Моральні та етичні проблеми трансплантології

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 6Следующая ⇒

3. Види трансплантації

Розрізняють такі види трансплантації:

1. Аутотрансплантація (аутологічна трансплантація) − реципієнт трансплантата є донором для самого себе.

Наприклад, аутотрансплантація шкіри при важких опіках з непошкоджених ділянок на обпалені.

Аутотрансплантація кісткового мозку або гемопоетичних стовбурових клітин після високодозової протипухлинної хіміотерапії широко застосовується при лейкозах, лімфомах і хіміочуттєвих злоякісних пухлинах.

У пластичній хірургії широко поширені методи аутотрансплантації (аутопластики) шкіри, хрящів, кісток, м'язів, сухожиль, вен, нервів, фасцій, жирової тканини, сальника і ін.

2. Гомотрансплантація (ізогенна трансплантація) − донором трансплантата є 100% генетично і імунологічно ідентичний реципієнту однояйцевий близнюк реципієнта.

 При гомотрансплантації життєво важливих органів − нирок, серця і т.п. необхідно враховувати реакцію реципієнта (криза відторгнення).

Імунологічна природа загибелі гомотрансплантатів доводиться тим, що повторна пересадка від того ж донора приводить до більш швидкого руйнування або відторгнення трансплантата, ніж перша.

Гомотрансплантати можуть зберігатися в організмі реципієнта перманентно: якщо донор і реципієнт − однояйцеві близнюки або відносяться до інбредних клону, якщо реципієнту попередньо вводять живі клітини донора, що робить реципієнта толерантним до тканин донора, якщо реципієнт піддавався загальному опроміненню.

Наприклад, гомотрансплантати рогівки, які заміщають помутнілу рогівку, залишаються прозорими, оскільки в них не проростають судини.

Кісткові гомотрансплантати і трансплантати судин гинуть, але служать каркасом, що полегшує регенерацію власних кісткової і судинної тканин реципієнта.

3. Аллотрансплантація (гетеротрансплантація) − донором трансплантата є генетично і імунологічно інший людський організм.

4. Ксенотрансплантація (міжвидова трансплантація) − трансплантація органів від тварини іншого біологічного виду, ніж людина.

За джерелом стовбурових клітин для трансплантації виділяють:

− аутотрансплантацію− пацієнт одержує власні стовбурові клітини;

− сингенну трансплантацію − пацієнт одержує стовбурові клітини від ідентичного близнюка;

− алогенну трансплантацію − хворі одержують стовбурові клітини від родичів, з крові канатиків пуповини, а також з трупного матеріалу (ембріональна зародкова тканина, одержана при абортах).

Одне із найунікальніших досягнень людської культури − пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, «що б'ється», та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.

До серединиXX ст. критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначало стан незворотної загибелі організму і визначалося єдністю трьох ознак:

− припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця);

− зупинка дихання;

− зникнення усіх функцій центральної нервової системи.

У 1959 р. французькі невропатологи П. Молларта М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію «смерті мозку» як основного свідчення смерті людини.

У 1966 р.в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку.

У 1968 р. відбулося юридичне оформлення концепції «смерті мозку» в Лондоні на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.

З початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплантології «смерть мозку» стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (1999 р.) у ст. 15 проголошує, що «людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму».

Визначення смерті мозку є достатнім для визнання біологічної смерті людини, однак це не знімає гостроти моральної оцінки у разі забору органів від людини, оскільки в суспільстві з'являється побоювання, що для спасіння реципієнта може бути прискорена чи уповільнена смерть потенційного донора.

Існує два підходи правового вирішення використання органів у померлих людей.

1) «Заохочувальний добровільний підхід»: поширений у США; зміст котрого полягає в тому, що кожна повнолітня людина має можливість юридично оформити заповіт і подарувати свої органи після смерті для пересадки хворим або для використання в наукових цілях.

2)  «Презумпція згоди»: поширений у країнах Західної Європи; зміст котрого полягає в тому, що передбачає можливість юридичного права забирати органи у померлого пацієнта у випадку, коли не було висловлено ним прижиттєвої волі на заборону такої дії.

Така практика сприяє розвитку трансплантології, оскільки забезпечує юридично простіший шлях«доступу» до необхідних для пересадки органів, але загострює моральні проблеми тілесної ідентичності тіла померлого за відсутності чітко висловленої на те його волі.

В Україні правові основи забору органів у померлих осіб визначаються Законом «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині».

Зараз існує дві основні юридичні моделі правомірності вилучення органів померлих людей для трансплантації: презумпція незгоди на вилучення органів; презумпція згоди на вилучення органів.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры