Історичне значення української революції.

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Україна в 1919 –1920 рр.

1. Внутрішня та зовнішня політика Директорії.

2. Проголошення ЗУНР. Її внутрішня та зовнішня політика.

3. Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр.

4. Радянсько-польська війна та її наслідки для України.

5. Причини поразки та історичне значення української революції в 1917-1920 рр.

   І. 14 листопада 1918 р.українські політичні партії сформували опозиційний до Скоропадського уряд — Директорію.

14 грудня 1918р.гетьман Скоропадський зрікся влади.

19 грудня 1918р.Директорія в’їхала до Києва. Це знаменовало початок третього періоду української революції.

Директорія складалася з 5 чоловік: Андрієвський, Винниченко, Макаренко, Петлюра, Швець.

 Органи влади.

Вищий законодавчий орган — Трудовий конгрес, який складався з 528 делегатів (377 від селян, 118 від робітників, 33 від трудової інтелігенції). Уряд називався Рада Міністрів. На місцях влада належала трудовим радам робітників, селян та інтелігенції.

Внутрішня політика:

1. Відновлено УНР, але без влади Центральної Ради.

2. Ліквідація приватної власності на землю та проведення аграрної реформи.

3. Запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції.

4. Встановлення восьмигодинного робочого дня.

5. Дозволена діяльність профспілок і проведення страйків.

6. Відновлено національно-персональну автономію національних меншин в Україні.

Зовнішня політика.

Директорія розширила міжнародні зв’язки УНР. Україну визнали Чехо - Словаччина, Угорщина, Голландія, Італія, Ватикан, але вона не змогла налагодити стосунки з Радянською Росією.

Директорія орієнтувалася на країни Антанти. Але Антанта відмовилася визнати Директорію і розпочала інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомність обіцяла надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

В цей історичний період УНР опинилася в так званому “трикутнику смерті”.

З північного сходу наступали більшовицькі війська, на півдні знаходилися армії Денікіна та війська Антанти. На заході активізувалися поляки.

В середині самої Директорії єдності не було. Існували розбіжності в питаннях зовнішньої і внутрішньої політики на найближчий час. Мало місце суперництво Петлюри і Винниченка.

Реалізація законів Директорії в умовах війни була неможливою. Реальна влада зосереджувалась у виборних атоманів військових загонів, з яких практично складалися збройні сили УНР. Отамани відмовлялися визнавати центральну владу. Це призвело до того, що отаманщина, як “ракова пухлина” руйнувала державний організм УНР.

За часів Директорії відбулася подія великого історичного значення. 22 січня 1919р. відбулося об’єднання (акт злуки) УНР та ЗУНР. Вперше за багато столітть українські землі об’єдналися в єдине державне утворення.

І все таки Директорія не зуміла відстояти незалежність УНР. Вона потерпіла поразку.

Причини поразки Дирикторії:

1. Відсутність єдиної політичної думки, безхкінечні неузгодженості в самій Дирикторії.

2. Невиваженість внутрішньої та зовнішньої політики.

3. Відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини

4. Відсутність в українських селян, в той історичний період, загальнонаціональних інтересів.

Висновок : лідери Директорії не змогли запропонувати програму реформ, яка б влаштувала більшу частину населення України. Вони не врахували помилок Ценральної Ради. Проте і зовнішньополітична обстановка вплинула на поразку Директорії.

   ІІ. В жовтні –листопаді 1918 р. під впливом поразки з Першій світовій війні Австро- Угорська імперія почала розпадатися.

18 жовтня 1918 р.у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили українську Національну Раду.

19 жовтня 1918 р.українська Національна Рада проголосила створення на західних землях України ЗУНР. Президентом став Євген Петрушевич.

1 листопада 1918 р.Львів повністю контролювався українською Національною Радою. В цей час поляки готувалися відновити Річ Посполиту в межах 1772 р., включивши до її складу і східну Галичину.

3 листопада 1918 р.вони захопили вокзал у Львові. Так народна революція переросла у війну за незалежність республіки, за її захист від зазіхань Речі Посполитої.

5 листопада 1918 р.українська Національна Рада видала маніфест, в якому оголошувалося загальне виборче право, рівність громадян, восьмигодинний робочий день, соціальний захист, охорона праці і громадського спокою, проведення аграрної реформи.

9 листопада 1918 р.було сформовано уряд — Тимчасовий Державний Секретаріат на чолі з Костянтином Левицьким.

Внутрішня політика.

13 листопада 1918 р.було проголошено Тимчасовий закон про державну самостійність.

Положення закону:

1. Визначалися кордони держави — територія займала майже 70 тис. км.кв. з населенням 4 млн. чоловік.

2. Визначався державний устрій, прапор і герб.

3. Затверджувалась державність української мови.

Були зроблені кроки до створення жандармерій та української галицької армії. Однак сформувати регулярну велику армію уряд ЗУНР не зміг. Були проведені вибори до законодавчого органу — української Національної Ради.

Для виведення країни з кризи було намічено програму заходів:

1. Монополізація продажу сільськогосподарської продукції.

2. Відновлення роботи залізничного транспорту.

3. Була введена в обіг валюта — гривня і карбованець.

4. Прийнято закон про землю (14 квітня 1919р.). Передбачалася ліквідація великого землеволодіння та передача землі малоземельним і безземельним селянам.

Проте уряд ЗУНР не зміг взяти під контроль нафтовидобувну промисловість, зупинити інфляцію і реалізувати трудове законодавство.

Зовнішня політика.

Зовнішня політика ЗУНР була надзвичайно складною. З перших днів свого існування ЗУНР опинилася в стані війни з Польшею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. А представники Антанти визнали право Польші на окупацію Східної Галичини.

Під натиском польських військ в кінці травня 1919 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, потім до Станіслава і нарешті був змушений піти в напрямку до річки Збруч. Президент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти Збруч і з’єднатися з військами Директорії (16 липня 1919 р.).

Таким чином ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

Висновок:проголошення ЗУНР відкривала широкі можливості для повноцінного національного, державного, економічного і культурного життя українців. Програми керівництва ЗУНР мали демократичний характер, але із-за складної зовнішньополітичної обстановки вони не були реалізовані.

   ІІІ. Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було створено “Радянський Уряд України”. Протягом зими-весни 1919 р. більшовики повторно захопили владу в Україні. Україну було названо Українська Соціалістична Радянська Республіка (з 1937 р. УРСР). Керівником українського уряду був призначений болгарин Християн Рановський.

Радянський уряд України проголосив, що УСРР об’єднується з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації. Уряд було перейменовано в Раду Народних Комісарів України. Крім назви новий уряд не мав нічого українського: державна мова була російська, адміністрація — російська та європейська.

Формально вищим органом влади в Україні був Всеукраїнський з’їзд рад, а між з’їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

Процес радянізації України копіював зразок російський зразок і відразу ж набув антиукраїнського характеру. Більшовики запровадили в Україні у 1919 р. політику “воєнного комунізму”.

Основні положення:

1. Скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном.

2. Запровадження карткової системи на продукти харчування.

3. Введення зрівнялівки в системі оплати праці.

4. Націоналізація промисловості і встановлення державного контролю над виробництвом.

5. Мілітаризація праці — запровадження загальної трудової повинності.

6. Введення продрозкладки на селі. Селянам залишалося зерно на харчування і на сівбу, а надлишки зерна вони повинні були здавати державі за твердими цінами.

7. Заборонялася ринкова торгівля хлібом.

У політичній сфері відбувалося різке обмеження суверенітету України. Керівними політичними і громадянськими організаціями здійснювалося з Москви.

В Україні більшовики застосовували червоний терор який був головним методом здійснення політики комуністів.

Ця політика викликала незадоволення селянства. Розгорнувся антибільшовицький рух. Червона армія розкладалася, вона не могла протистояти військам генерала Денікіна, які

31 серпня 1919р. увійшли в Київ. Метою Денікіна було відновлення єдиної та неподільної Росії і монархічних порядків. Земля поверталася поміщикам, а селян примушували відшкодовувати збитки. Така політика викликала жорстокий опір. Повстанські загони завдавали Денікіну відчутних ударів. Особливо численними були загони Н.Махна.

У жовтні 1919р. Червона армія почала контрнаступ. На початку 1920р. радянську владу в Україні було відновлено в третє. Більшовики перейшли до більш гнучкої тактики, особливо у вирішенні національного питання:

1. Визнавалась самостійність України;

2. Усувалися перешкоди для вільного розвитку української мови та культури;

3. Було припинено створення комун та проведення масової колективізація с/г;

4. Продрозкладка запроваджувалася в суворо обмеженому обсязі.

Але, як з’ясувалося, це був лише тактичний маневр у застосуванні тієї ж „політики воєнного комунізму”. Українська державність мала суто формальний характер. Керівники вищих органів влади призначалися з Москви. Більшість місць в органах влади забезпечувалися за членами КП(б)У. Знищувалася багатопартійна система і встановлювалася одноособова влада РКП(б) - КП(б)У, яка ставала державною партією.           

Широко застосовувалися позаекономічні методи керівництва, загально трудова повинність, створення української трудової армії.

В Україні знову розгортався повстанський рух. Більшовики проводили широкі репресії проти учасників повстань. Для цього в Україні було створено 18 концтаборів.

У підсумку перемогу більшовиків в Україні забезпечила збройна сила Червоної армії яка нараховувала більше 3,5 млн. чол. 

Висновок: політика більшовиків в 1919 – 1920-х р. в Україні була спрямована на зміцнення їхньої влади. Цього вони досягали методами позаекономічному примусу і терору.

   ІV. Наприкінці квітня 1920р. між Польщею і УНР було укладено „Варшавський договір”. Умови:

       1. Польща визнавала Директорію на чолі з Петлюрою як головну раду УНР.

2. Петлюра обіцяв Польщі Сх. Галичину, Зх. Волинь і частину Полісся.

Таким чином, Петлюра жертвував територією ЗУНР, щоб відстоювати в боротьбі з біль шовиками незалежність УНР.

25 квітня 1920р. війська Польщі і УНР розпочали наступ на територію України.

7 травня1920р. поляки увійшли в Київ. Обіцяне Петлюрою повстання проти більшовиків не відбулося, навпаки українці були не задоволені польським режимом.

14 травня 1920р. розпочався контрнаступ Червоної армії, який поляки зупинили аж під Варшавою.

15 серпня 1920р. поляки перейшли в контрнаступ, внаслідок якого Червона армія понесла великі втрати і відступила.

 У жовтні 1920р. Польща підписує перемир'я з радянською Росією.

Умови:

1. Припинення бойових дій .
2. Встановлення миру між Польщею, Україною і Росією.

 Але Директорія не визнавала цього перемир'я, її війська зайняли Вінницю. В цей час в Україні поширювався селянський рух. Проте він був направлений проти продрозкладки, а не на підтримку Директорії. Директорія не зуміла очолити селянський рух, а останній не підтримав її.

21 листопада 1920р. армія УНР відступила за р. Збруч, на територію зайняту поляками. Тут вона була роззброєна та інтернована в польських таборах.

18 березня 1921р. між радянською Росією, радянською Україною і Польщею був підписаний Ризький договір.

Умови:

1. Польща визнавала радянську Україну;
2. Припинялися будь які військові дії;
3. Анульовувався Варшавський договір між Польщею та УНР.
4. Західнобілоруські та західноукраїнські землі відійшли до Польщі.
5. Заборонялося перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Директорія, уряд УНР та всі інші укр. організації втратили право легального існування в Польщі.

Висновок: таким чином, за винятком кількох невдалих партизанських операцій, проведених в Радянській Україні через рік, війна за незалежність України була припинена.

   V.Розрізняють внутрішні та зовнішні причини поразки української революції.

I. Внутрішні причини:

1. Низька національна і політична свідомість народних мас.

2. Нерішучість інтелігенції у питанні про незалежність і схиляння її до автономії чи федералізму.

3. Селянин в масі своїй не підтримував ідею національної незалежності в початковий період революції, а наприкінці громадянської війни, коли багато більш-менш освічених селян стали схилятися на цей бік, найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.

4. Лідери української політичної еліти не мали досвіту державної роботи. Вони сповідували народницьку, а не державну ідею.

5. Занедбаною була роз’яснювальна діяльність керівників революції. Їй протистояла чітка, злагоджена більшовицька пропаганда. І дарма, що жодна з обіцянок більшовиків не була виконана. Вони вийшли переможцями в боротьбі за Україну.

II. Зовнішні причини:

1. Шлях до незалежності України переткнули поляки на Заході та більшовицька Росія на Сході. Проти незалежності України виступали і білогвардійці.
2. Україну не визнавали країни Антанти – переможців в Першій світовій війні. Вони прагнули зберегти „єдину і неподільну” небільшовицьку Росію.

Українці боролися і заплатили за прагнення до незалежності набагато більшим числом життів ніж будь яка інша європейська нація, що в цей період виборола собі незалежність (фіни, поляки, естонці, латиші, литовці). Але поряд з втратами національно – демократична революція і громадянська війна принесли українцям певні здобутки:

1. Національна свідомість, раніше притаманна лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства.
2. В ході революції було набуто великого досвіду будівництва національної держави, а поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями.
3. Змінилося відношення інших держав до суверенітету України. Наприклад: радянська Росія формально сприйняла ідею незалежності радянської України; Польща визнала УНР; більш гнучкою стала позиція щодо цього питання і країн Антанти.
4. Висувалася і реалізовувалася ідея соборності українських земель. Окреслилася територія української держави.
5. Український селянин продемонстрував здатність валити уряди і боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності.

Історичні уроки революції.

1. Необхідна чітка програма побудови національної держави.
2. Необхідне об’єднання всіх національно – патріотичних сил та вміння проводити політику взаємних компромісів і поступок.
3. Необхідна опора на внутрішні сили народу.
4. Необхідно оперативно вирішувати нагальні соціально – економічні проблеми, турбуватися про забезпечення добробуту населення, що сприяє розширенню соціальної бази революції.
5. Необхідна охорона інформаційного простору та рішуче припинення діяльності ворожих політичних партій чи громадянських організацій.
6. Необхідне створення регулярної армії, покликаної захищати національні інтереси.
7. Необхідна наступальна агітаційно-пропагандистська робота.
8. Необхідно забезпечувати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні інтереси України.
9. Необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинутих країн світу.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры