Анархізм, троцькізм і фашизм

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 6Следующая ⇒

Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.

Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.

Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлучає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вгору». М. Бакунін у полеміці з К. Марксом попереджав про загрозу «червоної бюрократії» - правонаступниці традиційного чиновництва буржуазної держави.

Квінтесенцією троцькізму є доктрина «перманентної революції». Л. Троцький (1879-1940) осучаснив марксистську ідею безперервної революції. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали її як довгий ланцюг якісно відмінних один від одного етапів, що наближають революцію до її неминучої мети - завоювання пролетаріатом державної влади і усунення від неї заможних класів.

Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.

Прояви троцькізму різноманітні — від міської «герільї» до парти­занщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.

У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції».

Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.

У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та

Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.

Фашистська теорія у виконанні її родоначальника Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї в Платона і Гегеля, а також концепцію «органістської держави» - обґрунтування агресивної політики держави в ім'я відданого їй населення. У класичному фашизмі злились в єдине ціле войовничий націоналізм, «безмежна воля» держави, харизматична елітарність політичних вождів і апологія військової експансії.

Німецька версія фашизму відрізнялась рафінованою демагогією (націонал-соціалізм Гітлера), філософським обґрунтуванням у формі реакційного ірраціоналізму («німецький міф»), вищим рівнем тоталітарної організації влади і невтримним расизмом. Теоретики німецького фашизму були ідеологічними епігонами і використовували ідеї расової переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них положення філософії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї ідеології на пріоритеті соціально-політичних прав деякого міфічного народу-«арії». Відповідно була проголошена політика підтримки «культуротворчих рас» (німців, англійців), обмеження життєвого простору для народів, «підтримуючих культуру» (слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих народів» (євреїв, циган). У цій «місії» держава і раса мінялись місцями (на авансцену виходила раса); захист культурної цілісності раси виправдовував та інспірував політику експансіонізму, терору і дискримінації.

Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности