Підприємство, як складна виробнича система

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 6Следующая ⇒

▷ Похожие статьи

З погляду економічних відносин промислове підприємство являє собою складну підприємницьку структуру, для якої характерні виробничо-технологічна та організаційно-економічна єдність, а також господарська самостійність (рис. 1.3).

Виробничо-технологічна єдність означає тісний взаємозв’язок і взаємозалежність усіх складових підрозділів підприємства, що визначається спільністю споживаних сировини, матеріалів і послуг, призначення виготовленої ними продукції і технологічного процесу. Технологічний взаємозв’язок доповнюється допоміжними й обслуговуючими підрозділами (господарствами).

Організаційно-економічна єдність характеризується наявністю: єдиних органів управління; єдиного виробничого колективу; адміністративної відособленості; взаємозв’язку плану виробництва з забезпечуючими його виконання матеріальними, трудовими, технічними і фінансовими ресурсами; організації діяльності на засадах комерційного розрахунку. Замкнена система організаційно-адміністративних відносин і зв’язків підприємства забезпечує його організаційно-адміністративну самостійність. Вона зазвичай підкріплюється правом юридичної особи. Центральною фігурою на підприємстві є генеральний менеджер (директор), який у межах своїх повноважень приймає самостійні рішення щодо механізму і результатів функціонування підприємства та діяльності персоналу.

Повна господарська самостійність підприємства полягає в самозабезпеченості необхідними основними та оборотними коштами для здійснення виробничої діяльності та надання послуг, самостійному збуті виготовленої продукції, наявності самостійної закінченої системи звітності та бухгалтерського балансу.

Підприємству належить установлений розмір основного й оборотного капіталу; воно відповідає за фінансові результати своєї діяльності (прибутки або збитки); має право в певних межах самостійно розпоряджатися фінансовими ресурсами (чистим прибутком, накопиченою амортизацією, кредитами); має розрахункові рахунки в банках (включаючи валютні).

При частковій відокремленості підприємство є складовою фір­ми (компанії) поряд з іншими підприємствами, що означає обмеженість його фінансово-господарських прав, які регламентуються положенням чи статутом.

Рис. 1.3. Підприємство як складна виробнича система [4; 165]

Підприємства класифікуються за різноманітними ознаками. Залежно від розмірів розрізняють дрібні, середні та великі підприємства; на дрібних працюють десятки людей; на середніх — сотні; на великих — тисячі; можна також говорити про дуже великі підприємства, на яких працюють десятки тисяч людей.

За характером продукції, що випускається, і сферою діяльності підприємства поділяються на промислові, сільськогосподарські, транспортні, торгові та ін.

На підставі організаційного типу виробничих процесів розрізняють підприємства з масовим (кондитерська фабрика), серійним (домобудівний комбінат) і одиничним (судноверф) виробництвом.

За ступенем спеціалізації продукції розрізняють три типи підприємств:

- універсальні, що випускають різноманітну, не обов’язково взаємопов’язану продукцію;

- спеціалізовані, які виробляють однорідні вироби (послуги);

- комбінати, процес виготовлення продукції на яких складається з окремих послідовних етапів часткового перетворення предметів праці.

За ступенем механізації та автоматизації виробничих процесів підприємства бувають автоматизовані, комплексно-механізовані, частково механізовані.

Виробничі процеси на підприємстві здійснюються завдяки його техніко-виробничій базі, яка становить матеріальну основу підприємства. Вона містить активні елементи (технологічне устаткування), за допомогою яких справляється безпосередній вплив на предмети праці — сировину, матеріали, комплектуючі вироби; а також пасивні елементи (будинки, споруди, комунікації), що створюють необхідні умови для такого впливу — захист від температурних змін, вітру, осадків, освітлення і багато чого іншого.

До основних елементів техніко-виробничої бази підприємства належать насамперед будинки і споруди виробничого призначення (корпуси цехів, труби, естакади, складські приміщення), а також різноманітне устаткування та машини, які групують за певними ознаками. До важливих елементів виробничої системи підприєм­ства належать також транспортні засоби та інструменти всіх видів.

Інформація про стан та використання техніко-виробничої бази, її окремих елементів потрібна для прийняття обґрунтованих управлінських рішень з планування діяльності та розвитку виробничої системи.

Підприємство одночасно розглядається як соціально-еконо­мічна система, що містить функціональні підсистеми, серед яких основною є колектив працівників за відповідними професійно-кваліфікаційними категоріями. У єдиній системі підприємства виділяють ієрархічні, функціональні, кібернетичні підсистеми.

Будь-яке підприємство є складною ієрархічною системою, яка складається зі ступенів: робоче місце, дільниця, цех, виробництво (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Структура ієрархічної виробничої системи [4; 167]

Кожний верхній щабель являє собою елемент зовнішнього середовища для нижніх ступенів, а кожен нижній є елементом внутрішнього середовища для верхнього. Усі ступені ієрархії можуть підрозділятися на функціональні підсистеми, які мають об’єкт і суб’єкт управління за аналогією з кібернетичними системами.

Застосування системного підходу дає змогу виділити в діяльності підприємств спеціальні функції як відносно відокремлені компоненти.

У межах підсистем здійснюються певні види діяльності. Їх відносна самостійність, визначеність цілей та зміст дають їм мож­ливість інтегруватися у функціональні підсистеми:

1. Організація виробничих процесів: технічна підготовка виробництва, виробничі та трудові процеси, забезпечення якості продукції.

2. Елементна складова виробництва: будівлі, споруди, виробничі приміщення, устаткування, пристрої, прилади; предмети праці певних властивостей; кадри різних рівнів кваліфікації.

3. Виробнича інфраструктура підприємства: технічне обслуговування і ремонт основних матеріальних елементів виробничої системи, її матеріально-технічне й енергетичне забезпечення та транспортне обслуговування, а також складське і тарне господарство, збут готової продукції.

4. Управлінська підсистема підприємства: техніко-економічне планування, фінансування, бухгалтерський облік, науково-тех­нічний та соціальний розвиток підприємства.

Кожна ланка та функціональні підсистеми підприємства подіб­но до кібернетичних систем мають «вхід», «процес» і «вихід». Усе це зумовлює наявність у них об’єктів і суб’єктів управління, які пов’язані між собою каналами зв’язку. Залежно від пріоритетів і мети діяльності функціональні підсистеми підприємства підлягають перегрупуванню. Наприклад, однорідні елементи і зв’язки за функціональним змістом об’єднують у підсистеми: технічну, технологічну, організаційну та соціальну.

РОЗДІЛ ІІ. ПЛАНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙ ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ

2.1. Сукупне планування, як основа раціональної організації виробничих систем

Сукупне планування передбачає перетворення річних та квартальних планів у детальні виробничі плани, що визначають обсяг продукції та використання трудових ресурсів для середньострокового періоду (від 6 до 18 місяців). Завдання сукупного планування полягає у мінімізації витрат на необхідні ресурси для задоволення попиту на продукцію у плановому періоді. Особливістю сукупного планування виробництва є те, що у виробництві для вирівнювання випуску продукції здійснюється управління запасами та трудовими ресурсами підприємства.

Ринкова економіка не заперечує планового господарства. Про це переконливо свідчить досвід західних країн, де стратегічне планування є невід'ємною складовою менеджменту. Воно створює для підприємств основу для всіх управлінських рішень щодо організації виробництва, розподілу ресурсів, адаптації до зовнішнього середовища, внутрішньої координації тощо.

Процес відтворення включає розширене відтворення: а) сукупного суспільного продукту; б) робочої сили; в) виробничих відносин; г) природних ресурсів. У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил [8; 123].

Також ефективним способом урахування маркетингових факторів є сукупне планування, яке передбачає перетворення річних та квартальних планів у детальні виробничі плани, що визначають обсяг продукції та використання трудових ресурсів для середньострокового періоду (від 6 до 18 місяців). Завдання сукупного планування полягає у мінімізації витрат на необхідні ресурси для задоволення попиту на продукцію у плановому періоді. Особливістю сукупного планування виробництва є те, що у виробництві для вирівнювання випуску продукції здійснюється управління запасами [9; 126].

Сукупне планування виробництва передбачає встановлення темпу виробництва групи чи іншої широкої категорії товарів на середньостроковий період (від 6 до 18 місяців). Сукупний план надає вихідні дані для складання основного плану виробництва. Головна мета сукупного плану складається у встановленні оптимального сполучення темпу виробництва, чисельності робочої сили й обсягу наявних матеріальних запасів.Під темпом виробництва розуміють кількість одиниць продукції, що виготовляються в одиницю часу (у годину, у день). Чисельність робочої сили - це кількість робітників, необхідна для випуску визначеного обсягу продукції. Наявні матеріальні запаси являють собою залишок невикористаної в попередньому періоді продукції.

Форма сукупного плану в різних компаніях різна. У деяких фірмах він являє собою формалізований звіт, що містить плановані завдання і передумови, на яких вони базуються. В інших, в основному в невеликих фірмах, власник може виконати прості розрахунки необхідної чисельності робітників, що будуть відображені в штатному розкладі, що замінить йому сукупний план.

Способи складання планів також різні для різних фірм. Загальний підхід полягає в тім, що план складають, виходячи з корпоративного щорічного плану. Типовий корпоративний план містить розділ, присвячений виробництву, що конкретизує для кожної виробничої лінії такий обсяг випуску продукції на 12-місячний період, що зможе задовольнити прогнозовані продажі. Плановик бере цю інформацію і намагається визначити, як щонайкраще вирішити цю задачу з наявними ресурсами. Деякі організації поєднують потреби у випуску широкої номенклатури продукції в еквівалентні одиниці і використовують їх як основу сукупного планування. Наприклад, підрозділ компанії може попросити випустити визначену кількість машин усіх типів на особливому устаткуванні. У цьому випадку плановик виробництва візьме середнє по всіх моделях число робочих годин, необхідних для виробництва одного умовного автомобіля, як основу розрахунку всього сукупного плану. Тоді подробиці плану, що стосуються типів моделей, що випускаються, будуть відбиті в короткострокових виробничих планах.

Інший підхід полягає в тому, щоб розробити сукупний план, моделюючи різні варіанти основного плану виробництва і розраховуючи відповідні потреби у виробничих потужностях. Це дозволяє визначити, чи вистачить наявних трудових ресурсів і устаткування в кожнім робочому центрі. Якщо ресурси неадекватні необхідній потужності, то для кожної виробничої лінії визначають потреби в понаднормових роботах, субпідрядах, додатковій робочій силі і т.д.; усе це вводиться в попередній варіант плану. Цей план потім модифікують, використовуючи інтуїтивний метод (проб і помилок) чи математичні методи, і одержують остаточний варіант плану, у якому мінімізовані (на це завжди сподіваються) усі витрати.

Існують зовнішні і внутрішні фактори, що утворять середовище виробничого планування. Зовнішні фактори знаходяться поза безпосереднім впливом плановика, хоча часто попитом на продукцію управляють за схемою, використовуючи два основних важелі управління попитом ціноутворення і рекламу, доповнююча продукція. Якщо у фірмі маркетинг і виробництво тісно пов'язані, для підвищення попиту в періоди низького попиту можна активізувати рекламу і знижувати ціни. Навпроти, у періоди високого попиту можна зменшити рекламну діяльність і підняти ціни до рівня, що забезпечує максимальне одержання прибутку від реалізації виробів чи послуг.

Продукція, що доповнює, допомагає перебороти фірмам циклічні коливання попиту. Наприклад, на газонокосарки високий попит навесні і влітку, а низький - восени й узимку. І навпаки, підвищеним попитом восени й узимку і зниженим попитом навесні і влітку користуються, снігоходи і снігоочисники. Змінюючи по сезонах види продукції, що доповнює, можна згладити коливання попиту. Що стосується сервісу, то тут коливання попиту часто виражаються в годинах, а не місяцях. Ресторани з високим попитом у періоди ленчу й обіду, часто знижують ціни на сніданки, щоб підвищити попит у ранкові години. Але навіть при такому впливі на попит існують межі, до яких можливе управління попитом. У кінцевому рахунку, при складанні виробничого плану плановик на виробництві повинний враховувати продажі і замовлення, заплановані маркетингом, залишивши собі для маніпулювання в якості перемінних внутрішні фактори.

Що стосується управління внутрішніми факторами, то зараз використовують новий підхід, що одержав назву адекватної реакції. При цьому підході визначення початку виробництва конкретного виробу засновано на точному аналізі попереднього попиту і виробництва в сполученні з експертною оцінкою майбутнього попиту, Ключовим елементом цього підходу є чіткий поділ виробів на ті, для яких попит досить передбачуваний, і ті, для яких попит практично непередбачений.

Внутрішні фактори розрізняються по своїй керованості. Існуюча виробнича потужність заводу й устаткування в серійному виробництві практично майже незмінні угоди з профспілками обмежують можливість зміни чисельності робочої сили. Крім того, виробничу потужність не завжди можна збільшити, якщо вищі керівники встановлюють ліміти на суму коштів, виділюваних на створення матеріальних запасів. Разом з тим, завжди існує деяка гнучкість в управлінні цими факторами і плановики виробництва можуть скористатися наступною однією з комбінацій чи стратегій виробничого планування [4; 165].

2.2. Оперативно-календарне планування

Сформована на кожному етапі планування виробнича програма підприємства повинна бути деталізована у часі та доведена до конкретних виробничих підрозділів на етапі оперативно-календарного планування. Успішне вирішення цієї задачі включає широке використання економіко-математичних методів, засобів обчислювальної техніки та способів обробки даних, що реалізуються в рамках системи оперативно-календарного планування виробництва.

У процесі оперативно-календарного планування виконуються розрахунки та встановлюються завдання цехам, виробничим дільницями і робочим місцям по випуску конкретних виробів, вузлів і заготівок; нормативи руху предметів праці у виробництві (нормативи запасів, розміри партій, періоди їхнього запуску-випуску та ін.); календарні графіки, якими встановлюється послідовність та строки виготовлення продукції на кожній стадії виробництва.

Основними завданнями оперативно-календарного планування на підприємстві є:

1) забезпечення ритмічного виробництва відповідно до встановлених обсягів і номенклатури, а також своєчасного виготовлення та постачання продукції споживачам;

2) забезпечення рівномірності та комплектності завантаження устаткування, працівників і площ, що сприятиме кращому використанню виробничих активів;

3) забезпечення максимальної безперервності виробництва, тобто забезпечення найменшої тривалості виробничого циклу, що сприятиме зменшенню незавершеного виробництва та прискоренню оборотності обігових коштів;

4) створення умов для розвитку передових форм організації праці, а також для автоматизації об’ємних та календарних розрахунків на основі використання сучасної обчислювальної техніки.

За обсягом робіт, що виконуються, у відповідності зі змістом, оперативно-календарне планування розподіляється на календарне планування та диспетчерське регулювання.

Календарне планування – це деталізація річної виробничої програми підприємства за строками запуску-випуску кожного виду продукції і за виконавцями – в основних виробничих підрозділах першого рівня (заводах виробничого об’єднання або цехах), а всередині – на виробничих дільницях та робочих місцях.

Календарне планування включає розробку:

-календарно-планових нормативів;

-планів-графіків руху предметів праці в часі та просторі у процесі виробництва;

-у процесі календарного планування виконуються розрахунки завантаження устаткування та площ (об’ємні розрахунки);

-доведення виробничих завдань на основі розроблених планів-графіків до підрозділів, виробничих дільниць і робочих місць [2;66].

Познавательные статьи:



Формы дистанционного обучения

Передача мяча двумя руками снизу

Значение правильной осанки для жизнедеятельности человека

Основные ошибки при выполнении передач мяча на месте