Громадянська лірика поетів др полов 20 ст

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 18Следующая ⇒

Громад лірика наявна у творчості Стуса, костенко, шістдесятників.

У Стуса - Талант поета, його трагічна доля, боротьба з тоталітарним режимом за національну незалежність України, відродження духовності та історичної пам’яті – все це викликало і продовжує викликати інтерес до творчості поета. Його вірші позначені глибиною почуття і думки, самобутністю творчого почерку. Вони свідчать про могутнє обдарування митця, глибокий філософський розум, безмежну любов до рідного краю і незламність духу. У зошитах Стуса є запис про те, що за ним завжди стоїть Україна, її пригноблений народ. Ця думка, висловлена поетом на чужині, у каторзі, стала життєвим і творчим кредо митця. Рідна Україна була його поетичною музою і його постійним нестерпним болем. Поета хвилювала проблема добра і зла у суспільстві, яке живе за несправедливими законами. Кожен його вірш – це роздум над місцем людини у такому суспільстві («Не можу я без посмішки Івана»): Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
Всі правдолюби, чорт би їх побрав! З рядків вірша «Як добре те, що смерті не боюсь я» перед читачем постає образ патріота - бійця, який з гідністю звертається до неправедних суддів:

Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест. У поезії автор висловлює свою громадянську позицію. Він свідомо обирає життєвий шлях, сповнений добра, любові, благородних вчинків в ім’я України і її народу. І не розкаюється в цьому. Біблейний образ хреста, використаний автором у вірші, лише підкреслює правоту і чистоту його помислів.Україною поет жив і марив на чужині. Ця любов була сенсом його життя, а віддаленість від рідного краю тільки посилювала її. Але для Стуса – поета любити рідну землю – це не лише милуватися нею чи просто оспівувати. Справжня любов до Батьківщини – це свідома боротьба за її незалежність. Він підтверджував цю тезу кожним днем свого трагічного життя. Роки заслання не змінили ні самого поета, ні його музу. У нього був народ, чиї муки - то єдина поетова скорбота: «я мушу стояти на тому, на чому досі стояв». Безмежна любов до України поєднується з любов’ю до найрідніших людей: матері, дружини, сина («Наснилося»). З цим віршем за темою перегукується поєзія «У порожній кімнаті». Поет лине думкою до залишеної на волі дружини, яка чекає і страждає від такого довгого чекання. За формою вірш нагадує народні голосіння, адже до коханої людини «ні пройти, ні спитати, ні дороги знайти». Але для Стуса особистий біль завжди поєднується зі вселенським. В оригінальному образі коня на аркані поет висловлює своє глибоке периконання в тому, що потрібно кожної хвилини боротися за волю і справедливість.Однак знову і знову повертається він до України, бачить її у синьому мареві льону («У цьому полі синьому, як льон»).Цей вірш – казковий образ рідної землі, для змалювання якої митець користується традиційними народнопісенними засобами. Раптом ліричному герою, з яким ототожнює себе поет, здається, що на безмежному полі з’являються сто чорних тіней – символ загрози і небезпеки. В його душу закрадається страх і думка про те, щоб «стежку власну, ніби дріт, згорнути». Але ці сумніви лише на хвилину, герой рішучий у своєму прагненні.

Вистояти. Вистояти. Ні – стояти.
Тільки тут. У цьому полі.

Любов’ю до України, смутком і журбою за нею пройняті і багато інших поезій Василя Стуса («За мною Київ тягнеться у снах», «Посоловів од співу сад»). У вірші «На полимськім морозі калина» побачена на далекій чужинській півночі калина, що «зацвітає рудими слізьми», викликає спогад про рідну землю. Знову в основі вірша прийом контрасту: протиставлення волі й неволі, рідного краю і чужини. Звичайні образи насправді багатозначні, викликають складні асоціації. Поезія підноситься на новий рівень філософського узагальнення, поет сприймає свій життєвий шлях з громадянською мужністю і гордістю вірного сина свого народу. Звертаючись до нього, ніби передбачаючи свою долю, Стус написав:

Народе мій, до тебе я ще верну,
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Україна була музою митця, яка надихала його у найтяжчі хвилини на творчість, додавала віри у справедливість тієї справи, якій він присвятив свое життя:
Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся на життя.

У Костенко – це не провідний мотив! в Лiни Костенко нема плакатних патрiотичних вiршiв, нема гасел, не часто вживається навiть слово «Украïна». I в той же час у пiдтекстi майже кожна поезiя
цiєï авторки є високодуховною i патрiотичною. В.Базилевський з цього приводу пiдкреслює: «Лiна Костенко з тих поетiв, якi здатнi крiзь вселюдське бачити нацiональне, а крiзь нацiональне прозирати вселюдське, ïï сюжети завжди мають другий вимiр i вже цим рiшуче спростовують погляд на iсторiю як на iконостас». Це стосується i вiршiв про вiдомих
митцiв, iсторичних осiб, i поезiй, де яскраво проявляється громадянська позицiя Лiни Костенко як виразника опозицiï iснуючому тоталiтарному режимовi. Щоб проiлюструвати перше, пропонуємо уривок з «Циганськоï музи», де йдеться про страждання поетеси Папушi, яку зневажає табiр, бо серед циганiв не може бути поеток, це ганьба для роду. Нiби вiрш про трагедiю окремого митця i окремого народу, — а виявляється, не тiльки циганки i не тiльки ïï одноплемiнникiв стосуються слова:
I що ïм всiм до того, що ти корчишся з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?! Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
I сам ти — тiльки брунька у нього на гiллi. [40, 61]
Для iлюстрацiï другого досить прочитати уривок з вiрша «Бiль
єдиноï зброï»:

Як ти зжилася з тугою чаïною!
Як часто лицемiрив твiй Парнас!..
Шматок землi, ти звешся Украïною.
Ти був до нас. Ти будеш пiсля нас.
Мiй предковiчний,
мiй умитий росами,
космiчний,
вiчний,
зоряний, барвiнковий…
Коли ти навiть звався — Малоросiя,
твоя поетеса була Украïнкою! [27, 43]

Проблема мови у творчостi Лiни Костенко звучить на особливих регiстрах.
Нема набридливих штампiв про красу слiв, про милозвучнiсть, є обгрунтована й добре зведена оборона святинi, є чiтка вимога:
Я вам цей борг нiколи не залишу.
Ви й так уже, як проклятi, в боргах.
Вiддайте менi дощ. Вiддайте менi тишу.
Вiддайте менi лiс i рiчечку в лугах. [27, 43]

Про мову: "

Я на сторожі коло їх поставлю слово"

Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов'язкою на рукаві -
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною -
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім'я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, -
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?! (Л.Костенко)

Костенко вважає, що якщо вирішити проблему мови, то багато інших нац проблем самі собою розвяжуться. «Двомовність – як роздвоєне жало», «змія, яка вжалила серце нації». «Нації не помирають від інфаркту, але відбирають у неї мову».

У шістдесятників - еред світоглядних засад шістдесятників слід виділити:
• лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);
• гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);
• духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);
• духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);
• моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);
• космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);
• активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;
• культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

У Симоненка - Але у віршах на патріотичну тематику найчастіше присутні звичайні епітети і слова у прямому значенні. Тема національного самоусвідомлення і тема свободи тісно взаємопов’язані у творчості Симоненка. Він висміює і придавлює тих, хто забрав волю в його народу, хто в різні часи збиткувався і глумився над Україною. Це видно у віршах “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Монархи”, “Земля кричить. Шинкують кров’ю війни”, “Русь”, “Ні, не вмерла Україна”, “Варвари” і багато інших. Як справедливо зазначала народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканими мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною вишуканістю і молодечим завзяттям. Громом із тиші прийшов до нас Василь Симоненко, в кожному вірші демонструючи свою скромну і величну синівську любов до України:

Я закоханий палко без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю ^[1] .

Україна для Симоненка – це мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, відданість Їй для поета – синівське щастя, і сила, і честь. Нещадний він до її ворогів, глушителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть”^[2]:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Вірш Симоненка “Україні” – це чергове признання Батьківщині в своїй вірності, незламності в будь-якій ситуації, при будь-яких випробуваннях. Василь Симоненко мав повне моральне право бути суворим, нещадно вимогливим до себе і до інших, бути тим, чиє слово може судити і висміювати, обурюватись і таврувати. І мужність, і гнів, і любов присутні у вірші “Україні”. Які б не були труднощі в житті автора, які б не були щасливі миті, він постійно їх сприймає через щастя чи нещастя самої України:

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм ^[3] .

Є у цьому вірші рядки, які важко переказати, повторити чи пояснити. Вони сказані твердо, коротко, ясно і переконливо:

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу! ^[4]

Симоненко знав, що він може саме так сказати, оскільки ці слова щирі, правдиві. І це не просто слова. Ці рядки підтвердило саме життя поета. В Симоненка забрали життя, бо в його серці було забагато любові до України. Сама Україна закрила очі своєму молодому синові, і сама Україна благословила Василя Симоненка на безсмертя, на вічність. Він дійсно живе в іменні Україна. Далеко не кожному випадає така честь. Василь Симоненко був одним із перших, що згоріли від любові і гніву, радостей і страждань:

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, горш візьми!

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми! ^[5]

Поетика прози Гр. Тютюнника

Дивовижно правдиво змальовував життєвi ситуацiï, умiв повно, об'ємно розкрити внутрiшнiй свiт героя.Улюблений жанр Григора Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела стоïть до поезiï найближче. Цей жанр вимагав вiд нього самодисциплiни i великоï концентрацiï думки. Тютюнник у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього i в ньому.
Особливiстю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньоï деталi в розкриттi характеру. Цiкавi твори Г. Тютюнника ще однiєю особливiстю - в них майже немає вiдступiв. Читач вiдразу поринає в яскравi життєвi картини, чує гострi дiалоги, в яких чiтко вимальовуються характери героïв, простих трудiвникiв села. Тютюнник нiколи не повчає. Вiн вiрить i любить свого читача, а
тому надає йому право самому оцiнити героïв. Умiв новелiст у своïх творах показати високi почуття ("Зав'язь", "Три зозулi з поклоном") чи такi ганебнi явища, як бездуховнiсть, мiщанство, споживацтво ("Син приïхав"). Письменник говорив не тiльки про недолiк у соцiальному ладi, а й у
нацiональному украïнському характерi. Внутрішній зміст твору письменника складається з п’яти елементів – ідея, проблема, тема, художній матеріал, фактичний матеріал.

У результаті аналізу збірки «Батьківські пороги» Григора Тютюнника виділено такі групи проблематики: 1)Соціальні (проблема села – «Син приїхав»; мігративна – «Оддавали Катрю», «Син приїхав»; розбіжності у поглядах – «Холодна м’ята»). Отже, піднімаючи соціальні проблеми, Григір Тютюнник показує різнопланові характери, які жили в той час, намагається показати місце села у долі кожної людини. Автор наголошує на актуальних, суспільних проблемах часу, питань майбутнього щастя народу.2) Філософські (швидкоплинність часу – «Дядько Никін»; самотність людини «Печена картопля», «Холодна м’ята», «Бовкун», «Дивак»; проблема долі людини – «Деревій»; проблема духовності людини – «Син приїхав»).Отже, письменник приділяє значну увагу філософським роздумам над проблемами швидкоплинності часу, самотності людини, долі людини та її духовності. Питання, які розглядає автор є актуальними й сьогодні.

3) Побутові («У Кравчини обідають», «Бовкун»).Таким чином, Григір Тютюнник через побут простих людей намагався показати проблеми, які виникають у звичайних селянських сім’ях Психологічні («Холодна м’ята», «Дивак»). Г.Тютюнника цікавлять не тільки соціальні, філософські та побутові проблеми, а й психологічні. Автор намагався показати життя простих людей через психологічну призму. Аналіз збірки «Батьківські пороги» показав, що письменника дуже хвилювали соціальні проблеми, а особливо сучасне йому село, та філософські. Тому, безперечно, саме ці проблеми переважають у його творчості. Не менше хвилювали Григора Тютюнника побутові та психологічні проблеми.

Білет 21.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США