Поняття про природну систему, її будову, властивості та структурну організацію
Содержание книги
- Новоутворення – це нагромадження речовин різної форми й хімічного складу, які формуються і відкладаються в горизонтах грунту в процесі грунтоутворення.
- Грунтовий профіль, грунтові горизонти та їх індексація
- Переходи між горизонтами в профілі
- Зовнішні горизонти гірських порід, де протікають процеси вивітрювання, називають корою вивітрювання.
- Грунтоутворюючі породи та їх категорії
- Фізичні властивості грунтів і порід
- Хімічні елементи та їх сполуки у грунтах
- Перетворення органічних речовин у грунті та процес гумусоутворення
- Органо-мінеральні сполуки в грунті
- Екологічне значення гумусу та регулювання його вмісту
- Склад грунтових колоїдів та їх головні ознаки
- Колоїди з такою подвійною функцією називаються амфотерними, або амфолітоїдами.
- Природа та види поглинальної здатності грунтів
- Грунтовий поглинальний комплекс та його характеристики
- Водно-фізичні властивості грунту
- Кислотність грунтів, її форми
- Лужність грунтів та її форми
- Окисно-відновний режим грунтів
- Підвищення родючості та окультурювання грунтів
- Роль живих організмів у грунтоутворенні
- Роль мікроорганізмів у грунтоутворенні
- Клімат як фактор грунтоутворення, його характерні особливості
- Теплові властивості й тепловий режим грунтів
- Роль у грунтоутворенні материнської породи, рельєфу місцевості
- Значення віку і господарської діяльності людини у грунтоутворенні
- Поняття про природну систему, її будову, властивості та структурну організацію
- Малий біологічний кругообіг речовин
- Геохімічні бар'єри та ареали акумуляції
- Загальна схема грунтоутворення
- Концепція елементарних грунтотворних процесів та їх характеристика
- Поняття про класифікацію грунтів
- Закономірності розміщення грунтів на земній поверхні
- Основи грунтово-географічного районування. Грунтово-біокліматичні пояси, області, зони, провінції, округи, райони
- Грунтово-географічне районування та загальна схема грунтового покриву України
- Грунти арктичних і тундрових областей
- Підзолисті грунти тайгово-лісової зони
- Грунтовий покрив суббореальних лісових областей. Бурі лісові грунти
- Грунти суббореальних степових областей
- Грунти суббореальних напівпустель. Бурі напівпустельні грунти
- Грунти суббореальних пустель
- Грунтовий покрив субтропіків
- Грунти сухих (ксерофітних) субтропічних лісів і чагарникових степів
- Грунти субтропічних напівпустель і пустель
- Грунти постійно вологих тропічних лісів
- Грунти тропічних сухих саван
- Грунти тропічних напівпустель і пустель
- Класифікація та властивості алювіальних грунтів
- Загальні особливості грунтоутворення на гірських схилах
- Особливості будови, складу і властивостей гірських грунтів
- Сільськогосподарське використання гірських грунтів
Природна система – це сукупність компонентів (елементів), які знаходяться у певних відношеннях і зв'язках між собою й утворюють визначену єдність і цілісність.
Всі природні тіла, явища доцільно розглядати як системи. Системою живої матерії можна вважати клітину, окремий орган (листок рослини) або весь організм (всю рослину), а також сукупність живих організмів, що звичайно називають біогеоценозом або екосистемою. До системи неживої природи належить віднести кристал мінералу, асоціацію мінералів, гідрографічну сітку.
Визначення природної системи знаходимо в наукових працях австрійського біолога Людвіга фон Берталанфі та російських академіків Косигіна і Соловйова.
Залежно від кількості елементів (компонентів), які входять до системи, зв'язки між ними можуть бути простими і складними, а отже, системи бувають прості і складні. Грунт як природна система має складну багаторівневу структурну організацію.
В.А.Ковда і Б.Г.Розанов на базі системного підходу сформулювали поняття ієрархічних рівнів структурної організації грунту. Кожний із рівнів потребує специфічних методів і підходів дослідження і управління (рис. 28.).
Рис. 28. Рівні організації компонентів біосфери
Кожна природна система має: вхід; тіло (сама система) та вихід. Система складається з: а) історії розвитку; б) організації або структури; в) здатності функціонувати (рис.29.).
Рис. 29. Блок-схема природної системи
Розвиток системи в часі проходить від простого до складного. Сучасний стан будь-якої природної системи треба розглядати як конкретну стадію розвитку та як стан довгого еволюційного розвитку системи. Щоб навчитися прогнозувати майбутнє в розвитку системи, управляти її функціонуванням необхідно знати не тільки сучасний стан системи, але й минуле, її історію.
Організація, або структура кожної системи охоплює поняття про кількість елементів (компонентів), які входять до системи, а також взаємовідношення цих компонентів, причому компоненти системи ускладнюються від низьких рівнів організації до більш високих.
Функціонування системи – це сукупність реакцій, які виникають у системі у відповідь на зовнішні дії і призводять до змін внутрішніх властивостей системи, до її саморозвитку.
Кожна природна система характеризується стійкістю, саморегуляцією, самокореляцією, еволюціонуванням, емерджентністю.
Стійкість проти випадкового зовнішнього впливу є одним із найважливіших властивостей природних систем. Кожна природна система прагне до збереження рівноваги у своєму розвитку. Екстремальні зовнішні умови можуть зруйнувати природну систему. Саморегуляція процесів функціонування системи забезпечується явищем самокореляції елементів (компонентів) у складній сітці функціонування зв'язків.
Еволюціонування системи проходить у результаті ускладнення процесів, які протікають у функціонуючій системі, і йде від простого до складного.
Емерджентність природної системи полягає в появі у функціонуючій системі в процесі свого розвитку зовсім нових властивостей, якими не володіє жоден із компонентів цієї системи.
|
