Наукове пізнання: специфіка форми та методи.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 18 из 31Следующая ⇒

Наука в сучасному світі посідає одна із центральних місць і являє собою важливу сферу людської діяльності основна роль якої концентрується на отриманні і теоретичній систематизації об’єктивних знань про дійсність. Це найвища форма пізнання, роль якої в житті людини і людства безперервно зростає. Одночасно з цим наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку людини, природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів повсякденного досвіду. Для опису цих об

’єктів, незвичайних з точки зору здорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а для безпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні приклади тощо), які дають змогу виявити можливий їх стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука формує специфічні способи обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких уже доведена.

Що ж до наукового пізнання, то воно являє собою такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого отримується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Наукове пізнання завжди носить цілеспрямований, ціле покладаючий характер і потребує розробки і використання досконалих інструментаріїв пізнання – форм, методів, засобів, принципів.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. еmpeiria – досвід) – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або прикладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання прикладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання (грец. – розгляд, дослідження) – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачати майбутнє.

Важливим є те, що свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виведення одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання – способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяють на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування – на емпіричні і теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах. Для формування більш чіткого уявлення про специфіку їх використання приводимо наступну таблицю.

Наукове пізнання

Всі відмічені в таблиці форми і методи наукового пізнання виконують визначальну роль в рамках основних етапів наукового дослідження:

а) при постановці задач і попередньому аналізі інформації, умов і методів вирішення задач;

б) при формуванні і аналізі вихідних гіпотез;

в) при проведенні експериментів та фіксації вихідних даних фактів, аналізі узагальнення, інтерпретації отриманих результатів;

г) при перевірці вихідних гіпотез на основі отриманих результатів і формулюванні законів;

д) в ході пояснення та формуванні наукового передбачення.

За своїм змістом ці методи емпіричного наукового пізнання являють собою:

Опис являє собою найпростіший фактоіснуючий метод, результатом якого є знання про окремі сторони, ознаки, відношення предметів та явищ. Результати опису використовують при систематизації, класифікації, упорядкуванні матеріалу.

Спостереження – цілеспрямоване навмисне сприйняття досліджуваного об’єкту в природних умовах з ціллю накопичення первинної інформації про його характеристики в статичному та динамічному станах;

Експеримент – це метод дослідження, за допомогою якого об’єкт або відтворюється штучно, або ставиться в певні умови, що відповідають цілям дослідження.

З числа приведених вище в таблиці методів теоретичного наукового пізнання важливу роль відіграють наступні з них:

Метод сходження від абстрактного до конкретного – метод побудови теорії через синтез абстракції, внаслідок чого дійсність відтворюється системою і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Математичний метод (формалізації) – метод переведення результатів пізнання в точні положення і твердження за допомогою засобів математики і математичної логіки. Метод формалізації дозволяє виявити логічні зв'язки і відношення, він точно фіксує правила, які гарантують отримання достовірних знань із вихідних положень даної теорії.

Аксіоматичний метод – визначає специфіку побудови наукової теорії, при якій в основу теорії покладаються певні очевидні вихідні положення (аксіоми, постулати), з яких всі решта тверджень даної теорії повинні виводитися суто логічним шляхом, через доведення.

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких відбувається як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загально логічними і подані всередині вищенаведеної таблиці.

Дедуктивний метод надає можливість виведення похідних знань з вихідних основних законів і гіпотез. Таким чином з його допомогою виявляються зв’язок теоретичного рівня знань з емпіричним рівнем, а отже і з експериментом, спостереженням, практикою.

Індуктивний метод пізнання дозволяє здійснити перехід від емпіричного рівня до теоретичного. На практиці, в науковому спостереженні й експерименті нагромаджується велика кількість фактів, що відносяться до різних сфер природи й суспільного життя. Індуктивний метод якраз і являє собою сукупність правил, що дозволяють переходити від окремих фактів до теоретичних знань про закони, які лежать в основі цих фактів і утворюють їх сутність.

І хоч за своїми напрямками дедуктивний й індуктивний наукові методи протилежні, вони утворюють внутрішню глибоку діалектичну єдність, забезпечуючи швидкий розвиток всієї системи наукового пізнання.

Метод аналізу реалізується на основі розкладення системи (цілого) на підсистеми (частини) й елементи і поетапного їх вивчення.

Метод синтезу в своїй основі має об’єднання за певними правилами попередньо відформованих знань таким чином щоб вони найбільш точно, вірно відображали властивості, характеристики, відношення й зв'язки між підсистемами й елементами об’єкту, який вивчається.

Оскільки в процесі наукового пізнання ми маємо справу і з формами пізнавальної діяльності звернемо увагу на внутрішній зміст і специфіку деяких з них:

Наукова проблема є усвідомленням суперечностей, що виникли між старою теорією і новими науковими фактами, які не вдається пояснити за допомогою старих теоретичних фактів. Коли наукова проблема поставлена, починається науковий пошук, тобто організація наукового дослідження. Найважливіша роль в вирішенні наукової проблеми належить гіпотезі.

Гіпотеза – це ідея, що містить обґрунтоване припущення про існування Закону, який пояснює суть нових фактів. Гіпотеза формується вченими з метою гаданого пояснення наукових фактів, що привели до постановки наукової проблеми. Гіпотеза повинна бути такою що перевіряється та підтверджується практикою. Неможливість такої перевірки робить гіпотезу науково неспроможною. Гіпотеза, всесторонньо перевірена і підтверджена практикою, стає теорією.

Теорія – це логічно обґрунтована, перевірена на практиці система знань про певний клас явищ, про суть і дію законів буття даного класу явищ.

Зрозуміло, що потяг людини до знань, розширення її граничних уявлень про світ, вдосконалення інструментаріїв пізнання обумовлює можливість формування більш досконалої і об’ємної системи знань, що в майбутньому позитивно позначиться як на процесі подальшого пізнання так і на інших сторонах буття і діяльності самої Людини.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры