Мы поможем в написании ваших работ!
ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
|
Воронько, як дитячий письменник.
Календарно-обрядова поезія.
Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні, які виконуються під Новий рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки, як і колядки, величають господаря та членів його родини.
У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію.
КОЛЯДКА
старовинна Слов’янська обрядова пісня, яка виконується під час святкування Різдва Христова.
На честь вступу весни у свої права, буйства і розмаїття природи, що нарешті прокинулась, а також багатства майбутнього врожаю, наші предки співали спеціальні обрядові пісні – веснянки. Це дійство проходило разом з танцями та іграми. В деяких місцевостях веснянки ще називали гаївками, маївками, риндзівками та гагілками. Це напрочуд мелодійні та ніжні пісні.
Воронько, як дитячий письменник.
Тематика творів П. Воронька виглядає досить традиційною для поетів його покоління: це передусім війна, яку поетові довелося бачити на власні очі; оспівування краси батьківщини; змалювання чистих, незаплямованих людських почуттів; дружба й братерство народів; утвердження миру на планеті; уславлення праці простого трудівника.
Липка: Я, маленька липка,
Виросту велика, —
Не ламай мене.
Я медовим цвітом
Зацвіту над світом, —
Бережи мене.
Тінь тобі я кину
У гарячу днину, —
Ти шануй мене.
Від дощу сховаю
Вранці серед маю, —
Ти полий мене.
Будемо з тобою
Ми рости обоє, —
Ти люби мене.
Виростеш за роки,
Підеш в світ широкий, —
Не забудь мене.
«Берізка»: В нашої берізки
Білая кориця,
Вичесані кіски —
Любо подивиться.
На дорогу з двору
Вистрибали кізки,
Стали гризти кору
Білої берізки...
Ми сказали кізкам:
«Не гризіть, не треба.
Хай мала берізка
Виросте до неба!»
«З Німеччини в Чернеччину»:
Байка Глібова. КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма...
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав'я;
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче, —
Одказав земляк йому, —
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте, —
Каже Коник, — пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав. —
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже, —
Вдача вже твоя така, —
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
Донченко, становлення дитячого характеру в оповіданні «Щоденник», «Боягуз».
Становлення характеру дитини, її внутрішній світ, стосунки з середовищем, зображено в ряді оповідань О.Донченка. Матвійко (“Боягуз”) всього боявся, навіть жаби і ящірки. Коли інші діти, пустуючи, зчинили сварку і бійку, хлопчик тікав. Боляче було від докорів батька, насмішок товаришів. Історія “боягуза”, розказана Донченком, повчальна не лише для дітей, а й для дорослих.
Характеристика казок Пушкіна
собенности сказок Пушкина: динамичный сюжет, необычные ситуации и события, сцены, полные чудес и роскоши. И так как каждая деталь в них естественна, реальна, тесно связана с жизнью или взята из мира, окружающего ребенка, то читать и понимать их очень просто.
Сказки Пушкина обычно в стихах, но дети всегда на ура воспринимают их, так как написаны они простым и понятным языком. В каждой сказке встречаются афоризмы и доступное пояснение того, какой вывод должен сделать ребенок после прочтения.
Многие герои сказок Пушкина ведут себя как люди из трудовой, крестьянской среды. Не чуждаются простого физического труда: печку затопить, дом прибрать. Такая простота в отношении к труду помогает воспитывать в детях уважение к работе.
Над героями всех сказок возвышается простой русский человек Балда. Он напоминает (по имени) Иванушку-дурачка. Но если Иван нередко допускает несуразные поступки, хотя в конце концов побеждает, то в Балде нет ничего того, что подтверждало бы его имя. Он добр, общителен, сказочно проворен и трудолюбив, приятен в общении и поэтому всем нравится. Это человек с детским простодушием, с богатырской силой и огромной душевной мощью.
Будь то сказка о Балде или о других героях сказок Пушкина – они все легко воспринимаются и в то же время воспитывают благородные чувства.
«О мертвой царевне» «Сказка о попе и его работнике балде» «Золотая Рыбка» «Руслан и Людмила», «Сказка о золотом питешке».
Байка Глібова.
Вірш Пушкіна. «Зимнее утро».
ЗИМНЕЕ УТРО
Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный —
Пора, красавица, проснись:
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!
Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела —
А нынче... погляди в окно:
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
Вся комната янтарным блеском
Озарена. Веселым треском
Трещит затопленная печь.
Приятно думать у лежанки.
Но знаешь: не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?
Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня.
11.1 Цикл Л.Українка «В дитячому крузі» (На зеленому горбочку, Мамо, іде вже весна,Вишеньки)
«Мамо, іде вже зима…»
Леся Українка
«Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?» –
В неньки спитала дитина.
«Ні, не кожна, – одказує мати, –
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька».
«Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?»
«Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна».
«Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, –
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач – розспівалися як!»
«Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати».
«Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
«Спів пташині потіха одна, –
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».
«На зеленому горбочку…»
Леся Українка
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
Вишеньки
Леся Українка
Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»
«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі, –
Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?»
Склад збірки
Невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповідань, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до завершального «Ведмедикова хатка» минає рівно рік — від зими до зими.
Головна героїня
Зростає маленька Ясочка — вигадниця та витівниця. Навіть якщо вона захворіє, то і вдома знаходить гру — організує свій дитячий садок, в якому живуть її іграшки.
Захопленням світом, прагненням до щастя пронизане оповідання «Ясочка на річці». Одночасно в кожному з оповідань Наталя Забіла обов'язково показує формування важливих рис характеру дитини. Ось Яся допомагає малюку Юрасику, який злякався жаби, ось малює будинок, дитину, ліс. Маленька художниця живо сприймає довкілля, великий та дивовижно різноманітний світ, який вперше відкривається перед її очами. Граючи, вона оживляє все навколо себе і навіть свій олівець-малювець, який нібито сам починає малювати на Ясоччиному малюнку дощик («Олівець-малювець»).
Ясочка дуже уважно прислуховується, придивляється до навколишнього світу. І коли інші діти бачать на прогулянці в лісі тільки горіхи і в захваті зривають їх, то Ясочка помічає інше — веселу білку, спостерігає її повадки, не може відірвати погляду від невідомого поки життя («По горіхи»).
Світ для Ясочки повний фантастики, в ньому оживає навіть її улюблений ведмедик; а може він поділиться з дівчинкою смачними подарунками від північних оленів і ведмедів («Ведмедикова хатка»).
Індивідуальність героїні
Яся — смілива, допитлива, розумна дівчинка. Вона всім цікавиться, все прагне пізнати. Наталя Забіла всі ці риси не описує загальними словами, а показує в живій дії, у зіткненні маленької героїні з самим життям. Поетеса всебічно розкриває яскравий портрет Ясочки в динаміці змін і зростання.
Яся усюди несе в собі цікаву дуже своєрідну, абсолютно індивідуальну рису, якесь симпатичне, чисто дитяче лукавство, за яке її не можна корити, бо воно не злісне, а безпосереднє і має тенденцію перерости у кмітливість, винахідливість
Казка про тварин.
Колобок
Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:
— Бабусю! Спекла б ти колобок!
— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?
— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.
Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.
А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.
Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:
— Ану заспівай!
| Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, То й від тебе втечу!
| Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
| Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, То й від тебе втечу!
| Та й побіг... Аж іде ведмідь.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
| Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, Я від вовка втік, То й від тебе втечу!
| Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
| Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, Я від вовка втік, Від ведмедя втік, То й від тебе втечу!
| — Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.
Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
А лисичка — гам його! Та й з'їла!
ЛАСТIВКА
Вже помалу вечорiло. А може, нам тiльки здавалось, що незабаром вечiр, бо на заходi, закриваючи пiвнеба, заступила сонце широка чорна хмара. Вона вiщувала на нiч дощ або принаймi густий туман.
Ми з Олею вийшли з прозорого гаю i помiтили, що осiнньоï пори лiс здається не такий вже густий, навiть коли ще й не падає листя з дерев. Звичайно, це так тiльки здавалося, бо навiть осики ще не торкнулась жовта осiння фарба.
Стояв вересень — прозорий, соковитий, багатий мiсяць.
Оля — моторна, жвава дiвчинка. Вона завзятий, спостережливий дослiдник природи. Вiд Олиного ока нiчого не сховається. Все вона бачить, все споглядає i про все розпитує.
Така вже вдача у моєï малоï О лi, з широко розкритими здивованими i допитливими очима. За цю допитливiсть я полюбив Олю.
Отож з нею i вийшов я з гаю на пiскуватий шлях, що вився серед поля i зникав за горбом у чагарнику. Насторожi бiля шляху стояли телеграфнi стовпи, i на них неспокiйно гули дроти. А на дротах, скiльки сягало око, сидiли ластiвки. Вони щебетали, знiмались невеликими табунами, легко крутились у повiтрi i знов тiсно сiдали на дрiт. Звичайно, Оля не могла пропустити таке видовище. Вона щебета а, як ластiвка:
— Нi, ви менi скажiть, скiльки ïх тут штук? Мабуть, тисяча тисяч, не менше! Правда? I погляньте, нiби намисто, нанизанi вони на тонесеньку ниточку — дротинку. Правда? А якi заклопотанi! А знаєте чому? Я знаю. Це вони збираються летiти, i ïм страшенно не хочеться покидати нас. Серйозно! Я тут щодня ходжу, щодня ïх бачу на дротах, i щодня ïх все бiльше й бiльше. Думаєте, ïм хочеться летiти вiд нас? Нi, нiскiлечки! Я б теж нiзащо не хотiла летiти з дому, та ще хтозна-куди, аж за море. Так просто полiтати я б не вiдмовилась, коли б у мене були крила... А покидати оце все i нашу школу — я б нiзащо не покинула. Бiднi ластiвочки! Ну, до побачення! Ви по менi не сумуйте, я чекатиму на вас... А оце ось та ластiвка, що вивелась у нас пiд вiкном. Дуже схожа на мою... А скажiть, от вони сидять на телеграфному дротi, а ïм чути розмову, що летить цим дротом, га? От коли б вони вмiли розмовляти, вони б менi розказали... Я б хотiла розмовляти по-пташиному. Тодi б я всi тайни ïхнi розкрила. А чого ви посмiхаєтесь? Це ж я так...
Оля нiякове помовчала секунди три, а потiм знов почала думати вголос:
— Значить, так оце вони збираються летiти... Я страшенно хочу побачити, як вони знiматимуться з мiсця, щоб помахати ïм рукою на прощання. Обов'язково простежу. Десять разiв на день прибiгатиму, а таки не пропущу. А за ними, значить, полетять iволги, зозулi, солов'ï, а там лелеки...
— Деркачi пiшки вирушать у далеку путь, — додав я.
— I не бояться, — заздрiсно сказала Оля. — А я признаюсь вам, що менi вночi таки страшно буває. Я й не боюсь нiчого, а страшно! От дивно!.. Правда?
На ранок нам треба було йти на город. Оля забiгла за мною. Вночi пройшов дрiбний дощ. В полi пахло вогким осiннiм зiллям. Ви знаєте, що кожна пора року розливає по землi особливi пахощi.
Але ось нашi дроти, де вчора безугавно щебетали тисячi ластiвок. Сьогоднi дроти вже були голi, тонесенькi, осиротiлi.
Жодноï ластiвки не було не тiльки на дротi, а й навколо у повiтрi. Тiльки тихий вересневий вiтер шелестiв жухлою травою, свистiв по дротах i доносив невеселу останню пiсню жайворонка. Прилетiв табунець коноплянок. Застиг над мишею кiбчик. Горлиця промчала до гаю. Оля вiдразу засумувала:
— Гляньте, ластiвки полетiли, а я ïх не проводжала. Як же ïм не соромно! Я ж хотiла ïм помахати рукою i гукнути До побачення!
Оля замовкла. Вона мовчала, мабуть, аж цiлих двi хвилини! А потiм знову защебетала за всiх ластiвок, що вчора сидiли тут:
— Полетiли... Ну, цього я ïм нiколи не прощу! А я вже надумалась, чого вони вночi летять. Щоб не нападали на них рiзнi хижаки. Правда?
— Правда.
— Ой! — раптом несамовито скрикнула Оля i кинулась в придорожний бур'ян.
Признатись, тут i я злякався i кинувся за нею. В бур'янi щось пурхало, важко припадаючи на крило.
Доки я встиг приглядiтись, що там, — Оля вже несла в руцi чорненьку пташку. Пташка дивилась на нас зляканими очима, хоч Оля тримала ïï в руках обережно.
— Ластiвочка... з перебитим крильцем... нещасненька... гляньте, яка вона гарнесенька i худенька, — мало не задихаючись, шепотiла Оля.
— Я ïï годуватиму, вона житиме в мене всю зиму. Правда? Це менi ластiвки привiт залишили. Бiдна, вона не могла з ними полетiти. Нiчого, ти житимеш у мене, i тобi буде не гiрше, нiж там, на теплiй чужинi... Я назву тебе — Ляля. Добре? Ляленька... Вам подобається iм'я — Ляленька?
Оля помчала додому з ластiвкою, розпитавши в мене, чим ïï годувати.
Тепер ластiвка Ляля живе в Олi разом з ручною бiлкою Рудькою. Пташка звикла до Олi i бере мушок та черв'ячкiв у неï з рук, любить сидiти на плечi у своєï господарки, на голову сiдає. А Оля невгамовно розмовляє з нею, розповiдає ïй про своï спостереження i навiть про шкiльнi новини.
Уривок із казки пушкіна
Царь с царицею простился,
В путь-дорогу снарядился,
И царица у окна
Села ждать его одна.
Ждет-пождет с утра до ночи,
Смотрит в поле, инда очи
Разболелись глядючи
С белой зори до ночи;
Не видать милого друга!
Только видит: вьется вьюга,
Снег валится на поля,
Вся белешенька земля.
Девять месяцев проходит,
С поля глаз она не сводит.
Вот в сочельник в самый, в ночь
Бог дает царице дочь.
Рано утром гость желанный,
День и ночь так долго жданный,
Издалеча наконец
Воротился царь-отец.
На него она взглянула,
Тяжелешенько вздохнула,
Восхищенья не снесла,
И к обедне умерла.
Долго царь был неутешен,
Но как быть? и он был грешен;
Год прошел как сон пустой,
Царь женился на другой.
Правду молвить, молодица
Уж и впрямь была царица:
Высока, стройна, бела,
И умом и всем взяла;
Но зато горда, ломлива,
Своенравна и ревнива.
Ей в приданое дано
Было зеркальце одно;
Свойство зеркальце имело:
Говорить оно умело.
С ним одним она была
Добродушна, весела,
С ним приветливо шутила
И красуясь говорила:
„Свет мой, зеркальце! скажи,
Да всю правду доложи:
Я ль на свете всех милее,
Всех румяней и белее?“
И ей зеркальце в ответ:
„Ты, конечно, спору нет;
Ты, царица, всех милее,
Всех румяней и белее“.
И царица хохотать,
И плечами пожимать,
И подмигивать глазами,
И прищелкивать перстами,
И вертеться подбочась,
Гордо в зеркальце глядясь.
Но царевна молодая,
Тихомолком расцветая,
Между тем росла, росла,
Поднялась — и расцвела,
Белолица, черноброва,
Нраву кроткого такого.
И жених сыскался ей,
Королевич Елисей.
Сват приехал, царь дал слово,
А приданое готово:
Семь торговых городов,
Да сто сорок теремов.
На девичник собираясь,
Вот царица наряжаясь
Перед зеркальцем своим,
Перемолвилася с ним:
„Я ль, скажи мне, всех милее,
Всех румяней и белее?“
Что же зеркальце в ответ?
„Ты прекрасна, спору нет;
Но царевна всех милее,
Всех румяней и белее“.
Как царица отпрыгнет,
Да как ручку замахнет,
Да по зеркальцу как хлопнет,
Каблучком-то как притопнет !...
„Ax ты, мерзкое стекло!
Это врешь ты мне на зло.
Как тягаться ей со мною?
Я в ней дурь-то успокою.
Вишь какая подросла!
И не диво, что бела: —
Мать брюхатая сидела,
Да на снег лишь и глядела!
Но скажи: как можно ей
Быть во всем меня милей?
Признавайся: всех я краше.
Обойди всё царство наше,
Хоть весь мир; мне ровной нет.
Так ли?“ Зеркальце в ответ:
„А царевна всё ж милее,
Всё ж румяней и белее“.
14.1.Характеристика збірки Н.Забіла «під дубомзеленим»(снігурочка, рукавичка)
РУКАВИЧКАПо ялинку внучка з дідом
Йшли по лісі навмання.
А за ними бігло слідом
Довговухе цуценя.
Задивилась, мабуть, внучка
На ялинку, на сосну
І зронила якось з ручки
Рукавичку хутряну.
Рукавичка невеличка
На снігу собі лежить.
Раптом мишка тишком-нишком
З нірки вилізла й біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Тільки голосу з хатинки
Щось ніхто не подає.
Влізла мишка в рукавичку
І сама в ній стала жить.
Раптом зайчик-побігайчик
З-під ялиночки біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує зайчик — із хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— А я зайчик-побігайчик,
Довгі вуха, куций хвіст!
Вліз і зайчик в рукавичку,
Стали вдвох у хатці жить.
Раптом білка — стриб із гілки!
Та по стежечці біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує білочка — з хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст!
— А я білка — тепла шубка,
Невеличка я на зріст!
Влізла й білка в рукавичку,
Стали втрьох у хатці жить.
Глядь, поглядь, аж ось лисичка
Попід соснами біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує лиска — із хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст,
Є тут білка — тепла шубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— Хто ж не зна мене, лисичку,
І вигадливу,й метку? —
Влізла й лиска в рукавичку,
Примостилась у кутку.
Ще й кабан прибіг ікластий,
І куниця, й їжачок.
Тут і голці ніде впасти!
Скільки сміху й балачок!
Рукавичка невеличка
На снігу собі лежить.
А з барлогу на дорогу
Вийшов заспаний ведмідь.
— Що за зборище зібралось?
Що за хата? Хто тут є?
Хто здіймає сміх та галас,
Зовсім спати не дає?
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст,
Є тут білка — тепла шубка,
Що малесенька на зріст.
Ще й лисиця є, сестриця,
І вигадлива, й метка,
Є кабан, їжак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?
— Я ведмідь, я хочу спати,
Сміху-жартів не люблю!
Сяду я на вашу хату,
Всіх вас разом роздавлю!
Злий ведмідь гарчить, лютує,
Ломить всі кущі підряд.
Що робити?! Хто врятує
Переляканих звірят?!..
А тим часом дід та внучка
Вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
Що аж зашпори зайшли.
— Рукавичка де ж поділась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побіжи, мій песик милий,
Рукавичку відшукай!
Песик дівчинку послухав,
Хвіст — угору, в землю — ніс,
І примчався скільки духу
На те саме місце в ліс.
Рукавичка, як живая,
Ходить ходором, тремтить.
А до неї підступає
Розлютований ведмідь.
Як загавкав пес на нього —
Аж ведмідь оторопів,
Зразу втік і до барлога
Причвалав і захропів.
Тут звірята всі зраділи,
Стали песика хвалить,
Що прогнав ведмедя сміло,
Не злякався ні на мить.
Каже песик: — Дуже прошу
Інше мешкання знайти.
Треба дівчинці хорошій
Рукавичку віднести.
— А хіба ж це рукавичка?! —
Загукали всі. — Невже?!
В нас нема такої звички
Забирать собі чуже!
Всі ми підемо з тобою
Рукавичку повернуть! —
І веселою юрбою
Звірі вирушили в путь.
До дівчатка за хвилинку
Рукавичку віднесли,
І всі разом круг ялинки
Танцювати почали.
****
Снігуронька
Ой, розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом яною стріхою
дідусь із бабою жили.
Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі.
От дід і каже:— Нумо, спробуймо
і ми побавитись, стара,—
ходім та бабу з снігу зробимо,
отак, як робить дітвора!
А баба каже:— Не щастило нам
діток ростити на віку,—
отож хоч нині з снігу білого
не бабу зробим, а дочку!
І от в садочку перед хатою,
напрацювавшися як слід,
із снігу білого, пухнатого
зліпили ляльку баба й дід.
Коли це галка враз пролинула
понад садком і на льоту
з крила пір їнку чорну скинула
на сніговую ляльку ту.
З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,
зачервоніли промінці,—
і враз немов рум янець виступив
на білім ляльчинім лиці.
І раптом, дивом-небилицею,
дівчатко виникло живе,—
з такими синіми очицями,
як синє небо зимове,
з такими чорними косичками,
як чорне галчине крило,
з червоними такими щічками,
як сонце ввечері було.
— Добридень,— каже,— мамо й
таточку!
Ой, як я вас обох люблю!
Ведіть скоріш до себе в хаточку
дочку — Снігуроньку свою!
Вбирають землю сніжні віхоли
в холодний одяг зимовий.
А дід та баба щастям-втіхою
стрічають кожний день новий.
У хатці прибрано, підметено —
ні порошинки по кутках,
узорні вишивки та плетива
на рушниках, на подушках.
Та ще й води щодня нанесено,
в дворі прочищені стежки,
і цілий день так любо й весело
лунають співанки дзвінкі.
То все дочка, то все Снігуронька
встигає все зробити вмить,
мов промінь сонця в небі хмурому,
усе навколо веселить.
Дівчатка й хлопці в хату дідову
з усього сходяться села,
бо вже Снігуронька привітлива
із ними дружбу завела.
Гуляють в сніжки, з гір спускаються
вона ніде не відстає,
морозу зовсім не лякається,
в снігу ще кращою стає.
Вже й пригрівати стало сонечко.
Старі радіють — це ж весна!
Та все частіше їхня донечка
сидить замислена й сумна.
Вона все рідше посміхається,
все тихше пісеньку веде,
від сонця в затінок ховається,
із дітьми гратися не йде.
Ліси й садки убрались зеленню,
укрились цвітом запашним,
і луки всі — немов застелені
квітчастим килимом рясним.
Прийшли дівчатка до Снігуроньки:
— Виходь, подруженько, до нас!
Чому це ти бліда й зажурена
в такий ясний веселий час?
— Піди,— говорять батько й мати їй,
порозважайся, як колись!—
Отож вона й пішла з дівчатами
у гомінкий весняний ліс.
Дівчата бігали над річкою,
збирали квіти на вінки,
у лісі стежили за птичками
і співи слухали дзвінкі.
На купу хмизу десь надибали,
розклали вогнище мерщій
та й ну стрибати-перестрибувать
через вогонь навперебій!
Снігурка на дівчат поглянула,
розвеселилась, розійшлась,
стрибнула теж — і враз розтанула!
І вгору хмаркою звилась...
І вже нема Снігурки милої —
лиш хмарка лине за лісок,
і долітає з хмари білої
дзвінкий Снігурчин голосок:
— Не плачте, матінко та батечку!
Хоч і недовго я жила,
та звеселяла вашу хаточку
й сама щасливою була.
Ось полетять хмарки над нивою
ген-ген над степом, за село
і там впадуть рясною зливою,
щоб все зростало і цвіло.
І ви любіть життя і сонечко,
радійте квітам і теплу
і споминайте вдячно донечку,
свою Снігуроньку малу!
Небагато з доробку українських літераторів пройшло перевірку часом й зміною суспільного устрою. Лише чесні, талановиті твори, а не кон'юнктурна писанина, що була створена колись на потребу владі, цікавлять сьогоднішнього читача. Саме такою є творчість дитячої письменниці Наталі Забіли. Притаманне їй уміння просто і невимушено розмовляти з дітьми, не сюсюкаючи, не присідаючи навпопічки, знання психології малят, уміння писати зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, подаючи одночасно потрібну інформацію та виховуючи найкращі людські якості, залишають її твори актуальними й досьогодні. У творчому доробку письменниці майже двісті книжок - вірші, повісті, оповідання, п'єси і драматичні поеми, а також опубліковані у періодичних виданнях десятки вдумливих статей і рецензій. На таких творах, як "Хатинка на ялинці", "Про Тарасика й Марисю", "Ясоччина книжка", "Катруся вже велика", "Під дубом зеленим", "Веснянки", "Про дівчинку Маринку", "Перший крок", "Малим про велике", "Веселі друзі" та багатьох інших виховувалось декілька поколінь українських дітей. Скількох дівчаток в Україні батьки назвали Ясями! Можливо тому, що у дитинстві вони читали "Ясоччину книжку". Запам'яталися і Олі-вець-малювець, який багато десятиліть з екрана телевізора навчав малюків пізнавати різнокольоровий світ, дівчинка Катруся, котра "вже велика"... У наш складний і бурхливий час, коли стрімко зростає потік інформації, що його дістає дитина з усіх можливих джерел, твори письменниці з честю витримують випробування на подальше життя.
Народилася Наталя Львівна Забіла у Петербурзі, в сім'ї економіста. Родина мала давні культурно-мистецькі традиції. Дід Пармен Петрович Забіла був скульптором-академіком, автором відомих творів: бюстів Т.Шевченка й М.Салтикова-Щедріна, пам'ятника О.Герцену на його могилі в Ніцці, погруддя М.Гоголя для пам'ятника в Ніжині; троюрідний прадід - поет В.Забіла - приятелював з великим Шевченком. У цій родині любили й цінували художнє слово, музику, малярство, змалку привчали всіх дітей - а їх було семеро - малювати, складати вірші, вигадувати казки. Для однієї з дівчаток - Наталі - це стало справою всього життя.
В Україну родина переїхала вже після революції й осіла у Люботині, неподалік Харкова. Саме там Наталя розпочала свій трудовий шлях - вчителювала у Люботинському укрпрофсожі, в школі й одночасно вчилася. В 1924 р. вона закінчила історичний відділ Харківського інституту народної освіти. Приблизно тоді ж відбулися її перші виступи на сторінках газет і часописів. 1924 р. Кам'янець-Подільська газета "Червоний кордон" надрукувала перший вірш Наталі Забіли "Війна війні". Незабаром молода поетеса увійшла до Спілки селянських письменників "Плуг". Одна за одною побачили світ поетичні книжки "Далекий край" (1927), "Сонячні релі" (1928), "Про сонце" (1930), "Тракторобуд" (1931-1933). Проте ці соціально наснажені твори нічим не вирізнялись серед поетичних розповідей інших письменників про "щасливе" життя колгоспників і робітників, про героїчних комуністів і мудрого Леніна. Тож особливого успіху вони не мали. Але поряд із "дорослими" творами Наталя Забіла писала віршики і оповідання для дітей: "За волю", "Про маленьку мавпочку", які одразу сподобались малятам. Вона швидко знайшла свою "нішу" в українському літературному процесі.
Хоча в перших творах для дітей Наталя Забіла дещо зазнала впливу вульгарно-соціологічного підходу, так, наприклад, вірші "Вугілля" та "Домни" - це заримовані інформаційні повідомлення про ту чи іншу галузь промисловості, а віршики на кшталт "Хатинки над озером" - про перебування Леніна у Фінляндії, проте велике поетичне чуття, глибока людська порядність, любов до дітей - саме таких, якими вони є, живих, допитливих, непосидючих, а не уявних манекенів, допомогли письменниці подарувати маленьким читачам справді чудові твори про їхнє життя й мрії, надії та сподівання, про все те, чим сповнена дійсність.
Першою збіркою, в якій виразно відбилися особливості творчої манери Наталі Забіли, стала "Про Тарасика й Марисю" (1930). Сюди увійшли приспівки, примовки, афористичні вірші й оповідання. Особливої популярності набула "Лсоччина книжка"(1934), яка потім неодноразово перевидавалася, її героїня дівчинка-дошкільниця Ясочка приваблива тим, що вона не схематична постать умовної дитини, а жива, конкретна особистість з притаманними їй смаками, звичками, навіть вже сформованими поглядами. Потому з'явились інші збірочки та окремі твори, які засвідчили, що Наталя Забіла не випадково ступила на нелегкий шлях дитячого письменника. Це, зокрема, "Олівець-малювець", "Хатинка на ялинці", "Зайчик", "Дерев'яний бичок". В них поетеса творчо використала народно-пісенні здобутки, а також досвід митців старшого покоління - К.Чуковського, С.Маршака та ін. Проте в її творах виразно відчувається струмінь самобутності, вони рясно заквітчані власними знахідками, оригінальними темами, образами.
Цикл віршів "Про дівчинку Маринку" (1956) - одна з вершин української дитячої літератури. Н.Забіла любовно й уважно ліпить образ маленької людини, крок за кроком простежує процес її зростання. І чим старшою стає Маринка, тим більше збагачується образна система віршів, ускладнюється мова і навіть енергійний ритм лічилочки змінюється на уповільнений темп розповіді:
Річка, Мариночка, річка!
Швидше до неї- туп-туп...
(Річка)
Малював картину тато,
Квач у фарбу умочав...
(Мала малярка)
Усе, що бачить дитина у кімнаті, на прогулянці, за вікном, опоетизовується у зримих конкретних образах. Вірші густо заселені, насичені повідомленнями про оточуючий світ. І робить це авторка в такій довершеній формі, в такій безпосередній манері, що маленький читач не просто сприймає інформацію, а вбирає в себе те, про що розповідає книжка: найпростіші відомості про кізоньку, курочок, ляльку, про погоду за вікном. Прості, як на перший погляд, віршики мають і велику виховну силу. В них йдеться про повагу до людей, природню потребу навчатися і трудитися.
Тематика дитячих творів Наталі Забіли дуже різноманітна. Це тематичні цикли про природу ("Проліски", "Казки лісової кринички", "Навесні та влітку", "Восени та взимку", "Дванадцять місяців"), мініатюри про побут і пригоди дітей удома і в школі, у дитсадку і на прогулянці. Це справжня "материнська книга", яка весело й цікаво розповідає про світ речей і природу, вчить правил поведінки й подає певні моральні уявлення, образно, наочно й тактовно розповідаючи, "що таке добре й що таке погано".
Наталя Забіла - вроджена казкарка. З багатющої скарбниці української народної творчості беруть свої витоки її казки, де вона без голої дидактики вчить дітей бути добрими, справедливими, мужніми, любити все суще на Землі. Відомі фольклорні сюжети набувають в її інтерпретації нових акцентів, що якнайбільше відповідають світосприйманню дітей. Письменниця твердо обстоює право на "щасливий кінець", виходячи з несхитного переконання, що дитячу психіку дуже легко поранити. Смуток, безвихідь, загибель героя можуть завдати дитині глибокої моральної травми. Тому її казки, як й інші твори для найменших, мають мажорне звучання:
Плескачик (Колобок), зазнавши небезпечних пригод, все ж залишається живим, звірі з казки "Рукавичка" повертають загублену річ дівчинці, щоб не мерзли в неї руки, навіть Снігуронька в її обробці іде з життя, не викликаючи смутку:
Не плачте матінко та батечку:
Хоча недовго я жила,
Та звеселяла вашу хаточку
Йсама щасливою була...
А ви любіть життя і сонечко,
Радійте квітам і теплу,
І споминайте вдячно донечку,
Свою Снігуроньку малу!
І справді, аналіз творів Наталі Забіли свідчить про те, що письменниця у своїй творчості керується саме такими поглядами, враховуючи радісне сприйняття життя дитиною, її бажання, щоб добро завжди перемагало зло, щоб кожна, навіть найдраматичніша, історія мала щасливий фінал.
Талант Н.Забіли як дитячого письменника з найбільшою силою розкрився в її поетичній творчості. Однак знайшов він вияв і в прозі. Серед її повістей та оповідань найбільшою любов'ю читачів користується повість "Катруся вже велика" (1955). За побудовою й навіть за манерою викладу вона нагадує цикл віршів "Ясоччина книжка" та "Про дівчинку Маринку". На початку повісті Катрусі лише п'ять років. Так само, як інших своїх маленьких героїнь, Н.Забіла проводить її через роки життя, показує перші радощі, перші невдачі, перші помилки в житті та їх виправлення. Зростаючи, дівчинка дізнається, чим живуть її батьки, знайомі, як "дихає" місто. Повість має своєрідне продовження: оповідання "Телефон", "Катрусина стрибайка" і "Подорож до казкового лісу", де діє та сама Катруся та її рідні. Запам'ятовується читачам і повість "Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда" (1964) - твір фантастично-пригодницького жанру з добре відчутною суто "забілинською" мудрістю і ліричністю, м'яким гумором. Допитливому хлопчикові Юрчику його вчений дідусь дозволяє випробувати свої винаходи: чарівні таблетки, які зменшують або збільшують тварин та людей, чарівний апарат, який допомагає читати чужі думки, тощо. Втім, всі ці дива в руках дитини призводять до різних непорозумінь, пригод, смішних ситуацій.
Значну сторінку вписала Н.Забіла в українську драматургію для дітей. У фантастичній п'єсі "Перший крок" (1968), що розповідає про сиву давнину, діють первісні люди, Велик
|
Археология
Биология
Генетика
География
Информатика
История
Логика
Маркетинг
Математика
Менеджмент
Механика
Педагогика
Религия
Социология
Технологии
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
