Людство як єдиний суб’єкт світової історії – порожня абстракція.

В основу “філософії майбутнього”, яка має створити образ світу як історії, О. Шпенґлер покладає протиставлення світу історії та світу природи. Центром його філософії є ідея долі. Це поняття означає у філософії життя не лише песимістично–романтичну покірливість фатумові, але, завдяки Ніцше, волю до майбутнього, приреченість до виконання місії, призначеної країні, народові, расі чи окремій людині. Доля – це неминучість, її не можна пізнати розумом. Але її можна любити, з гордим усвідомленням власного призначення йти їй назустріч. Коментуючи ніцшівське “ amor fati ” – любов до приреченості, Шпенґлер підкреслює, що життя можна знищити, але в ньому нічого не можна змінити.

Цей незмінний порядок життя виявляється у поділі на нижчу та вищу форми життя – “етику хижаків” та “етику травоїдних тварин”. Доля людей–“травоїдних” – бути приниженими, маленькими та боязкими, доля людей–“хижаків” – влада, перемога, гордість, ненависть. Це стосується не лише окремих індивідів, а й цілих народів. Для “сильних” доля – матінка, для “слабких” – недобра мачуха.

Кожна культура має свою ідею долі, власну “душу”. Оскільки “душі” культур не мають внутрішніх зв’язків, людина одної культури ніколи не зможе зрозуміти людину іншої культури.

Історія є “образ відомої душі”, “результат одноразового дійсного переживання”. Тому в ній нема законів, які поширюються на всі об’єкти, а є ідеї, які символічно розкриваються у явищах. У кожній “душі” – як окремої людини, так і народу – живе невситиме прагнення повністю себе реалізувати. Це прагнення спонукує до творчості, до творення специфічної реальності, яка в символічній формі утверджує незбагненний зміст цієї “душі”. Світ культури – це сукупність усіх форм самовираження “душі” народу. “Закінчений світ є випромінення, є перемога душі над чужими силами… Існує стільки ж світів, скільки людей та культур”.

Щось “остаточно розпалося” в житті європейської культури – про це свідчать пошуки “природної” релігії, повстання проти культу та догматів християнства, протиставлення “природного” права історичному, створення “стилів” у мистецтві замість свободи творчості, прагнення замінити державу “соціальним устроєм”. Життя фаустівської людини відривається від своїх природних коренів, переміщується у великі міста, перенасичується технікою. Почуття витіснюються інтелектом, інстинкт – розумом. Руйнується органічний порядок, настає час панування маси. Маса – це “кочовики світової історії”, “кінець, цілковите ніщо”. Небезпека стала такою неминучою та руйнівною, що необхідно з абсолютною ясністю усвідомити реальний стан справ, і не існує можливості мудрого відступу, нема альтернативи загибелі західної культури. “Оптимізм – боягузтво”. Фаустівська людина має хоробро пройти до кінця приречений їй шлях. “Терплячо чекати на безнадійному посту без надії, без спасіння – такий обов’язок”. Дата загибелі фаустівської душі, яку називає О. Шпенґлер, – 2000 рік.