Спрощення у групах приголосних внаслідок занепаду зредукованих у давньоукраїнській мові.

До занепаду зредукованих сполучення кількох приголосних могло бути лише на початку складу. У двозвуковому сполученні поєднувалися лише фрикативний+сонорний, проривний+сонорний, дзвінкий фрикативний+дзвінкий проривний, глухий фрикативний+глухий проривний: сло-во, тра-ва, гні-здо. Тризвукові сполучення приголосних в той період були такі: стр, ств, скр, скл, скв, здр: се-стра, и-скра, скво-зь. Внаслідок занепаду зредукованих утв. багато нових звукосполучень приголосних. Деякі з них виявилися важкими для вимови і тому стали спрощуватися. Як правило, спрощувалися три звукові сполучення, середнім приголосним у яких був проривний д або т, а кінцевим – сонорний н, л або африката ц: здн – зн (поздно –позно), ждн – жн (кождный – кожний), стн – сн (честный – чесный), стл – сл (стлати – слати), рдц – рц (сердце – серце), стц – сц (містце – місце). Відб. Спрощення сполучень, у яких поряд стояли два сонорних: слн – сн (сонце – сонце), рнч – нч (горнчар – гончар). Частина давньорус. говорів уратила фрикативний /г/ у звукосполученні мгл: мьгла – мла.

● якщо зредукований занепадав між приголосним та ј, відбувалась прогресивна асиміляція: приголосні [л'],[н'],[д'],[т'],[з'],[с'],[ц'],[ж'],[ч'],[ш'] асимілювали наступний ј, внаслідок чого виникло їх подовження: судьја-суддя, т(ять)ньју-тінню, знаніје-знання. Це явище продуктивно виявляється у

● віддієслівних іменниках (життя, дозвілля, ходіння),

● збірних іменниках (колосся, волосся, каміння),

●імен. Зі значенням простору (заріччя, піддашшя)

●імен. ІІІ відміни в О.в. Однини (сіллю, ніччю)

●Тверді приголосні звука ј не асимілювали, тому матір*ю, здоров*я тощо.

●Написання подовжених приголосних є нормативним в СУЛМ, проте в південно-західних діалектах поширений в цій позиції неподовжений голосний: житє, знанє, нічю, хоча на початку слова асиміляція все ж відбувалась: ллю, лляти.

Процес дисиміляції охопив сполучення кт із кът, в якому збіглося два проривних, та ч т і чн із чьт, чьн, в якому стали поряд африката з проривним і африката з носовим; всі вони мають елемент проривності.

У процесі дисиміляції сполучення кт перетворилося в хт: къто – кто – хто; чт змінилося в шт (африката ч утратила проривний компонент): что – што.

Внаслідок утрати проривного ч група приголосних чн з мінилась у шн: мірочник – мірошник, ручник – рушник.

У сполуці кр проривний к перейшов у х: крест – хрест.

31. Історія ě(ять) в українській мові.

ě успадкований від східнослов*янсткої мови. П. Ф. Фортунатов вважав, що цей голосний ще на прслов*янському грунті незалежно від його походження звучав як дифтонг [іе] або [іе]. Така вимова була йому властива і в давньоруській мові. О. О. Шахматов вважав, що [ě] (ять) у спільнослов*янській мові, звучав перед твердими приголосними як дифтонг [êä] (сěно, крěпъкъ), а перед м*яким та в кінці слова – як [іе] (рěчь, водě).

Останнім часом висуваються серйозні аргументи проти розуміння [ě] лише як дифтонгічного звука. Припускається, що у більшості давньоруських говорів вимовлявся як закритий [ê], що був голосним середньо-верхнього підняття. Вимову [ě] як закритого [ê] відбиває орфографія ранніх східнослов*янських пам*яток, у яких розрізнялися літери є і ě.

В переважній частині українських говорів відповідником до давньоруського [ě] виступає звук [і]: сěно→сіно, лěто→літо, дěдъ→дід, сěрыи→сірий. Він становить норму СУЛМ.

Давньоруські пам*ятки південного походження на місці ě засвідчують написання и ще з ХІ ст.: н и ции, въ вър и, исц и ли. А. Ю. Кримський вважав, що такі написання вже відбивають перехід давнього [ě] в [і].

Зміна [ě] в [і] в українській мові не залежить від наголосу чи фонетичного оточення. Староукраїнські пам*ятки з найдавніших часів досить широко відбивали зміну [ě] в [і]: всихъ, розиздъ, выихали, на рици, лисы, крипость, пасика, наився, побигли, невистку, свидков,согрєши, Днєпра.

Голосний [і], що виник з [ě], якісно відрізнявся від [і], успадкованого давньоруською мовою від спільнослов*янської; як напружений звук більш високого підняття він мав здатність сильніше, ніж давній [і], палаталізувати попередні приголосні, й тому зубні, що перед [ě] були напівпалаталізовані, перед секундарними [і] з [ě] змінилися у палаталізовані.

32. Історія чергування [о],[е] з [і] в укр. мові.

До найхарактерніших ознак укр. мови належить чергування етимологічних голосних о, е з і у нових закритих складах.(року – рік, ночі – ніч). Загальна закономірність цього чергування полягає в тому, що у відкритих складах зберігається о, е, а у закритих їм відповідає голосний і.

Це фонетичне явище пов’язане із занепадом зредукованих і появою закритих складів. Одна з версій полягає у тому, що о, е, опинившись у закритому складі, зазнає наступних змін: подовження – дифтонгізація – звуження до монофтонга і. Проте більш вірогідною є версія про те, що о, е не подовжувалися, не дифтонгізувалися, а проходили стадію поступового звуження, кінцевим результатом якого став монофтонг і.