Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку".

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5

Оксана Забужко

Казка про калинову сопілку

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам’ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, - на трохи зависокому як для дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць недобір. Тільки мати вперто казала - молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик - то на долю, а недобір - тим він і недобір, що наводить на лихі сни, і в той бік ліпше думок не пускати, тим більше, що з часом значне місце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недівоцький розгін чола, присталий хіба якому лаврському ченцеві, і ніхто вже, хоч би й хтів, не потрапив би дібрати, куди саме скеровано місячні роги, - тільки змиваючи дівчинці голову можна було налапати виступаючий під пальцями пружок, на якому поріст виганявсь особливо буйний, чорний як смола і жорсткий як дріт, ще й такий соромітно кучерявий, мов, прости Боже, не на голові, а на грішному тілі, де ще дитині й не засівалося, і часами материнські пальці на тім пружкові на мить затерпали - під голкою згадки, як нишком хрестилася й відпльовувалася на вид місячного знаку баба пупорізка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слід відомо чийого кігтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська віра! - і тільки перегодом злагідніла, впевнившись, що дитя, нівроку, в добру пору мовивши, вдалося спокійне, некрикливе, якими зроду ж планитуваті не бувають, а про підмінчат, котрих чортиці навзамін людських дітей до колисок підкидають, іно баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою гріх!), то й казати годі - ті взагалі цілий час верещать мов попечені, так що знак вочевидь потребував іншого витлумачення, - як усі правдиві, не од людей післані знаки, хоч наяву, хоч у сні, він промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котрої простому чоловікові зась, і коли щось такого неждано негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору - або бігти по розум до ворожки (та тільки ж чужим розумом незгурт розживешся, і чи раз бувало, що надміру цікаві собі такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися…), - або ж, або, звісна річ, молитися Богу й чекати, покіль та сила, що була тобі про себе по свойому прозвістила, зволить нарешті оприявнитися сама. От мати й чекала - плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовляті на лобі, - за всім тим твердла в ній повільна, необорна, уже мовби аж і власною силою наладована певність, наче обрано її дитину на приділ незвичайний, про який людським дітям і не мріяти - хіба вислухати з казок, переказуваних споконвіку від баби до внуки.

Зимовими вечорами, коли в комині навпереміну вило й схлипувало, мов закликало молитися за всіх подорожан, заскочених хвищею просто неба, а вздовж темних шибок раз по раз тривожно шурхотіли вниз зі стріхи, ніби чиясь хода, обважнілі пластовні сипкого снігу, і кожен у хаті, здригаючись, обертавсь на той звук, несвідомо наслухаючи, чи не стукає щось до дверей, - мати, вмостивши донину голову собі на колінах, перебирала всі ті, знані їй казки, одну по одній, на голос, - перекладаючи гребенем ніжні, як шовк, русяві косенята сто раз на один бік, сто раз - на другий, говорила про дівчину золотоволоску, яку князенко підгледів у березі, коли купалася, а потім посватав, про Ганну панну, яка тричі приїздила на королівський бенкет - спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй із розкритої верби на в городі, і як дивувалося все зацне панство й посполиті, нетямлячись, чи то царівна, чи королівна, чи зоря ясна в палатах засіяла, - за тою мовою зачісуючи доню так гладенько - так тісно заплітаючи їй коси в дрібушки, аж голівка починала вилискуватись проти вогню з печі, мов новенький полив’яний глечик, та хоч би скільки слинила пальці, пригладжуючи неслухняного чу пера, він однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого ні вистригти (ще густіший ростиме!), ні зарівняти - ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усі бачать, не без гордости міркувала собі мати, і може, за цією то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, - і дівчинка навчалась високо підсмикувати підборіддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна панна!), і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається, - окрім хіба найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч не хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в житті не вчини, не втечеш кривого суду: ніхто бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, і це й є той первородний гріх, який усі ми на собі волічемо від праотця Адама, - тож коли дівчинку з місяцем на лобі питали на вулиці сусіди: «Ти чия така пишна?» - то, далебі, не на те, аби почути простосерде дітвацьке: «Мами Марїї», - відповідь, по правді, теж незвичайну й неподобну, так пристало б відказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймні хоч козачка, чиї діти бозна відколи батька на очі не бачили, а не мужня жона за таким, як і всі, гречкосієм, котрий прецінь не дядьком же тій чудній дитині доводиться, що воно його й не згадає, - тільки коли яка надто вже до скоцька допитацька молодичка й далі солодко сокотала, з неприхованою втіхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твій де? - то мала відтинала: «Вдома», - бликнувши спідлоба вишневими очиськами так, що бесідниці відбивало всяку будь охоту напучувати далі, як би слід було, - адже ж на те й заводилася ціла та балачка, аби дати дитині знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що - негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покіль іще мале, бо потім пізно буде, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю, ну та Господь із ним, зрештою, людоньки, кожен із нас має свої діти, свої клопоти, тож живіть собі як самі здорові знаєте, тільки не кажіть потім, що вас не попереджали…

Розуміється, якби десь узявся хтось охочий оповісти раз усім отим кумасям, яка печія точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят рючу, навіть і сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспівчувати, і навіть щиро, а відтак і до дитини либонь що поодм’якали б, - ну але де б той хтось узявся, Марія носила свої все ще гарні вуста зашпиляними, від чого вони потроху тоншали, а в хаті й коло хати в неї завжди був лад - не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася - з досади, чисто з серця і ні з чого більш, просто, отак як стояла, впалила була свому батькові межи очі, коли свати обтрушували в сінях перший сніг, - зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долівку, під збуджений гук голосів, новопідкуті чоловічі чоботи, і на звук цієі особливої, ох як же пам’ятної їй шамотні цим разом пекучо стисло всередині, та так уже довіку й не розтискало, бо, замість сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навідлі ляснуло: «Що, й за цього не віддасте?» - це вона вперше до нього обізвалася звідтоді, як тим, минулим сватам, жданим і обмареним, слуханим під звук не мертвий, а живий - гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звір наш та пішов у двір ваш, а з двору в хату, та й сів у кімнату», - старий сказав, помовчавши, що - люди вони нетутешні, йдуть здалеку, то, може, вип’ють по чарці? - і тут вона справді закричала звіром, чиїсь руки (що потім виявилися її власними) затулили їй рота, і світ довкола неї і в ній обвалився, як крокви в обнятому пожежею домі, і з того пожарища тільки ось це, запечене й затяте, й могло заціліти - що, й за цього не віддасте? - сліпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним єдиним («дурна ти, дівко, за таким паливодою весь вік би сльозами вмивалася, колись іще дякувать будеш, як до розуму дійдеш», - а в ній, навсупір усім тим намовам, водно дзвеніло розпачливо з пісні, бо своїх слів не було вже: «ой піду я не берегом - лугом, та зустрінусь з не судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потім і зійшлись іще тайкома, а назавтра по тому він щез із села, подався десь галасвіта, назавжди вистудивши за собою простір, - «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», - дурна ти, дівко, ой дурна…), - якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, - як мискою об долівку, розіб’ється - чорт із ним, заціліє - забирайте собі, бо мені вже однаково, - старий здвигнув плечима, як усі чоловіки, не надто добираючи мови жіноцького герцю, де панують якісь відмінні, хитро заплутані, не продерешся, способи важити життям, так що ліпше зразу пустити такий виклик повз вуха: «Хочеш за цього, то йди», - «І піду!» - відрубала Марія: дороги назад не було, була тільки на безбач, наперед себе гоняча хіть за всяку ціну довести батькові, яку кривду він їй заподіяв - от щоб знав, крутилося в голові відлунням власного, уже впалого, уже не вернеш слова, - і так судилося Василеві стати заручником у грі, про яку, сердега, не мав і гадки, а первістці їхній, Ганніпанні (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на правду були охрестили), диву дивному з місяцем на лобі, зростати - маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко наше, й батько лиш тоді важить, коли мати на те дозволить, мати ж ростила не просто собі доцю, а - в другім коліні, наче скарб родинний, потай громаджену призбирувану, й відтак розбуялу вже далеко понад засяг уяви, хіть заплати - ніби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чесній купецькій угоді, із через верх відшкодованим чиншем. Батько Марїїн помер невдовзі по тому, як вона вперше обродилася, але часами приходив до неї в снах - чомусь сердитий і червоний з лиця, як опир, і щоразу вона поривалася щось йому випімнути, щось таки довести, щоб знав, докінчити ту розмову, якої, на добрий лад, так між ними тоді й не відбулося, але щоразу щось їй перешкоджало, - дід зникав, а вона лишалася спати далі з відчуттям, ніби має в устах вкладений перстень і не може їх розтулити, боячись, що ковтнеться чи випаде.

І так вийшло само собою, що друга з черги дочка - ніби Марїї на роду було написано приводити самих дівчат, ніби янгол зліва чи справа недремно пильнував над їхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марїїн батько міг би повернутися до неї вже на стало, не заспиш, - друга, мізиночка Оленка, вже ніяким світилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, і плаксунка, відай, через те ж таки, - поганенька дитина, думалося часами Марїї з жалем трохи матірнім, а трохи, хай Бог простить, і враженої гордині, надто як порівнювала її до старшої, котра ледь не з колиски показувала на красуню, і такою й зробилася вельми хутко, - та друга дочка була вже татова - все’дно що кинута Василеві на відчіпного. Він і панькався з нею понад міру, гейби з хлопцем, якби такого мав, - навіть і в поле брав із собою, сам набиваючи їй куклу жованим хлібом, ніби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши від роду їй недодане, і Марію, варт було тій, скажімо, пацнути малу по невчасно простягненій до страви руці, обтинав з місця становчо, аж вона справді на мить нишкла: «Не займай дитини, хай розвивається!» - нездужаючи, Оленка заводила серед ночі жалібний нявкіт, не вимогливий, як звичайно в дітей, коли ім щось дошкуляє, а по дорослому нескінченно тужно квильний, як осіння сльота, від чого Марію достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвітню правду про її життя, в якій вона й собі самій би повік не призналася, - а не заціпить тобі вже раз, чумо бенерська! - тоді вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського діла, виносив надвір, де й приколихував, поки в хаті знов западало в сон, - одного разу старша обудилася на його голос під вікном: сидячи з Оленкою на призьбі, батько співав - стишеним, але чистим, і якимсь по чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомий парубок звіряв поночі гаю зелен розмаю, бо не мав кому іншому, свою журу: любив дівчину півтора року, поки не дізнались вороги збоку, - в хаті стояв угрітий, масний сопух, стояла тьма, тільки де де пробликувало між віконниць тонке місячне лезо, зрідка постогнувала крізь сон у подушки Марія, а під вікном сповідався самотній голос - як покутня душа: дівчинка лежала заціпенівши, ніби підслухала про батька щось соромітне, від чого брав до сліз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась і росла й якась інша, жорстокіша ураза - той голос звертався не до неї , той, уже наче й не батьків, такий недосяжний у своєму високому чоловічому смутку голос взагалі не знав, що вона є на світі, і якби вона не була замала для розуміння того, що відчувала, то могла б тоді з місця сказати собі в духові, заплющивши очі: хочу бути тою дівчиною з пісні - хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!… Натомість - тим більше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, - вона вранці ж таки, із якогось геть то ледацюго приводу, відлупцювала Оленку, - мала люто ревіла, розвезькуючи шмарклі по щоках, Ганнуся дістала від роздратованої цим видовиськом матері добрячої, хоч, може, й не конче щирої хлости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим відчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося - вона й сама до пуття не знала.

Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне нап’яття. Щойно зіп’явшись на нозі, Оленка вже укмітила, як легко їй довести сестру до знавісніння, і взяла це собі за звичку, як інші діти, бува, настиряться бавитися сірниками: чирк - і кинув, чирк - і кинув, - щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, підлізала старшій попідруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, - звісно, невеличку, собі під стать: чи скубнути кужілку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цілій світлиці, а чи просто, на забаву, і це було таки найлюбіше, вмоститися в неї в ногах і, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губі, бринь, бринь, бринь! - і знов, вичекавши хвильку, - а не перестанеш ти, доки я тобі на шкурі не заграла! - бринь, бринь, бринь! - та одчепись, причепо! - бринь, бринь, бринь, бринь! - та що ж це за лиха година, і з цим ото розпачливим криком старша нарешті кидалася на молодшу, котра мов тільки для годиться пробувала втікати, та й як би могла втекти, ще ж і бігати гаразд не навчилася, - і гамселила її вже не на жарт, не міряючи сили, з цілою злістю, що таким робом від разу до разу наростала, піднімаючись і спухаючи, як тісто в діжі, загрожуючи переллятися через край, і в рішучу мить таки заливаючи все в очу - темною, несамовитою хвилею, ось тобі, ось тобі, ось! - головою об долівку, тепле, піддатливе тільце, що утробно здригається чи під ударами, чи вже зсередини, під поштовхами плачу, і так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не відрине, і не побачиш себе збоку - голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долілиць ридаючим дівчам, ну не дурепа ж із мене?… Не будеш більше? - питала непевно, аби лиш якось більш менш гідно покласти тому край, - а з підлоги гучно, і де береться стільки голосу в такому вузликові, суремило, захлинаючись: бу у уду!… - і назавтра все починалося спочатку. І ні материні прочуханки, ні вічно подзьобані на решето, від стояння навколішки в просі, коліна, ні навіть батьківський пасок, єдине, що направду допікало, - нестак болем, як наругою: зміючка Оленка діставала яблуко, а її з рішучим, страхітливим сопінням перекидали через коліно, задираючи спідничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батькові, яку гірку кривду він учиняє, вона з місця заходилася надсадним вереском - і так ледь не до блювоти (потому не без зловтіхи ловлячи, крізь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчі, мов і він себе питав, шпурляючи паска долі: ну не дурень із мене?…), - ніщо, ніщо не було для Ганнусі таким тяжко гнітючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг із малою зміючкою баби яги внучкою («не смій мені дражнити дитини!» - кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору - вганяючи її, більшу й розумнішу («та будь же ти розумніша!» - гнівалася мати…), в сліпу й темну хвилю несамовладности, і так щоразу домагаючись, щоб її бито, а відтак, перегодом, бито Ганнусю, і потім, у хвилини просвітління, та думала собі, з тою прозірливістю, яку часом дає думкам розпука, що насправді єдине, чого Оленка домагається, - то побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, - тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти (великою, грізно шиплячою гускою - о довгій змїїній шиї, о чорній, у гидких заїдах, пащеці, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледіти й зуби, такі дрібонькі, як у щуки…), - от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася - досхочу. І знай гладшала.

Коментар

Повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору.Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про калинову сопілку".

Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни.

Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.

Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом.

Експозиція.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка.

Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії.

Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна - панна заздрила Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жорстокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати - про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала - посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".

Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку терезів".

Кульмінація.

Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли порушене у творі питання має розв'язатися.

Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація.

Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка.

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по - безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору.

Тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

Ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні моральних цінностей.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману