикладний напрям віктимологія виникла в рамках кримінології, оскільки об’єктивна необхідність соціальної практики потребувала відповіді на питання: через які причини або обставини ті чи інші особи або соціальні групи стають жертвами злочинних посягань частіше ніж інші, які перебували в аналогічних ситуаціях. Тому абсолютно логічним є висновок про те, що віктимологія – наука кримінологічна, основним завданням якої є дослідження специфіки причинного комплексу злочинності загалом та конкретного злочину зокрема, з урахуванням обставин ситуативного характеру, які формуються під впливом поведінки жертви злочинного посягання чи підвищеної схильності стати жертвою злочину.   

Тому, з урахуванням природи формування віктимної поведінки, віктимологія може бути казусною (не правовою), тобто заподіяння шкоди внаслідок екологічного лиха, техногенної катастрофи тощо, та деліктною (правовою: цивільно-правовою, адміністративно-правовою та кримінально-правовою) – заподіяння шкоди внаслідок протиправної поведінки. 

Особливу увагу для кримінологічної науки становить розвиток кримінальної віктимології як комплексної міждисциплінарної галузі, що досліджує проблему жертви злочину з позицій кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права, криміналістики та кримінології.

З урахуванням потреб практики виникає необхідність «роз’єднати» цю комплексну міждисципінарну галузь знань на такі складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу, криміналістичну та кримінологічну. Це необхідно зробити з урахуванням істотних розбіжностей предмета, мети, завдань, функцій та принципів віктимології.

Кримінально-правова віктимологія – вчення про роль потерпілого у злочинних діяннях, завданням якого є вивчення особистісних якостей і використання віктимологічних знань у вирішенні питань кваліфікації діяння, індивідуалізації покарання, можливості кримінально-правового переслідування чи відмови від нього, а також кримінально-правового захисту потерпілого від злочину в рамках кримінального закону.

Кримінально-процесуальна віктимологія – система знань про роль потерпілого як учасника кримінального процесу, яка розробляє критерії визнання особи потерпілого, визначає статус потерпілого, його права й обов’язки, можливість порушення кримінального переслідування за скаргою потерпілого, визнання потерпілого цивільним позивачем, відшкодування майнової та немайнової шкоди потерпілому, захист потерпілого та інших учасників процесу під час розслідування судового слідства, і реалізації покарання до особи, яка вчинила злочин.

Кримінально-виконавча – система знань про жертву злочинів у місцях позбавлення волі; ефективність запобігання конкретним злочинам та злочинності загалом серед засуджених шляхом застосування безпосередніх заходів правового та виховного впливу, орієнтованих як на безпосередніх жертв, так і потенційних потерпілих з високим ступенем ризику (віктимності) в кримінально-виконавчих установах.

Криміналістична віктимологія – окремий напрям знань у криміналістиці, завданням якого є оптимізація процесу розслідування злочинів, удосконалення тактичних і методичних рекомендацій на основі специфічної віктимологічної інформації про потерпілу особу, її поведінку, зв’язки та взаємини.

Кримінологічна віктимологія – вчення про жертву злочину, її кримінолого-віктимологічні характеристики, якості та властивості; систему віктимологічних детермінант індивідуальної та групової віктимності, віктимізації та віктимної поведінки жертви злочину на основі накопичення віктимогенного потенціалу, а також систему заходів віктимологічної профілактики на загальному, спеціальному та індивідуальному рівнях.

Специфіка кримінологічної віктимології обумовлює і специфіку предмета її вивчення. Якщо з позиції кримінально-правової та кримінально-процесуальної віктимології вивчається правовий статус потерпілого, то з огляду кримінологічної віктимології наукові інтереси орієнтовані на кримінологічний аспект, пов’язаний з жертвою злочину, її місцем і роллю в причинному комплексі та механізмі віктимної поведінки, а також віктимологічною профілактикою. Щодо оцінки об’єкта дослідження підходи авторів також неоднакові. Об’єктом кримінально-процесуальної віктимології може бути тільки потерпілий, визнаний таким на підставі закону, тобто особою, яка проводить дізнання чи слідство і виносить з цього приводу відповідну постанову (ухвалу). У кримінологічній віктимології термін «потерпілий» – не єдиний. У ній цілком припустимо вживання поняття «жертва», «рецидивна жертва», «потенційна жертва», що значно розширює сферу досліджень і передбачає систему профілактичних заходів

3. Віктимологическая техніка

Прикладна віктимологія —виктимологическая техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій тощо.).

Прикладна віктимологія - віктимологічна техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій і ін.).

Загальнотеоретичне віктимологичне дослідження, будучи підгалуззю соціології, являє собою процес вироблення системи нових наукових знань про жертви соціально небезпечних проявів, визначення понять, аксіом (постулатів, законів), розробки мови теорії, формування методології і методики наукового аналізу на підставі виявлення й узагальнення типових закономірностей взаємодії жертв і соціально небезпечних проявів, що спостерігаються і вимірювані теоріями середнього рівня

Основна ідея загальної теорії віктимології складається в побудові системної моделі взаємодії "негативне соціальне явище - жертва", що описує і вивчає шляху нормалізації негативних соціальних, психологічних і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного середовища, штучною жилою і робітничим середовищем, соціального середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини (соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації, підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації.

Варіативність і мінливість соціальних відхилень припускає їхнє системне дослідження, у противному випадку будь-які прийняті нами міри ( чите програмування боротьби з чи злочинністю навчання індивіда мірам безпечного поводження) будуть лише паллиативом, здатним на недовгий час загнати хвороба усередину.

Природно, що зміст того, що в принципі в стані віктимизувати людину (спільність), буквально безмежно, оскільки продукується різноманітністю ролей, мотивів, функцій, прийнятих на себе індивідом у взаємодії із соціальним і природним середовищем.

Звідси емпіричний аналіз буття жертви соціально небезпечного прояву, описуючи розмаїтість сучасного світоустрою, практично відтворює приватні моделі і закономірності існування і взаємодії природного і соціального замість виділення глибинних, істотних ознак.

На жаль, у зазначених напрямках робота ведеться в основному на емпіричному рівні за допомогою створення прикладних методик і технік забезпечення соціальної й індивідуальної безпеки жертв соціально небезпечних проявів [1].

Зазначена обставина приводить до серйозних теоретичних прорахунків, до допуску визначених помилок у віктимологических дослідженнях. Так, наприклад, А.Г. Шаваев у роботі, присвяченої кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки, проблемам загальної теорії безпеки приділив буквально кілька сторінок.

У результаті спроба створення концептуального підходу до забезпечення кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки звелася до опису і класифікації погроз і заходів для боротьби з ними замість створення теоретично коштовної системної моделі [2].

Не можна не відзначити, що описовий підхід у стані задовольнити первинні потреби в організації соціального контролю. Разом з тим будь-яке емпіричне соціальне дослідження, не засноване на теоретично відпрацьованих поняттях, методологічно хибно.

Опис (без пояснення) об'єкта девіацій у статиці, перерахування конкретних видів девіацій (погроз) і мір їхній протидії - є ні що інше, як підтвердження влучне поміченої Б.С. Братусем старої істини: "Здоров'я одне, а хвороб багато".

Саме доповнення змістовного аспекту вивчення віктимності його сутнісними характеристиками, аналізом етіології і закономірностей виникнення і функціонування механізмів віктимної активності в змістовному, динамічному і сутнісному, суб'єктивному аспектах [3] дозволяє побудувати системну модель віктимної поведінки , що може служити ядром загальної теорії віктимології.

Природно, що на шляху розвитку основної ідеї віктимології існують об'єктивні утруднення.

По-перше, соціальні конфлікти завжди унікальні ("Усі щасливі родини схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму"), тому побудова реальна діючої системної (тим більше єдиної) моделі віктимогенного конфлікту ускладнено концептуальними, гносеологічними і лінгвістичними труднощями [4].

Так, з концептуальної точки зору ми в стані побудувати тільки приблизний прогноз розвитку конфлікту, оскільки сфера моральних представлень і сфера, що має індивідуальне фарбування, психічного в сполученні з безупинно зростаючими ентропійними тенденціями розвитку технічного прогресу [5] складають пороги невідомості, певним чином, що впливають на адаптивні можливості людства і зв'язане з ними зміна соціальної форми.

З гносеологічної точки зору людські конфлікти не можуть бути предметом тотального експериментування: існування етичних обмежень, природно, зводить нанівець пізнавальну цінність будь-яких моделей штучно створюваних віктимогенних ситуацій.

Нарешті, формалізація відносин і понять у рамках загальної теорії віктимології повинна вестися не шляхом створення і конструювання нових понять (хоча заперечення неологізмів у становленні понятійного апарата будь-якої науки було б некоректним), а шляхом застосування і відпрацьовування вже існуючої мови соціологічних дисциплін.

По-друге, опис будь-якого соціального конфлікту дослідником буде вестися з позицій або заданої політичним пристроєм суспільства системи ідеологічних установок, або з позицій соціокультурних розпоряджень, інтеріоризованних ученими.

І в тім і в іншому випадку помилка культурологічного зсуву неминуча: суб'єктивно ми будемо змушені "підганяти" об'єктивну реальність під систему схвалюваних нами цінностей і нормативів. Модель же віктимогенного конфлікту і схеми його корекції будуть досить однобокими і фрагментарними.

"На жаль, досягнутий результат може зовсім не відповідати тому, чого насправді бажає жертва, - писав Е. Віано. - Інформація про цьому досить незначна. Більшість віктимологічних досліджень зосереджені на соціологічних проблемах (з позитивістської точки зору. - В.Т.) - хто найчастіше може стати жертвою, які інтенсивність і риси віктимизации, які послуги повинні бути запропоновані жертвам. У результаті, незважаючи на підсумовування безлічі даних про жертви злочинів, наші представлення, переконання і висновки можуть зовсім не відображати в реальності, що ж це значить - бути жертвою" [6].

У визначеному змісті зазначені утруднення "знімаються" при побудові заснованої на концепціях і парадигмах сучасної теорії синергетики гомеостатической ( щосамовідтворюється в "чувственно-сверхчувственном" сприйнятті), стійкої моделі віктимогенного конфлікту, що служить у наближеному виді аналогом процесів, що відбуваються, на мікрорівні і передумовою пізнання закономірностей взаємодії віктимизации і злочинності на макрорівні.

"Розвиток науки в останнім сторіччі ознаменувалося, зокрема, відкриттям фундаментальної ролі ймовірносно-статистичних закономірностей у багатьох явищах об'єктивної дійсності. У ряді досліджень розкривається діалектична природа статистичних систем-процесів, що укладають у собі нерозривне з взаимопереходами єдність необхідності і випадковості, упорядкованості і невпорядкованості, загальній і одиничного, стійкості і мінливості, автономії (незалежності, волі) і залежності, визначеності і невизначеності, твердої і вероятностной детермінації. При цьому підкреслюється, що жодна з названих полярностей не виявляється в чистому виді. Власне кажучи, у відношенні ймовірносно-статистичних систем-процесів можна говорити лише про ступінь, чи мері, упорядкованості, визначеності, необхідності (законообразности), детерминированности, стійкості і т.д. Абсолютна упорядкованість і абсолютний хаос можливі лише в абстракції", - писав В.Д. Плахов [7].

З огляду на вищевикладене, ми спробуємо представити диаду "злочинність - кримінальна віктимність" (як форму прояву більш загальної системи "негативний соціальний процесс-віктимність") у виді відкритої гомеостатической системи, що обмінюється один з одним і із середовищем речовиною, інформацією й енергією. Така модель, заснована на синергетических ідеях вітчизняних конфликтологов, відображає сутність багатобічного, разноуровневого взаємодії віктимності і негативних соціальних явищ (злочинності) на різних рівнях буття.

Як бачимо, стійкі взаємодії між злочинністю і віктимністью можуть існувати на різних рівнях соціального буття. При цьому, постійно роблячи вплив один на одного, визначаючи форми своїх майбутніх проявів і взаємодій, віктимність і злочинність знаходяться в безперервному конфлікті.

Звідси, аналізуючи конфліктні тенденції на:

соціальному, речовинному (агресія, придушення/ безпека, самозбереження),

психологічному, енергетичному (індивідуалізм/ взаємодопомога),

соционормативном, інформативно-регулятивному (антиправо/право) рівнях,

можна знайти, що дана система досить самоорганізована.

Залежності віктимності від злочинності, обумовлені складною каузальною взаємодією соціальних систем і процесів, - лише одна ланка в сфері гомеостазу надсистем злочинності і віктимності в системі соціальних відхилень, зв'язаних сукупністю об'єктивних соціальних умов.

Об'єктивні умови, у яких існує злочинність, опосредуют розвиток віктимності, у свою чергу симбиотично зв'язаної зі злочинністю як у межах соціального цілого, так і на індивідуальному рівні.

"Суспільство як система структурована, і в цьому змісті в злочинців як визначеної категорії людей (підсистеми), що є поряд з іншими категоріями складовою частиною цілого (системи більш високого рівня), є своє місце, своя чисельність, свої цикли розвитку, що визначені системними моментами, зокрема, і системами ще більш високого рівня (окрема країна, увесь світ у цілому)" [8].

Немає потреби говорити, що природа взаємодії злочинності і віктимності освітлена поки, скоріше, на рівні наукових гіпотез, чим устояних теорій. Проте, навіть з урахуванням визначеної довільності і суб'єктивності опису гомеостазу системи "преступность-віктимність", наявність генетичних зв'язків між зазначеними процесами на речовинному, енергетичному й інформаційному рівнях є досить очевидним.

Зазначена обставина виразна виявляється при відображенні даної системи стосовно до прийнятого в конфликтологии моделям і схемам соціальних конфліктів.

Філософи і системотехніки відзначають, що упорядковані, стійкі системи багато в чому залежать від викликаних зовнішніми факторами відхилень складових компонентів.

Флуктуації (тобто визначені відхилення величин, що характеризують системи, від їхнього середнього значення) у рівноважних системах послабляються і придушуються, а в нерівновагих, навпаки, підсилюються і тим самим "розхитують" колишній порядок і засновану на ньому структуру з природною непередбачуваністю подальшого розвитку.

Новий чи порядок динамічний режим з відповідною стійкою структурою, що приходять на зміну старої нестійкості, характеризуються вже цілком детерміністичним поводженням. Отже, процес самоорганізації відбувається в результаті взаємодії випадковості і необхідності і завжди зв'язаний з переходом від нестійкості до стійкості

4. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень
Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій розробив вчення про жертву злочину та довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов'язане зі злочином.
У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася із середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відомого кримінолога Л. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в кримінально-правовій політиці держави та практиці боротьби зі злочинністю. Проблемам особи й поведінки потерпілого були присвячені також роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, В. Полубинського та інших вчених61.
У 1973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимології в Єрусалимі, де дискусія проходила навколо понять "віктимологія", "жертва злочину", "відносини між злочинцем та потерпілим"
У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимології в Белладжо (Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпілого в системі кримінального правосуддя та поводження з ним.
У 1979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимології в м. Мюнстер (Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а також процесу віктимі-зації в державах, які розвиваються. Тут же було створено Міжнародне віктимологічне товариство.
У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимологіє, де були розглянуті питання насилля в сім'ї та питання поводження з жертвами злочину.
У 1982 р. відбувся 4-й міжнародний симпозіум з віктимології в Токіо (Японія), на якому були висунуті питання стосовно надм

ірної уваги до прав потерпілого, що заважають кримінально-процесуальним правам обвинувачених осіб.
У 1983 р. Рада міністрів Європейського союзу прийняла Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів.
У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі обговорювались питання щодо віктимізації всіх людей, а також правового статусу потерпілих в кримінальному правосудді62.
Розвиток віктимології на сучасному етапі здійснюється за такими напрямками:
підготовка особи до можливого "стику" зі злочином за допомогою розробки алгоритму оптимальної поведінки в криміногенних ситуаціях і спеціальних тренінгів;
підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціональні обов'язки пов'язані з підвищеним ризиком стати об'єктом злочинного посягання;
інформування громадян про віктимологічні "ситуації-пастки", щоб, по можливості,уникнути їх або звести до мінімуму;
захист і реабілітація потерпілих від злочинів.
Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності загалом через уплив безпосередньо на потерпілих, а також через організацію правового виховання, зорієнтованого як на потенційних потерпілих, так і на можливих злочинців63.

З метою об’єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання і умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов’язані з цим проблеми, — віктимологією.

Буквально слово “віктимологія” означає “вчення про жертву” (від лат. victima — жертва і грецьк. logos — вчення). Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, на відміну від інших її напрямків, є жертви злочинів, відносини, що пов’язують злочинця і жертву, а також ситуації, що пере-дують злочину.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологічних і соціальних характеристик, що впливають на її уразливість, і ситуації, що передують злочину, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання, як у цих ситуаціях, у взаємодії з поведінкою злочинця криміногенно-провокуюче виявляється поведінка жертви.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу “Злочинець і його жертва”, де звернув увагу на потерпілого як фактор виникнення злочину, а також висунув ідею про розуміння під злочинністю відносин між особами, що завдають шкоду, і потерпілими.

Г. Гетіг вважав віктимологію галуззю кримінології. Протилежної точки зору дотримувався румунський вчений Б. Мендельсон, який вважав віктимологію окремою наукою. На його думку, об’єктом віктимології повинна бути не тільки жертва злочину, а й потерпілий від нещасного випадку, стихійного лиха тощо. Отже, можна вважати, що у віктимології існують два напрями: у широкому розумінні віктимологія є окремою дисципліною, що вивчає всі види жертв; у вузькому розумінні кримінальна віктимологія — це наука, що вивчає тільки жертв злочинів.

Більшість зарубіжних вчених (Г. Гетіг, Б. Мендельсон та ін.) вважають віктимологію галуззю кримінології і термін “віктимологія” використовують для характеристики саме цього кримінального аспекту, тобто вивчення тільки жертв злочинів. Такого самого погляду на віктимологію і термінологію дотримується російський кримінолог Д. Рівман. Японський вчений Міядзава, поєднавши концепції різних вчених, розрізняє віктимність особистісну, що залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу тощо, і спеціальну, що залежить від нестійкості щодо психіки і психології відставання у розвитку інтелекту, алкогольної інтоксикації, безвілля, емоційної нестійкості тощо. На думку Міядзяви, при накладанні цих двох різновидів ступінь віктимності особи підвищується.

Поглиблено до розробки проблем віктимології вчені-кримінологи звернулися наприкінці 60-х років XX ст. Засновником розробки проблеми і розвитку віктимології на теренах колишнього СРСР був Л. Франк, який у 1972 р. написав працю “Віктимологія і віктимність”. Значний внесок у розвиток віктимології зробили Д. Рівман, В. Рибальська, В. Мінська, В. Полубінський та ін.

Отже, віктимологія — це особливий напрямок кримінологічної науки, який вивчає роль жертви у виникненні криміногенної ситуації і розроблює так званий віктимологічний аспект попередження злочинів, основним завданням якого є максимальне зменшення криміногенних ситуацій, що створюються безпосередньо потерпілими. Сутність віктимологічного аспекту попередження злочинів полягає в тому, що необхідно здійснювати профілактичну роботу не тільки серед потенційних правопорушників, а й серед потенційних потерпілих — людей, чия поведінка, образ життя, зв’язків, сімейний стан і вид діяльності створюють для них підвищений ризик опинитися в ролі жертви злочинного посягання.

Віктимологічні дослідження значно поширені в багатьох країнах світу. Створене в Мюнстері (Німеччина) Міжнародне віктимологічне наукове товариство починаючи з 1973 р. провело багато міжнародних симпозіумів з питань віктимології. Однією з найактуальніших проблем віктимології є захист законних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинних посягань. У багатьох розвинених країнах світу прийнято інститут компенсації шкоди, що була завдана жертвам злочину. Ця проблема привертає до себе увагу всього світового співтовариства. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя із захисту жертв злочинів та зловживання владою, згідно з якою визначено такі основні напрями підтримки й допомоги потерпілим:

• введення в національне законодавство міжнародних стандартів із забезпечення потерпілим доступу до системи правосуддя та державної підтримки;

• кримінально-правова реституція;

• компенсація потерпілим з державних фондів;

• подання потерпілим матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги державними, громадськими і місцевими установами.

Як зазначалося, більшість розвинених країн вже мають таке законодавство. В Україні, на жаль, робляться лише окремі спроби й окремі заяви щодо намірів відшкодування шкоди, завданої злочинними посяганнями. Реально більш-менш послідовно виконуються тільки правові акти про відшкодування шкоди, завданої зловживанням владою при здійсненні правосуддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Усі інші потерпілі від злочинів залишаються без будь-якої підтримки держави та правового захисту. Основною причиною такого стану є кризове становище економіки держави і недосконалість чинного законодавства.

А. Зелінський слушно зауважив, що для вирішення цієї проблеми хоча б частково необхідно прискорити розробку і прийняття законів про захист прав потерпілих від злочинів. Зокрема, він пропонує враховувати досвід інших країн:

• значно розширити процесуальні права потерпілого як учасника процесу: висловлювати свою позицію щодо розмірів і способів відшкодування збитків, вимагати від суду рішення про забезпечення особистої безпеки і безпеки членів його сім’ї;

• під час відбування злочинцем покарання враховувати позицію потерпілого при застосуванні до засудженого умовно-дострокового звільнення і заміни покарання більш м’яким;

• з метою забезпечення особистої безпеки потерпілого повідомляти йому, де саме засуджений відбуває покарання, коли і на якій підставі його звільнено;

• покласти на адміністрацію виправно-трудових установ обов’язок повідомляти потерпілому про втечу засудженого з установи, де він відбував покарання.

Необхідно зазначити, що вже зроблено певні позитивні кроки у вирішенні питання забезпечення особистої безпеки потерпілого і членів його сім’ї. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 13 січня 2000 р. з метою реалізації вимог Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” внесено відповідні зміни в КПК і КК України. Зокрема, у ст. 52-1 КПК України (“Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”) передбачається, що право на забезпечення безпеки поряд з іншими суб’єктами кримінального процесу мають потерпілий і члени його сім’ї. Цією ж статтею передбачається процесуальний механізм прийняття рішення про застосування заходів безпеки. У ст. 52-3 КПК України (“Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійснюються заходи безпеки”) закріплюються основні шляхи і способи забезпечення нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких здійснюється захист. Кримінальний кодекс України доповнений ст. 181-1 і 181-2,які передбачають кримінальну відповідальність за невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, і розголошення відомостей про заходи безпеки щодо таких осіб.

Разом з цим власне механізм застосування заходів безпеки та їх реалізація в обсязі, передбаченому законом, як щодо потерпілого та членів його сім’ї, так і щодо інших суб’єктів кримінального процесу, залишаються ще нечітко відпрацьованими як через відсутність практики, так і через скрутне економічне становище держави.

Напрями розвитку віктимологічного потенціалу України
За останні тридцять - сорок років у країнах Західної Європи і Північної Америки під впливом ідей провідних учених-віктимологів і громадських діячів сформувалася складна багатосуб'єктна система управління соціальними процесами віктимізації як населення загалом, так й окремих соціальних груп. Ця система є комплексом практичних заходів із перетворення соціальних відносин відповідно до мети девіктимізації особи, зниження для соціуму негативних наслідків кримінальних ексцесів, забезпечення законності та принципу справедливості. Ці заходи реалізуються за допомогою різноманітних форм і методів дії на соціальні чинники віктимізації, а також за допомогою проведення комплексної поствіктимізаційної профілактики з метою запобігання вторинній і рецидивній віктимізації осіб. Водночас віктимологічна профілактика на Заході - це один з елементів механізму саморегуляції суспільства, то забезпечує підпорядкування дій різноманітних суб'єктів нормам права і моралі.
Не можна не визнати, що рівень розроблення питань віктимологічної профілактики в українському законодавстві, на жаль, істотно відстає від зарубіжного, зокрема європейського і американського.
У нашій країні відсутнє єдине законодавство про віктимологічну профілактику і реабілітацію жертв злочинів, в якому визначалися б засади державної віктимологічної політики. Вважаємо, що розроблення й ухвалення закону про віктимологічну профілактику або хоча б включення відповідного розділу у загальний закон про запобігання злочинам (який, до речі, також поки не прийнятий у нашій державі) є необхідною правовою передумовою формування єдиної системи віктимологічної профілактики в Україні. У цьому законі має бути визначено й закріплено основні поняття, що характеризують діяльність з віктимологічної профілактики; визначено суб'єкти профілактичної роботи з вказівкою їх компетенції, відповідальності, нормативно-правових засад взаємодії, закріплено найважливіші напрями віктимологічної політики.
Серед головних напрямів віктимологічної політики має бути визначено такі:
- прагнення до максимально ефективного використання суспільного потенціалу, можливостей інститутів громадянського суспільства, релігійних об'єднань, соціальних фундацій, органів місцевого самоврядування для зниження рівня кримінальних загроз населенню, для пропагандистської роботи, для надання моральної, організаційної і, за можливості, матеріальної допомоги жертві злочину;
- створення передумов для співпраці всіх зацікавлених суб'єктів віктимологічної профілактики країни з державними органами і громадськими організаціями, що здійснюють віктимологічну профілактику у різних державах світу, з мстою координації діяльності щодо захисту особи від кримінальних загроз в епоху глобалізації, вивчення досвіду зарубіжних держав і рішень ООН з прав людини, розробленні спільних програм з девіктимізації соціуму;
- забезпечення пріоритету у захисті прав жертви правопорушення і суспільних інтересів перед захистом прав правопорушника за неухильного дотримання загальних прав людини;
- неухильне дотримання принципу справедливості щодо злочинця і його жертви;
- прагнення до диференціації принципів і методів роботи з найбільш віктимогенними верствами (діти, особи похилого віку, жінки, молоді чоловіки та ін.);
- координація віктимологічної і міграційної політики держави;
- забезпечення врахування кримінально-правового значення особи і поведінки потерпілого у процесі кваліфікації злочинів;
- забезпечення врахування особистісних якостей потерпілого при вирішенні судом питання про кримінальне покарання;
- створення фінансових, законодавчих й організаційних передумов для формування єдиної системи матеріальних компенсацій і реституцій жертві злочину для її соціальної реабілітації1. Вважати першочерговим завданням відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, які повністю або частково втратили працездатність, а також особам, які перебували у них на утриманні або утриманні загиблих унаслідок злочину;
- визнання пріоритетом при здійсненні віктимологічної профілактики правоохоронними органами роботу з прямими і непрямими жертвами терористичних актів, а також із представниками найбільш віктимогенних прошарків і верств населення.
Здійснення комплексної віктимологічної політики припускає закріплення на законодавчому рівні повноважень (бажано у рамках єдиного Закону про віктимологічну профілактику і реабілітацію жертви злочину), меж компетенції, форм і предмета взаємодії різних суб'єктів віктимологічної профілактики. Оскільки система мети і завдань програм профілактики злочинності охоплює як віктимологічні, так і соціально-економічні, організаційні, нормативно-правові й наукові дослідження, то саме вони визначатимуть коло суб'єктів, які беруть участь у розробленні й подальшому виконанні програм. Адже тією чи іншою мірою віктимне все суспільство, усі його прошарки, тому і реалізація заходів віктимологічної профілактики повинна стати спільним завданням і держави, і суспільства, й особи. На відміну від кримінологічної профілактики, основними суб'єктами якої (передусім спеціальної профілактики) є органи державної влади і, насамперед, правоохоронні органи, головним суб'єктом віктимологічної профілактики є громадянське суспільство і його інститути, й основними методами - методи переконання, при тому, що методи примусу мінімізуються.
Центральні органи державної влади у питаннях віктимологічної профілактики повинні зосередити свою увагу на завданнях вироблення віктимологічної політики, своєчасному забезпеченні нормативно-правової бази її проведення, питаннях захисту прав потерпілого у суді, на проблемах компенсацій жертвам злочинів. Серед спеціально-запобіжних засобів віктимологічного характеру пріоритетним напрямом має стати антитерористична профілактика. Оскільки саме тероризм є тим злочином, який віктимізує все суспільство, протистояти йому повинна насамперед держава, яка несе відповідальність за становище у суспільстві загалом.
До суб'єктів віктимологічної профілактики слід віднести також регіональні органи, органи місцевого самоврядування, виконавчої влади, правоохоронні органи, різнопрофільні галузеві і регіональні академічні, а також науково-дослідні і установи вищих навчальних закладів. Ця діяльність вимагає об'єднання і координації їх зусиль, і таку роль, мабуть, повинна відігравати координаційна рада або міжвідомча робоча група з питань віктимологічної профілактики, створенні при управлінні адміністративних органів. Реалізація процесів програмного забезпечення віктимологічної профілактики злочинності мусить посісти постійне місце у загальній системі програм розвитку міста, області й регіону загалом. Предметом виключної компетенції регіональних органів влади повинні стати питання віктимологічного коректування архітектурних і ландшафтних проектів.
Центральною ланкою системи організації віктимологічної профілактики мають бути, як уже наголошувалося, інститути громадянського суспільства - громадські й релігійні організації, органи місцевого самоврядування. Вони покликані:
- проводити систематичну роботу щодо віктимологічної пропаганди;
- розробляти і доводити до кожної аудиторії (передусім дитячої) навчальні курси прикладної віктимології, з урахуванням регіональної і верствової специфіки готувати інформацію віктимологічного характеру для висвітлення у ЗМІ;
- здійснювати діяльність із захисту і представництва в органах влади, страхових компаніях, у адвокатурі інтересів жертв кримінальних злочинів, особливо у тому разі, якщо вони нездатні це зробити самі (хворі, неадаптовані мігранти, діти, люди похилого віку та ін.);
- надавати моральну і матеріальну підтримку жертвам злочинів;
- здійснювати корекцію міжособистісних і групових відносин, що складаються серед різних верств населення або на певній території;
- у межах своєї компетенції здійснювати заходи щодо соціального захисту, соціальної реабілітації і ресоціалізації жертви.
Разом зі стимулюванням освіти й розвитку організацій, покликаних спеціально вирішувати проблеми жертв злочинів, важливо залучати до цієї роботи й інші громадські організації, що не є віктимологічними за своїм профілем. Оскільки ці організації можуть представляти різні прошарки суспільства, робота з ними дасть змогу реалізувати установки диференційованої девіктимізації соціальних груп.
Нарешті, самостійним суб'єктом віктимологічної профілактики слід визнати особу. Нашому суспільству властива думка про необхідність посилення покарання як головного напряму й основного засобу боротьби зі злочинністю. Сподіваючись на те, що злочинці будуть боятися більшої кари й ізоляції, громадяни тим самим применшують роль інших заходів і засобів. При цьому знижується особиста активність, виявляється суто споглядальна позиція. Проте досвід, накопичений багатьма країнами у запобіганні злочинам, дозволяє дійти висновку про те, що активність усього населення, виявлена у різноманітних формах - від активної самооборони до передбачливості й обережності у щоденній діяльності, дасть змогу уникнути віктимізації. Саме тому конкретизація заходів віктимологічної профілактики здійснюється, насамперед, на індивідуальному рівні. Індивідуальний аспект віктимологічної профілактики дозволяє диференційовано і раціонально обирати ефективніші заходи щодо усунення вірогідності вчинення злочину відносно тих чи інших видів потерпілих. Політика девіктимізації населення має супроводжуватися спеціалізацією і конкретизацією віктимологічної профілактики, орієнтованої на різні соціальні прошарки, етнічні й територіальні групи населення.
Очевидно, що ефективність діяльності кожного із суб'єктів віктимологічної профілактики і скоординованість роботи всієї системи залежатиме від факту існування і можливостей єдиної організації (Асоціації) віктимологічного профілю, що регулює профілактичну роботу у масштабах усього суспільства і здійснює самостійні програми прямої дії. Це повинна бути громадська організація, можливо за англійським (Національна Асоціація підтримки жертви злочинів), французьким (Національний інститут допомоги жертвам злочинів) або голландським (Національна Організація підтримки жертви) зразком. Проте в українському варіанті її можливості мають бути посилені підтримкою на державному рівні. При цьому не виключається і передача такій організації частини державних повноважень у сфері запобіжної діяльності, законодавчо закріплене право виходити із законодавчими ініціативами на всіх рівнях влади, координувати свою діяльність з органами виконавчої влади на рівні місцевого самоврядування.
У разі створення такої організації, що координує спільно з органами державної влади і місцевого самоврядування процес віктимологічної профілактики та здійснює профілактичні програми прямої дії, доцільно, з урахуванням значення цього виду діяльності, закріпити в особливому законі статус цієї організації, основні принципи її самодіяльності та взаємодії з державою і місцевим самоврядуванням, пріоритети профілактичної роботи, шляхи її фінансування, форми відповідальності перед державою і суспільством за ефективність своєї роботи й цільове витрачання коштів, що надходять до її бюджету.
Ефективно здійснювати координацію взаємодії такої організації з органами державної влади як на державному, так і на реї зональному рівнях, міг би інститут омбудсмана (Уповноваженого з прав людини). Адже його особлива роль якраз у тому, що він перебуває між суспільством і владою як своєрідний "міст" між ними, як канал зворотного зв'язку: з одного боку, це орган держави, а з іншою - це агент громадянського суспільства, покликаний реагувати на порушення прав людини з боку державних структур й урядовців і застосовувати надані йому тією ж державою запобіжні заходи і дії . І петитуціоналізована і закріплена на законодавчому рівні взаємодія омбудсмана і загальної державної віктимологічної організації, створеної з урахуванням західного досвіду, могла би, з одного боку, додати необхідний статус цій організації, відкрити додаткові можливості діяльності, з іншого - озброїти Уповноваженого з прав людини ефективним засобом позитивної дії на державу і суспільство з мстою реального і превентивного захисту прав особи.
При розробленні заходів віктимологічної профілактики окремо слід звернути увагу на проблему забезпечення безпеки осіб, які володіють підвищеною професійною віктимністю, тобто працівників міліції, охоронних відомств, інкасаторів та ін. Проте, на відміну від цих фахівців, які обов'язково мають відповідну фізичну і психологічну підготовку, професійно володіють прийомами боротьби і навичками застосування зброї, право на носіння і зберігання якої вони мають, набагато більш уразливими виявляються представники інших професій. Так, відомі випадки розправи з працівниками правоохоронних органів і судів. Злочинним посяганням піддаються і члени їх сімей. Почастішали зухвалі напади на медичних працівників, як правило, з мстою розкрадання медикаментів, передусім наркотиків. Зростає віктимність представників й інших професій. Усе це переконливо свідчить про необхідність створення системи захисту і забезпечення безпеки тим, хто вимушено спілкується з криміногенним контингентом, психічно хворими й іншими потенційно небезпечними особами.
У зв'язку з цим, у рамках підготовки комплексу законопроектів із віктимологічної профілактики необхідним є розроблення проекту спеціального закону про забезпечення безпеки і державний захист суддів, посадовців правоохоронних і контролюючих органів, у якому передбачався б комплекс заходів організаційного, правового і соціального характеру. З мстою захисту життя і здоров'я таких працівників можуть застосовуватися заходи забезпечення їх особистої безпеки: особиста охорона, охорона житла і майна, видача зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку, переведення на іншу роботу, тимчасове або постійне переселення до іншого місця проживання, заміна документів, зміна зовнішності тощо.
Аналогічні рекомендації можуть бути враховані при створенні правових засад забезпечення безпеки працівникам охорони здоров'я. Зважаючи на досвід багатьох країн, цілком успішною може стати система заходів, що включає використання технічних засобів захисту (у тому числі відлякування і створення перешкод злочинцю) і сигналізації; регулярні інструктажі медичного персоналу, що проводяться працівниками, відповідальними за безпеку; персональне виділення і закріплення за співробітниками служби безпеки зон й об'єктів ризику; регулярне проведення занять і тренувань із заходів безпеки; спеціальна навчальна підготовка персоналу, який становить групу ризику1.
На щастя, на відміну від перспективного для держави завдання розроблення єдиної комплексної нормативно-правової бази віктимологічної політики, сучасне кримінальне законодавство України відображає і, частково, вирішує деякі із загальних питань кримінально-правового віктимологічного запобігання злочинам.
Найбільш рельєфно у процесі криміналізації виявилося врахування законодавцем особливостей поведінки потерпілого, кримінально-правове значення якого полягає у впливі на ступінь суспільної небезпеки вчинюваного злочину і кримінальну відповідальність. Водночас при врахуванні віктимологічного чинника у рамках кримінологічного аналізу генезису злочину і розробленні методів його запобігання мають місце і невирішені питання, а саме:
1) штучний розрив між кримінологічною оцінкою поведінки злочинця і віктимологічною оцінкою поведінки потерпілого, ЩО призводить до гіперболізування ролі поведінки останнього і приниження значення вчинків злочинця;
2) використання при оцінюванні поведінки потерпілого і злочинця ненаукових буденних уявлень;
3) надання кримінологічного (віктимологічного) значення таким аспектам поведінки потерпілого, що фактично не можуть сприяти вчиненню злочинів;
4) необґрунтована оцінка деяких сторін поведінки потерпілого як обставини, що пом'якшують вину злочинця.
Враховуючи зв'язок між поведінкою потерпілого і реакцією винного, що набула суспільно небезпечних форм, держава по-різному оцінює суспільну небезпеку вчиненого винним у Кримінальному законі. Вирішення питання про відповідальність злочинця залежно від ступеня суспільної небезпеки злочину відповідає справедливості. Справедливим є і різний ступінь захисту державою інтересів потерпілого, міра якого залежить як від характеру заподіяного її благам й інтересам шкоди, так і характеру його власної поведінки.
Як приклад, віддзеркалення у нормах КК Російської Федерації принципу взаємозв'язку посягання на особу і порушення суспільних відносин виявили Д. В. Рівман і В. С. Устінов, які зазначили, що ознаки особи потерпілого, включені до складів злочинів, нерозривно пов'язані з об'єктом злочину і характеризують його. Тому посягання на особу - це форма порушення відповідних суспільних відносин, учасником яких є потерпілий, а заподіяний йому збиток - одночасно і шкода суспільству. Суспільна небезпека злочину, таким чином, значною мірою характеризується ознаками особи потерпілого. Ці ознаки належать і до основних, і до кваліфікованих складів злочинів.
Ознаки, що характеризують поведінку потерпілого, розрізняються позитивною чи правомірною, негативною чи неправомірною, аморальною поведінкою; згодою потерпілого, знаходять свій вираз як в об'єктивній, так і в суб'єктивній стороні злочину. Поведінка потерпілого, особливо з урахуванням його провокуючого потенціалу, впливає на індивідуалізацію відповідальності злочинця.
Діяльність жертви злочину, спрямована на завдання шкоди особі, яка вчинила злочин, може бути зумовлена різними інтересами потерпілого: 1) інтерес щодо засобів і способів усунення, відшкодування шкоди; 2) інтерес щодо захищеності від спричинення шкоди в подальшому; 3) інтерес щодо реакції держави на діяння особи, яка завдала шкоди; 4) інтерес вирішення конфліктів і т. ін. Фактична реалізація вказаних інтересів у поведінкових актах цього суб'єкта становить матеріальний зміст правових відносин, спричиняє завдання шкоди. У рамках кримінально-правових відносин інтереси потерпілого набувають правового характеру, виражаючись у суб'єктивних правах; у рамках цих самих правових відносин вони упорядковуються і певною мірою обмежуються, виражаючись у накладенні юридичних обов'язків, що загалом характеризують його правосуб'єктність.
При цьому потрібно мати на увазі, що негативна поведінка потерпілого не завжди впливає на відповідальність злочинця як обставина, що пом'якшує впну: наприклад, поведінка корисливого, жадібного потерпілого від шахрайства жодним чином не зменшить відповідальності злочинця.
Розглядаючи необхідність ресоціалізації злочинця і жертви, слід підкреслити важливість надання їм можливості особистих контактів. Установлений сьогодні ритуал судочинства утворює між сторонами непереборний бар'єр, ставить їх у становище антагоністів, унеможливлює досягнення будь-якого миру або нормалізації стосунків. Не нав'язуючи взаємне спілкування ні злочинцю, ні тим більше жертві, закон повинен у необхідних обом сторонам випадках надавати цю можливість. Це, зокрема, відкриє шлях поступовому вирішенню неприязних стосунків між жертвою і злочинцем. Особливо це стосується учасників тих злочинів, які вчинюють на грунті сімейних, побутових конфліктів (подружжя, родичі, сусіди). Відзначимо, що передбачена у нових кримінальному та кримінально-процесуальному кодексах можливість примирення між сторонами як підстави звільнення від кримінальної відповідальності може стати успішною передумовою.
Здійснюючи порівняльний аналіз міжнародного і українського законодавства, вітчизняні вчені неодноразово звертали увагу на те, що, на відміну від західних країн, в законодавстві України абсолютно недостатньо розроблено питання щодо компенсації жертві злочину. При цьому чинне законодавство, що містить відповідні норми (наприклад, про компенсацію жертвам терористичних актів), недосконале і припускає різні тлумачення, що спричиняє тривалі судові процеси. Вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що у багатьох країнах існує порядок гарантованого відшкодування шкоди або за рахунок держави, або за рахунок системи страхування, заснованої на приватному підприємництві. Звичайно, вибір найбільш соціально й економічно прийнятних способів відшкодування жертві заподіяного збитку залежить від загальної спрямованості правової і соціальної політики держави.
Проте в будь-якому разі, якщо держава бере на себе конституційний і міжнародно-правовий обов'язок захищати своїх громадян, їй неодмінно слід вирішувати питання про міру відповідальності перед тими, чий захист їй не вдалося забезпечити.
Втім, принципово вирішити це питання на законодавчому рівні неможливо доти, доки не буде створена державна система матеріального забезпечення, здатна оперативно надавати потерпілому допомогу і хоча б частково відшкодовувати заподіяний йому збиток. Ця система могла би включати як безпосередньо державні, так і громадські фундації, створення яких може бути простимульовано у рамках державної податкової політики. Без цього багато положень законодавства про віктимологічну політику, насамперед у частині, що стосується відшкодування збитку, заподіяного жертві, залишаться загальними деклараціями.
Віктимологічний потенціал реалізується через діяльність системи державних органів, громадських організацій при здійсненні віктимологічної політики, віктимологічної профілактики, віктимологічної безпеки, удосконаленні вітчизняного законодавства.
Сьогодні стає очевидним, що соціально-правовий контроль за злочинністю не може бути достатньо ефективним, якщо не враховувати всі її соціальні наслідки, серед яких важливе місце посідають узагальнені соціальні характеристики потерпших і заподіяної їм шкоди. Зрозуміло, при цьому дуже важливим і перспективним є досвід зарубіжної кримінологічної науки, включаючи її віктимологічний сегмент. Проте його адаптація є не такою простою справою, як це може здатися на перший погляд. Ефективним такий контроль може бути лише на основі попереднього соціологічного, кримінологічного і віктимологічного аналізу соціально-верствової структури суспільства. Водночас, лише ґрунтуючись на розробленнях вітчизняних учених-кримінологів, осмислюючи і узагальнюючи отримані ними результати, можна починати конструктивний науковий діалог із західними країнами про співпрацю у сфері віктимологічного запобігання злочинності, що враховує стан криміногенної віктимізації соціальних груп у країні і за кордоном.
Маючи на увазі багаторівневість об'єкта віктимологічної профілактики, а також її специфічні запобіжні заходи діяльності, що характеризуються своєю масштабністю, слід відзначити, що правоохоронні органи не в змозі впливати на всі його аспекти, тим більш своїми силами. Необхідна інтеграція зусиль усіх суб'єктів діяльності.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров