мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Викл. Залюбівська О.Б.

Конспект лекції

Тема: Основні етапи

мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Етап диспозиції.

План.

1. Композиція ораторської промови. Розгорнута композиція Квінтіліана.

2. Вступна частина промови. Функції вступу, структура вступу. Правила - поради.

3. Основна частина. Способи впорядкування матеріалу промови.

4. Закінчення. Його функції та структура . Правила-поради.

Література.

1.Арістотель Риторика.// У кн . Аничные риторики. – М.: МГУ, 1978.

2. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. – М.: Наука, 1991.

3. Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. – К.: Глобус, 1996.

4. Клюев Е.В. Риторика. – М., 1999.

5. Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М., 1997.

6. Сагач Г. Риторика. – К., 2000.

7. Сопер П. Основи искуства речи. – М., 1994.

8. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика. – Ростов н/Д: „МарТ”,2001.

Давні греки вважали, що ніщо безладне, невпорядковане не може бути ні красивим, ні добрим. Заплутаний невпорядкований матеріал сприйматиметься важко і не викличе зацікавлення у слухачів.

Це визначає важливість риторичної диспозиції – другого етапу мисленнєво-мовленнєвої діяльності(ммд), етапу  організації матеріалу, тобто побудови композиції промови.

Композиція (лат. Composition” складання, створення”) – побудова виступу, співвідношення його окремих частин, вадношення кожної окремої частини до виступу як єдиного цілого. Синоніми: побудова, структура. винести на поля

Чому диспозиція є необхідним етапом у процесі ммд? Набір субконцептів (елементів), здобутих у процесі інвенції має, як правило, нелінійну конфігурацію, і слід привести його у відповідність до особливостей мовлення - лінійності та дискретності.

Отже у диспозиції здійснюється важлива операція ммд: елементи інвенції перегруповуються і вибудовуються лінійно. Диспозиція дає можливість відчути промову (повідомлення) як процес.

У розділі диспозиції зібрані конкретні рекомендації стосовно того, як композиційно поділити промову, як зв’язати частини в єдине ціле.

Риторична диспозиція вимагає встановлення чіткого членування промови та забезпечення внутрішнього зв’язку між її частинами. На етапі диспозиції висувається вимога структурованості та цільності промови.

Класичний приклад композиції ораторської промови представляє вчення про розташування Квінтіліана. Восьмичастинна композиція, розроблена цим древньогрецьким ритором, увійшла в усі пізніші риторики і використовується до сьогодні. Представимо її:

Частина 1. Звертання.. Мета - привернути увагу слухачів, викликати в них прихильність до оратора.

Частина 2. Називання теми. Мета - налаштувати слухачів на предмет мовлення, примусити їх згадати, що їм відомо з даного предмета(теми), підготувати слухачів до свідомого заглиблення у предмет мовлення.

Частина 3.Оповідання. Мета – викласти історію предмета (як виникло питання, як склалася справа).

Частина 4. Опис. Мета – описати, якою є справа на момент промови, дати системне уявлення про предмет(стан справ).

Частина 5.Доказ. Мета - викласти аргументи, що обґрунтовують рішення.

Частина 6. Спростування. Мета - викласти аргументи від супротивного.

Частина 7. Відозва (заклик). Мета - звернутися до почуттів слухачів, сформувати емоційне ставлення до справи.

Частина 8. Заключна частина. Мета - зробити короткий огляд усього сказаного та сформулювати висновки щодо обговорюваної справи.

Маємо тут зразок повної (детальної) композиції. Звичайно, не всі частини цієї композиції завжди мають бути представленні в будь-якій промові. Перш за все, така композиція орієнтована на судову промову (загалом, антична риторика орієнтувалась на судовий процес), де така повна композиція є доцільною. В інших випадках, в залежності від жанру, теми, мети промови, особливостей риторичної ситуації певні частини можуть пропускатися. Але у будь-якій промові має простежуватись найпростіша універсальна композиція – тричастинна:

1. Вступ.

2. Основна частина.

3. Закінчення.

Таку композицію називають природною ( порівняйте: народження –життя - смерть, зрушення – рух - зупинка, сніданок – обід - вечеря, низький - середній - високий, початок - розвиток – завершення тощо).

Кожна композиційна частина має свої особливості, що обумовлені специфікою сприйняття повідомлення слухачами, і які необхідно враховувати при підготовці промови.

Слід також зауважити, що у риториці розроблялись не просто композиції, а доцільні, мотивовані змістом промови та особливостями риторичної ситуації композиції. З такої позиції ми й будемо розглядати основні композиційні частини промови.

Вступна частина.

    Мультиплікаційний герой капітан Врунгель знав один секрет: “как вы яхту назовёте так она и поплывёт”. Так і промова, буде вона вдалою чи провальною, - багато в чому залежить від перших слів оратора. Цицерон, наприклад, знаючи це, завжди готував вступ в останню чергу. Вступні зауваження,на думку П.Сопера, можуть визначити, чи буде вас слухати аудиторія і як вона до вас поставиться. Тому не слід сподіватися на якесь раптове натхнення, коли прийде час виступати, - слід ретельно підготувати вступну частину. Як пам’ятаємо зі шкільних уроків фізики, привести предмет у стан руху набагато важче, ніж підтримувати самий рух.

Про що ж слід говорити у вступній частині промови?

Оратор має пам’ятати, що зміст і структура вступу підпорядковуються його функціям.

    Виділяють три основних функції вступу:

1. Привернути увагу слухачів;

2. Налаштувати аудиторію позитивно на сприйняття промови;

3. Представити тему .

    Клюєв Є.В. називає їх, відповідно, “реклама”, “вербування союзників”, “презентація теми”.

У французького історика 18 ст. Гайара знаходимо цікаві риторичні міркування. Вступ, на його думку, є найбільш відчутною частиною промови. Красномовний вступ може так засліпити слухачів, що помилки в інших частинах залишаться непомітними. З іншого боку, невдалий початок спричиняє подальше несприйняття промови.

Звичайно, не в кожній промові усі функції представлені імпліцитно(явно) і рівноцінно. В залежності від теми та характеру риторичної ситуації, може домінувати якась одна з цих функцій. Хоча, як зазнає Клюєв. Є., усі ці функції у тій чи іншій мірі завжди представлені у вступі, іноді навіть “реальний мовлене вий твір не дозволяє чітко відмежовувати одну функцію від іншої”.

Отже,”реклама” розглядається як домінуюча функція у тих випадках, коли право мовця на виступ не є очевидним, або ж предмет мовлення не є значущим (античні ритори про це говорили так: “мала людина про малу справу говорить”). Оратор у такій ситуації має мотивувати, чому “про це” варто і важливо слухати (говорити), або чому саме його варто послухати.

„Вербування союзників” – домінуюча функція для риторичних ситуацій, у яких доводиться мати справу з конфліктно налаштованою аудиторією, а також предмет мовлення є спірним (“достойний вимагає недостойного”). Завдання оратора за таких умов - домогтися прихильності слухачів, продемонструвати своє позитивне ставлення до аудиторії, представити себе демократично налаштованим співрозмовником Є. Клюєв називає це тактикою зняття протиріч: будь-яка аудиторія легко “купляється” так званим галантним обходженням”. Психологи помітили, що саме в ситуації мовленнєвого контакту механізм проекції діє особливо інтенсивно: це означає, що глядачі зазвичай схильні ототожнювати себе з оратором. Тому позитивно налаштований оратор має більше шансів мати більший успіх у слухачів . В конфліктній ситуації іноді використовується вступ ex abrupto (різко емоційний початок). Наприклад: якось знаменитому російському адвокату 19ст. Коні А. Ф. довелося почати захисну промову у складній ситуації. Публіка голосно обурювалась, не хотіла слухати. Він став біля кафедри, взяв в руки товстелезний Кодекс законів і вдарив ним об кафедру – та розлетілася на друзки. В повній тиші адвокат сказав: “Ви щойно побачили важкість російських законів, я їхній представник. Тому будьте добрі мене вислухати”. Але початок ex abrupto досить небезпечний і краще його уникати.

„Презентація теми” як основна функція домінує в риторичній ситуації, де аудиторія завчасно налаштована на увагу і позитивне сприйняття матеріалу (наприклад: університетська лекція, вшанування ювіляра тощо), а також коли значення предмета мовлення незаперечне (“достойний муж достойного вимагає”). Вступ-презентація теми передбачає, як правило, діловий характер риторичної ситуації.

    Повна структура вступної частини традиційно є  такою:

1. Вступні зауваження.

2. Представлення теми.

3. Виклад і пояснення мети.

4. Огляд змісту.

Але, як стосовно функцій, так і стосовно структури, вступ в різних видах  промови буде різним.

Так, наприклад, представлена повна структура вступної частини може бути використана у науковій доповіді, лекції. Поза як такий вступ, де розкривається тема, мета, сутність змісту(основні питання, проблеми, структура основної частини) полегшить сприйняття складного матеріалу, активізує мисленнєву діяльність слухачів. Повну структуру ступу можна використати в дорадчих і судових промовах . А от епідейктична (урочиста) промова не потребує детального вступу. У застільній промові слід обмежитися коротким вступним зауваженням.

В риториці розроблено багато конкретних рекомендацій, правил-порад щодо вступної частини промови. Отож оратор має пам’ятати про таке.

 Не слід починати з виправдань і вибачень “Я не оратор...”, “Я не готувався”, “Мені нічого сказати”. Після такого вступу немає сенсу говорити далі. Аудиторія хоче бачити впевненого оратора, якому є, що сказати. Хоча іноді потрібну фразу можна використати як риторичний прийом: “Я не готувався виступати, але виступлю” – тобто дає слухачам зрозуміти, що сталося щось важливе (“реклама”).

Слід пам’ятати, що вступ не повинен бути надто сухим і серйозним.

Сопер рекомендує почати вступ з якогось цікавого повідомлення, причому в першому ж реченні. Дуже гарно сприймається гумористичне повідомлення. Але тут є ризик, що смішна історія може такою не виявлятись. Почати можна з конкретної ілюстрації, завжди цікавить слухачів приклади з власного життя промовця.

 Ось як почав промову один зі студентів:

“Днями до мене прийшов один знайомий і спантеличив мене серйозним запитанням. Рано чи пізно людина приходить до цього запитання. Сам про це ще я не думав і тому був збентежений” /”Промова про сенс життя”/.

Можна почати з цікавої цитати. Слова відомої людини завжди привертають увагу. Але слід пам’ятати, що цитата, яка ставиться на початок промови повинна бути змістовною, авторитетною, оригінальною, парадоксальною.

Парадоксальність може бути не в самій думці, а в тому, що вона була висловлена дуже давно, чи в тому, як поєднується цитата зі змістом усієї промови. Пригадую лекцію, яку слухала ще студенткою у педагогічному університеті. Викладач почав її саме з такої парадоксальної цитати: “Наша школа потребує термінової перебудови”. Аудиторія чекала, що автором цієї цитати може бути  Президент М.Горбачов, міністр освіти чи ректор , а лектор продовжує: “казав Платон 2500 років тому”.

 Карнегі рекомендує брати цитати з Біблії: це авторитетне джерело і тут можна зайти цитату на будь-який випадок. Ось як почала промову одна зі студенток: “У сьомому розділі Євангелія від Матвія сказано: “І чого в оці брата оскалку бачиш, колоди у власному ж оці не чуєш?” Або як ти скажеш до брата свого: “давай я вийму заскалку з ока твого ”, коли он колода у власному оці? Лицеміре, - вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого”(“Промова про комуністів та демократів”). Ще один приклад: “Белінський якось сказав: “Я спокійний за російську літеретуру, доки в ній є Л. Толстой”. Дозволю собі перефразувати  критика і сказати: “Можна бути спокійним за оптоелектроніку, доки в ній є академік В.П. Кожем’яко” .

Можна почати виступ із запитання. Запитання - це „гачок”, на який завжди можна „зловити” увагу слухачів. Особливо, якщо питання пов’язане з основними інтересами аудиторії, або торкаються пізнавального інтересу. Наприклад: “Чи відомі вам усі способи заробляння грошей?”, “Чи існує в сучасному світі рабство?” Питання може бути поставлене як дилема (дилема – положення, при якому вибір одного з двох протилежних рішень однаково складний). Наприклад(з промови студента): “У мене є два дідусі, обом по 80 років. Один заявляє, що освіта сьогодні людині непотрібна – не варта вона того, щоб витрачати на нею свою молодість, здоров’я, коли багато людей і без освіти добре живуть. Другий стоїть за освіту – не обійтися без неї сьогодні. При цьому перший - економіст з вищою освітою, другий усе життя пропрацював звичайним робітником. То який же з моїх дідусів правий?”

 Початок – дилема доречний у переконуючій промові.

Слід пам’ятати ще одне важливе правило: вступ не повинен бути занадто довгим, не слід починати “від царя Гороха”, не слід також забігати наперед. Частини промови мають бути домірними: вступ і заключна частина разом не повинні бути більші за головну частину.

Основна частина.

Яким би продуманим, вдалим, оригінальним не був вступ, він все ж не забезпечує повного успіху. Тому що завдання оратора не лише привернути увагу слухачів, але й утримати її. Відтак найвідповідальнішою залишається основна частина промови.

В основній частині викладається власне зміст, формулюються основні положення промови. Найважливіші питання, які має вирішити оратор, складаючи основну частину такі: у який спосіб упорядкувати підібраний на етапі інвенції матеріал, які методи, форми і прийоми викладу матеріалу доцільно використати в даній промові.

Назвемо основні логічні прийоми формування понять, що можна використати при підготовці промови.

Аналіз - мисленнєве роз'єднання предмета (явища, поняття, проблеми) на складові частини. Цей прийом дає можливість виділити ознаки, якості, риси того чи іншого об'єкта (предмета мовлення); виділити в проблемі – під проблеми.

Синтез - мисленнєве об'єднання частин об'єкта в єдине ціле.

Аналіз дає можливість "побачити" об'єкт з середини. Синтез допомагає вийти на новий рівень розуміння, осмислення об'єкта.

Порівняння- виявлення схожості чи окремих об'єктів (явищ, проблем, понять) по істотним і неістотним ознакам.

Узагальнення- мисленнєве об'єднання окремих предметів в одному понятті, окремі проблеми в одній проблемі.

Прийом порівняння, з одного боку, допомагає знайти місце об'єкта в ряду інших, з іншого, сприяє виявленню особливості, несхожості, унікальності об'єкта. Узагальнення як логічна процедура допомагає зробити висновки щодо об'єкта (явища, проблеми).

Отож, використання цих логічних прийомів забезпечує грунтовність, змістовність промови.

Організація матеріалу головної частини має створювати відчуття руху, тобто ця частина має бути чітко структурованою, впорядкованою, логічно послідовною - це полегшує її сприйняття і розуміння і стимулює інтерес слухачів; хаотичне ж викладання матеріалу не сприяє його розумінню, сприймається дуже важко.

До основних методів впорядкування матеріалу належить

                       хронологічний метод;

дедуктивний метод;

індуктивний метод;

аналогічний (метод аналогій);

концентричний.

Зупинимося на них докладніше.

    Хронологічний метод.

Хронологічне впорядкування відповідає природному ходу подій, порядку елементів цілого. Цей метод можна використати при викладі біографічної, історичної, сюжетної теми. Наприклад: ”Історія української освіти”, “Життя та діяльність В. Сухомлинського”, „Як Макаренко із Задоровим розмовляв”. Такий метод досить зручний і для промовця і для слухачів. Але він може виявитися підступним. Матеріал, організований за хронологією, якщо в ньому немає яскравого, оригінального, надзвичайного, може бути досить нудним. ("тоді-то родився, тоді-то хрестився, тоді-то одружився..") - такий текст звучить, як колискова, тобто присипляє слухачів, не примушує мислити. Крім того, хронологічний метод небезпечний тим, що, якщо слухач втратив нитку сюжету, йому важко буде відновити увагу.

Дедуктивний метод передбачає рух від загального до часткового і перехід від окремих висновків, прикладів, випадків. Це метод пошуку підтверджень висловленій ідеї (положенню). В античній риториці виклад матеріалу методом дедукції вважався найкращим і найбільш доцільним. Перевага дедуктивного методу в тому, що загальне положення, викладене на початку, задає однозначний напрямок погляду на подальші окремі приклади. Слухачі при такій подачі матеріалу починають бачити факти очима промовця. Але, з іншого боку, дедуктивний метод - це метод відкритої комунікації: оратор одразу відкриває свої карти - заявляє свою позицію. Тому такий метод викладу буде ефективним в доброзичливо, конструктивно налаштованій аудиторії. Наприклад, в аудиторії вегетаріанців нерозумно з порогу заявляти, що гуманно і, головне, корисно їсти "трупи вбитих тварин".

Індуктивний метод передбачає рух мовленнєвого цілого від часткового до загального. Спочатку оратор викладає окремі факти, випадки, спостереження, а потім, після їх аналізу й оцінки, формулює закономірність, робить загальні висновки. Вадою індуктивного методу є те, що він не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків, тому оратору слід звернути особливу увагу на презентативність, частотність використаних прикладів (фактів). В індуктивний спосіб,наприклад, можна представити такі теми:” Що таке вища освіта?”,”Чи потрібна сьогодні вища освіта?”

Індуктивний метод використовується переважно тоді, коли потрібно щось пояснити, дедуктивний - в промовах, де потрібно обгрунтувати, довести, переконати. Загалом, дедуктивний та індуктивний методи мають доповнювати і контролювати один одного від викривлення "картини світу".

Метод аналогії (analogіa "схожість, подібність") передбачає зіставлення об'єктів (явищ, проблем, понять) з метою перенесення закономірностей з одного (відомого) на інший (менш відомий чи невідомий) об'єкт. Цей метод надзвичайно широко використовується в риториці: найбільш простий, економний, наочний спосіб пояснити невідоме - це порівняти його з відомим.

Метод аналогії має відповідати двом вимогам : 1) аналогія має фіксувати істотну (основну) ознаку об'єкта; 2) невідоме має розкриватись на тлі дійсно відомого, а не іншого невідомого.

Концентричний метод можна використати при підготовці тем, в яких висвітлюватиметься лише одна проблема (одне поняття) і навколо неї будуватиметься весь матеріал. Концентричний метод передбачає відцентровий рух мовленнєвого цілого, центр (проблема) керує усією композицією. Цей метод називають ще спіральним, адже він передбачає постійне повернення до проблеми, повторення проблеми, але кожен раз наче на новому витку, тобто проблема обростає новою інформацією, новими аспектами. У такий спосіб можна неважливу на перший погляд проблему (тему) зробити життєво важливою і, навпаки, нездоланну проблему показати  легко вирішуваною.

Крім названих методів розгортання основної частини промови, можна згадати щеступеневий метод (послідовний рух думки від одного щабля (ступеня) до іншого(наприклад:“ Система освіти в Україні: від дитсадка до університету”). Часто застосовують причинно-наслідковий метод( рух від причини до наслідків). Умовиводи про причинну залежність особливо необхідні в агітаційних промовах, інформаційно-пояснювальних промовах(наприклад:“ До чого призведе зниження рівня освіти?”). Контрастний метод допомагає представити протилежні точки зору на предмет мовлення(“ Платна освіта: за та проти”). Географічний методвикористовується при упорядкуванні матеріалу за просторовими ознаками(“Освіта в різних країнах світу”).

Слід зазначити, що методи розгортання тексту можуть комбінуватися в межах однієї промови. Наприклад, в межах хронологічного викладу може використовуватись причинно-наслідковий метод, метод аналогій і т.п.). Але оратор має вибрати один основний метод викладу матеріалу - це допоможе уникнути хаотичності викладу, зробить структуру чіткою, прозорою, що полегшить сприйняття інформації.

В розпорядженні оратора є також різні форми викладу матеріалу: опис, розповідь, пояснення, аргументація.

Описзастосовується при передачі чуттєвих вражень від об'єкта (предмета, явища природи, місцевості, людини).

Опис допомагає представити предмет мовлення зримо, рельєфно. Але слід пам'ятати, що не варто в промові вдаватися до довгих і детальних описів. Вони мають бути короткими стислими і яскравими. Не слід описувати другорядні, не суттєві об'єкти промови, щоб не переобтяжувати слухачів.

Розповідь є найбільш яскравою і цікавою формою викладу, вона застосовується переважно для представлення дії (подій, випадків, пригод). Головна вимога до розповіді - вона має бути динамічною, стислою, слід остерігатися одноманітності, монотонності(“ він пішов туди, взяв то, прийшов, потім знов пішов, зробив і т.д”).

Пояснення застосовується, коли слід представити суть об'єкта: механізм дії, функціонування, структуру, ознаки.

 Різні форми викладу (опис, розповідь, пояснення) рідко представляються "стерильно", частіше вони комбінуються в межах однієї промови, при цьому одна з форм може домінувати в залежності від теми. Зрозуміло, наприклад, які форми викладу будуть домінувати в таких повідомленнях: "Вінниця - моє місто", "Одного разу на риболовлі", "Що таке демократія?"

Аргументація використовується в темах проблемних, суперечних, коли метою доведення правильності певної позиції оратора є переконання, агітація аудиторії.

Головна частина агітаційної промови складається трохи інакше. Оратор має вплинути на слухачів, має в чомусь переконати, для цього має довести правильність своєї думки. Тому, йому потрібно підібрати аргументи, побудувати аргументацію - нежорсткий спосіб впливу. [Є й інакший спосіб, про який йдеться в одному риторичному анекдоті про те, як сорока, лисиця і лев брали участь у ораторському змаганні. Сорока і лисиця виголосили чудові промови, але вийшов лев, рикнув один раз і отримав перший приз ... за переконливість.]

Аргументація - це докази справедливості вашої тези. Аргументи класифікують на сильні, слабкі, неістинні.

Сильні. Доказ від факту. (Факти річ уперта).

Слабкі. Доказ від сумніву ( доказ зумовлений особистими сумнівами оратора), або від впевненості. Доказ від авторитету (загальна віра в авторитет зі сторони).

Неістинні." Доказ від людини" - коли ви отримуєте контраргумент, то з'ясовуєте не його значення, істинність, а оцінюєте достоїнства людини, яка його висунула. Доказ від публіки (підмазування аргументу "Ви як люди освічені, не будете заперечувати"). Доказ від обіцянки. Доказ від засудження. Доказ від загрози ( згадайте того лева).

Риторика за тисячі років накопичила багато правил, як використовувати аргументи, як будувати аргументацію. Найкращим визначається Гомерів порядок: на початку сильний аргумент, далі - маса аргументів середньої сили, а в кінці - найсильніший аргумент. Ні в якому разі не допускати "низхідного" порядку аргументів.

Ще одне правило диспозиції: сильні аргументи потрібно ізолювати подавати у простій формі, слабкі аргументи групувати для самопідтримки. Крім того, якщо слабкі аргументи використовуються як доповнення до сильних, то їхня слабкість зменшується.

При виборі аргументів для промови потрібно більше піклуватися про їхню якість, а не про кількість.

Багато цінних порад дає П.С. Пароховщіков у книзі "Искусство речи на суде". Більш конкретно про план агітаційної промови можна прочитати й у книзі П.Сопера "Основы искусства речи".

Заключна частина.

"Запам'ятовується остання фраза " - повторював Штірліц, герой "17 миттєвостей весни". Про це слід пам'ятати готуючи заключну частину промови, вона має бути ретельно продуманою до останнього слова . Тут не можна сподіватися на натхнення.

Про що слід говорити в заключній частині?

Заключна частина має виконувати такі функції:

1.Підсумувати сказане (сформулювати висновки, резюме).

2.Закріпити значення сказаного (ще раз пояснити основну ідею, поглибити уявлення про предмет мовлення, представляючи його в іншому світлі, спрогнозувати результати, типологізувати предмет мовлення).

3.Апелювати до почуттів: сформувати у слухачів емоційне ставлення до предмета мовлення, викликати почуття.

Знов-таки, в заключній частині можуть бути представлені як всі функції, так і лише окрема з них.

Так, 1 функція буде домінуючою в інформаційних промовах.

1-2 - обов'язково мають бути представлені в академічному красномовстві (науковій доповіді), в промовах проблемного характеру.

3 - може домінувати в агітаційних промовах (мітінгових виступах, політичних заявах), в епідейктичних промовах.

Отже характер заключної частини залежить від домінуючої мети промови:

- вплинути на інтелектуальну сферу;

- вплинути на вольову чи емоційну сферу слухачів.

Ще кілька рекомендацій щодо заключної частини. Пам'ятайте, якщо вступ переважно стосується слухачів, то заключна частина - суті проблеми; не варто вводити в заключну частину якусь нову проблему, нову точку зору; не слід відходити далеко в бік від основної теми (проблеми), заключна частина має віддзеркалювати основну частину; патетика має бути помірною. Закликати на допомогу почуття слід лише до потенційно патетичних об'єктів (Богдан Хмельницький так часто закінчував промови: розривав на собі сорочку зі словами: "Тому або вбийте мене, або разом зі мною рушайте за нашу волю, за нашу віру"). Не слід "загравати" зі слухачами, випрошувати згоду, апелювати до якостей аудиторії ("Ви, як люди розумні, не можете не погодитися..."), протиставляти одних слухачів іншим. Намагайтеся не завершувати промову словами : "Це все, що я хотів сказати". Так, як і для вступу, для заключної частини підійдуть узагальнюючі цитати, сентенції, афоризми; прислів'я, поетичні рядки; ілюстрація, риторичне запитання, заклик тощо. Ефектно виглядає кільцева композиція (з чого почали - тим і завершимо).

Підсумовуючи, слід ще раз наголосити, що диспозиція як розділ риторики і як риторична процедура забезпечує цілісність, логічну правильність, завершеність риторичного тексту. Нехтувати цим етапом підготовки неможливо. Адже, як сказав П. Сопер, "виграні битви, міцні мости, захоплюючі цікаві промови - результат продуманого плану.

Безменова Н.А. Очерки по теории и исторрии риторики. -М., 1991., с 29-33

У кожному творі наявні дві головні частини:

вступ до теми ("анонсування сюжету") і її розгортання ("наведення доказів").

Правила диспозиції.

-пам'ятати про цільність твору і з цією метою коротко, однією фразою, резюмувати і тримати в голові свою думку про сюжет, який викладаєте;

- вступ до теми і виклад завдань повинен бути якнайкоротшим;

- звернути особливу увагу на вступ, від якого в значній мірі залежить успіх всього твору в цілому;

- складати вступ, виходячи із суті теми, не допускаючи " забігання" наперед;

- писати вступ останнім;

- у описі слід торкатися тільки основних факторів, що безпосередньо тор­каються теми;

- наррація (розповідь) має бути короткою і чіткою;

- інтерес до всієї промови в значній мірі залежить від інтересу, викликаного наррацією;

- наррація має супроводжуватися описом, якій оживляє сухі факти;

- при описі уникати розпливчатості та надзалишкових деталей;

- у підтвердженні мають бути зібрані в єдине ціле усі зауваження стосовно використання необхідних фактів;

- при виборі аргументів менше піклуватися про їхню кількість, ніж їхню якість;

- найкращим визначається так званий гомерів порядок: спочатку сильні аргу-

менти, далі маса доказів середньої сили, вкінці - один найбільш сильний аргумент;

- ретельно уникати низхідного порядку аргументів;

- сильні аргументи слід ізолювати і представляти в найкоротшій формі, слабкі - групувати по кілька для "самопідтримки";

- заключення містить у собі резюме аргументацій, що розгорнута у підтверженні, і має викликати емоції публіки;

- стиль заключення має бути живим і емоційно - насиченим.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров