Виникнення та розвиток Української державності.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 4

Хмельницький кооперативний                                                                                                 торговельно-економічний інститут                                                                                                                             

                                          Самостійна робота №1

                                          На тему:Основи теорії

                                держави і права

                                                                                              Студентки групи Ф-911

                                                                                               Мельник Юлії

                                              Хмельницький 2014

                                       №1

Юридична відповідальність — закріплений у законі обов'язок правопорушника зазнати з боку держави певних санкцій за скоєне ним правопорушення.

Юридичний зміст правовідносин — зафіксовані в юридичних нормах, права та обов'язки учасників правовідносин.

Юридичні (спеціальні) гарантії — правові засоби (юридичні норми та інститути), покликані забезпечувати реальність прав та обов'язків особи.

Юридичні особи — організації, підприємства чи установи, що мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав та виконувати обов'язки, бути позивачами й відповідачами в суді, арбітражі.

Юридичні факти — конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують настання юридичних наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення правових відносин.

Юрисдикція — передбачена законом компетенція відповідних державних органів давати правову оцінку фактам, вирішувати правові спори, застосовувати юридичні санкції до правопорушників.

Юридична термінологія — історично сформована сукупність термінів, яка виражає систему правових понять і призначена забезпечувати специфічні потреби спілкування у сфері законодавства, юридичної науки і практики.

Юстиція(лат. .іихіїїіа — справедливість, законність) — сукупність судових установ і Міністерства юстиції та їхня діяльність у здійсненні правосуддя, а також у забезпеченні охорони прав і законних інтересів державних та громадсь­ких організацій і громадян, організації роботи судів, систе­матизації і підготовки пропозицій щодо кодифікації зако­нодавства тощо.

Юридичний акт — офіційний письмовий доку­мент, який зумовлює певні правові наслідки, створює юридичний стан

Ювенальна юстиція— справедливість, правосуддя) — спеціалізована система правосуддя щодо неповнолітніх. Є важливим інститутом системи захисту прав дитини. В її основі — доктрина «parens patriae» (лат., букв. — батько країни, спаситель), згідно з якою д-ва відповідає за неповнолітніх, захищаючи їх від небезпеч. поведінки чи шкідливого оточення.

                                          Зміст

1)10 Юридичних термінів на букву Ю.

2)Охарактеризувати 10 країн за формую держави

3)Виникнення і розвиток української державності

4)Поняття права його функції і джерела

Форма держави — це спосіб (порядок) ор­ганізації здійснення державної влади.

2. Види державного правління

Загальноісторичні види державного правління:

- монархія — вища державна влада здійснюєть­ся однією особою і, зазвичай, передається за спадком;(Конституційна,Абсолютна,Обмежана)

-республіка — вища державна влада здійсню­ється виборним колегіальним органом, який оби­рається населенням (або його частиною) на пев­ний строк.

Типи республік:

— парламентська — верховенство має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії, роль президента в державному управлінні поступається ролі парламенту, а уряд очолює прем'єр-міністр. Уряд залишається при владі, доки має підтримку більшості в парламенті. За її відсутності уряд іде у відставку або голова держави розпускає парламент. До такого типу республік належать ФРН, Італія, Індія та ін.;

— президентська — в руках президента поєднані повноваження глави держави і голови уряду (США, Бразилія, Аргентина тощо);

— президентсько-парламентська — роль президента і парламенту урівноважена (Росія, Україна тощо).

Види форм правління сучасних держав:

- президентська республіка — глава держави (президент) одноособове або з наступним схва­ленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (СІЛА, Аргентина, Мексика, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Швейцарія);

-напівпрезидентська або президентсько-пар­ламентська республіка — глава держави (прези­дент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція);

-парламентська республіка — глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламен­том і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

—парламентська монархія -— глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парла­ментом і лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія);

-дуалістична монархія — глава держави (мо­нарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

Єгипет - президентська республіка

Болгарія - президентська – парламентська

Естонія – парламентська республіка

Об’єднанні Арабські Емірати – монархія

Швеція – конституційна монархія

Україна(Росія) – парламентська – президентська

Англія – парламентська монархія

Саудівська Аравія – Абсолютна монархія

Германія – парламентська республіка

Італія – Парламентська республіка

Финляндія – президентська – парламентська республіка

Польща – парламентська республіка

США – федеративна конституційна республіка

Вітчизняна державність як об’єкт юридичної науки має свою історію, з одного боку, тісно зв’язану із загальною історією суспільства, а з іншого – багату на особливості. Сучасна незалежна Україна, котра постала перед світом у 1991р., є спадкоємицею величезного державницького досвіду, який протягом віків створювався на Україні.

           Зародження державності у східних слов’ян.          В середині ІІ тис. до н.е. сформувалась прослав’янська етнічна спільнота. Місцем проживання цієї спільноти вважають широку територію між Дніпром та Одером. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський Прокопій Кесарійськийсвідчив, що «народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади».

           У IV – V ст. у слов’ян набув сили процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. З’явилися союзи племен, які ще не були державами, але мали окремі ознаки державності. Починаючи з VІІ ст. у літературі вже вживається назва слов’яни. На цей час східні слов’яни остаточно виокремилися із загальнослов’янської спільності. Сформувалися досить стабільні етнополітичні утворення (союзи пленмен, союзи союзів і надсоюзи). Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщеною, Новгородщиною і Приазов’ям. З захоплення новгородським князем Олегом Києва у 882 р. літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі.

           Давньоруська держава – Київська Русь.     Київська Русь – умовна назва першої давньоруської держави, яка у ІХ – ХІІ ст. об’єднувала всіх східних слов’ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря.

           Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин Давня Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовласницького ладу. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). За формою правління – це монархія на чолі з Великим князем. У 998 р. панівною релігією замість поганства стало християнство, що сприяло зміцненню великокняжої влади. В силу об’єктивної історичної закономірності в середині ХІІст. Київська Русь розпалася на окремі феодальні князівства.

           Галицько – Волинське князівство. У середині ХІІ ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку ХІІІ ст. – длизько 50, а у ХІV ст. – близько 250. Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. визначилися нові політичні центри. На території Південно – Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об’єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича 1199 р. За своїм політичним і правовим ладом Галицько-Волинське князівство, як і інші руські князівства період феодальної роздрібленості, принципово не відрізнялося від київської Русі.

           У середині ХІV ст. польські феодали захопили Галицьку землю і частину західної Волині. Під владою Угорщини, а пізніше молдавії та Туреччини, опинилася Північна Буковина.

           Литовсько-Руська держава і Річ Посполита.            Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

           Слід зауважити, що саме в цей період подолання феодальної роздрібленості та утворення централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов’янській основі російської, української та білоруської народностей.

           Литовськи феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населння. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином утворилася могутня Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси і частина росіян.На рубежі ХV і ХVІ ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Основним джерелом права тривалий час була Руська Правда. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави.Протягом ХV – ХVІ ст. українське селянство зазнало повного закріпачення. Лише в містах, що мали право на самоуправління (“магдебурзьке право”), ситуація була дещо кращою.

           Запорозька Січ.                         Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово “козак” тюркського походження й означає “легко озброєний воїн”, “сторожа”, “вільна людина”). В середині ХVІ ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-териториальна політична організація українського козацтва – Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали “козацькою республікою”. Її населяли як козаки-воїни, так і суто мирне населення. У військовому відношенні Запорозька Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на

5 – 10 паланок (слово “паланка” означає “невелика фортеця”). Найвищім органом управління була загальна військова рада, на яку збиралися всі козаки. Демократична політико-правова організація Запорозької Січі справляла значний вплив на сучасників, стала зародком майбутньої української державності.

           Українська державність у роки визвольної війни 1648 – 1654 рр.                 Для виконання державних функцій була пристосована військово-адміністрвтивна організація українського козацтва. Зборівський і Білоцерківський договори України з Річчю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна (військова, генеральна або чорна) рада всього козацького війська; старшинська рада; генеральний уряд на чолі з гетьманом. Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем.

           Україна – Гетьманщина.                     У 1654 р. Україна офіційно звільнилася від влади Речі Посполитої і перейшла “під руку” російського царя. Слід наголосити, що в Україні невдовзі після смерті Хмельницького запалала справжня громадчнська війна, в яку активно втрутилися не тільки Росія, а й Польща та Туреччина. Наприкінці ХVІІІ ст. політична ситуація стабілізувалася, але територія, підвладна українському гетьманові (Гетьманщина), тепер включала лише Лівобережно Україну і Київ з прилеглими землями. Уся територія Гетьманщини була поділена на 10 полків, полки поділялися на сотні, а останні – на курені. Реальна влада була у гетьмана, який зосередив у своїх руках основні політичні, адміністративні, судові та військові керівні функції, він фактично обирався довічно, був військовим диктатором, влада якого перевищувала за обсягом президентську і наближалася до царської. Після створення “Зводу законів Російської імперії” в Україні у 1840 – 1842 рр. було поетапно введено загальноросійське законодавство. На кінець ХVІІІ ст. українські землі перетворилися на провінції двох сусідніх великих імперій: Росії та Австро-Угорщини.

           Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії.  Розділена Україна не мала своєї державності, більш того, зазнавала постійних утисків у національно-культурному відношенні. Проте навіть за цих несприятливих умов було набуто певний позитивний досвід демократичних перетворень. У роки першої російської революції царським маніфестом

17 жовтня 1905 р. було проголошено недоторканість особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок. Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою – Державною Думою. Слід врахувати, що поруч з кожним проголошеним демократичним правом чи свободою встановлювалися численні умови та обмеження, які часом зводили його майже на нівець. Подібні перетворення проходили на українських землях Австро-Угорщини після революції 1848 р. та австро-угорської угоди 1867 р., яка закріпила перетворення імперії в дуалістичну конституційну монархію. Водночас українське населення Австро-Угорщини через відчутну дискримінацію часто не могло скористатися “плодами демократії”.

           Державотвочі пошуки 1917 – 1920 рр.                         Відновити українську державність вдалося тільки після краху російського самодержавства. Першу спробу досягти автономії України зробила Українська Центральна Рада, заснована в березні 1917 р. Після жовтневих подій у Петрограді ІІІ Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем та інші причини привели до того, що український народ все більше схилявся на бік більшовиків. У грудні 1918 р. Директорія, створена з представників українських соціалістичних партій, взяла владу в Києві. Вона проголосила відновлення УНР і всіх її демократичних інститутів. Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими. З крахом Австро-Угорської імперії була спроба заснувати Українську державу і на західних землях. 9 листопада 1918 р. утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з Українською народною радою та її виконавчим органом – Державним секритаріатом. На західноукраїнські землі зазіхала Польща, тому уряду ЗУНР доводилося вести з нею тривалу виснажливу війну. Остаточно зникли надії на збереження української державності на західних землях після Варшавського договору Петлюри з Пілсудським, згідно з яким визнавалася влада Польщі на цій території.

           Радянська Україна.                 У грудні 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Помилкою було б вважати, що після утворення СРСР українська державність припинила своє існування. Наголосимо у зв’язку з цим, що двічі робилися спроби створити українську державу поза межами УРСР, але вони не мали успіху й звелися лише до політичних демонстрацій.

           Проголошення незалежної держави – України.                   Під час глибоких соціальних і політичних зрушень останнього десятирічча посилився потяг усіх народів колишнього Союзу РСР до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийнятто 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

                          №4 Поняття права його функції і джерела

1)Право— це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки (норм), які охороняються силою державного примусу і забезпечують юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабах усієї країни.

Пра́во — це обумовлена ​​природою людини і суспільства система регулювання суспільних відносин, що виражає свободу особистості, та якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу.

2)Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами.:

Регулятивна – полягає у закріпленні в нормах права бажаної поведінки. Вона поділяється на регулятивно – динамічну, яка передбачає, що в нормах права закріплюються бажані моделі поведінки людей та регулятивно – статистичну, яка полягає в тому, що норми права закріплюють ті відносини, що вже фактично склалися.

Охоронна функція - спрямована на припинення і попередження протиправної поведінки.

Політична функція - право є регулятором, організуючим політичну систему суспільства, встановлює правила взаємин між гілками влади та державними організаціями.

Виховна функція - формує політико-правову культуру і політико-правова свідомість, виховує громадян в цілях дотримання закону.

Теоретична функція - виражається в її здатності описувати і пояснювати істотну юридичну практику, правові системи, реальні явища і процеси.

Методологічна функція - надає прямий вплив на процес дослідження шляхів і способів пізнання предмета права.

Загальносоціальні функціївиражають вплив права на суспільство і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціноч­ну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичніподіляють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають спе­цифічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функціяспрямована на закріплення в нор­мах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечен­ня стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, наро­довладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади, правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьо­му полягає одне із завдань правового регулювання. Право насампе­ред юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабіль­ного існування суспільства.

Регулятивно-динамічна функціяспрямована на забезпечення нор­мального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, процесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованого результату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, ви­никнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функ­ція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом офор­млення їхнього руху (динаміки).

Ідеологічна функція - втілена в Марксистської теорії, в якій право розглядалося як суспільне відношення або як правове відношення.

3)Джерела  права – це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.

Джерела (форми) права:

1. Правовий звичай — звичаєве правило поведінки, яке санкціонується та забезпечується державою. Значна роль належала правовим звичаям у рабовласницькому суспільстві, в умовах феодалізму. Так, Закони XII таблиць, “Салічна правда”, “Руська правда” є переважно збірками звичаєвого права. Правовий звичай був дуже поширений в Україні і діяв у сільських місцевостях до XX ст.

2. Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надалі надається формально обов’язковість при розв’язанні всіх аналогічних судових чи адміністративних справ. Ця форма права поширена в США, Великобританії та інших країнах, де діє система загального права.

3. Нормативний договір- об’єктивні формально обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір). Це продукт узгодження, компромісу сторін, який містить правила, обов’язкові для його учасників.

4. Міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які за санкцією держави поширюються на її території.

5. Нормативно-правовий акт – документ державного органу, прийнятий у певному порядку в межах компетенції цього органу. Це основна, а іноді майже єдина форма права в багатьох державах, у тому числі в Україні. Правові акти поділяються на закони і підзаконні акти, які складають систему писаного права.

Джерела права класифікуються:

· по юридичної важливості (закони, підзаконні акти)

· по органах, які приймають нормативний акт (підзаконні, виконавчі)

за формою акта (закон, указ, постанова, рекомендація)

· за схемою дії (загальнофедеральних, республіканські, галузеві, відомчі)

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов