Стилі старої української літературної мови в кінці XVII століття. Причини звуження її функцій у XVIII столітті.

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Слов’яноруська мова досить часто ототожнюється зі староукраїнською. Насправді це різні системи, хоч у XVI—XVII ст. староукраїнська мова нерідко називалася просто руською, простою руською або й слов'яноруською.

Обидві літературні мови — і староукраїнська і слов'яноруська, — як і інші східнослов'янські, південно- і до певної міри західнослов'янські, — були тісно пов'язані зі старослов'янською мовою, але на різних етапах по-різному. Старослов'янська мова — це, як відомо, староболгарська з похо­дження мова, що розвинулася під візантійським впливом і прийшла на Русь разом із християнством, виконувала тут роль писемної мови, будучи при цьому репрезентантом культури й освіти.

Якийсь час старослов'янська (вона ж церковнослов'янська, бо саме такі функції виконувала від свого запровадження) була спільним знаряд­дям творення культури південних, східних, а частково й західних слов'ян.

Староукраїнська літературна мова виявляє себе в XIV ст. структурно як продовження літературної мови Київської Русі — ділового різновиду старослов'янської мови з його орієнтацією на місцеві слова й форми. Справжнім зна­ряддям розвитку формованої української нації стає староукраїнська літе­ратурна мова, яка має коріння в українсько-білоруській, але значно роз­ширює свої функціональні межі і в зв'язку з цим набагато активніше ви­користовує для свого збагачення народне джерело й виражальні можли­вості сусідніх слов'янських, насамперед польської, старогрецької й латин­ської мов. При цьому творці староукраїнської літературної мови звертаються і до церковнослов'янського літературного джерела, що містить зразки метафоризації при творенні абстрактної лексики.

Староукраїнська літературна мова XIV—XVI ст., як і багато інших літературних мов, виростає на базі зниженого стилю мови діло­вих документів, у ній закономірно розвиваються високі стилі: художній, полемічний, конфесійний, проповідницький, а згодом — історіографіч­ний. Удосконалюється й сам офіційно-діловий стиль. Незважаючи на чі­тку послідовність у розміщенні компонентів юридичного тексту, лексика його складових частіш постійно збагачується народнорозмовною лекси­кою. У цьому полягала істотна відмінність тенденцій розвитку українсь­кої літературної мови від російської: якщо перша послідовно прагнула стати  літературною мовою, використовуючи при цьому церковнослов'янську мову як зразок, але віднаходячи відповідники їй у на­родній мові, то друга постійно дотримувалася церковнослов'янських зраз­ків і формувалася як слов'яноруська, тобто як церковнослов'янська з окремими народними вкрапленнями.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась не тільки староукраїнська, а й церковнослов'янська мова.

І.Галятовський настільки удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови.

Заступлення староукраїнської літературної мови церковнослов'ян­ською починається ще з кінця XVII — поч. XVIII ст. у драмах «Дьйствія на страсти Христовы», «Царство Натуры Людской», «Мудрость предвьч­ная», «Торжество Єстества Человьческаго» та ін.

Староукраїнська літературна мова, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов'янську мову, але поступово поповнилася народними словами, прийняла систему націо­нальної граматики, з давніх-давен ґрунтувалася на народній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, а староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов'яноруську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов'яноруська - штучний витвір, що спи­рався тільки на церковнослов'янську мову.

Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов'янська мова, ук­раїнські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яно-руську, щоб їх розуміли і в Росії.

С. Полоцький вирішив перейти на іншу літературну мову, яка була б зрозумілою московітам.

Ця тенденція своєрідно виявилася згодом у творчості Григорія Сковороди. Оцінюючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературної. Руйнуючи староукраїнську мову й відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літератури, ці штучні мови розчищали місця для творення нової української літературної мови вже ж не на церковнослов’янській, а на народній основі. Та й не скрізь староукраїнська мова була витіснена.  В Західній Україні вона трималася ще й у ХІХ столітті. Не одразу занепала й в Східній Україні. Довгий час трималася в усній і рукописній формі у віршах школярів, нею писалися й виголошувалися колядки, твори духовного й світського змісту, акростихи.

Отже, справа із занепадом старослов’янської мови не така проста. Вона зникла не тому, що була не народною, а у зв’язку з цілим рядом мовних і позамовних факторів: забороною використання її в книгодрукуванні, близькістю до церковнослов’янської, намаганням української громади вбитися в загальний російський процес – усе це підпорядковувало її російській літературній мові, яка творилася не без участі українських діячів.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры