Сміються і плачуть ні мертві, ні живі

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 7Следующая ⇒

При світлі без лампи, без дихання кроків тужливих самот, вмикаю безжально дитяче серденько чеснот і плачу, ну просто ридаю. В помилках орфографії граматичного світу тікаю на край… безмежності, волі…

Як би це розпустити крила на чистому аркуші-полі, духом здійняти у вихорі мить й полетіти туди де мир?! Ранок чи вечір не знаю, бо Сонце та Місяць уже не зникають, не ховають відблиски за темними боками чужих сподівань. Не сплю я, а чого ж ти лежиш? Встань! Піднімайся! Руки догори лицем простягай загубивши у прозі сполохану риму – потерті коліна.

До болю. Від щастя в памороці пустотливих голів дозволь я просто любитиму їх. Підійди до мене, не вклоняйся, не треба, простягни долоню із жару сумління. Я не марево, не видіння, я – сутність твого життя.

Та чи ти знав, що босі сандалі, пошматані руки без крові і мрій – сміх. Сміються і плачуть ні мертві, ні живі.

Сльозою сполохана рима.

Залізла у надра душі

Тихо й зовсім незримо

З потойбіччя сміється мені.

А навколо у спалаху жриці

У краплях буремних дощів

Мелькають загублені лиця

У пеклах не моїх світів.

Я зчарована Боже Тобою –

Вогняна моя колеснице

Зіткана з мрії Любов’ю

Мить-блискавиця.

У тиші великого грому

На колінах безжально стою…

В стінах маленького дому

Де людиною вік ось живу.

Я живу між вулиць у просторі часу поглядом крізь небеса, ти торкнися до мене і випий ту чашу, що душею малюють палкі словеса.

Я молюсь, я молилася й буду молитись за нас.

Божественна Любов

Ти посіяв і я проросла. Крихке стебло Надії, цвітіння в словах, божевілля із терпкості і присмак кислої волі. Так щиро, наївно…

Знаєш, я пахну Тобою у диханні вітру, в промінні, що сонце кидає на Землю і котяться, котяться сонячні Діти веселковим безмежжям.

Ти посіяв і моє коріння обвило бентежно каміння впустивши із надер Духовного світу осінньої пристрасті, літнього хтива, зимового сну, а я взяла Любов і сповила теплом весняного цвіту - Люблю. Кожного дня, кожної миті де час губиться в вічності снів в кружінні із всесвітосвітів.

Може, Ти спиш, може.

І я сплю, якщо обіймаю крилами – кораблиними вітрилами, пір’ям пташиним Тебе, мій любий, єдиний.

Може, Ти спиш, може.

А я поруч на ліжку, так близько, що чути порух ніздрів у диханні Твому. Ти спиш і на Твоїх щоках мої збожеволілі сльози до Бога про Щастя, про Долю, про Нас над Тобою.

Може, Ти спиш, може.

А я молюся у тихому гомоні ночі, цілую закриті, збентежені снами мереживно-карі очі.

Може, Ти спиш, може.

І я сплю, якщо обіймаю крилами – кораблиними вітрилами, пір’ям пташиним Тебе, моя мила, єдина…

Любов чоловіка та жінки – Божественна Любов.

Спосіб приготування:

Чайна ложка тепла розбавлена склянкою вишневого соку, терпкістю буденності, нагої пристрасті… влита до збитої віри надією під подихом Райського вітру.

Людське життя так схоже на цвіт вишні – швидкоплинне.

Людська сутність подібна плоду вишні – терпко-кисло-солодка.

Та якщо вміло поєднати сутність і життя отримаєш Любов у всіх своїх смакових проявах.

Любіть «сьогодні», бо «завтра» настає і одразу перетворюється на «вчора». А для Любові теперішній час найкращий.

Приймати по краплині щохвилини:)

А тоді ляже лід водою між Нами

Ти читаєш мене наголос, як і пестиш наголо

Кидаючи в простір відголос аби з небес та

Стільки падало зір і віяло пилом Зоряним звідусіль.

Ти читаєш мене не по буквах й не по складах,

Не словами, не звуками… ти читаєш мене муками –

Вдихом із видиху, видихом з вдиху не голосно, просто тихо. Ти читаєш мене немовчанням у трепеті німого чекання здійснення Божої волі. Ти читаєш мене незбагненним Собою. Ти читаєш у думах що тягнуться вічністю між павутиння буденності слів… ти читаєш, та відчути мене не зумів.

У тихому сні поміж вітів мрійливості торкаючись пальцем твоєї тривоги, я помру у тобі аби народитись у собі Тобою – Любов’ю.

Ти читаєш мене з трепетом, з ніжністю правди нагої, босої до непристойності, до зґвалтованого болю, ти читаєш мене – свою Долю.

На руці й поміж пальців ніг, ти читав та збагнути не зміг. Ну що ж, тепер Я прочитаю голою наголос не по складах і буквах, не в муках-звуках… просто мовчки язиком, без тире, двокрапок чи ком, але з інтонацією бажаних думок. Прочитаю так, як зі скрижаль Вогонь Розуміння витісує Словом у Вічності Бог.

А тоді ляже лід водою між Нами.

Листя

Ще дихання,

Ще дихання украдене у вітру самобутніми, грайливими роками, перелите буденністю крізь призму світу своєю незбагненністю.

Ще крок,

Ще крок і зір миттєво скине ширму із прожитих і ненароджених життів… все так, все так, чуєш, як Ти хотів.

І не печаль тривогою моє кохання і не губи нажиту мрію у Собі, не кидай загублені пробіли у чеканні словесно-відчайдушної мольби.

Я мові дам нове ім’я, і Слово наречу інакше, лише благаю урятуй Життя, котре так самовіддано кохаю – Тебе.

Тебе, мій милий Боже, готова, знаєш, розпластатись на ложі, а може розтектись… дивись!

Дивись, як руку свою тягну до Твоєї, у легкім дотику, у схрещенні маленьких пальців – лілею.

Зірок,

Зірок в нічному танці. І ми Обранці. Обранці Всесвітів і вимірів і просторів і часу. Я все віддам Тобі, собі залишу лиш крихітку Щастя. А ту крихіточку розділю на двох. Ти ж завжди вчиш мене ділитися, бо знаєш Істину, бо Бог.

Тож я ділюся.

Молюся.

І знає дихання мовчання вітру, і знає зір глибини Твого світу, і знаю я, чую, як у вісні сміються Діти.

Сліпому Богу погляд намалюю, і слух без вух, і відчуття надії, котрим живу.

Я вірю.

Вірю, бо Люблю.

І ти молися за свій гріховний люд.

Адже прийшла моя сестра Стихія, вона ж бо добра, а я наївна. До Тебе простягаю позаду неї свою руку…

Я знаю, що читаєш бентежні букви своєї сизої голубки.

Вінок

Лягали дні, лягали ночі у вічність сном сповивши тіло

на смак терпким й пророчим в грайливім мерехтінні.

Ховався захід за світанком, а дощ шукав прихистку в сонця і вже тому тоненьким щастям кидав на землю свої великі сльози. Серпанком місяць обійняв грайливі зорі і освітилася алея, якою ми удвох ішли з тобою.

Ти грав на скрипці відчуттів старанно напружуючи струни, хотів створити світ для мене та без суму в звучанні тиші й дихання між нами… І в мить обмовився словами – буря.

Кидався грім із блискавиці прямісінько у наші хтиві лиця, відголос шукаючи в одежі, що мокрим шовком понесла мене в безмежжя й тебе за мною. Кидався грім луною розсікаючи і дах і стелю над ложем тим, що вистелило зоряну алею.

Вітер, немов роздмухував багаття тріпочучи легенько штори з листя стукотом гілок. В пориві, тіні на зблідлих стінах малювали щастя фарбами на полотно.

І стихли хвилі, випрямили свій тендітний стан, бо вирішили потекти за сонцем, яке в собі топило океан.

Лягали дні, лягали ночі на підвіконня мого віконця, як наставала тиша небайдуже і так охоче повзли підлогою у ліжко. Смикали мене за ніжку, пестливо вигріваючи буденності танок… вже цілу вічність дивлюсь, як ніжно плетивом любові снуєш околицями наш вінок.

Слідом за бурею

Не кажи нічого, просто обійми мене і знову поламай. Вирви з корінням своїм трепетним диханням, замочи сльозами невиплаканих бід… Мені не боляче… я вистою. Тільки от для чого було створювати оцей прекрасний СВІТ.

Я обожнюю Захід не менше за Схід, люблю сонячний Південь і грайливий полярним сяйвом Північ. Я люблю Тебе, чуєш!? А як же Ти міг відділити мене від Себе!?

Він мовчав я все ще лежала в калюжі щойно пошматованої мене бурі. Потріскані, чорні руки марили достигаючими плодами, які зараз злягли поруч мене. А я наївна думала: нап’юсь води трішки, полюляюсь у вітрові, та ні закортіло вилізти на поламаний дах і полетіти вирієм у далекі, спокійні, затишні краї.

Я ж Тебе люблю. А Ти…

Втішаєш тишею, німою, а може мертвою. Ну що ж, маю не тільки крила, а ще й ноги, тому піднімаюсь з колін і йду. Я сильна.

Познавательные статьи:



Формы дистанционного обучения

Передача мяча двумя руками снизу

Значение правильной осанки для жизнедеятельности человека

Основные ошибки при выполнении передач мяча на месте