Філософія історії: предмет і напрямки

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 22 из 40Следующая ⇒

Термін «філософія історії» запровадив Вольтер (зок­рема, одна з його історичних праць, датована 1765 р., має назву «Філософія історії»). Проте слід застерегти, що реальне формування філософії історії як певної га­лузі людських знань започатковується задовго до ви­никнення відповідного терміну – ще у стародавньому суспільстві

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж слова­ми, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специфічна, оскільки тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, що відбуваються в часі профанному, історичному, проекціюються в час міфічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів першотворення. Міфічний час при цьому постає як не­рухомий, як віковічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інваріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, що актуалізуються че­рез ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугу­ють засобом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неодно­значне: або як вічне повернення чи як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних.

Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філо­софії історії, прогресистський, регресистський і цикліч­ний. Всі ці напрями збереглись і не втратили значення основних донині. Водночас варто наголосити, що в двад­цятому столітті поряд з цими напрямками, які репрезен­тують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філософія історії Однак докладні­ший її розгляд доречно здійснювати після аналізу пер­ших трьох напрямків

Єдність і багатоманітність історії

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утво­рень має характер основоположного для філософсько­го осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослі­дження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного за­кону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італій­ський філософ Джамбаттіста Віко (1660-1744). В його трактаті «Засади нової науки про загальну приро­ду нації», який був опублікований 1725 р., проаналізо­вано життєдіяльність соціальних організмів V їхній ево­люції від племінного побуту до Нового часу

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став зго­дом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підхо­ду епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку су­спільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т. д.) бачиться лише в зв'язку з істо­ричним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, геогра­фічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного скла­ду народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвит­ку в усій його складності та багатоманітності визнавав­ся саме «дух народу», що формувався під впливом при­родного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспіль­ства натуралізм досить часто відходив від принципу істо­ризму (в контексті регіоналізму) і скочувався на по­зиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального су­спільного ладу або «золотого віку» переважала у бага­тьох його представників

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний на­прямок втратив перспективу, він був необхідним як кон­цептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філо­софії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г. Гегеля, ідеї натура­лізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіо­нальних відмінностей єдиного людства, що розвиваєть­ся як поетапне становлення «загального начала»

Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом суспіль­ної природи» людини.

У той же чиє в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспіль­ства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світо­вий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за пе­реконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.

Філософія історії XVIII – першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермініз­му (Ш. Монтеск'є, Г. Гердер та ін), або ж у формі ідеа­лістичного натуралізму (К. А. Гельвецій, Ж. – Ж. Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (наприклад І. Кант, Г. Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філо­софа Т. Бокля, при всій його багатоманітності орієнту­вався на вивчення впливу природно-кліматичних фак­торів розвитку людського суспільства. Неповторність, – історичних подій, історичної ролі та долі народів пояс­нювались насамперед відмінністю природного середо­вища їхнього проживання

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філо­софської думки поступово утверджується таке розумін­ня історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історично­го процесу як єдності. Але єдності такої, що у свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формацій­ного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає од­нобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюєть­ся з'ясування автентичного змісту основоположних ка­тегорій – «суспільно-економічна формація» і «цивілі­зація» – кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує все­світню історію як єдиний лінійно-поступальний природ­но-історичний процес послідовної зміни суспільне еко­номічних формацій.

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов