Тема 9.Політичні інститути і процеси.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 10Следующая ⇒

▷ Похожие статьи

Політика як суспільне явище. Політична система: сутність, структура, функції. Типи політичних системи. Політична система України. Політичні партії. Опозиція. Лобізм. Політична еліта та політичне лідерство.

Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи». Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства. Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися. Так з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників. Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві. На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою. Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади.

Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади. Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.
Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства. Одне з найвдаліших визначень політики дане в «Политическом словаре». Політика характеризується як «соціальна діяльність в політичній сфері суспільства, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади».

В структурі політики виділяються зміст, форма і процес. Зміст політики виражається в її меті і цінностях, в мотивах і механізмах ухвалення політичних рішень, в проблемах, які вона вирішує. Форма політики - це її організаційна структура, інститути (держава, партії і т.д.), а також норми, закони, що додають їй стійкість, стабільність і дозволяють регулювати політичну поведінку людей. Політичний процес - це послідовний, внутрішньо зв'язаний ланцюг політичних подій і явищ, а також сукупність послідовних дій різних суб'єктів політики, направлених на завоювання, зміцнення і використання політичної влади в суспільстві. Зміст, форма і процес не вичерпують побудови політики. Вона включає одушевлені суб'єкти (учасників) Як відносно самостійні елементи політики можна виділити політичні відносини і політичну організацію, політичну владу, політичну культуру і політичну свідомість. Суб'єкт політики - індивіди, соціальні прошарки і групи, організації - вступають у політичні відносини - взаємодію з приводу управління суспільством, розподіл і використовування державної влади на основі політичних інтересів, мети, установок і ціннісних орієнтацій. Політичний інтерес виступає як певна мета, досягнення якої здійснюється в ході політичної боротьби. Політичний інтерес - це те джерело політичної поведінки, яке спонукає суб'єкти політики до постановки певної політичної мети і здійснення конкретних політичних дій по їх досягненню. Політичне життя суспільства є сукупністю політичних відносин. Вони розгортаються як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, переслідуючи політичну мету.
Необхідним компонентом політичного життя суспільства є політична участь громадян. Це залучення в тій чи іншій формі людини або соціальної групи в політико-владні відносини, в процес ухвалення рішень і управління. Участь може бути прямою і опосередкованою, легальною і нелегальною, стихійним і свідомим і т.п.

Політична влада - це здатність суб'єкта проводити свою волю за допомогою правових і політичних норм (законів, інших нормативних документів), спираючись на примус і соціальний апарат примусу. Крім суб'єктів і елементів політики виділяють три рівні політики. Перший - макрорівень - характеризує державу як ціле, публічну примусову владу, її устрій в центрі і на місцях. Другий - мікрорівень - охоплює окремі організації: партії, профспілки, корпорації, фірми і т.п. Тут, як і в державі в цілому, виявляються внутрішні явища і процеси, властиві великій політиці: висунення і реалізація колективної мети, ухвалення рішень, розподіл посад і благ, застосування санкцій, суперництво індивідів і груп за владу, конфлікти інтересів і т.д. Третій - мегарівень політики - відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, НАТО, ЕЕС і т.п. Із загальнодержавним, макрорівнем звичайно зв'язують основні функції політики в суспільстві. Вони характеризують найважливіші напрями дії політики на суспільство. До них відносяться:

1. Функція управлінська і регулятивна - політика виражає значущі інтереси і потреби різних груп суспільства, забезпечує їх взаємодію, управляє соціальними процесами і регулює їх, використовуючи соціальний примус і насильство.

2. Функція політичної соціалізації - політика включає особу в соціальні відносини, передаючи їй досвід і навики перетворюючої діяльності, ефективного виконання соціальних ролей, функцій.

3. Гуманітарна функція - виражається в гарантіях прав і свобод особи, забезпеченні громадського порядку, цивільного миру і організованості.

4. Функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства - політика розробляє проекти майбутнього, визначає соціальні орієнтири, знаходячи для їх здійснення необхідні ресурси.

5. Раціоналізаторська функція - політика раціоналізує конфлікти і суперечності, попереджає їх або дозволяє.

Політика - поняття досить обширне. Вона вторгається у всі сфери соціального життя. У зв'язку з цим виділяють основні форми політики, згруповані за трьома ознаками. Так, по сферах життя суспільства розрізняють політику: економічну, соціальну, національну, науково-технічну і т.д. Внутрішня політика проводиться в рамках даної країни на двох головних рівнях - регіональному (наприклад, політика підвищення зайнятості жителів Івано-Франківської області) і загальнодержавному (скажімо, політика соціального забезпечення громадян України). Зовнішня політика торкається міжнародних відносин і теж може мати різний обхват: (а) двостороння - визначає взаємозв'язки двох сторін (припустимо, України з Польщею або Росією); (б) блокова - єдина, злагоджена політика низки країн, що створили союз (наприклад, учасники НАТО); (в) світова політика - співпраця багатьох країн в рішенні тих або інших проблем (скажімо, в питаннях охорони природи). Нарешті, залежно від того, хто проводить ту або іншу політику, тобто по суб'єктах політики можна окремо говорити про політику держави, політику якоїсь партії, політику профспілок, крупної фірми і тд.

Політична, як і економічна, правова, духовна, соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотна ознака економічної системи — власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи — це формування та здійснення політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему. З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи адміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані в нових умовах.

Політична система — це сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу, здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу правової системи і політичної культури. Особливості політичної системи полягають у тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністативно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему.
Структура політичної системи має такі рівні: інституціональний (організаційно-нормативний) розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем); ментально-поведінковий визначає рівень політичного мислення, характер політичних цінностей і норм, стиль політичного мовлення, зміст та типи політичної поведінки; суб'єктно-процесуальний охоплює індивідуальні, групові та масові суб'єкти політики, їх вплив на процес формування і трансформації інститутів політичної системи; інтеракціоністський передбачає зміст та форми політичної взаємодії (співпраці, конкуренції, консолідації, конфлікту, панування та експлуатації) на міжособистісному та груповому рівнях.
Політична система виконує функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.

Типологізація політичної системи здійснюється на основі різних підходів до типологізації суспільства, а також за масштабом і характером управлінських функцій, політичним режимом та політичною культурою. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:

Термін „лідер“ (від англ. Leader) дослівно означає: провідник, керівник. За традиційним визначенням словників і енциклопедій, політичний лідер – це впливовий учасник політичного процесу, який незалежно від формального статусу намагається і здатний консолідувати зусилля людей, спрямувати їх на досягнення спільних цілей, які він висунув. Він може очолювати державу, велику соціальну чи соціально-етнічну спільноту, політичну партію, суспільно-політичний рух, громадсько-політичну організацію. Становище лідера зобов’язує багато до чого, адже його авторитет, політичні й особисті якості строго оцінюються людьми і знаною мірою зумовлюють успіх політичної діяльності.

Застосовуючи критерій функцій і ролі політичного лідера в системі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

1. Лідер – консерватор, діяльність його спрямована відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько – демократичних партій і рухів.

2. Лідер – ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал – демократичного напряму.

3. Лідер – революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій.

4. Лідер – реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності й традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об’єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Поряд з політичними лідерами найвпливовішими і найактивнішими суб’єктами політики і влади виступають політичні еліти. Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного се­редовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки). Термін «еліта» (від франц. elite) означає найкращий, добірний, обраний. Починаючи із 17 ст., цей термін вживається стосовно товарів підвищеної якості і тільки згодом – стосовно найкращих людей у суспільстві. Понятійного статусу у сфері суспільно-політичних наук даний термін набуває лише наприкінці 19 ст. – на початку 20 ст. З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь якої його частини – верстви, групи людей, які мають такі особисті людські й професійні якості. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти. Основний постулат елітизму – це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Очевидно, що людське суспільство ієрархізоване і впорядковане, що через природні й соціальні відмінності, які існують між людьми, кожен виконує свою роль в організації суспільно-політичного життя, зокрема і в керівництві, в управлінні суспільними процесами. Зі зростанням суспільної активності людей, з розвитком державної організації та з поділом праці виділяється певна група людей, що за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільше здатна саме до керівної, управлінської діяльності, а отже, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто під владою політичної еліти. У сучасній політології еліта завжди трактується як вища, відносно самостійна і привілейована група людей, які займають провідне становище в політичному житті суспільства, зокрема в підготовці, прийняті й реалізації політичних рішень, при цьому багато хто з сучасних політологів справедливо вважає, що не слід ототожнювати політичну еліту з правлячою. Адже окрім правлячої еліти об’єктами вивчення політичної науки є й опозицій на еліта, або контреліта, комунікаційна, ідеологічна та інші активні суб’єкти політичної діяльності. Концепція елітизму, як і лідерства, досить різноманітні. Вони ґрунтуються на соціально-політичних уявленнях, сформованих у глибоку данину. Ще в період розпаду родового устрою з’являються ідеї поділу суспільства на вищих і нижчих, благородних і жебраків, аристократів і простий люд. Найбільш системно ці ідеї було розвинуто у вченнях Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Ніцше та інших мислителів.

Термін “партія” (лат. pars/partis - частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз - витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу - парламен-таризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнона-ціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Опози́ція — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем. Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефективному функціонуванню.

Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту (англ. Central Lobby). Перша згадка про лобіювання датована 1820 р. про намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає "кулуари", "коридори". За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президента США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього і таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади і бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

Тема 10. Демократія.

Поняття, форми та принципи демократії. Ідеали та цінності демократії. Демократія як політичний режим та народовладдя. Вибори як інструмент демократії. Типи виборів. Види виборчих систем. Виборча система в Україні.

Демокра́тія (з грец. народ + влада = «влада народу») — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія). Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками її феномену. Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним державним устроєм (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції та Республіканського Риму. В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи.

Обов'язкові елементи демократії:

- виборність органів влади,

- поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,

- підпорядкування меншості більшості,

- захист прав меншості,

- наявність політичних прав і свобод.

Історично першою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії. Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування). В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — Народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще в часи первіснообщинного ладу, де на загальних зборах роду обиралися старійшини, пізніше — і воєначальники. Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. У стародавніх Греції та Римі громадяни голосували піднятими руками або кидали у величезний глек чорні і білі боби. Тривала боротьба жінок за виборчі права (суфражизм) розпочалась у Великій Британії та Північній Америці в середині XIX століття. На конференцію в місто Сенека Фолз (ПАСШ) 1848 року зібралося понад 200 жінок і близько 40 чоловіків із прилеглих містечок і сіл. Конференція заявила про те, що жінка – не лише мати, а й самостійна особистість, і її відносини з державою мають бути безпосередніми, а не через чоловіка чи сина. В 1869 році американка Сьюзен Энтшні створила й очолила Першу Національну асоціацію за жіноче виборче право. Того ж року штат Вайомінг надав жінкам право голосу. У Великій Британії рух за права жінок пов’язаний з ім’ям видатного філософа Джона Стюарта Міля, котрий 1867 року виступив у парламенті з петицією, в якій ставилися вимоги надати виборче право жінкам. Жіночий соціальний і політичний союз, більш відомий як суфражистський, був заснований у 1903 році. Тоді жінки домоглися права голосу в трьох країнах: ПАСШ (у двох штатах), Австралії та Новій Зеландії. Кампанія жінок за право голосу набувала з 1905 до 1906 року дедалі радикальніших форм: жінки перекривали вулиці, приковували себе до огорож, навіть влаштовували безлад. Внаслідок таких дій чимало суфражисток опинилося в тюрмах. Хвиля боротьби жінок за свої виборчі права дійшла до країн Європи, а також і до Російської Імперії. Виборче право для населення Російської Імперії було відсутнім на місцевому рівні до 1864 року, а на загальнодержавному – до 1905 року. Тому, коли в провідних країнах світу суфражизм був уже закономірно поширеним явищем, у Росії жінки разом із чоловіками прагнули отримати політичні права. Авторитетна російська дослідниця прав жінок П.Н. Аріян вважала, що головною відмінністю феміністського руху в Російській Імперії від західного було те, що він не відокремлювався від чоловіків у цілому і, окрім того, – був ініційований саме чоловіками. Під час підготовки до перших виборів до Державної Думи Росії член Особливої Наради графа Дмитра Сольського «Щодо розробки додаткових до виборів до Державної Думи правил» член цієї Наради Олексій Ігнатьєв (колишній генерал-губернатор Київської губернії) за пропозицією свого брата, відомого дипломата та державного діяча Миколи Ігнатієва, запропонував розглянути питання щодо надання жінкам права обирати членів Державної Думи. Але у «Височайшому Маніфесті імператора і самодержця Всеросійського, Царя Польського, Великого Князя Фінляндського і пр., і пр., і пр.» Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 року, в якому було обіцяно наділити правом голосу всіх громадян Російської Імперії, тема виборчого права для жінок не була визначеною, але надії залишалися. Разом з тим, у прийнятих урядом «Порядку проведення виборів до Державної Думи» зазначалося, що «…забороняється брати участь у виборах: особам жіночої статі; особам, які молодші 25-ти років; військовослужбовцям; поліцейським чинам; особам, які засуджені; особам без громадянства». «Глубокое разочарование наступило 11 декабря 1905 года, когда правительство провозгласило, что в выборах в новую Думу не будут принимать участия лица женского пола». Ще наприкінці лютого 1905 року булла офіційно заснована національна жіноча політична організація – Всеросійський союз рівноправ’я жінок. Вона була створена на базі подібних губернських союзів, жіночих громад Царства Польського та Князівства Фінляндського і налічувала понад 10 тисяч жінок. Враховуючи активність жіночого руху у Фінляндії, Микола ІІ під впливом своєї дружини прийняв рішення щодо дозволу участі жінок князівства у виборах до Сейму. Це був перший крок у запровадженні жіночого ви борчого права не тільки в Росії, а й у Європі. І в березні 1907 року жінки (точніше буде сказати – частина жінок) Російської Імперії отримали право бути виборцями. Про таку можливість жінок щодо права обирати та бути обраними Олена Пчілка та Олександра Коллонтай на з’їзді Харківського товариства взаємодопомоги працюючих жінок в один голос сказали: «Це тільки перша хвиля нашої боротьби за свої права Вже 1907 року була створена Загальноросійська Ліга рівноправ’я жінок, яка проіснувала аж до жовтня 1917-го. А в Сеймі, тобто фінляндському парламенті, почали працювати жінки-депутатки. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи — «за» і «проти». З часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець). Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).

Типи виборчих систем:

- мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

- мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

- пропорційна виборча система (лат. proportіo — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільність сформованого ними уряду.Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої Виборча система в Україні. Президент обирається за системою абсолютної більшості. Якщо ніхто не набирає абсолютної більшості від числа тих, що голосували, призначається другий тур, у який виходять двоє кандидатів, що набрали найбільше голосів. Допускається також можливість, коли у другому турі бере участь лише один кандидат: якщо інший вибув пізніше, ніж за 10 днів до повторного голосування; у цьому випадку для перемоги цей єдиний кандидат має набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, що голосували; якщо йому це не вдається, виборча кампанія починається з початку. Так само, передбачається повторна виборча кампанія, якщо у другому турі обидва кандидати набрали однакову кількість голосів. Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 депутатів України. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно обєднуватися у депутатські групи (фракції) за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 25 депутатів. Депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Депутатські групи, які сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, обєднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку. Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. За такою ж системою і з таким самим прохідним бар'єром обираються половина Верховної Ради Автономної Республіки Крим і половина від кожної з усіх інших місцевих рад, крім селищних і сільських; інша половина кожної з цих рад обирається за мажоритарною системою відносної більшості. Селищні та сільські ради обираються повністю за мажоритарною системою. Міські, селищні та сільські голови обираються за системою відносної більшості: перемагає той, хто набрав найбільше голосів, але за умови, що за нього проголосувало більше виборців, ніж проти всіх. При цьому повторне голосування (тобто другий тур) передбачено лише для випадку однакового числа голосів, поданих за кількох найуспішніших кандидатів. Селищні та сільські ради обираються за мажоритарною системою з одномандатними округами, причому система визначення переможця в окрузі точно така ж, як і для міських, селищних і сільських голів.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США