Порушення ліпідного обміну при цукровому діабеті

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Іншим характерною ознакою цукрового діабету є підвищена концентрація в крові ліпопротеїнів (головним чином ЛОНП), вільних жирних кислот і, головне, кетонових тіл. Це пов'язано з тим, що харчові жири не депонуються в жировій тканині, оскільки сАМР-залежна ліпаза адипоцитів знаходиться в фосфорильованій (активною) формі. Звідси й підвищений вміст вільних жирних кислот у крові. Жирні кислоти поглинаються печінкою, частина їх перетворюється на адипоцитах в Тріацілгліцеріни, які у складі ЛОНП секретуються в кров. Інша частина жирних кислот набирає шлях β-окислення в мітохондріях печінки, і утворений ацетил-СоА використовується для синтезу кетонових тіл.

Ожиріння

У нормі жири складають близько 15 % маси тіла дорослої здорової людини, хоча можливі значні коливання, залежно від віку, статі і консти­туції. При цьому встановлюється стаціонарний динамічний стан (рівнова­га) синтезу жирів і їх окиснення, так що протягом порівняно тривалого часу вміст жиру в організмі зберігається на відносно постійному рівні, хоч відбувається постійне оновлення — за декілька днів жири жирової тка­нини повніспо оновлюються. При тривалому голодуванні і систематич­них інтенсивних фізичних навантаженнях кількість депонованого жиру зменшується. І навпаки, якщо швидкість розпаду постійно менша за швидкість детонування, то настає ожиріння. Найчастіша причина ожи­ріння — надлишкове надходження калорій з їжею чи недостатні енерге­тичні затрати організму внаслідок гіподинамії. Підкреслимо, що незалеж­но від того, які харчові продукти (вуглевод и, жири, білки) будуть над ходи­ти в кількостях, які перевищують енергетичні затрати організму, надлишок калорій іде на сшггез жирів. Різні індивіди значно відрізняються за схиль­ністю д о ожиріння. В експериментах показані різкі індивідуальні відмінності збільшення маси тіла у ліодей при однаковому фізичному навантаженні й одному й тому ж ступені переїдання. Між повними і худими людьми існує, вірогідно, генетично детермінована різниця у ступені поєднання тканин­ного дихання й окислювального фосфорилювання, співвідношенні аероб­ного й анаеробного обмінів, активності транспортних АТФаз, функції щитоподібної залози (швидкості синтезу тирео'ідних гормонів, концент­рації їх у крові, наявності рецепторів до тиреоїдних гормонів у клітинах- мішенях). Значення генетичного фактора в етіології ожиріння людей підтверджене епідеміологічними дослідженнями. Часто ожиріння є на­слідком ендокринних захворювань та уражень головного мозку.

Жирове переродження печінки

Як правило, симптоматика жирового гепатозу відсутня, тож люди не підозрюють про своє захворювання. Оскільки печінка — це «німий» орган, то хвороба проходить без симптомів, а дізнаються про неї при здачі чергового аналізу крові. Цей діагноз не стільки клінічний прояв, скільки зміни в самій структурі печінки. Та все ж людину може турбувати швидка втомлюваність, важкість в правому підребер’ї, дискомфорт. Дехто звертає увагу на те, що пожовтіли очі. Проте ці ознаки є загальними й можуть свідчити і про інші болячки.

Захворювання здебільшого діагностується у жінок 41-60 років. Це пов’язано зі зниженням фізичної активності та зміною гормонального фону. У групі ризику перебувають і хворі з надлишковою вагою тіла та цукровим діабетом.

Посприяти в формуванні хвороби може гіперкалорійна фаст-фудова дієта, стрес, вплив шкідливих чинників зовнішнього середовища, «заїдання» стресових ситуацій, гормональні препарати, оральні контрацептиви, нестероїдні протизапальні препарати, якими ми любимо бавитись, — парацетамол і аспірин. Крім того, провокують недугу й голодування, швидке схуднення. Адже коли організм не годувати, він, реагуючи на це, починає відкладати жир про запас. Якщо ми їмо нормально, а рухаємось мало — надлишки енергії відкладаються по всьому організму, в тому числі й у печінці.

Надзвичайно актуальне питання ранньої діагностики жирового гепатозу печінки. Чим раніше його виявлять, тим більше шансів зберегти печінку здоровою. І для профілактики, і для лікування початкових стадій ми повинні навчити людину правильно їсти й рухатися. Тобто наше перше завдання — сформувати для пацієнтів розумний режим праці та відпочинку. Тож лікування завжди починаємо з дієти й корекції способу життя. Втрутившись у цей процес, можна затримати розвиток хвороби на певній стадії, не давши їй перейти в хронічний гепатит чи цироз. Наступний етап — медикаментозне лікування, об’єм і тривалість якого визначає лікар. Це вимагає індивідуального підходу, оскільки лікувати треба не ізольовану хворобу, а пацієнта в цілому.

Причини і наслідки порушення травлення та всмоктування білків у ШКТ

Неперетравлені білки та АК, які не всмокталися, надходять у тов­стий кишечник, де під впливом ферментів мікрофлори утворюють про­дукти, не характерні для обміну амінокислот в організмі людини і навіть отруйні. Інтенсивність процесу в нормі невелика, але може значно зростати при порушенні діяльності кишечника. Цей процес називається гниттям білків.

Майже нетоксичними продуктами є аміни, кето- і оксикислоти, спир­ти. Зокрема, аміни утворюються при декарбоксилюванні ароматичних амінокислот (фешлеталамін із фенілаланіну, тирамін із тирозину, трип- тамін із триптофану), діамінокислот (кадаверин із лізину, путресцин із орнітину, агмашн із аргініну). У слизовій кишечника аміни піддаються окиснювальному дезамінуванню із звільненням аміаку. Кадаверин, путресцин і агматин переважно утворюються при гнитті трупа (трупні отрути). При розпад сірковмісних амінокислот метіоніну і цистину в ки­шечнику утворюються гази, сірководень (H^S) і метилмеркаптан (CHjSH).

Ферменти мікроорганізмів каталізують також розпад бокових лан­цюгів триптофану і тирозину з утворенням токсичних продуктів — крезолу і фенолу, скатолу й індолу:

Неприємний запах вмісту товстої кишки зумовлений частково скатолом та індолом. Невеликі кількості цих речовин всмоктуються у тов­сту кишку, потрапляють у печінку, де знешкоджуються, перетворюю­чись у нетоксичні водорозчинні сполуки, які виводяться із сечею. Індол і скатол піддаються у печінці гідроксилюванню і наступній кон'югації з сірчаною чи глюкуроновою кислотами. Фенол і крезол відразу знеш­коджуються в реакції кон'югації.

Гіперамоніємії

При захворюваннях печінки здатність організму знешкоджувати ток­сичний аміак шляхом утворення нетоксичної сечовини знижується, в крові зростає вміст аміаку (гіперамоніємія), може розвинутись печінкова кома. Зустрічаються вроджені гіперамоніємії внаслідок генетичного дефекту ферментів циклу утворення сечовини. При дефектах перших двох фер­ментів циклу (карбамоїлфосфатсинтетази і орнітинкарбамоїлтрансфера- зи) у крові зростає концентрація аміаку, а при дефектах інших трьох ферментів — аміаку й проміжних продуктів циклу. Проміжні продукти (цитрулін, аргініносукцинат, аргінін) виводяться із сечею і можуть бути виявлені при аналізі сечі. Активність дефектних ферментів може бути знижена різною мірою, аж до повної відсутності. Відповідно, різними за величиною будуть гіперамоніємія, накопичення проміжних продуктів і зниження вмісту сечовини в сечі. У деяких випад ках може настати смерть протягом перших місяців життя. Якщо дитина виживає, то спостерігаєть­ся відставання у розумовому розвитку. Обмеження споживання білка з їжею в ранньому дитинстві до мінімальної кількості, достатньої для підтрим­ки росту й розвитку, дозволяє зменшити можливість уражень мозку. Діаг­ноз уроджених порушень встановлюють шляхом визначення вмісту аміа­ку і проміжних продуктів орнітинового циклу в крові та сечі, а також шляхом визначення активності ферментів у біогггатах печінки. Іноді три­валі головні болі служать єдиним симптомом, що свідчить про підвищен­ня в крові рівня аміаку, зумовлене дефіцитом ферментів, необхідних для синтезу сечовини, або ураженням печінки.

Фенілкетонурія

Від­сутність фенілаланінгідроксилази в печінці призводить до розвитку фе- нілкетонурії. Приблизно одна людина із 80 серед європейців є носієм рецесивного гена фенілаланінгідроксилази. У гетерозиготному стані хво­роба не розвивається, оскільки синтез активного ферменту забезпе­чується нормальним геном. У гомозигот (1 із 10000 новонароджених) внаслідок блоку перетворення фенілаланіну у тирозин в організмі нако­пичується фенілаланін (у десятки разів більше норми). У цих умовах стає вираженим другорядний шлях метаболізму фенілаланіну, який у нормі мало використовується (рис. 10.11). У результаті трансамінування із фенілаланіну утворюється фенілпіровиноградна кислота, а із неї — фенілмолочна і фенілоцтова. Але ці сполуки не здатні далі розпадатись, накопичуються у тканинах і крові, а потім виводяться із сечею. Надли­шок фенілаланіну і фенілпірувату в організмі порушує нормальний роз виток мозку дитини і служить причиною розумової відсталості. Є дані про гальмування фенілпіруватом активності піруватдегідрогенази у кліти­нах мозку. Якщо в перші тижні після народження виявити фенілкетон- урію і перевести дитину на дієту з дуже низьким вмістом фенілаланіну, то можна уникнути порушення розумового розвитку. Зазначимо, що при фенілкетонурії тирозин є незамінною амінокислотою.

Алкаптонурія

Спадкове порушення алкаптонурія розвивається внаслідок гене­тичного дефекту гомогентизат-діоксигенази, четвертого ферменту шля­ху катаболізму фенілаланіну. При цьому стані з сечею виво­диться велика кількість гомогентазинової кислоти. На повітрі така сеча темніє внаслідок окиснення гомогентизату киснем повітря з утворенням чорного пігменту. При тривалій алкаптонурії може стати помітним за­барвлення у синій колір хрящів та інших сполучнотканинних структур (охроноз). У літніх людей це явище супроводжується характерними ура­женнями великих судин і хребта.

Компоненти шлункового соку

Безбарвна, сильно кисла (pH 1—1,5 у людей), злегка опалесцентна рідина. Шлунковий сік на 99,4% містить воду (Н2О), в якій розчинені основні компоненти — ферменти, соляна кислота і лукоїди.

Основним неорганічним компонентом шлункового соку є соляна кислота у вільному та зв'язаному з протеїнами стані. Також до складу входять хлориди, фосфати, сульфати, карбонати натрію, калію, кальцію та ін.

Серед органічних сполук — білки, муцин (слиз), лізоцим, ферменти (ензими) пепсин і ренін, продукти метаболізму.

Соляна кислота активує ферменти, полегшує розщеплювання білків, викликаючи їх денатурацію і набухання, обумовлює бактерицидні властивості шлункового соку (перешкоджає розвитку в шлунку гнильних процесів), стимулює виділення гормонів кишечника. За деяких порушеннях функції шлунку вміст у шлунковому соку соляної кислоти може підвищуватися або зменшуватися аж до її повної відсутності (т.з. ахилія). Слиз, до складу якого входять мукопротеїди, захищає стінки шлунку від механічних і хімічних подразників. У шлунковому соку міститься «внутрішній чинник» (чинник Касла), який сприяє всмоктуванню вітаміну B12.

Хвороба Хартнупа

Незамінна амінокислота. Розпад триптофану здійснюється в основ­ному двома шляхами. Основний шлях — від триптофану до ацешл-КоА — є найбільш складним у катаболізмі всіх амінокислот, він включає 13 стадій. Із проміжного продукту цього шляху в організмі людини синтезується мононуклеотид нікотинової кислоти (вітаміну РР) і далі НАД⁺. Завдяки цьому надходження триптофану з їжею в достатній кількості забезпечує половину потреби організму у вітаміні PP. Вважають, що 60 мг триптофа­ну у раціоні еквівалентні 1 мг нікотинової кислоти.

На іншому шляху триптофан зазнає гідроксилювання в 5-окси-триптофан, із якого в результаті декарбоксилювання утворюється 5-окси- триптамін, або серотонін:

При спадковій хворобі Хартнупа порушуються всмоктування у кишечнику і реабсорбція у нирках триптофану, а також групи інших нейтральних амінокислот. Через великі втрати триптофану з сечею ви­никає нестача нікотинової кислоти (пелагроподібні ураження), пору­шення розумового розвитку.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?