Українська держава в міжнародних відносинах

↑

Стр 1 из 48Следующая ⇒

Тарас Чухліб

ГЕТЬМАНИ і МОНАРХИ

Українська держава в міжнародних відносинах

1648–1714 рр.

Від автора

Сім років тому в одній із бібліотек Львова довелося натрапити на одну із книг відомого польського історика Людвіка Кубалі. Грунтовне знання ним революційної доби Хмельниччини, що базувалося на опрацюванні багатющого джерельного матеріалу, підштовхнуло до ознайомлення із значним доробком непересічного вченого. Велике зацікавлення викликало цитування автором влучного висловлювання одного з провідних урядовців Речі Посполитої 50-х — 60-х років XVII ст. Анджея Потоцького. Той, оцінюючи дипломатію гетьманського уряду Івана Виговського, в листі до польського короля Яна II Казимира зазначав, що бунтівливі українці не хочуть бути «...ні під Вашою Королівською Милістю, а ні під царем (російським — Т. Ч.); сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царі — Вашою Королівською Милістю»^[1].¹ Саме ці слова річпосполитського політика та інтелектуала й стали поштовхом до довгих роздумів над сутністю взаємовідносин гетьманів (як самопроголошених володарів нової України) і тогочасних європейських й азіатських монархів — австрійських імператорів і турецьких султанів, польських і шведських королів, московських царів і кримських ханів, та, зрештою, спричинили до написання цієї книги.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися — на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим з тих, які кожного дня мають задавати собі більшість свідомих своєї ролі представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала і провідників ранньомодерної національної держави з такою незвичною і войовничою назвою «Військо Запорозьке» більш ніж три століття тому — у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Усвідомлення місця і ролі Українського гетьманату (а саме таку історіографічну назву^[2] пропонуємо вживати щодо козацької держави названого вище періоду насамперед для того, щоб відрізняти її від Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст.), в його взаємовідносинах з сусідніми країнами Європи дає можливість осмислити не лише події далекої історії, але й сьогоденні проблеми становлення Української держави як складової частини світової цивілізації.

Метою нашого дослідження стало висвітлення процесу міжнародного утвердження Українського гетьманату, що розкривається через призму тогочасної специфіки відносин між різними державами Центрально-Східної, Південно-Східної (до яких політично належали Османська імперія і Кримський ханат) й Північної Європи й був персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набував модерного політико-правового змісту. Адже з історичної точки зору міждержавно-правові взаємини ранньомодерної доби уособлювалися, головним чином, через династичні зв’язки та сюзеренно-васальні відносини між володарями окремих країн. Вони характеризувалися боротьбою між монархічними правителями та регіональною знаттю, яка намагалася не допустити поступового обмеження власних privilegia et libertates на користь абсолютистської влади².

Окремо слід наголосити на тому, що автор прагнув дослідити не лише політичні проблеми історії, але й звернутися до її антропологічного змісту через розкриття різних мотивацій та ідей, які рухали творцями зовнішньої політики козацької України. Хронологічні межі висвітлених у книзі подій і явищ обмежуються часовим проміжком кінця 1640-х — початку 1710-х років, що характеризується як цілісний період національної минувшини.

У 2001 р. побачили світ «Нариси з історії дипломатії України», де сучасні історики В. Смолій та В. Степанков на широкому міжнародному тлі дослідили основні напрямки дипломатії та зовнішньої політики гетьманських урядів³. Разом з тим, оцінку процесам міжнародного утвердження Українського гетьманату, починаючи від XIX ст., давало багато вчених, серед яких, зокрема, проблеми залежності козацької держави від європейських та азіатських володарів висвітлювали М. Костомаров, М. Грушевський, Ф. Уманець, М. Кордуба, В. Дубровський, A. Яковлів, Л. Окиншевич, Д. Дорошенко, М. Петровський, І. Крип’якевич, О. Пріцак, З. Когут, О. Субтельний та інші історики.

Окрім вищеназваних, над багатьма питаннями зовнішньої політики та міжнародного становища гетьманату в різний час працювали такі науковці, як Д. Бантиш-Каменський, В. Антонович, В. Липинський, О. Терлецький, С. Томашівський, С. Рудницький, Д. Олянчин, Б. Крупницький, В. Гарасимчук, М. Андрусяк, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, М. Марченко, І. Бутич, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, Д. Наливайко, Л. Винар, Л. Мельник, Я. Дашкевич, В. Сергійчук, Ю. Мицик, B. Щербак, Ф. Сисин, О. Гуржій, П. Сас, С. Плохій, С. Величенко, C. Леп’явко, Я. Федорук, В. Брехуненко, О. Галенко, В. Горобець, В. Станіславський. Саме їм та іншим вченим, які не ввійшли до цього переліку, щиро завдячуємо використанням окремих ідей, певного теоретичного й фактологічного матеріалу^[3].

Науковим доробком більшості з названих достойників ми керувалися і з методологічної точки зору. Разом з тим, підтримуючи теорію впливу «рівнозначних» факторів (духовного, антропологічного, політичного, соціального, економічного, географічного, біологічного, геополітичного та інш.) на загальноісторичний поступ і звертаючись до висвітлення саме політичної історії, автор намагався вивчити всю сукупність багато-чисельних чинників, що позначалися на ній у досліджуваний період. При цьому відсилаємо зацікавленого читача до спостережень відомого французького вченого Жоржа Дюбі, який наприкінці минулого століття відзначав, що європейська історична наука, починаючи вже з 70-х років XX ст., поступово повертається до висвітлення саме політичної історії. Це стало реакцією на знищення сюжету в працях сучасних послідовників М. Блока та Л. Февра. «Відмова від події зруйнувала хронологію, історична плоть була позбавлена скелету. Постійне розширення поля дослідження, природньо, спричинило його подрібнення і в кінцевому випадку надання переваги вивченню мікросюжета, історичного анекдота»⁴, — зауважував Ж. Дюбі, констатуючи, що великі серйозні проблеми разом з Подією і видатною Особистістю знову зайняли своє попереднє місце в історії, а в історичній проблематиці на перший план вийшли питання, пов’язані з вивченням Влади та її сутності.

Поряд з дослідженням складних механізмів зовнішньої політики владних інституцій козацької України, творцями яких виступали ті чи інші історичні особистості, хотілося б також (наслідуючи приклад видатного російського історика Бориса Поршнева, який так вдало «возз’єднав Європу» з історією своєї країни)⁵ спробувати бодай трохи наблизити, або ж «вписати» вітчизняну минувшину до загальносвітових процесів ранньомодерного часу.

У результаті багаторічної пошукової роботи в книзі репрезентовано опрацьований автором великий масив матеріалу, що зберігається у фондах архівосховищ України, Польщі та Росії. Серед них — Центральний державний історичний архів України у Києві, Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Архів Інституту історії України НАН України, Львівський обласний державний архів, Архів головний актів давніх у Варшаві, Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки Польщі, Відділ рукописів Варшавського університету, Відділ рукописів Ягелонського університету в Кракові, Російський державний архів давніх актів у Москві, Відділ рукописів Державної наукової бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі та інш. У зв’язку з об’єктивною неможливістю дослідницької праці в архівосховищах Туреччини і Швеції, використано наративні джерела численних вітчизняних і зарубіжних археографічних збірників, що також допомогло розкриттю тогочасної міжнародної ситуації.

Усвідомлюємо, що тема, яка висвітлюється у книзі, є, по суті, невичерпною для довготривалих і різнобічних досліджень, а тому наші студії не можуть бути позбавлені критичних зауважень. Сподіваємося також на те, що дана праця не буде марною й слугуватиме певним підгрунтям для наступних наукових пошуків.

* * *

Написання цієї монографії стало можливим завдяки стипендіям і грантам:

— Канадського інституту українських студій ім П. Яцика Альбертського університету в Едмонтоні (Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research of the Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta);

— Каси підтримки науки ім. Юзефа Мяновського у Польщі (Kasa im. Józefa Mianowskiego, Fundacja Popierania Nauki);

— Центру досліджень античної традиції у Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Europie Środkowo-Wschodniej);

— Міжнародної академії наук у м. Москві, Російська Федерація (Международной акдемии наук в г. Москва, Российская Федерация);

— Державного комітету у справах науки і технологій України;

— Відкритого акціонерного товариства «Мотор-Січ»,

а також сприянню — Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві й особисто доктора габілітованого Терези Хинчевської-Геннель; Інституту історії Варшавського університету й особисто доктора Хєроніма Гралі. Велику подяку складаю Міжнародній громадській організації «Українське козацтво» й особисто її керівникові — доктору історичних наук Івану Біласу, а також колективамНауково-дослідного інституту Козацтва та Відділу історії України середніх віків Інституту історії України Національної Академії наук України.

Науковими консультаціями та цінними порадами щиро завдячую Валерію Смолію, Валерію Степанкову, Валентині Крижанівській, Олександру Гуржію, Віталію Щербаку, Петру Cacy, Сергію Леп’явку, Віктору Брехуненку, Віктору Горобцю, Валентині Матях, Андрію Гурбику, Ярославу Федоруку, В’ячеславу Станіславському, Олексію Струкевичу та Наталії Старченко.

Особлива вдячність любій і дорогій родині — мамі Вірі Федорівні, дружині Оксані, дітям Настуні, Олексі й Максиму, а також сестрі Тані за моральну (й не тільки!) підтримку, довге терпіння і, що найголовніше, розуміння моєї нелегкої праці.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности