Механізм держави: визначення, складові елементи.

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 28 из 34Следующая ⇒

49. Види правових норм.

Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. Норми права пділяються: 1) за функціональною спрямованістю: регулятивні – встановлюють права та обов’язки суб’єктів; правоохоронні – регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами. 2) за предметом правового регулювання (за галузями права): норми державного, адміністративного, цівільного та інших галузей права. Галузеві норми поділяються на: матеріальні – встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів; процесуальні – регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на: 1) Відправні – мають найбільш загальний характер і поділяються на а) норми-начала (положення, що закріплюють підвалини суспільного та державного устрою), б) норми-принципи (закріплюють принципи права), в) визначально-установчі норми (визначають цілі, завдання окремих галузей права), г) норми-дефініції (містять визначення правових категорій та понять). 2) Норми-правила поведінки – безпосередньо регулюють суспільні відносини.

З точки зору характерів приписів: зобов’язуючі (закріплюють обов’язки), забороняючі (містять заборону), уповноважуючі (наділяють певними правами).

За формою закріплення поведінки суб’єктів: категоричні, диспозитивні (допускають доповнення), рекомендаційні (варіанти бажаної поведінки), заохочувальні.

50. Поняття і зміст законності.

Законність – це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів, усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Суть законності полягає в реальності права, в тому, що всі без винятку суб’єкти суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання приписів законів і інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов’язки і повною мірою використовують свої права.

51. Д в політ системі сус-ва.У політ сист Д займає провідне місце. Врна 1)володіє суверенною владою 2)виступає офіц представником народу 3)забезп і захищ права своїх громадян 4)має спец апарат. Діє задопом примусу і переконання

52. Правове регулювання – це здійснюваний державою за допом всіх юрид засобів владний вплив на сусп відносини з метою їх упорякування, закріплення, охорони і розвитку

Предмет п-го регулюв – найважливіші для держави, об’єднань людей і конкр осіб сусп відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юрид регулюв і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками

53. Вимоги застосування норм права – юрид правила (умови), зо допом яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права. Правозастосовчий орган керується такими вимогами: 1) Законності (при вирішенні справи базується на конкретній нормі права чи на сукупності норм; діє в рамках своєї компетенції; завжди застосовує правові норми коли виникають обставини передбачені нормою) 2) Обгрунтованості (виявляє всі факти, що мають відношення до справи; ретельно і неупереджено вивчає факти, признає їх достовірними; відкидає всі сумнівні факти і факти, що не відносяться до справи) 3) Доцільності (в рамках змісту норми вибирає рішення, що найбільш повно і правильно відображає зміст закону; при одноманітному і неуклінному виконанні юрид приписів діє ініціативно, розумно розподіляє сили і засоби; враховує індивідуольні особливості справи) 4) Справедливості (безпристрасно підходить до вивчення обставин справи, осіб що беруть в ній участь та до заключного рішення; приймає рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, з моральними переконаннями особистими і суспільства вцілому)

103. Кодифікація– це спосіб систесатизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов’язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному норм акті (галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження:кодекс, статут,закон, положення)

55. Методи п-го регулюв: 1) дозволу-надання права на здійс-ня певних дій 2) зобов’язування-це юр закріплена необх певної поведінки в тих чи ін умовах, обставинах 3) заборона-юр необх утримуватись від певної поведінки.

Типи п-го регулюв: 1) Загальний дозвіл-дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом 2) Загальна заборона-заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом

56. Підстави звільнення від юр відпов:амністія, помилування, зак строків давн, дієве розкаяння, примир з потерп та відкодув шкоди, зміна обставин в результ яких діяння перест бути сусп небезп, особа перест бути сусп небезп або розкаялась

57. Форми держави: поняття і структурні елементи. (Надо сказать, что куча всяких учёніх ещё с давних времён пітались дать класификацию форм гос-ва, и по єтому до сих пор осталось куча версий...). В давні часи найвідомішою класифікацією була та, яку да Арістотель. Він поділив форми відповідно до двох ознак: 1).кількість тих, хто править (одна, декілька, багато); 2).у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління. Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здіцйснюється тільки тих, хто править). Правильними формами у нього були: монархія, аристократія і політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія. Значит так, после Аристократі біл такой Монтеск’є, який під формою держави розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади.Такі в нього були форми: 1).республіка – доброчесність і рівність; 2). Монархія (основа влади – честь); 3). Деспотія – основа влади – страх. (Все, що Монткск’є вважав формами державами тепер називається політичний режим ;))). Ця категоря (ФД) є однією з найважливіших і ємніших понять державознавства. Вона констатує сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний феномен. ФД – поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Всі її елементи (да, кстати, елементи – форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзак.актах. ФД відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

58. Право в системі соціальних норм. Види соціальних норм.Порівняння норм права з іншими соціальними нормами. Норми права(НП) і норми моралі(НМ): 1). НП – виникають через формування їх Д органами, в первісному суспільстві не існували ;НМ – існують у б-я суспільстві, в тому числі до виникнення Д; 2). НП – встановлюються або санкціон-ся відповідними Д органами від імені Д, виражають їїх волю; НМ – утверджуються поступово, відображають волю всього сусп-ва або певних верств населення. 3). НП – встановлюються у спец.визначених формах (закон, указ..); НМ – існують у свідомості людей і формального визначення не мають. 4). НП – набувають чинності, змінюються і скасовуються офіційно в точно визнач.порядку і часі; НМ – складаються, поширюються і відмирають повільно впродовж довгого часу. 5). НП – утворюють єдину погоджену систему велінь і є загальнообов’язковим; НМ – не мають єдності, погодженості велінь і формальної загальнооб-ті. 6). НП – забезп-ся заходами Д примусу; НМ – забезпеч-ся позаД засобами: звичкою, внутр. Мотивами, гром. Впливом і т.ін. 7). НП – містять детальну регламентацію поведінки суб’єктів, формулююьб їх конкретні П і О; НМ – вступають як загальні правила поведінки суб-в, що сформульовані у вигляді принципів, ідей тощо... Норми П и звичаї – те жд саме, окрім 7).пункту – там те ж саме.

59. Правомірна пов-ка хар-ся соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юрид наслідками. Основними ознаками правом поведінки є її адекватність і правомірність.

правом пов-ка поділ на види: 1) в аспекті юр фактів (юр вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозамінюючі, правоприпиняючі діяння) 2) у плані реалізації норм права (на дотримання, виконання, використання і правозастосування) 3) як зміст правовідносин (здійснення суб’єктивних прав, обов’язків, законних інтересів суб’єктів) 4) за зовнішньою формою виразу (дії і бездіяльність) 5) за способом детермінації (на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовнішніх обставин) 6) за способом формування в текстах правових документів (прямо, чи безпосередньо передбачену правовими нормами) 7) за характеристиками суб’єктів (індивідуальна і колективна, посадова, професійна та ін)

60. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

 61. Механізм, основні елементи та стадії правового регулювання

Як уже зазначалось, правове регулювання — це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридич­них засобів, через систему яких і забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямах, визначених нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів суспільних відносин приводиться у від­повідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин.

З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це комплексне явище, складовими елементами якого є:

1. Норми права є основою механізму правового регулю­вання. Адже саме з юридичних норм, їх змісту почи­нається правовий вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно враховують закономірності суспільних відно­син, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних правових норм.

2. Правові відносини, тобто суспільні відносини, які від­буваються у межах, визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні відносини, надає їм юри­дичної форми, його учасники стають суб'єктами права, які взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель по­ведінки суб'єктів набуває свого реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обов'язків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рам­ками правових відносин. Така ситуація виникає, наприк^ лад, при додержанні суб'єктом приписів права, що містять у собі певні заборони.

3. Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися як у межах певних право­відносин (купівля-продаж, даріння тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить). Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового

регулювання суспільних відносин. Такими чинниками є:

а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура.

62. Правопорушення — це суспільне шкідливий, про­типравний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідаль­ність; б) необхідною ознакою суб'єктивноі сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і ба­жає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необереж­ності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (са­мовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) елективна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопо­рушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий ре­зультат правопорушення; г) овєкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем су­спільне» небезпеки — на злочини і провини; б) належ­ністю норм права, які порушуються, до відповідних галу­зей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.); в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопору­шення поділяються на злочини і провини. Злочинами ви­знаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на су­спільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочи­ни, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до провини — цивільної, адмі­ністративної, дисциплінарної. Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законо­давстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи. Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по" рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються норма­ми адміністративного, фінансового, аграрного та інших га­лузей права.

Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчин­ки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяль­ності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

63.Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

64.Законність безпосередньо пов'язана з правопорядком. Ці поняття дуже близькі і їх часто ототожнюють. Любий порядок взагалі зводиться до певної системи відносин. Тому правопорядок — це не що інше, як система право­відносин, які встановлені в результаті реалізації норм позив­ного права, права створеного державою. Їх відмінність полягає в тому, що законність — це режим або процес дотримання і виконання діючого законодавства, а правопорядок — це уже результат дії, реалізації самого процесу законності. Тому логічно правопорядок включає в свій зміст режим (процес) законності і її результат — систе­му правовідносин, які склались в результаті реалізації норм права. Правопорядок більш широке поняття. Воно включає систему правових демократичних законів, функціональні права і обов'язкі (правовий статус) державних органів, органі­зацій і громадян, процес (режим) точного і неухильного дотримання і виконання діючих нормативно-правових актів (права) і систему правовідносин, які склались в результаті такої реалізації.

Громадський порядок виник в період первісно-обшинного ладу. Правопорядок же виник значно пізніше, з появою держави і законодавства. З відмиранням держави відповідно не буде існувати правопорядку. Громадський же порядок, заснований на реалізації соціальних норм, залишатиметься поки буде існувати суспільство. Правопорядок — це не необхідна або можлива поведінка чи діяльність, яка закріплена в правових нормах, не абст­рактні права і обов'язки, а фактична реалізація людьми суб'єктивних прав і обов'язків. Саме поведінка людей, яка пов'язана з дією права, утворює правопорядок. Таким чи­ном, правопорядок — це результат дії права і умов його реалізації. Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їх застосування. Чим менше здійснюється в суспільстві правопорушень, тим міцніший правопорядок. Правопорядок складається із реалізації не тільки принципу законності, але і всіх інших принципів правової держави і громадянського суспільства.

Правопорядок — це система правовідносин, яка складаєть­ся в результаті реалізації режиму законності, правових прин­ципів, системи права і законодавства всіма суб'єктами суспі­льних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві. Соціальна цінність і роль правопорядку полягає в тому, що: 1) він виражає і закріплює структуру управління народним господарством; 2) в ньому поєднується планова дисципліна державних підприємств і автономна самостійність приватних

підприємств; 3) виражає і закріплює систему політичних та інших со­ціальних відносин; 4) в ньому відображаються всі форми власності — загаль­нодержавна, комунальна, колективна і приватна; 5) він закріплює політичну, економічну та ідеологічну ба­гатоманітність; 6) забезпечує розвиток кооперативних, приватних підприємств, змішаних підприємств і організацій; 7) гарантує і закріплює систему юридичних прав і обо­в'язків громадян; 8) забезпечує громадянський мир, злагоду, спокій в Ук­раїні та створює умови для гідного життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспільства; 9) створює умови для подолання економічної, соціальної та конституційної кризи.

65. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор­мативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлен­ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі­нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро­кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови;

керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

66. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

67.Процес правового регулювання — це досить складне і довготривале явище. Він має декілька стадій: 1. Правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій проходить розробка юридичних норм як загальнообов'язко­вих правил поведінки. 2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних суб'єктів. 3. Реалізація (фактичне викори­стання) суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Крім цього, в процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка виявляється у виданні державно-владного акта, що за­безпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

3. Місце і роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання суспільних відносин

Характер зв'язків держави і механізму правового регу­лювання обумовлений нерозривним зв'язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здій­снює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і пра­воохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання суспільних відносин.

У функціонуванні механізму правового регулювання особливу роль відіграє правозастосовча діяльність держав­них органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків наявності самої норми права не­достатньо, і виникає потреба у виданні відповідними дер­жавними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Зав­дання правозастосовчої діяльності — продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотвор-чістю, за допомогою норм права. Як допоміжний інстру­мент тут виступає індивідуальна регламентація, що здій­снюється за допомогою актів застосування права і знахо­дить свій вираз в уточненні правового положення суб'єктів у реальному правовому відношенні. Отже, правозастосовча

діяльність держави неначе доповнює процес правового ре­гулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обов'язків суб'єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів.

Так, конституційною нормою закріплено право громадян України на житло. Але для здійснення цього права не­обхідне видання державними органами індивідуальних актів, що засвідчують факт наявності підстав для отриман­ня житла (рішення про взяття на квартирний облік) і засвідчення права на отримання саме цього житла (видача ордера на квартиру).

69. Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід повністю ототожнювати з поняттям "політичний ре­жим", хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має більш широке значення і характери­зує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям "державний режим", але й можли­вості та форми діяльності усіх елементів політичної систе­ми — політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян. З цих позицій розрізняють демократичний і антидемокра­тичний державні режими. Демократичний державний режим — це стан політич­ного життя, за якого державна влада здійснюється на ос­нові принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав лю­дини і т. ін. У реальності можуть .виявлятись різновиди демократичного державного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний.

В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно обмежуються, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи. Різновидами антидемократичних державних режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський.

У більшості сучасних країн твердо встановились ті чи інші різновиди демократичних державних режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в небагатьох країнах, переважно Близького Сходу, Афри­ки, зберігаються різні модифікації антидемократичних дер­жавних режимів. В Україні відбуваються процеси переходу до демократичного державного режиму, основи якого знай­шли своє закріплення у новій Конституції України.

70.Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже вів досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права. Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права, тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

71. Сам термін «законність» виник в період буржуазних рево­люцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, ад­міністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до забо­рони виходити за його межі. Принцип «що не заборонено законом, те дозволено» став реалізовуватись і в нас в останні роки так званої перебудови, але його реалізація також привела до негативних наслідків, тому що більшість громадян зрозуміли його як принцип — роби, що хочеш і що можеш. Правові закони — це демократичні закони, в яких вира­жаються потреби і інтереси всіх суб'єктів суспільних відно­син. В таких законах повинні бути оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. 2) Другою вимогою законності є відповідність підзакон-них нормативних актів законам і Конституції. 3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов'язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об'єднань, їх правового статусу. 4) Законність — це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Це процес реалізації пра­вових норм на підставі автономного, імперативного, дозво­ляючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан пра­вовідносин суспільства.

Таким чином, законність — це особливий режим або процес діяльності держави і інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог: 1) наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів; 2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обо­в'язків) всіх учасників правовідносин; 3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і гро­мадянами.

72. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету. Найваж­ливішими юридичними ознаками унітарної держави вважа­ють такі:

1) до складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

2) вона має єдину систему державних органів; 3) в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства; 4) в ній існує єдине громадянство; 5) у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. У сучасному світі більшість держав — унітарні.

Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація.

Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є: 1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів; 2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її суб'єктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її суб'єктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

73.Нормативно-правовий акт являється основною формою права в Україні. Всі нормативно-правові акти за юридич­ною силою поділяються на Закони і підзаконні акти. Вони створюють систему писаного права в Україні, і їх надзви­чайно багато.

Основними нормативно-правовими актами є закони.За­кон — це нормативно-правовии акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради України) або всього народу (під час проведення референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтере­си більшості населення і має найвищу або вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. В зарубіжних країнах закони приймаються Парламентом, Кон­гресом, Сеймом, Національними Зборами, Верховною Ра­дою тощо.

Всі закони поділяються на три великі групи залежно від їх юридичної сили, за значенням і місцем в системі законо­давства:

1) конституційні закони або основні: Конституція (Основ­ний закон) України, Закон «Про громадянство», Закон «Про Президента України», Конституційний Договір між Верхов­ною Радою України і Президентом від 10.06.1995 р.. Закони про вибори тощо;

2) звичайні або поточні закони, які регулюють інші важ­ливі суспільні відносини. Наприклад, закон «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.;

3) надзвичайні закони, які приймаються в необхідних ви­падках, передбачених Конституцією. Україна поки що та­ких законів не має.

За суб'єктами видання закони поділяються:

1) закони, які прийняті Верховною Радою України;

2) закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, шо не регламентовані законами України і не суперечать Кон­ституції і законам України;

3) закони Автономної Республіки Крим (діють тільки на території Криму).

106. Поняття та основні ознаки праврвідносин. Пвідносини – специфічні сусп.відносини, учасники яких виступають як носії П і О, закріплених нормами П. Види Пвідносин: 1. В залежності від кіль-ті суб-в – прості і складні. 2. За предметом П регул-ня – конституційні, трудові, цивільні, адміністративні... 3. Від дії часу – довго- та короткотривалі. 4. За методом П рег-ня – договірні та керувльні (імперативні чи диспозитивні). 5. За змістом поведінки зоб-ної сторони – пасивні та активні. 6. Залежно від функц. Призначення – регулятивні, охоронні.. . Склад Пвідносин: * зміст Пвідносин; * суб-ти Пвідн-н; * об’єкти Пвідн-н.

75. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є:

1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її суб'єктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її суб'єктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

76.Джерела, форми права та їх класифікація

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри­дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле­виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри­дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви­чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк­тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офі­ційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юри-дизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти). Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма­тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетент­них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо. Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.

77.Акти тлумачення права та їх співвідношення з норм.-пр. актами та актами застосування права.За всіх цих різновидів заг. офіц. тлум-ння оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлум-ння .Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до норм. акта, норми якого тлум-ться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються. Прийняття суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній або письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта. Правозастосовний акт — індивідуально-конкр., державно-владний припис, винесений відпов. органом унаслідок вирішення юрид. справи. Елементи: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів держ. управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).Норм.-прав.акт— рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.Норм.-пр. акти поділяють на закони й підзаконні норм.-пр. акти.

Механізм дєржави(МД) - це система всіх держ. орг-цій, які зд-ють ії завдання і реалізують ф-ції. 3 цієї точки зору соц. призначення держави зд-ться її механізмом, який складається з органів держави, держ. підприємств і держ. установ, які є різно-видом державних організацій. Частина держ. Орг-цій (саме органи держави) наділяється владними повноваженнями, за допомогою яких зд-ться управління в сусп-ві з метою реалізації завдань і ф-цій держави. Ця частина відображається окремим спец- поняттям- апарат держави .Держ. під-ва і установи - це орг-ції, що під керівництвом держ. органів (апарату держави) практично зд-ють ф-ції держави у сфері виробн. діяльності, безпосередньо пов’язаної із створенням матер. цінностей (держ. під-ва), чи діяльності, пов’язаної зі створ. нематер. цінностей (державні установи). Про держ. під-ва і установи як складові частини системи держ. орг-цій слід сказати, що вони являють собою організ. державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від держ. апарату, зміст діяльності під-в полягає у створенні матер. цінностей, задоволенні сусп. інтересів, зд-нні інших економічних ф-цій. Для держ. установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.Слід мати на увазі, що державні підприємства і установи не можуть вважатися держ. органами, вони не є носіями державної влади. Вони відрізняються від держ.органів тільки їм властивою організ. структурою, характером повноважень. До того ж адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські ф-ції виключно в сфері своєї діяльності, у рамках даного під-ва чи установи.Держ.і під-ва і установи як різновид держ. орг-цій не можна ототожнювати з органами держави, в той же час їх не можна й протиставляти, тому що держ. апарат в процесі зд-ння держ. керівництва, забезп. практичну реаліз. Ф-цій держави саме завдяки діяльності під-в і установ, якими він керує. Під-ва– самос. Госп. статутний суб’єкт, який має самос. баланс та права ю.о. для зд-ння виробн., наук.-дослід.ї і комерц. діяльності. Відпов. до форм власності, встан. 3"Про власність", до механізму держави в Україні повністю відносяться лише держ. під-ва, які діють на основі загальнодержавної власності. Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.Тлум-ння механізму держави як системи всіх держ. орг-цій, що зд-ють не тільки управління сусп. справами, але і забезпечують життєдіяльність всього сусп-ва, переносить акцент з політичного характеру діяльності держави на її соц. спрямованість, де політика є важливим, але не єдиним аспектом цієї діяльності. Такий підхід до визначення держави закріплений у Конституції України, де в статті 1 сказано, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих обсягах, що не можуть бути вирішені громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного розвитку.

79.Нормативно-правовий акт являється основною формою права в Україні. Всі нормативно-правові акти за юридич­ною силою поділяються на Закони і підзаконні акти. Вони створюють систему писаного права в Україні, і їх надзви­чайно багато.

Підзаконні нормативно-правові акти — це такі акти, які прийняті компетентними державними органами чи уповнова­женими державою іншими суб'єктами на підставі закону, відпо­відно до закону і в порядку його виконання.

Підзаконних нормативно-правових актів надзвичайно ба­гато, але їх можна класифікувати на п'ять великих груп:

1) акти державних органів України (Укази Президента, Декрети, Постанови Кабінету Міністрів, Постанови Верхов­ної Ради України і її Президії, інструкції і накази міністерств, адміністрації області, району, підприємств);

2) акти колишнього Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР з питань, що не врегульовані, і не суперечать законам України;

3) акти Автономної Республіки Крим;

4) міжнародні договори, укладені і ратифіковані Вер­ховною Радою України згідно із Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р.;

5) інші підзаконні нормативні акти: — акти Всеукраїнського і місцевих (локальних) референ­думів;

— рішення окремих громадських об'єднань, уповноваже­них державою (делеговане законодавство);

— рішення трудових колективів (зборів і рад трудового колективу); — протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо ними припиняється дія таких актів. Всі ці акти повинні мати певні реквізити: хто видав, дата видання, назва акту, підпис уповноваженої особи, печатка.

80.Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система' відображення правової дійсності у по­глядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, пра­восвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему правових норм, пра­вовідносини, законодавство, правову поведінку, і насам­кінець, правову систему в цілому. Правосвідомість не тіль­ки відображує у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямо­вує суб'єктів права на певні зміни в правовому середо­вищі, прогнозує і моделює їх. Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економічних, політичних, духовних і т. ін.), що відображуються також і в інших формах суспільної свідомості. Тому правосвідомість актив­но взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елемен­тів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (нау­кове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокре­ма, концепцію поділу влад, визнання пріоритету загально­людських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього пра­ва, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природ­них прав людини тощо. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відо­мих і значущих державно-правових теорій минулого і су­часності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. Тому правова ідеологія відображує глибинні, суттєві моменти характери­стики державно-правових явищ.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на ос­нові емпіричного, безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Ви­никнення й існування правової психології пов'язане з вла­стивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них пра­вові явища. Тому правова психологія виялясться в почут­тях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизовано. В структурі правової психології слід виділити: 1) стаді (пра­вові звичаї, традиції, звички) і динамічні (настрої, почут­тя, переживання) складові; 2) пізнавальні (правові емпі­ричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емо­ції", почуття, настрої) складові; 3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб'єк­тів права, її напрямок, характер. Поведінкові елементи утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують раціональні і емоційні компоненти, є однією із складових частин правової поведінки. Поведінкові елементи пра­восвідомості безпосередньо виступають об'єктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку людей можна через їх правосвідомість, формування відпо­відних мотивів і правових установок.

Функції правосвідомості — це головні напрямки її впли­ву на правові явища, правову систему в цілому.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману