Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

           Розглядаючи культуру як всезагальне явище виділяють політичну, економічну, екологічну та інші її види – культура праці, побуту, дозвілля, організації та управління тощо. Відповідно її поділяють:

– в залежності від змісту діяльності – на духовну і матеріальну (матеріальнасукупність предметів, їх називають артефактами – фізичні об’єкти створенні людьми; духовна – взірці людських відносин (взірці поведінки, конфігурації, стереотипні форми, способи сприйняття, відчуття, мислення, діяльності), прагнення до ідеалів, правди, сутність ідей, різні символічні об’єкти, цінності, норми;

– в залежності від рівня, форм соціальної взаємодії – на суперкультуру ( культура конкретного суспільства), субкультура ( культура спільнот), контркультуру ( культуру девіантних соціальних груп), культуру соціальних груп( молодіжна).

       Соціологія вивчає співвідношення різних культур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, виявляє особливості культур різних соціальних груп. Виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної ( етноцентризм ) та оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами ( релятивізм ).

       Історичними є дві форми культури: елітарна(професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов’язана з широкими народними масами . Науково-технічний прогрес та розвиток засобів масової комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні для всіх людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснила високу і народну культури. Масова культура є зв”язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, вона є продуктом новітнього часу. Найбільш поширені форми масової культура – бойовики, детективи, бульварна література, попса і т.ін. Різноманітні соціальні групи по-різному ставляться до масової культури. Одні вбачають в ній підрив власних ціннісних позицій. Інші пов’язують формування масової культури із загальнодемократичним процесом, розглядають її як засіб утвердження нових норм і цінностей. Дехто вбачає в ній засіб розваги і дозвілля. Увага до масової культури зумовлена її необмеженими можливостями у подоланні замкненості національних культур, інтеграції її у світовий культурний простір.

       В сучасному світі зростає інтерес до традиційної народної культури

 ( наприклад, фольк-рок) . У сфері фольклору яскраво виявляються традиції, міститься стабілізуючий елемент, завдяки якому регулюється життєдіяльність людей. Збереження традиційної національної культури пов’язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, кривава помста, що збереглася як традиційна мораль.

       Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

– цінності, вірування, переконання;

– мови, як системи певних знаків, наділених певним значенням, які використовуються для збереження, передачі, перетворення інформації;

– норми, вимоги до поведінки, звичаї традиції.

       Основною підсистемою ( структурним елементом) культури більшість соціологів визнає систему цінностей,за допомогою якої саме і визначається що є добро, а що – зло. Саме цінності заохочують людину до певних дій чи бездіяльності, орієнтують людину і спільноту в оточуючому світі. Цінності – це , по-перше, матеріальні предмети, ідеї чи властивості, по відношенню до яких індивід чи група займають позицію оцінювання, приписуючи їм певну роль у житті. Слід розрізняти декларовані ( проголошуються) цінності і реальні, оскільки вони не завжди збігаються. Ієрархія цінностей для конкретного індивіда завжди збігається з цінностями тих груп, з якими він себе ідентифікує. Зрозуміло, що окремо взятий індивід не може змінювати ціннісну систему – таке право мають лише ті, хто займає особливе положення в соціальній групі, або спеціальні соціальні інститути. Розрізняють такі групи цінностей:

– смисложиттєві ( уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя);

– вітальні ( цінності життя, здоров’я, особистої безпеки, добробуту, сім’ї );

– суспільного визнання і покликання ( любов до праці, соціальне становище, служіння людям) ;

– між особистісного спілкування ( чесність, безкорисливість, доброзичливість);

– демократичні ( свобода совісті, політичного вибору, національний суверенітет);

– партикулярні ( прив’язаність до малої батьківщини, сім’ї, віра в Бога).

       Існують досить гострі ціннісні конфлікти. Якщо основні цінності є теоретично обґрунтованими і вибудовані в певну доктрину, то тут уже може йтись про ще один елемент культури – ідеологію.

           Однією з основних проблем, які розглядаються в рамках системного підходу, є проблема взаємовідносин системи-культури і системи суспільства. Тут можна виділити два основні напрямки аналізу культури як системи: „культура – підсистема суспільства” і „ суспільство – підсистема соціокультурної над системи”. Так, з точки зору Л.Уайта, культура утворюється з безлічі стійких і автономних структур, організацій. Він виділяє такі підсистеми культури:

– технологічна: складається з матеріально втілених інструментів і техніки її використання, завдяки яким відбувається взаємодія людських індивідів і колективів з природним середовищем – засоби виробництва, засоби існування, матеріали для побудови житла, засоби нападу і захисту; роль цієї підсистеми, на думку Л.Уайта, є визначальною у функціонуванні і розвитку культури в цілому;

– соціальна: включає в себе стосунки між людьми, відповідні типи поведінки; система родинних стосунків, політика, етика тощо;

– ідеологічна: ідеї, вірування, знання, міфологія, релігія, народна мудрість тощо.

1. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму.

Спробуємо прослідкувати як проаналізовані концепції і теорії можна застосувати до соціокультурних реалій України.

На відміну від світових тенденцій, в Україні культура не перетворилась на провідний чинник розвитку суспільства. Сфері економіки надається роль суспільної панацеї. На думку Н.Й.Черниш, зовсім не було взято до уваги виняткового чинника стабілізації та гармонізації суспільства – національну свідомість і культуру.Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв „залишковий принцип” , в період реформ в українському суспільстві, позбавлена державних дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватись кількісні показники і втрачати якісні позиції. Наприклад, кількість дошкільних дитячих закладів – з 24,5 тис. в 1990 р. до 15,3 тис. 2002 р.; бібліотек – з25,6 тис. в 1990 р. до 20,4 тис. Зменшується кількість професійних театрів, кількість їх відвідування. Кількісні показники, що стало зростають, властиві лише щодо розвитку церков і церковних інституцій в Україні: на січень 2004 року, згідно статистиці Державного комітету у справах релігії, функціонувало 29795 організацій, понад 115 релігійних течій , спільнот. За роки незалежності кількість релігійних організацій зросла на 56,5%.

Якісні характеристики сучасного стану культури в Україні можна згрупувати наступним чином:

1) співіснування в одному культурному просторі двох культур із неоднаковими можливостями– російської та української. Якщо в 1990 р. відсоток україномовного накладу журналів складав 90 %, то в 2002 – лише 31%. Подібна ситуація і з газетами. Порівняно з 1990 р. питома вага періодичних видань українською мовою у 2002 р. впала з 875 до 345, або більше як у 2,5 рази.

2) співіснування явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. Етноцентризм – перевага і вищість визнається лише за однією з існуючих культур і зневага до носіїв інших культур. Космополітизм культурний притаманний більш сучасним молодим людям.

3) поширення „вестернізації” та „американізації” з орієнтацією на зразки західної масової культури ( за висловлюванням американського соціолога Г.Рітцера – „макдоналізація”).

4) творення сурогатної культури, яка позбавлена найсуттєвішого – етнічного колориту, етнічної неповторності.

5) проникнення ринкових відносин у сферу культури, її подальша комерціалізація та створюється стан, коли український культурний простір стає здобиччю ділків від культури і бізнесу. Водночас експорт укр.. культурної продукції не має масового характеру. Українська культура мало відома в світі.

6) зростання рівня релігійності призводить до зростання як традиційних релігійних громад, так і поширенню нетрадиційних релігійних організацій.

Причини кризового стану сучасної української культури:

– зменшення державної підтримки;

– географічна неоднорідність культурного простору;

– спадщина радянських часів ( почуття національної та культурної меншовартості).

Український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю. В ньому можна виокремити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське та російськомовне російське. Перше і третє з них розташовані на географічних полюсах України ( Схід – Захід ), що дає підстави деяким авторам наголошувати на існуванні „двох Україн”. Але соціологічні дослідження ряду соціологічних інститутів засвідчують сталу тенденцію до поступового стирання низки відмінностей між Заходом та Сходом України.

Перехід від тоталітарного режиму до формування нового соціального ладу, відкритого громадянського суспільства, створив в Україні таку ситуацію, яку соціологи називають станом аномії, притаманний власне перехідним суспільствам. Змістом цього процесу є велетенські соціокультурні трансформації, які стосуються також безпосередньо сфери культури. Маються на увазі дві під ставові речі: формування нової системи цінностей і норм при збереженні залишків напівзруйнованої старої, а також вироблення нових типів соціокультурних зв’язків між людьми, між людьми і соціальними інститутами, між ними та державою. На мікрорівні ( тобто на рівні окремої особистості) цей стан аномії знаходить прояв у формуванні особи ( Н.Паніна, Є.Головаха) із свідомістю мозаїчно-амбівалентного ( тобто внутрішньо суперечливого) типу.  Найвиразніше вона простежується упаралельній орієнтації особи на суперечливі, а то і взаємовиключні цінності і норми.Маючи амбівалентну свідомість, людина цілком здатна обстоювати одночасно необхідність ринкової економіки і твердих цін та соціального захисту з боку держави; виступати за повну незалежність України і за її входження до союзу з Росією та Білорусією і таке ін.        

Київський ученийО.Семашко акцентує, що в Україні склаласянова соціокультурнаситуація, котра породжує нову соціокультурну реальність посттоталnарного суспільства. Вона дедалі активніше проникає у стосунки між людьми, позначається на сфері культури і знаходить прояв:

• у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, у новому соціальному виборі;

• у переоцінці вартостей і формуванні їх нової ієрархії;

• в акцентуванні цінностей особистості на всьому полі соціуму й культури,

• у зростанні ступенів свободи, різноманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури;

• у знятті «жорсткого» ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності її розвитку в регіонах країни;

• у формуванні нової інфраструктури культури і нових принципів управління нею;

• у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків, уподобань, у появі нових елементів способу життя;

• у складанні нових взаємин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громад­ськістю);

• у зміні статусу, а відповідно й ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності;

• у зміні соціального статусу релігії, релігієзації багатьох верств

населення і клерикалізації деяких з них, зростанні й впливу на мораль

суспільства.

Це дає підстави сподіватися, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власній незалежній державі і зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры