Доба національного відродження: від котляревського до 20-х років XX віку.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 17Следующая ⇒

У цій останній добі Єфремов постулює кілька підрозділів, котрі (як ці три загальні доби) є політично дефінійовані (наприклад, заборона українства 1876 року, революції 1905 і 1917 років) або визначені культурно-громадськими переломами, наприклад, заснуванням університетів у Харкові й Києві, діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та публікацією журналу "Основа" і т. ін.

Як уже зазначалося, загальні концепції Єфремова щодо літератури й літературного процесу вповні застосовані в його історії. Увага автора звернена не на еволюцію жанрів, або стилів, або тем як таких, чи формальних засобів, а саме на розвиток принципу народності. Тим самим, хоча наявний матеріал є багатий, поодинокі твори, письменники, а часом цілі течії й періоди трактуються односторонньо й полемічно. В цьому короткому огляді важко входити в деталі, але навіть на підставі вибраних місць можна побачити всю проблематичність такого підходу.

Загальновідомим є факт, що Єфремов відкидав мало не всю українську літературу XVII і XVIII ст. як "академічну", "схоластичну" та відірвану від життя й інтересів народу. Але набагато промовистішим є його трактування тих письменників, які, на його думку, заслуговують позитивної оцінки.

Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає з тривалої панівної течії в російському й українському письменстві — від Бєлінського і Чернишевського, Франка й Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістичних ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова та Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтернативою до існуючої політичної системи: вона, як і літературознавство, стала сурогатом політичної дійсності або радше — поля дії. Саме звідси походить палка полемічність Єфремова і той факт, що він пише свою історію літератури як ще відносно молодий чоловік, а щойно опісля стає академіком і справжнім ученим. У цьому також можна бачити причину його нетерпимості: коли література — це життя народу, і коли Єфремов був душею і серцем відданий справі цього народу, тоді немає місця "формалізмові" або "об’єктивізму", "мистецтву для мистецтва", як він це бачив у молодомузців, чи якомусь "школярському" егофутуризму. В одній зі своїх найбільш вагомих статей — "Без хліба" — Єфремов розглянув тему голоду в українській літературі від XVI ст. до сучасних йому днів і подав образи страшної дійсності, відбитої в цих творах (тим самим наче передбачаючи ще більший жах 30-х років). Закінчення цієї статті — це, напевно, найбільш промовисте слово Єфремова про суть і функцію літератури:

Українське письменство і цю проблему поставило на повен зріст і дало, скільки снаги та спромоги було, й її розв’язання. Доводилося, певна річ, вирішати цю проблему в зв’язку і з залежності від загального становища народних мас, політичного, соціального та економічного. Доводилося брати життя народу в його цілому, не ізолюючи, а, навпаки, нав’язуючи до купи те, що в житті міцно між собою переплутано і зв’язано органічно. І коли письменство має художнім способом одбивати в собі життя на всю його широчінь, то з цього боку письменство наше свою повинність совісно справляло. Боротьбу з тим темним та лихим царем, якому "голод — названье", воно провадило систематично й без упину, усіма сторонами висвітлюючи скорботну проблему голоду та наближаючи час, скажу так, рішучої революції проти чорного царя. І скільки голод не від самих стихійних причин залежить, скільки й людської сюди приточено сили, яка то сприяє, то заважає необмеженому царюванню цього одвічного ворога людини, — то вага письменства в боротьбі з ним набирає величезного значення.

Скинути неситого царя з його престолу — найближче завдання, чергова справа людськості та майбутнього її письменства20.

28. Драматична спадщина В. Винниченка. "Чорна Пантера і Білий Ведмідь": проблематика, поетика.

Постать Володимира Винниченка займає виняткове місце в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу та помітну роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, Антона Чехова, Моріса Метерлінка, К.Гауптмана, А.Стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за ствердження свого "я". Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку ХХ століття. П'єси драматурга руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути "чесними з собою". Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому "чесним з собою", оскільки вони лише прагнули цього [1:122].

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси та оповідання), написаних в період з 1902р. до наступу реакції після революції 1905р.. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

В оповіданнях Винниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захоплюючи розповідати і яскраво, художньо показувати. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна пантера і білий медвідь». Незважаючи на те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Посвій», «Божки», «Хочу»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції і національного руху. Письменник-політик не бачив виходу для бідняцьких, полупролетарських категорій села. І Винниченко, не звертаючись до пролетаріату, починає боротьбу із негативними якостями інтелігентської категорії «роду людського», хоче перевиховати її і без болю вилікувати [3:24]. Тому Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «соціалістичну» реформу. Цим пояснюється і перехід до жанру драми, а згодом і роману.

Еволюція Винниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в його творчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальної мелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії.

В п'єсах Винниченка, що є вагомим свідченням модерності його драматичного письма, превалюють внутрішні конфлікти, “криваві побоїща в душі людини”. Але вони живляться здебільшого чітко окресленими зовнішніми конфліктами. Винниченко не відмовляється від ладно скроєної інтриги, а підпорядковує її ширшим завданням. У взаємодії різних рівнів конфлікту здебільшого виявляється гостро драматична, часто трагічна неспівмірність небуденної особистості і суспільних стереотипів. Конфлікт у Винниченка позбавлений романтичної прямолінійності і ускладнюється тим, що й сама ця особистість за всієї своєї небуденності не завжди і не у всьому вільна від згаданих стереотипів.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры