Тема 3. Культура як специфічна форма соціального буття людини.

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 2Следующая ⇒

План :

1. Соціальна сутність та функції культури.
2. Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства.
3. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму.

1. Як і „суспільство”, „культура” є ключовою соціологічною категорією. Культура – це третій комплекс факторів, що визначають явища та процеси суспільного життя ( поряд з природничими та економічними). Будь-якому суспільству притаманна певна культура, і навпаки... Тому проблема культури пов’язана з проблемою суспільства і є одним з основних напрямів соціологічних досліджень.

       Поняття „культура” досить складне, її визначають по-різному. Англійський соціолог Е. Гіденс пише: „ Вживаючи термін „культура”, ми говоримо про неї, як про еквівалент „вищого продукту розуму”: про мистецтво та його види, література і т.п. Культура пронизує увесь життєвий шлях людини. Вона включає і те, як люди одягаються, працюють, релігійні церемоніали, відпочинок і ті речі, які виробляються людьми – заводи, машини, комп’ютери, книги та ін. Культура характеризує спосіб життя членів якогось певного суспільства, їхні звичаї і традиції, поруч з тими речами, які вони виробляють”.  

В різних галузях наукової діяльності налічується понад 400 визначень культури. Науки, які вивчають феномен культури: етнологія, етнографія, культурна і соціальна антропологія, культурологія, соціологія культури і філософія культури. В економічних науках досліджується культура виробничої діяльності; в політології – поняття політичної культури; в культурології – поняття культурно-історичних типів, в етнології – культура, що формується на основі етнічних особливостей тощо.

 Культура як соціальний феномен – явище поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси, неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.

„Культура” ( від лат. „culture”) – початково трактувалось як обробіток землі, оброблена, „олюднена” рослина: сільськогосподарська культура = рослина. Найпростіші визначення культури:

– с/г продукт;

– поліпшення, ушляхетнення людських звичок, способів поведінки

 ( виховання);

–– те, що створене цілеспрямованим задумом і діяльністю людини.

       Загалом формування поняття культури та ідеї культури має свою історію. За свідченням нім. лінгвіста І.Нідермана, термін „культура” як самостійна лексична одиниця існує лише з XYIII ст. Ідея культури раніше за інших утверджується в Німеччині, культура розглядається як щабель вдосконалення, як прогрес ( в подальшому, на цій основі формується поняття „цивілізація”).

 В соціології культура розглядається у кількох вимірах. Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір – один із найважливіших у культурі. У вузькому значення культура – цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому – соціальний механізм взаємодії

 ( засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування.

( природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності ( такий поділ використовується у більшості сучасних підручників з соціології). Тобто, культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство і всі його галузі, структури.

       Культура ( від лат. догляд, розвиток, освіта) – структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової та теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

       Соціологічні підходи до вивчення культури має свою специфіку, яка полягає у дослідженні не поодиноких, а всіх можливих форм зв’язків культурного і соціального. Існує декілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Їх класифікують по-різному. Так, російський соціолог Л.Іонін виділяє об’єктивістський і культурно-аналітичний підхід. Поряд з таким поділом використовують і інший: функціональний підхід, конфліктний, технологічний і діяльнісний.

 Розглянемо перший з них. Об’єктивістський підхід акцентує на тому, що людське суспільство є вищою сходинкою розвитку всього живого, а також розрізняє суспільство і культуру: суспільство, його системи і структури існують об’єктивно, поза й незалежно від світу культури – ідей, світоглядів, уявлень індивідів, груп, спільнот, які утворюють це суспільство. До цієї групи теорій належать практично всі натуралістські, позитивістські концепції разом із початковими версіями структурного функціоналізму ( О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, Ф.Тьоніс та ін.).

Культурно-аналітичний підхід виражає інше розуміння людського суспільства: його не потрібно розглядати як продовження природи, як об’єктивну реальність. Суспільство розглядається як продукт людських дій; штучним, створеним людьми явищем – іншими словами, культурний продукт. Ця група теорій представлена „розуміючою соціологією”, символічним інтеракціонізмом і феноменологічною соціологією ( Г.Зіммель, М.Вебер, П.Сорокін, Дж.Мід, Е.Гофман, А.Шюц та ін.).

       Тепер охарактеризуємо другий поділ методологічних підходів до соціологічного аналізу культури: функціональний, конфліктний, технологічний та діяльнісний.

       Функціональний підхід. Основним елементом культури розглядаються цінності. Т.Парсонс: „...культура – це відповідно організована, стабільна система цінностей”. Однак, вважаючи вихідним положення про стабільність культурних систем, цей підхід недостатньо уваги приділяє культурним змінам і відхиленням. Т.Парсонс вказує, що у процесі взаємодії з суспільством культура розкривається у трьох своїх взаємопов”язаних аспектах:

– культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію;

– культура – це те, чого навчаються; вона не є проявом генетичної природи людини;

– культура є загальноприйнятою.

Отже, перший висновок, який робить Т.Парсонс з наведений міркувань, що культура, з одного боку, продукт, а з другого – детермінанта ( визначальна сила) системи людської соціальної взаємодії;

2) вирішальну формуючу, інтегруючу і мотивуючу роль, що спонукає індивідів і соціальні спільноти до соціальних дій, відіграє культура;

3) культура є вищим регулятором будь-якої соціальної дії ( норми, ідеали, цінності, взірці поведінки);

4) культура дедалі більше виступатиме вирішальним чинником формування демократичного вільного суспільства ( система культурних цінностей ліберально-демократичного ґатунку).

Т.Парсонс у розвитку соціологічних уявлень про культуру акцентував увагу на ідеальних станах рівноваги в соціальних системах, але соціальні реалії далеко не завжди збігаються з ідеальними.

Конфліктологічний підхід. Аналізує культуру як динамічну. суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Зокрема К.Маркс розглядає її як похідну економічних відносин. Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх. Це породжує соціальну напругу, революційний катаклізм. Домінуюча культура є наслідком нав’язування панівною групою своїх норм, цінностей.

Амер. соціолог Н.Смелзер найпоширенішими видами конфліктів, пов’язаних з культурою вважає:

– аномію: порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних, сімейних цінностей ( ще Е.Дюркгейм досліджував цей феномен); – культурне запізнення: зміни в матеріальному житті випереджають зміни в духовній культурі, призводить до невідповідності духовної та матеріальної культури, що викликає низку серйозних соціальних проблем ( екологічні);

– панування чужої культури.

Технологічний підхід. Розглядає культуру як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних і духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній соціології та соціальній філософії до 60-х років.

Діяльнісний підхід. В основі – ідея розвитку творчого начала культури. Культура вважається людським, особистісним виміром історії, процесом і засобом самовизначення розвитку та самореалізації людини. Ці процеси під час засвоєння культури реалізуються як індивідуалізація особистості. Культура тісно пов’язана зі свободою людини, передбачає її вільне самовираження. Ця концепція приваблива своїм гуманізмом, поєднанням творчого та особистісного начала, соцієтального та індивідуального підходів. Але вона занадто орієнтована на позитивні якості культури, яка насправді є складним феноменом, маючи в собі й негативні риси.

Окреме місце серед соціологічних уявлень про культуру належить працям П.Сорокіна та розробленій ним концепції соціокультурної динаміки. На думку П. Сорокіна, всі соціальні реалії , типи особистостей і груп, їх культури слід аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох відомих нам сьогодні суперсистем – релігійної (ідейної), чуттєвої та інтеграційної при домінування однієї з них. В Європі з 6-12 ст. – релігійна суперсистема ( домінує теологія в усіх сферах культурного життя); дві інші системи були присутні, але їх роль не значна. З 16 до 20 ст .– домінує чуттєва культура ( цінності добробуту, комфорту, насолоди, прагнення влади і слави). Релігійні цінності залишились, але роль їх значно зменшилась. З 20 ст. – культура інтегральна, яка стверджує як домінуючу цінність нескінченну різноманітність ( чуттєвий, раціональний і над раціонально-надчуттєвий аспекти). Вища інтегральна цінність – єдність Добра, Краси і Істини. Соціокультурні чинники розглядаються як домінуючі щодо політичного та економічного факторів. В подальшому ці ідеї розвивали Д.Александер, Ю.Габермас , Р.Мюніх та ін.

Ряд соціологів ( наприклад, харківські) аналізуючи феномен культури виділяють три головні сфери прояву людської культури:

– ставлення людей до природи (гармонія взаємозв’язків між людиною і природою);

– ставлення до інших людей ( оптимізація міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культурного клімату взаємодії);

– ставлення людини до самої себе (самопізнання, самовиховання, саморозвиток).

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції. Серед існуючих спроб їх класифікації найбільш поширеною є наступна схема:

– пізнавальна: дослідження галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство загалом, його спільноти, групи й індивіда зокрема;

– соціальної пам’яті, або передавання соціальної спадщини ( культура зберігає, передає, вдосконалює людський досвід;

– освітньо-виховна: культура перетворює людину на особистість в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання; набута і засвоєна культура є базою для інноваційної діяльності;

– регулятивна: цінності, норми, ідеали і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку;

– комунікативна: культура виступає одним із найрозповсюдженіших і найефективнішим засобом спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати один одного;

– інтегративна і дезінтегративна: культура здатна як згуртовувати людей, забезпечуючи цілісність спільноти, так і поділяти їх, протиставляючи один одному. 

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов