Термінологічне планування як складова частина мовного планування

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

5.1. ТЕРМІНОЛОГІЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ТА СТАНДАРТИЗАЦІЯ

Лексична модернізація та лексична стандартизація як основні аспекти планування корпусу мови включають в себе такі заходи, як, відповідно, термінологічна модернізація та термінологічна стандартизація. Ці заходи можна об'єднати в один комплекс заходів під назвою термінологічне планування, яке є одним з аспектів планування корпусу мови та грає далеко не останню роль у подоланні технічних комунікаційних бар'єрів. Воно, таким чином, включає в себе модернізацію та стандартизацію.

Отже, термінологічне планування — це організована та узгоджена робота з термінологічної модернізації та стандартизації, спрямована на формування відповідних понять та розвиток термінологій, які ще відсутні в мові-реципієнті. Термінологічне планування може здійснюватись як відповідальними установами, так і окремими особами, але, незалежно від цього, цей процес завжди має централізований характер.

У деяких країнах урядові установи також можуть втручатися в процес термінологічного планування з метою захисту національних ТС від іншомовного впливу. Характер термінологічного планування залежить і від статусу мови. Так, малі розвинені країни типу Данії та Норвегії не можуть розвивати терміносистеми абсолютно для всіх галузей через брак відповідних фондів та кадрів. Тому вони в деяких специфічних галузях застосовують іншу мову, частіше за все, англійську.

Термінологічна модернізація полягає у створенні нових термінів. Такі заходи необхідні як складова частина заходів, пов'язаних з плануванням статусу мови. Бо, як вже було сказано вище, галузеві терміносистеми не можуть бути присутніми в будь-якій мові апріорі. Технологічні знання не можуть розповсюджуватися в межах будь-якої мови при відсутності галузевих термінологій, що веде до дискримінації носіїв даної мови, які змушені вчити для цього іноземні мови, та, зрештою, до відставання даної країни. Особливо важливо це для технічного перекладу, який сприяє формуванню спільних лексичних шарів у різноманітних мовах світу [Журавлев 1982, с. 240]. Отже, термінологічна модернізація, яка є поодиноким випадком мовної модернізації, спрямована на реалізацію потенціалу мови в тій чи іншій галузі.

Термінологічна модернізація має місце в двох основних випадках: при перекладі суспільно-політичної або науково-технічної літератури з однієї мови на іншу (у випадку наявності лакун у мові перекладу) та при запровадженні відповідної мови у тій або іншій галузі науки чи техніки.

При цьому модернізація може мати дві тенденції — перелицювання відповідної терміносистеми мови-продуцента на манер мови-реципієнта [Іваницький, Кияк 1995, с. 3] (так звана псевдомодернізація) та побудова власних терміносистем з урахуванням фонетичних та граматичних особливостей мови-реципієнта (так звана справжня модернізація).

Випадки з псевдомодернізацією мають місце в умовах багатомовності або панівного статусу однієї мови відносно інших. Типовим прикладом псевдомодернізації є термінологічне планування у колишньому СРСР відносно мов народів СРСР (крім російської). Якщо у російській мові створювалися справжні національні терміносистеми з урахуванням тонкощів російської фонетики та граматики, то в усіх інших мовах під приводом побудови єдиного лексичного фонду національні терміносистеми майже не формувалися, натомість просто брався відповідний російський еквівалент, який або калькувався, або запроваджувався без будь-яких змін. Подібні явища спостерігаються в деяких країнах третього світу, де місцеві мови перебувають під сильним впливом мови колишньої метрополії. У таких випадках для висловлення тієї чи іншої думки (при відсутності необхідних еквівалентів рідної мови) береться відповідне слово або навіть словосполучення з мови колишніх колонізаторів.

Справжня термінологічна модернізація має місце тоді, коли є намагання пристосувати ту чи іншу мову до сучасних умов та запровадити її в усіх сферах суспільно-політичного життя та в усіх галузях науки. Побудова нових термінів може в таких випадках бути спрямована або на інтернаціоналізацію, або на пурифікацію. Проте, незалежно від тенденції, кінцева мета термінологічної модернізації є однаковою — можливість рідною мовою висловлювати будь-яку наукову думку. Термінологічна модернізація може проводитись як мовознавцями, так і фахівцями відповідної галузі, зацікавленими в наявності чітких позначень галузевих реалій [Михневич 1988, с. 49 — 50]. Тому завдання перекладу незареестрованих термінів та заміни невдалих варіантів співвідноситься з проблемою зовнішнього оформлення нових термінів.

Термінологічна стандартизація є другим, не менш важливим, аспектом термінологічного планування. Вона спрямована на вибір термінологічної норми та її затвердження як обов'язкового варіанта, а також на усунення двозначності у спілкуванні, гармонізацію терміносистем, їх інтернаціоналізацію та їх уніфікацію, щоб нові терміни були вмотивовані та зрозумілі всім галузевим фахівцям, а також для запобігання зайвим синонімам. «Якщо свідомо не займатися термінами — науковці кінець кінцем перестануть розуміти один одного» [Будагов 1974, с. 124]. Нарешті, головною метою стандартизації є, з одного боку, полегшення спілкування між фахівцями шляхом усунення двозначності та необов'язкової синонімії, а з іншого — полегшення діловодства тією чи іншою мовою в тій чи іншій галузі.

Стандартизація може торкатися як варіанта взагалі (затвердження того чи іншого варіанта як наддіалектної норми), так і деяких окремих аспектів того чи іншого варіанта (наприклад, термінологічна стандартизація).

Питання про стандартизацію науково-технічних термінів вперше поставив на початку 30-х років австрійський інженер Евґен Вюстер. Саме він вперше звернув увагу на необхідність розробки термінологічних стандартів та централізованого керівництва науково-технічною мовою. «Технік-інженер може цікавитись красою мови, багатством її відтінків. Але питаннями точності, зрозумілості, питаннями спрощення науково-технічного спілкування він цікавитись зобов'язаний» [Дрезен 1935, с. 3].

Зокрема Вюстер підкреслював, що стандартизація мови відбувається трьома шляхами — а) пропозицією щодо нових термінів (словотворчість); б) вибором між уже наявними синонімами та омонімами та в) реєстрацією і закріпленням наявного вжитку лексичних одиниць. Особливо важливим є завдання з усунення омонімії.

У науковій термінології поштовхи до стандартизації та інтернаціональної уніфікації спеціальних мов можуть здійснюватися найбільш ефективно. Можна визначити  принцип стандартизації та уніфікації інтернаціональної термінології, який ґрунтується на кількох рівнях і торкається таких аспектів, як: а) поняття та система понять; б) дефініції, тобто описи понять за допомогою інших, вже відомих понять, переважно у вигляді слів та термінів; в) внутрішня форма термінів; г) зовнішня форма термінів.

Термінологічна стандартизація може включати не лише стандартизацію правопису того чи іншого терміна або простий вибір синонімів та затвердження одного з них як норми. При цьому виробляється сам механізм стандартизації, який може включати стандартизацію правил та процедури побудови терміносистем. Стандартизація в галузі термінології проходить, головним чином, через такі етапи: 1) регуляризація; 2) уніфікація; 3) власне стандартизація, або звуження правил. Торкається вона, в основному, таких аспектів мови, як вимова, написання, пунктуація, морфологія тощо [Задег 1985, с. 240-241].

Визначено два рівні термінологічної стандартизації: 1) стандартизація термінологічних принципів та методів термінографії (загальна стандартизація); 2) стандартизація окремо взятих терміносистем (систематична стандартизація), тобто розробка стандартизованих термінологій певної галузі. Систематична стандартизація, в свою чергу, включає в себе такі етапи: а) розмежування суміжних понять у межах однієї системи понять через встановлення та затвердження цих понять у дефініціях; б) встановлення системи понять через оцінку та вибір нособів термінотворення, що закріплюються за поняттям; в) оцінка та вибір елементів, які використовуються для побудови нових термінів.

Проте термінологічна стандартизація — це поняття в багатьох аспектах умовне. Тому що навіть після відповідних заходів зі стандартизації та уніфікації все-таки будуть існувати певні і пнонімічні паралелі. Абсолютна стандартизація неможлива через неможливість повного усунення термінологічних синонімів з активного вжитку.

Визначено два типи стандартизації термінології, а саме: і) стандартизація термінологічних принципів та методів для н'рмінологічної лексикографії; 2) підготовка стандартизованих и рмінологій, яка, в свою чергу, включає такі етапи: а) дослідження термінологічної системи конкретної галузі, тобто дослідження теперішнього використання термінології; б) надання форми термінологічній системі (системі понять та їх термінів), тобто свідоме утворення та модернізація термінології, а також узгодження термінології; в) рекомендації щодо узгодженої термінології (публікації термінологічного стандарту) та підтримка її застосування. Саме з метою стандартизації науково-технічної термінології при Міжнародній організації стандартів (ГЗО) було в 1947 році створено Комітет з технічної термінології ІЗО/ТС 37 «Термінологія (принципи та координація)», завданням якого с «стандартизація методів побудови термінів, формування термінологій та координація термінотворчої роботи». Термінологічна стандартизація зводиться до: а) стандартизації термінології на основі міжнародних термінологічних стандартів та б) стандартизації термінологічних принципів та методів.

Модернізацію та стандартизацію можна розглядати як два етапи термінологічного планування: спочатку йде процес заповнення лакун та побудови нових термінів, далі йде процес централізованого відбору найбільш вдалих варіантів та затвердження галузевих термінологічних стандартів. Кінцевою метою термінологічного планування є розробка систем однозначних термінів [Лотте 1961, с. 9].

5.2. МЕХАНІЗМ ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ

Механізм термінологічного планування можна зобразити схематично. Ця схема демонструє, які компоненти становлять структуру термінологічного планування, а також які чинники впливають на сам процес термінологічного планування.

По-перше, як вже неодноразово підкреслювалося, термінологічне планування є одним з аспектів мовного планування, яке, в свою чергу, є різновидом свідомих мовних інтерференцій. Підсвідомі мовні інтерференції всіх типів також мають непрямий вплив на мовне планування (цей вплив на схемі показано пунктиром).

Термінологічне планування, в свою чергу, є різновидом планування корпусу мови. З іншого боку, планування статусу мови теж має вплив на термінологічне планування, бо саме статус мови диктує напрям розвитку терміносистем.

Нарешті, планування корпусу мови включає в себе як модернізацію, так і стандартизацію. Термінологічне планування, в свою чергу, складається саме з таких аспектів. Звідси можна зробити висновок, що мовна модернізація включає в себе термінологічну модернізацію (побудову нових термінів), а мовна стандартизація — термінологічну стандартизацію (стандартизацію наявних та новостворених термінів). Всі термінологічні новоутворення, в свою чергу, так чи інакше підлягають обов'язковій стандартизації. Тому модернізація та стандартизація (як загальнолінґвістична, так і термінологічна) є двома етапамиєдиного процесу під назвою планування корпусу мови. Ще один аспект планування корпусу мови, графізація, теж впливає як на термінологічну модернізацію, так і на стандартизацію, а саме — графізація як аспект мовного планування впливає на графічне оформлення термінів та на їх правопис.

5.3. З ІСТОРІЇ ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ

5.3.1. ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ

Необхідність централізованого регулювання розвитку європейських мов виникла у зв'язку з інтенсивним розвитком капіталістичних відносин у Європі, який супроводжувався не менш інтенсивним технічним прогресом та розвитком ринкових відносин. Нові суспільні, технічні, юридичні реалії потребували чітких та однозначних термінів для свого позначення. З іншого боку, з розпадом феодалізму та формуванням об'єднаних централізованих держав починалося поступове формування європейських націй, що вело до нівелювання діалектів та формування єдиних літературних національних мов. Тому вже в той період з'являється потреба у створенні спеціальних установ, які б займалися питаннями мовного планування.

Так, у середині XVII століття у Флоренції (Італія) було засновано установу, завданням якої було саме регулювання розвитку італійської мови. Приблизно в той же період у Франції було засновано академію, яка займалася питаннями розвитку французької мови. У Німеччині за ініціативою Лейбніца, який розумів, що благополуччя мови та нації тісно взаємопов'язані одне з одним, у 1700 році було утворено Прусську Королівську Академію Наук на чолі з Лейбніцом [Соїшпаз 1989, с. 5 — 8].

Розвиток галузевих терміносистем у мовах європейського ареалу та процес поповнення лексики європейських мов новими термінами відбувалися поступово, по мірі розвитку суспільних відносин. Особливо інтенсивно цей процес активізувався починаючи з другої половини XIX століття, коли техніка та ринкові відносини почали розвиватися особливо інтенсивно. З розвитком науки й техніки європейські мови поповнювались усе новими лексичними, зокрема термінологічними одиницями. Але цей процес через свою інтенсивність та масовість поступово ставав некерованим, що призводило до виникнення великої кількості синонімів для позначення одного й того ж поняття. До того ж, установи, до штату яких входили лише філологи, які займалися питаннями загального розвитку мови, не могли займатися питаннями суто технічних термінів. Тим більше, що мовознавці, не обізнані в тонкощах технічної мови, не могли усвідомлювати шкідливість існування синонімів у технічних термінів. Тому перед галузевими фахівцями все актуальніше поста-иала проблема стандартизації термінів та централізованого керування термінотворчою роботою. Вже на початку нинішнього століття Міжнародна Електротехнічна комісія (ІЕС) почала систематичну стандартизацію електротехнічної термінології, а в 1938 році вона випустила багатомовний словник, що містив понад 2000 термінів [Иакоз 1983, с. 40]. Австрійський інженер Евґен Вюстер у 1931 році опублікував працю, де виклав основні положення з термінологічної модернізації та стандартизації. Зокрема він наполягав на створенні як у німецькомовних країнах, так і за їх межами спеціальних установ, які займалися б саме питаннями термінологічної стандартизації. Таким чином, Вюстер заклав початок термінологічному плануванню, яке полягає не тільки у модернізації (створенні нових термінів), але й у стандартизації термінологічних одиниць.

Термінологічне планування в Європі спирається також і на нжє згаданий пан-європейський елемент. Цей великий пан-європейський ареал зі спільним греко-латинським мовним впливом складається, у свою чергу, з дрібніших регіональних ареалів, які об'єднані спільним впливом однієї з найрозповсюдженіших мов даного регіону. Галузеві (особливо технічні) термінологічні системи мов значної частини Західної Європи зазнають певним чином виливу англійської та французької мови. Крім цього, мови Східної Європи (в тому числі й слов'янські) та Скандинавії так само зазнали свого часу впливу німецької технічної мови. Вплив певних мов спостерігається також на чисто національному рівні. Зокрема російська технічна термінологія (особливо це стосується суднобудування) за-шала впливу нідерландської мови.

Перший організаційний крок у розробці принципів міжнародної уніфікації технічних термінів було здійснено у 1936 році, коли Міжнародна Федерація з національних стандартів заснувала технічний комітет з термінології, який у 1938 році затвердив резолюцію з міжнародної технологічної термінології, де, зокрема, говорилося про необхідність розробки єдиних правил побудови інтернаціональних терміноелементів (ключових слів) з різних галузей науки, доповнених списком найуживаніших афіксів та коренів.

Лінгвістична ситуація в Європі характеризується ще й тим, що переважна більшість європейських мов є більш-менш спорідненими, вони належать до однієї індоєвропейської сім'ї, а саме — до трьох основних груп цієї сім'ї — романської, германської та слов'янської. Три європейськмови — грецька, албанська та вірменська — теж належать до індоєвропейської мовної сім'ї, але утворюють власні окремі групи. Мови ще однієї групи індоєвропейської сім'ї — кельтські — зараз широкого розповсюдження не мають. Більш-менш розвинених та поширених європейських мов, що не належать до індоєвропейської мовної сім'ї, не так багато: угорська, фінська, естонська, саамська, турецька, баскська та мальтійська. Але навіть ці мови перебувають під сильним впливом індоєвропейських мов, зокрема грецької, латинської, французької англійської та деяких інших.

Виходячи з цієї позиції, Епіісп визначив такі аспекти європейської мовної ситуації: 1) Три головні гілки індоєвропейських мов становлять основу історичного розвитку мов Європи. 2) Тільки деякі мови, що не належать до цієї групи, мали деякий вплив на загальноєвропейський культурний розвиток (наприклад, кельтські мови). 3) Контакти між романськими та германськими мовами спостерігалися, в основному, двічі: франкське завоювання галлів та норманське завоювання Англії. 4) Лінгвістичний розвиток Європи ґрунтується на романській основі. 5) Романська (римська) культура успадкувала багато досягнень грецької культури. 6) Християнська релігія ґрунтується на літературній спадщині на трьох основних сакральних мовах — давньоєврейській, грецькій та латинській. 7) Досягнення давньогрецької філософії та науки надходили до Західної Європи трьома шляхами: а) через римську традицію (IV— IX ст.); б) через арамейську (сирійську) та арабську традицію (XII—XIII ст.); в) безпосередньо з оригіналу (в основному, після 1453 р.). 8) Починаючи з 1492 року європейські мови також розповсюджуються в інших частинах світу [Епіісп 1989, с. 135-137].

Хоча, на перший погляд, ці аспекти ніякого відношення до термінологічного планування не мають. Насправді вони лежать в основі термінологічних запозичень, через те що основними джерелами поповнення термінологічної лексики переважної більшості європейських мов служать, по-перше, класичні мови (латина та грека), а, по-друге, три згадані вище провідні групи індоєвропейської мовної сім'ї. По мірі зближення Європи з іншими частинами світу до цього процесу почали також залучатися й мови з інших культурно-історичних ареалів (зокрема японська).

Нижче наводяться приклади термінологічного планування в конкретних європейських країнах.

Так, зокрема, Празька школа термінознавства утворилася на базі Празької школи функціональної лінгвістики та теоретичної спадщини Ф. де Соссюра. Планування та вдосконалення мови в колишній Чехословаччині, яке зветьс я мовною культурою, полягає у свідомому вдосконаленні (покращенні) мови через критику, аналіз, розробку та уніфікацію мовної норми, запровадження відповідного мовного виховання у навчальних закладах і письменницьку практику, та складається з чотирьох методологічних аспектів: 1) Пошуки та аналіз наукових і технічних текстів (ця робота має відношення до лексикології та стилістики). 2) Застосування принципів номінації, включаючи теорію словотвору (ці процедури є частиною прикладної лінгвістичної граматики). 3) Застосування методології мовної культури (ця робота полягає у свідомій інтервенції заради або проти індивідуальних термінів та цілих термінологічних мовних систем). 4) Застосування логічних принципів для класифікації понять та побудови відповідних систем (ця робота складає частину прикладної логіки і не має відношення безпосередньо до лінгвістики; це не можна здійснити без співробітництва фахівців даної технічної та наукової дисципліни). Термінологічне планування у Чехії спирається, в основному, на теорію словотвору, яку започаткував 3.ОгоУзку у період Національного Відродження. На основі цієї теорії, а також, спираючись на теоретичні засади та методологічні принципи Празької лінгвістичної школи, Чехословацька Академія Наук випустила двотомне видання «Словотвір у чеській мові». Найважливіше поняття в цій роботі — ономасіологічна категорія, важлива для словотвору дериваційним способом, бо деривація — основний метод карбування нових термінів у чеській, словацькій та інших слов'янських мовах. Питаннями термінологічного планування у Чехії займається Інститут чеської мови, у Словаччині — Інститут лінгвістики. А оскільки питання стандартизації термінології є компетенцією не лише лінгвістів, але й галузевих фахівців, то питаннями стандартизації термінів у Чехії займається також Чеське Бюро Стандартизації, яке організовує різні комітети для розробки термінологічних стандартів для технічних та технологічних дисциплін. Ці комітети відповідальні за значення термінів, вони формулюють дефініції та системи понять. До складу кожного комітету входять один чи два мовознавця, які відповідають за лінгвістичні питання стандартизації термінів.

В Австрії термінологічне планування пов'язано з діяльністю Вюстера, який, по суті, став фундатором Віденської школи термінознавства, ідеї котрої поширювалися в таких організаціях, як ЮНЕСКО. Хоча ще у 1920 році в цій країні було засновано Австрійський комітет зі стандартизації в промисловості та ремісництві. У 1935 році на його основі було створено Комітет з кодів. Цей комітет було реорганізовано в Комітет з термінології. З 1946 року питаннями термінологічного планування почав займатися новостворений комітет.

Велику роль у питаннях термінологічного планування відіграє установа Міжнародний інформаційний інститут термінологічної стандартизації, яка діє при установі під назвою Австрійський Інститут Стандартизації. На міжнародному рівні Інфо-терм сьогодні є єдиною установою, яка: 1) систематично збирає й фіксує інформацію стосовно термінологічної діяльності та публікації і забезпечує доступ різних користувачів до цих джерел; 2) підтримує та надає консультації міжнародним установам та організаціям з питань термінологічної діяльності та публікації (наприклад, Всесвітній Організації Охорони Здоров'я), а також з питань стратегій термінологічного планування (ООН); 3) організовує підготовку міжнародних директив для термінологічної діяльності; 4) складає та організовує спільні проекти; 5) збирає ноу-хау для комп'ютерної обробки термінологічних банків даних, наявних в усьому світі, та допомагає впровадженню складних систем обробки знань та інформації; 6) сприяє подальшому розвитку і координації термінологічної науки. Таким чином, Інфотерм здобув репутацію незалежного компетентного консультанта з усіх аспектів термінологічної діяльності [Дрозд 1994, с. 192]. Великий внесок у теорію термінологічного планування зробили наукові співробітники цієї установи.

У Франції в грудні 1969 року Президент республіки надіслав листа Прем'єр-міністрові з пропозицією заходів щодо захисту французької мови від іншомовного впливу, тобто збагачувати лексику пропонувалося головним чином за рахунок карбування нових термінів. Зокрема, Президент запропонував Прем'єрові створити відповідні термінологічні комісії при міністерствах. Таким чином, у 1972 році видав спеціальний декрет, згідно з яким почали створюватися такі комітети. Завданнями цих комітетів були, по-перше, побудова інструменту заповнення лакун у тій чи іншій галузі, а, по-друге,— пропозиції щодо новостворених термінів для позначення нових понять або заміни іншомовних слів. Після публікації запропоновані тим чи іншим комітетом терміни ставали обов'язковими для вживання в усіх відомчих документах, в усіх офіційних публікаціях, в усій інструктивній літературі. Всі ці заходи закріплювалися відповідним і конодавчими документами. Вищезгадані комітети досліджували спеціалізовані термінологічні словники, визначали їх вади і пропонували розв'язання питань щодо небажаних запозичань з метою заборони їх вживання, якщо заміна того чи іншо-го слова французьким еквівалентом виявлялася можливою. Особливо це стосувалося, головним чином, англійських слів. Перші директиви вийшли у січні 1973 року й торкалися таких галузей: аудіо-візуальні засоби, будівництво, містобудування, ядерна фізика, нафтова промисловість, космічна технологія, транспорт тощо. Списки нових слів публікувалися в офіційному виданні, яке розповсюджувалося не лише у Франції, але й в інших франкомовних країнах. Таким чином, і боротьба з англо-французьким суржиком ішла досить успішно, бо засвоювалися навіть слова, які мали найменшу кількість шансів бути засвоєними, хоча було досить багато противників пурифікації французьких терміносистем, зокрема міх, хто стверджував, що це ніби заважатиме Франції бути членом Спільного Ринку, але, за словами Веззе, у реальній обтановці будь-яка мовна політика вирішується зовсім не лінгвістичними методами. Існування таких комітетів, на думку Веззе, вимагає певних умов. По-перше, ці комітети не повинні перетворюватися на клуби. По-друге, було б корисним систематично і консультуватися з користувачами новостворених словників, насамнеред з фахівцями відповідних галузей, і, нарешті, далеко не «останню роль відіграє підготовчий процес, що не дає можливості приймати поспішних рішень» [Веззе 1980, с. 43 — 47].

Досвід Ісландії приваблює фахівців з соціолінгвістики та термінознавства як зразок крайнього пуризму, в тому числі й у галузі термінологічного планування. Крайній пуризм в Ісландії виявився досить життєздатним, хоча пояснити це можна насамперед особливостями ісландської морфології, складання основ, що дозволяє, в свою чергу, робити описовий переклад будь-яких іншомовних лексичних одиниць. Взагалі ж, традиція ісландського пуризму є такою ж старою, як ісландська держава. З самого початку спостерігалася постійна потреба в народних термінах для позначення іноземних понять та речей, що запозичувалися з інших культур. Це було дуже властивим для середньовічної Ісландії явищем — використовувати замість латини народну мову, і протягом всього ХІХ та початку XX століття тривала боротьба за незалежність від Данії, яка закінчилась у 1944 році проголошенням незалежної Ісландської республіки. Протягом цього періоду паралельно йшла боротьба за статус ісландської мови як мови національно-культурної автономії, яка супроводжувалась опором не лише запозиченням з датської мови, але, взагалі, будь-яким запозиченням. Зараз, в умовах незалежності, ісландці відчувають подібний негативний вплив англійської мови, тому питання про мовний пуризм ще не знімається з порядку денного. Тому ісландські термінотворці намагаються всі нові терміни створювати за рахунок внутрішніх ресурсів, наскільки це можливо. На відміну від інших скандинавських мов в ісландській мові взагалі нема термінів греко-латинського походження. Питаннями термінологічного планування в сучасній Ісландії займається Рада з ісландської мови, основана згідно з міністерським декретом у 1964 році на базі Академії наук Ісландії, заснованої в 1951 році, та словникової комісії, яка вирішувала питання щодо неологізмів. Зусиллями цих установ у період між 1953 та 1959 роками було видано п'ять словників неологізмів. У 1960 році було засновано спеціальну комісію з неологізмів, яку було реорганізовано у вищезгадану Раду з ісландської мови. 1 січня 1985 року вступив у силу спеціальний закон стосовно діяльності цієї ради. Згідно з цим законом було також створено Інститут ісландської мови. Згідно з цим законом мовна рада повинна збирати та публікувати неологізми та сприяти роботі з їх відбору та карбування, а також з їх стандартизації.

Ізраїль хоча й не є по-справжньому європейською країною, проте його культура сильно пов'язана з європейським культурно-історичним ареалом, тому й термінологічне планування в Ізраїлі має дуже багато спільних рис з термінологічним плануванням у європейських країнах. Тут ще у 1890 році було створено т. зв. «Мовний комітет» на чолі з Бен-Єгудою для регулювання поповнення словникового запасу мови іврит. Складався цей комітет з деяких вчителів та науковців-природничників, що мешкали у Єрусалимі. Через кілька місяців він зник, але потім відродився як Союз Вчителів, члени якого були стурбовані тим, що багато вчителів створюють нові терміни для своїх дисциплін, не контактуючи зі своїми колегами з інших шкіл, що негативно відбивалося на підготовці учнів. Першою публікацією даного союзу був математичний словник, що ґрунтувався на принципах та правилах карбування нових термінів, розроблених науковцями цієї установи, і які не втратили своєї сили навіть зараз. Головним принципом побудови нових термінів було надання давньоєврейським та арамейським словам з різних історичних прошарків нових значень. У 1953 році Мовний комітет було перейменовано в Академію мови іврит. Ця установа стала офіційним орґаном, чиї рішення набували сили закону після їх затвердження міністром освіти та опублікування в офіційному друкованому орґані. Списки нових термінів виходили окремими брошурами. Крім стандартизації термінологій, Академія займається також розробкою правопису, транслітерації тощо. Слід відмітити, що фахівці з різних галузей знайомляться з новими термінами вже у процесі їх розробки, беручи, таким чином, участь у розробці термінологій зі своєї спеціалізації, а остаточний варіант тих чи інших термінів стає знайомим багатьом фахівцям заздалегідь. Поряд з Академією свої термінологічні комісії мають також армія, поліція, митниця та інші державні структури.

Протягом останніх десятиліть активізувалися роботи з термінологічного планування в Ірландії. Зокрема цим займається установа під назвою Боги па Саеііде. Вона є незалежною державною установою, заснованою в 1979 році з метою проведення та координації заходів з мовного планування. Іншою установою з мовного планування є бсіагаз па Саеііаспіа, заснована в 1970 році для підтримки діяльності тих галузей, де ірландська мова є основною. Наступна установа, Постійний термінологічний комітет був заснований у 1968 році для запровадження стандартизованої термінології в юриспруденції, освіті та деяких інших галузях. Було засновано в 1968 році для забезпечення перекладацької діяльності, зокрема в парламенті, заснований у 1972 році, є національним центром досліджень з питань мовної політики. Всі ці установи взаємодіють одна з одною в галузі побудови нових термінів та їх стандартизації.

У країнах Балтії після 1991 року процес термінологічного планування має дві тенденції. По-перше, в даному регіоні йде намагання максимально коренізувати термінотворчу діяльність та позбутися зайвого впливу іншомовного посередництва (зокрема російського, у полоні котрого мовне планування у Прибалтиці перебувало майже півстоліття). Це супроводжується намаганнями відновлення всього того, що було здобуто в галузі термінологічного планування за міжвоєнний період (1919— 1940) і що було знищено за радянські часи. З іншого боку, установи, що займаються питаннями термінологічного планування, ставлять за мету максимально інтегрувати прибалтійські країни в світове співтовариство. Тому термінотворча робота в сучасній Прибалтиці шукає компромісу між інтернаціоналізацією терміносистем естонської, латиської та литовської мов та їх коренізацієюЗокрема в Естонії заходи з термінологічного планування беруть свій початок ще з другої половини минулого століття, коли почався процес формування літературної естонської мови. Термінотворча робота значно активізувалася в середині 20-х років, після здобуття Естонією незалежності. Проте наукові праці, які стосуються питань мовного, зокрема термінологічного планування, в естонській мові з'явилися лише на початку 70-х років нинішнього століття. Особливість мовного планування в Естонії полягає в тому, що формування естонського ТТР відбувалося одночасно з формуванням літературної естонської мови. Центром термінотворчої роботи в Естонії протягом багатьох десятиліть є Термінологічна група при Інституті мови та літератури Академії наук Естонії. При цій установі працюють галузеві термінологічні комісії, які складаються з 4—10 галузевих фахівців та 1—2 лінгвістів, що спеціалізуються на плануванні термінології. У 1986 році почав функціонувати Естонський термінологічний банк даних Е5ТЕР. Більшість сучасних естонських термінів запозичується з англійської, німецької та спорідненої фінської мови. Російська мова служить лише джерелом для калькування. Прямих запозичень з російської мови в естонській мові не так вже й багато, до того ж, вони стосуються, в основному, побутового рівня.

Особливості мовного планування в Литві також мають цілу низку спільних рис з мовним плануванням в Естонії. Зокрема сучасні литовські термінотворці також ставлять за мету позбутися російського посередництва, тим більше, що, на відміну від Естонії, у Литві майже вся наукова робота за радянських часів велась переважно російською мовою (литовською мовою виходили, в основному, наукові праці з деяких гуманітарних наук). З природничих і технічних наук литовською мовою виходили лише підручники та навчальні посібники для вузів. Зараз подібна загроза йде від англійської мови через засмічення сучасної наукової лексики литовської мови численними англіцизмами. Для розв'язання всіх питань, пов'язаних з централізованим керуванням термінологічним плануванням у 1990 році в Литві за рішенням парламенту було утворено Державну Комісію з литовської мови, яку було реорганізовано в 1992 році. Рішення цієї комісії є обов'язковими для всіх міністерств, відомств, установ, підприємств та видавництв. Зокрема комісія розглядає поточні проблеми стосовно стандартизації термінології. Всією термінотворчою роботою керує Інститут литовської мови та літератури. Цей інститут займається дослідженням лінгвістичних аспектів термінологічної стандартизації та розвитку галузевих терміносистем. На базі цього інституту ще в 1952 році було створено Термінологічну Комісію, яка в 1971 році була реорганізована в Термінологічну групу. У 1991 році її було реорганізовано у Відділ Термінознавства. Практична робота проводиться спеціалізованими термінологічними комісіями, організованими у відповідних наукових установах та вищих навчальних закладах, що укладають галузеві термінологічні словники, проекти яких здають потім у Відділ Термінознавства, де ці словники обговорюються та редагуються. Після цього лінгвісти, у співробітництві з відповідними галузевими фахівцями, доопрацьовують запропоновані словники. Відділ Термінознавства також займається карбуванням нових термінів. Основні принципи карбування нових термінів у литовській мові, які сформулювали відомі литовські лінгвісти мають такі положення: а) усунення невдалих слов'янських та германських запозичень; б) збереження інтернаціональних елементів греко-латинського походження з інтернаціональною конотацією; в) карбування неологізмів замість невдалих запозичень (якщо в сусідніх країнах було зроблено то ж саме); г) усунення перекручених запозичень словами, взятими з живих діалектів, а також відродженими архаїзмами; і) надання старим словам нових значень шляхом зміни або звуження їх значень; д) карбування абсолютно нових слів для нових понять тощо.

Термінологічне планування розпочалося в Латвії в середині минулого століття, коли латиською моїюіо почала виходити науково-популярна література з астрономії, метеорології, зоології, математики, фізики та інших природничих наук. З другої полонини XIX століття простежується науковий підхід до карбування нових термінів. Саме в цей період почали виходити перші термінологічні словники. Тоді ж були створені перші термінологічні комісії, зокрема Термінологічна комісія Міністерства освіти Латвії, яка випустила в 1922 році перший латисько-російсько-німецький словник наукової термінології. У 1946 році оуло утворено Латвійську Академію наук, в цьому ж році на її оазі було створено Термінологічну комісію. Рішення цієї коміції були обов'язковими для виконання в усіх державних установах. Цю комісію було реорганізовано за рішенням уряду в 1990 році. Хоча в Латвії нема спеціальних урядових програм з мовного планування, проте уряд вживає заходи з підтримки Термінологічної комісії. Головне завдання Термінологічної комісії — побудова термінів для всіх галузей науки, а також розробка теоретичної бази для термінологічного планування. Крім Термінологічної комісії термінотворча робота проводиться також іншими установами та окремими особами, але їхня робота обов'язково координується Термінологічною комісією. Теоретичні дослідження термінологічного планування проводяться в Академії наук Латвії, а саме — в Термінологічній Групі Інституту латиської мови, а також в деяких інших інститутах та наукових центрах вищих навчальних закладів. Латиська термінологія створюється, в основному, на базі внутрішніх потенціалів латиської мови, переважно за рахунок побудови дериватів та складних слів. Близько третини латиських наукових термінів — це запозичені елементи греко-латинського походження. При прямому запозиченні латиські термінотворці дотримуються таких критеріїв, як здатність утворювати деривати, семантична точність тощо. Стосовно запозичень з новітніх мов вимоги є суворішими. Нові терміни публікуються в спеціальних бюлетенях та в деяких Газетах у спеціально відведених для цього місцях. У 1991 році було започатковано національні термінологічні стандарти.

Протягом останніх десятиліть спостерігаються заходи з термінологічного планування не лише стосовно європейських мов, що мають статус державних у межах певних державних угво-рень, але й щодо мов тих народів, які не мають власної державності, а лише користуються правами національно-культурної автономії. На терені Європи такими мовами є саамська, ґаельська, каталанська, баскська, валлійська, ґренландська, ретороманська та деякі інші.

У Каталонії, починаючи з 1907 року, функціонує Інститут каталонських досліджень, який займається, зокрема, і плануванням корпусу каталанської мови. При режимі Франко діяльність інституту була суворо обмежена та розрегламентована. Свою діяльність у повному обсязі ця установа відновила в 1976 році згідно з королівським декретом. За розпорядженням Ґенералітату (органу самоврядування в Каталонії) в 1980 році було створено установу. Аналогічна установа (Центр освіти та застосування валенсійської /тобто каталанської/ мови) існує також у Валенсії. Каталанська мова має багато аналогічних проблем з українською через спільність багатьох історичних моментів (ігнорування цієї мови в багатьох галузях науки й техніки), зокрема стосовно відсутності стандартизованої термінології, лінґвістич них моделей (як термінологічних, так і для ТТР взагалі) тощо. Провідна установа, що займається питаннями термінологічного планування,— це Комісія з лексикографічної координації в науці, до складу якої входять фахівці з різних галузей науки. У 1985 році Ґенералітат Каталонії та Інститут каталанських досліджень прийняли спільне рішення про побудову термінологічного центру ТЕКМСАТ для координації та систематизації досліджень, стандартизації каталанської термінології тощо [Магі і Мауапз 1991, с. 96-103].

Питаннями термінологічного планування в саамській мові займаються такі установи, як Північний Саамський Інститут, Саамська Рада з Освіти, Саамський Коледж та деякі інші установи, а також приватні особи. Проте далеко не всі з них проводять свою роботу у відповідності з принципами та методами, що були розроблені Норвезькою радою з технічної термінології, ТИС (Швеція), ТК (Фінляндія), Інфотермом тощо. Результатами цієї термінотворчої роботи є списки термінів з еквівалентами фінською, шведською чи норвезькою мовами. У 1989 році було створено Саамський Банк даних, мета якого — координувати роботу всіх перелічених вище установ. Планується, що в майбутньому він відіграватиме роль центру всієї термінотворчої роботи щодо саамської мови, включаючи освітні програми з термінознавства та практичне співробітництво з міжнародними та національними установами, що займаються питаннями термінологічного планування. Провідну роль у карбуванні неологізмів відіграє колектив науковців під керівництвом РгеНе в Уральсько-Алтайському інституті університету Осло. Спеціальних публікацій щодо поширення нових термінів не існує. Нові терміни публікуються, головним чином, у навчальному матеріалі, книгах, журналах та газетах, що виходять саамською мовою. Нові терміни створюються не лише фахівцями-термінологами, але й журналістами, авторами підручників та просто аматорами. Тому науковці з Саамського Банку даних проводять заходи зі стандартизації саамських термінів.

Спроби розробляти власні терміносистеми робилися також і стосовно ґаєльської мови, зокрема організацією під назвою Рада з ґаєльської (менкської) мови.

5.3.2. ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В КРАЇНАХ ТРЕТЬОГО СВІТУ

Необхідність термінологічного планування в країнах третього світу виникла після розпаду світової колоніальної системи, утворення нових держав та надання місцевим мовам статусу державних. Переведення діловодства та викладання на місцеві мови потребувало їх капітальної модернізації та стандартизації, особливо в галузевих терміно-системах.

Але якщо галузеві терміносистеми європейських мов розвивалися поступово, по мірі розвитку технічного прогресу, то народам країн третього світу треба було в максимально стислі строки подолати відсталість не лише в економіці, але й у розвитку рідної мови, у стислі строки пристосувати місцеві мови до сучасних умов для забезпечення можливості вести місцевими мовами все сучасне державне та господарське діловодство, а також викладання як у середніх, так і у вищих навчальних закладах.

Термінологічна модернізація для молодописемних мов третього світу може проводитись такими шляхами: 1) стихійне запровадження нових термінів (частіше за все, шляхом прямого запозичення відповідного еквіваленту з колишньої колоніальної мови); 2) повне очищення лексики від іншомовних запозичень та побудова термінів виключно шляхом використання внутрішніх ресурсів (крайній пуризм); 3) свідоме планування терміносистем за допомогою всіх наявних ресурсів; 4) свідоме планування терміносистем за допомогою використання внутрішніх ресурсів та лексичного фонду колишньої колоніальної мови; 5) свідоме планування терміносистем шляхом використання виключно лексичного фонду колишньої колоніальної мови [Дешериев, Протченко 1968, с. 80 — 81].

Інтернаціональні елементи європейського походження запроваджуються не обов'язково з орієнтацією тільки на мову колишньої метрополії. Багато неєвропейських мов запозичили європейські слова протягом останнього часу разом з новими технологіями, що надходять з Європи [Вгаші 1989, с. 165].

Стандартизація малайської мови (Вапаза Маїаузіа) торкалася, в основному, двох аспектів: запровадження діалекту Малайї як наддіалектної норми та стандартизації аспектів цієї норми у галузі правопису, граматики й термінології. Якщо, наприклад, вимова дикторів на радіо та телебаченні послідовн о базується на цьому діалекті, то публіка вже асоціює цю норму підмови зі стандартною малайською мовою. Що стосується стандартизації малайсько-індонезійського правопису, то тут науковці діюх країн зіткнулися з тією перешкодою, що в основі малайської писемності донедавна лежав англійський варіант латинки (бо Малайзія — це колишня британська колонія), а в основі писемності для індонезійської мови — голландський варіант (бо Індонезія раніше належала Нідерландам). Треба було якось шукати компроміси. Стандартизацією малайської термінології па національному рівні займається спеціальний комітет - Постійний Комітет з питань малайської мови, створений у 1972 році міністром освіти для представництва Малайзії у переговорах з Індонезією з питань стандартизації наукових терміносистем у двох країнах. Складається цей комітет з 8—10 членів, що призначаються міністром освіти та підзвітні йому. Основні члени комітету — фахівці з лінгвістики. Галузеві фахівці залучаються до роботи, якщо ті чи інші заходи торкаються термінів відповідної галузі. Комітет розробив власні принципи термінологічної роботи. У 1972—1975 роках цей комітет співпрацював з аналогічною установою Індонезії — Комітет з розповсюдження та розпитку індонезійської мови, над розробкою спільних принципів побудови нових термінів. До співпраці залучився також і Бруней. За основу спільної малайсько-індонезійської термінології було взято термінологію англійської мови.

В Індії мовне планування взагалі та термінологічне планування зокрема було ускладнено тривалим засиллям англійської мови в усіх сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, стосовно мови гіндустані, Соїшпаз навів деякі паралелі з німецькою мовою. Справа в тому, що у Німеччині у часи Лейбніца нуло таке ж засилля французької мови, як у Індії середини XX ст.— англійської. Тому Ґанді, так само, як і Ляйбніц, вважав, що головною перешкодою на шляху становлення національних мов є не внутрішні якості тієї чи іншої мови, а ставлення до і нього пануючих класів, бо «у рабстві раб наслідує свого пана в усьому — і в одязі, і в мові» [Цит. за: Соїшпаз 1989, с. 8]. Проте, як Лейбніц не міг відстоювати статус німецької мови без використання французької, так і Ґанді не міг обійтися без допомоги англійської мови, кажучи, що любов'ю до англійської мови хінду ганці та інші індійці збіднили свою мову. При цьому Ґанді виступав проти намагання створювати нові терміни виключно па основі санскритських коренів, бо, як він стверджував, запозичення слів робить будь-яку мову багатшого. Врешті-решт, Ґанді закликав мовних експертів активізувати свою роботу, що знайшло прояв у створенні Центрального Інституту індійських мов у місті Музоге [Соїшпаз 1989, с. 8—10].

У Туреччині в другій половині 20-х років відбувся усцішний перехід з арабської на латинську графіку завдяки його досить високій швидкості. Стосовно словникового складу турецької мови успіх можна пояснити створенням та наполегливою роботою комітетів з мовного планування. В той же час в Ірані установа під назвою Фарганґестан мала менший успіх, бо розроблені нею лексичні списки не мали широкого розповсюдження, не виходило жодних термінологічних словників, її діяльність не координувалася жодними освітянськими кампаніями [Ріегшап 1991, с. 13-16].

Побудова нових термінів, звичайно, надає певних переваг при обміні технологіями, але у країнах, що розвиваються, є, як правило, різні суспільні бар'єри на шляху до повного прийняття інтернаціоналізмів, тому, на думку вченого, у цих країнах необхідно виробити чітко визначену стратегію мовного планування та створити відповідну інфраструктуру для цього.

5.3.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В КОЛИШНЬОМУ РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

Особливості термінологічного планування у Радянському Союзі мають дуже багато спільного з термінологічним плануванням як у розвинених країнах Заходу, так і в країнах третього світу.

Зокрема, починаючи з другої половини минулого століття, Росія поступово інтегрувалася у світовий ринок. У цей період починає розвиватися промисловість, а разом з промисловістю поступово розвивалася та вдосконалювалася термінологія.

У 20-ті роки російські терміносистеми мали ті ж вади, що й терміносистеми інших мов у період «до Вюстера». Багато словників у СРСР виходило в той період як пропозиції, в той час як паралельно виходила література, де використовувалися інші терміни. Відсутність стандартної термінології була проблемою, спільною для багатьох народів СРСР. Типовою була картина: один і той же термін мав багато синонімів, але жоден з цих синонімів не був загальноприйнятим. Багато термінів, створених термінологічними комісіями, «вмирали своєю смертю», але деякі з них спонтанно засвоювалися та поступово проникали до широкого вжитку. Але термінологічних кодексів (конкретних розробок стосовно термінології тієї чи іншої мови, термінологічних словників тощо), які б регулювали розвиток нової термінології, не існувало [Ріегтап 1991, с. 152]. Перші спроби усунути невдалі термінологічні одиниці та замінити їх новими успіху не мали через брак координації в термінологічній роботі та принципів розв'язання подібних проблем [Сгішзу 1994, с. 62].

Все змінилося у період індустріалізації, на який припадає бурхливий розвиток термінознавства та термінологічного планування в Радянському Союзі. Як і в країнах третього світу, у Радянському Союзі в ті часи намагалися подолати як економічну відсталість, так і нездатність російської мови висловлювати ту чи іншу технічну думку. Тому в кінці 20-х — на початку 30-х років російською мовою було засвоєно дуже багато нових термінів. Основним способом побудови нових термінів у той період було пряме запозичення термінів з сучасних європейських мов (головним чином, з англійської, французької та німецької): комбайн, блюминг тощо. Все це робилося з метою інтернаціоналізації російської мови, зближення її з мовами Західної Європи. Навіть висувалися проекти латинізації російської писемності [Реформатский 1967; Успенский 1979]. І взагалі, російська мова є найбільш космополітизованою мовою з усіх слов'янських мов, у яку іншомовні слова завжди надходили в дуже великій кількості [Вгашів 1989, с. 165].

Паралельно з термінологічною модернізацією у Радянському Союзі в той час проводились заходи зі стандартизації науково-технічних термінів, питаннями яких займався Комітет зі стандартизації при Раді Праці та Оборони (ОСТ), створений на початку 20-х років. Зокрема питаннями регулювання електротехнічної термінології займалися установи, створені при Комітеті — Всесоюзний електротехнічний з'їзд та Центральна Електротехнічна Рада, які, зокрема, у 1929 році випустили бюлетень під назвою «Електротехнічні правила та норми».

У 1932 році Радою народних комісарів було прийнято постанову, в якій вказувалося на необхідність зосередити зусилля Комітету зі стандартизації на розробці термінологічних стандартів [Волкова 1984, с. 11]. З 1933 року бере свій початок радянська школа термінознавства, серед фундаторів якої стояли професор С. О.Чаплигін, Е. К. Дрезен, Д. С. Лотте та деякі інші радянські термінознавці. Приблизно в той же час було створено Комісію з технічної термінології, яку потім було перетворено в Комітет з Науково-технічної термінології (КНТТ) при АН СРСР.

У 1935 році було видано російський переклад праці Вюстера з передмовою Е. К. Дрезена, який, зокрема, підкреслив, що випадковості та хаотичності в науково-технічній термінології Вюстер протиставив зрозумілу для техніка, але чужу більшості мовознавців вимогу стандартизації науково-технічних термінів та їх централізованого регулювання [Дрезен 1935, с. 3]. У той період радянські термінознавці тісно співпрацювали з ІЕС, виступили, зокрема, з ініціативою щодо побудови міжнародного термінологічного коду, який являв би собою перелік точно визначених та узгоджених на міжнародному рівні науково-технічних понять, які могли б позначатися стандартними звуковими та письмовими термінами або шифром [Дрезен 1936, с. 5; РеІЬег 1994, с. 43]. Зокрема Дрезен виступав за пріоритет уніфікованої інтернаціональної мови.

У наступні роки питаннями термінологічної стандартизації займався, в основному, Державний комітет зі стандартизації, який видавав спеціальні бюлетені ГОСТ, що містили списки затверджених та обов'язкових до вживання галузевих термінів з 'їх дефініціями та іншомовними (головним чином, англійськими) еквівалентами, а також Комісія з технічної термінології, яка в 1962 році була реорганізована у Комітет з Науково-технічної термінології. Крім цього, окремими питаннями термінологічного планування займались Інститут мовознавства АН СРСР, Інститут російської мови АН СРСР, а також деякі наукові центри у Ленінграді, Омську, Горькому, Воронежі та інших містах.

Головним принципом радянської школи термінознавства був системний підхід, тобто в аналізі, розробці та уніфікації науково-технічної термінології провідне місце займала та чи інша система термінів, що співвідносяться з відповідною системою понять.

Серед радянських мовознавців, які в різний час займалися питаннями термінологічного планування, можна назвати Е. К. Дрезена, О Диманштейна, О. О. Реформатського, Д. С. Лотте, Р. О. Будагова, О. М. Терпігорєва, В. С. Кулебакіна, В. І. Сіфорова, В. П. Даніленко, Т. Л. Канделакі, Ю. Д. Дешерієва, М. І. Ісаєва, В. Скуїна та інших.

Серед основних стандартів на галузеві терміни більшість складали стандарти на виробничі процеси: зварювання (ГОСТ 2601-44, переглянуто в 1974 та 1984 рр.), паяння (ГОСТ 1731-71, нова редакція —у 1979 р.), пластичні деформації (ГОСТ 18296-72), лиття (ГОСТ 18169-72) та деякі інші.

Крім центральних установ з питань термінологічного планування, в колишньому Радянському Союзі існували також регіональні установи, такі як, наприклад, ОМТЕРМ [Ткаспеуа 1992].

Проте тоталітарний режим не міг не відбитися на розвитку термінологічного планування. З цієї причини, а саме — з міркувань якомога скорішого наближення світової революції, у 20-ті роки російською мовою було засвоєно дуже багато іншомовних слів, про що згадував Вгаип [Вгаип 1989]. З цієї ж причини робилися спроби перевести російську мову на латину, бо в радянському мовознавстві завжди домінувала точка зору, що мова та суспільство тісно взаємопов'язані, та що політика в одній сфері незмінно впливатиме на іншу.

Слід також мати на увазі, що заходи з термінологічного плнування, які проводились у Радянському Союзі, незважаючи па численні теоретичні та практичні розробки та весь позитивний досвід розробки, впорядкування та стандартизації галунових терміносистем у радянській школі термінознавства, майже виключно російської мови. Всі інші мови Радянського Союзу, включаючи українську, повинні були в усьому наслідувати російську термінологію. Звичайно, російська мова відіграла свою позитивну роль як мова міжнаціонального иілкування в СРСР через певні умови, що склалися історично, і пішого боку, під приводом формування «спільного лексичного фонду» [Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Языки народов СССР 1968] галузева російська термінологія перетворилася на і його роду «ложе Прокруста» [Кияк 1994].

Хоча у 20-ті роки, у період так званої коренізації, однією з завдань котрої було усунення мовних бар'єрів, що заважали участі її місцевого населення в управлінні [Ріегшап 1991, с. 52], терминологічне планування все ж торкалося інших мов народів СРСР, в тому числі й української (докладніше про це див. наступний розділ). Причому тоді заходи з термінологічного плануванання були спрямовані на пурифікацію національних терміносистем, на їх відокремлення як від російської, так і від західноевропейських мов. Зокрема С. Лиманштейн у статті «Принципи побудови національної термінології» підкреслював необхідність мати власні терміносистеми: «зустрічалося багато прибічників повного зросійщення щодо лінгвістики, які намагалися абсолютно не враховувати властивості та особливості тієї чи іншої мови, вливаючи туди російські терміни навіть тоді, і оли без них можна було обійтись... Це явище є надзвичайно шкідливим саме через те, що ухил до великодержавного шовінізму є найнебезпечнішим ухилом у національному питанні. Саме зловживання російськими словами призводить до того, що в текст вставляються слова й терміни, що є незрозумілими масі, яка не знає російської мови, роблячи книгу недоступною цій масі... Ми... відмовились від нав'язування російського алфавіту неросійському національному населенню та всіляким чином допомагали і допомагаємо їм навчитися латинського алфавіту» [Письменность и революция 1933, с. 32-34] Мовне планування в колишньому Радянському Союзі взагалі та термінологічне планування зокрема можна розділити на кілька етапів. У період коренізації термінологічне планування проводилося, як правило, місцевими письменниками та мовознавцями, які розділяли деякі погляди та мету нових керівників країни. По мірі консолідації режиму центральне радянське керівництво, починаючи з другої половини 20-х років, все більше посилювало контроль над мовним будівництвом. Вирішальним моментом стала середина 30-х років [Ріегшап 1991, с. 140-141].

Звідси можна зробити висновок, що середина 30-х років була переломним етапом в історії мовного планування в СРСР, до якого був період коренізації, який характеризувався формуванням національних літературних мов народів СРСР незалежно від російської мови, а після якого почався період тотального зросійщення, який з різним ступенем інтенсивності тривав до кінця 80-х років.

На першому етапі коренізації велика увага приділялася лексичним та граматичним особливостям тієї чи іншої мови. При побудові нових термінів використовувався насамперед лексичний фонд кожної мови та її словотворчі моделі, дані діалектів відповідної мови. Російські терміни замінювались власномовними елементами чи безпосередніми запозиченнями як із західноєвропейських мов (англійської, французької, а також з греки та латини), так і з відповідної сакральної мови (арабської, перської, тибетської тощо) [Азимов, Дешериев 1972, с. 12].

У наступні роки все було змінено на користь «інтернаціоналізації». Але якщо в перші роки після революції інтернаціоналізм протиставлявся великодержавному шовінізмові (у мовах народів СРСР російські слова навіть інколи замінювалися англійськими, французькими, німецькими еквівалентами або калькою), а писемність усіх неслов'янських мов переводилася на латинізовану систему письма яналіф (у перекладі з тюркської це слово означає буквально новий аліф, тобто перша літера арабського алфавіту) навіть з кирилиці [Письменность и революция 1933; Язык и письменность народов СССР, 1933], то вже по п'ятнадцяти роках «інтернаціональне» все частіше починало асоціюватися з російським, бо ніби російський пролетаріат перетворився в ударну бригаду в створенні інтернаціональної людської культури, а російську мову було оголошено носієм «передової культури» [Мусаев, Баскаков, Кумахов, Хабичев, Еремушкин 1982].

Іншим поясненням «інтернаціоналізації» служила необхідність у створенні спеціальної термінології для перекладу політичної літератури, і що наявні у тій чи іншій мові еквіваленти неросійського походження ніби мали інше емоційно-експресивне забарвлення, інше конотативне значення. Це можна простежити на прикладі мов Середньої Азії, зокрема узбецької. У період коренізації нові терміни в Узбекистані створювалися на основі тюркських коренів. Так само на власно тюркські замінювались запозичення з арабської та перської мов. Продуктивними робилися запозичення з давньотюркської мови. І, навпаки, у середині 30-х років усе було спрямовано на усунення бар'єру між узбецькими та «іншомовними» словами, тобто бар'єру між узбецькими та російськими словами та російськими формами слів, запозичених з інших європейських мов. Це дуже чітко було продемонстровано у нових правилах правопису узбецьких еквівалентів таких російських слів, як Гамлет, гегемония, гектар. Згідно з правописом 1934 року ці слова писалися з літерою ґ але з переходом на кирилицю у нових правилах ці слова вже писалися не з літерою ґ а з літерою г. І якщо узбецька мова в середині 20-х років містила в собі лише 4% інтер-націоналізмів російського походження, то в 1934 році ця цифра зросла вже до 12%. У 1940 році вже 15% слів в узбецькій мові були російськими.

Зросійщення національних мов відбувалося різними шляхами — широке запровадження російських лексем, перехід на кирилицю, підвищення статусу російської мови в національних республіках і навіть «збагачення» фонетичної структури місцевих мов за рахунок засвоєння нових російських звуків. Таким чином, це було фактично повернення до дореволюційної практики прямого запозичення (особливо це стосується мов Середньої Азії) слів іншомовного (переважно арабсько-перського) походження, але в даному випадку метою таких заходів, коли замість арабської та перської мови провідну роль стала відігравати російська мова, було посилення ідентичності, тобто зближення, цих народів з іншими радянськими народами, а не з мусульманським світом [Ріегтап 1991, с. 51 — 53].

По суті, йшла чистка цих мов від арабських та перських запозичень, які замінювалися відповідними російськими запозиченнями. Приводом до цього було пояснення, що, ніби, ці слова були малозрозумілими [Дешериев 1966, с. 161]. Боротьба з пуризмом перетворилася на іншу крайність — запозичення російських слів навіть тоді, коли в цьому не було ніякої необхідності. Часто це призводило до мовних покручів [Дешериев, Протченко 1968, с. 56-57].

Російська мова, по суті, перетворилась на єдине джерело поповнення термінологічної лексики. Навіть фонетика та морфологія зазнала зросійщення через запровадження російських фонем [щ], [ц], палаталізованих приголосних, а також суфіксів -ский, -ний тощо. Причому молодописемні мови зазнавали сильнішого зросійщення [Дешериев 1966, с. 117-123; Дешериев, Протченко 1968, с. 56-57].

Апологетика русифікації полягала, зокрема, в наданні російській мові цивілізуючої, культурної місії, що полягає в інструменті доступу до здобутків радянської та світової культури, що, по суті, означало примус щодо неросійських народів дивитися на зовнішній світ через посередництво російської мови [Віїіпзку 1980, с. 4].

Зросійщення часто мотивувалося тим, що ніби в 30-ті роки «в авангарді світового революційного процесу вже йшов російський пролетаріат». З іншого боку, заперечувалися твердження західних мовознавців та соціологів про штучне зросійщення: «Запозичена термінологія в національних мовах буржуазними ідеологами зображувалась, з одного боку, як засіб "примусового злиття" всіх мов з російською, а з іншого — як заходи, спрямовані на створення "прірви" між спорідненими мовами» [Исаев 1970, с. 185-186].

Під «зближенням» націй часто маскувалося їх просте злиття в єдину етнічну групу, що передбачалося теорією Марра та її представниками, а також їх наполягання на «інтернаціональній» природі російських запозичень дає можливість припустити, що Сталін міг розважатися фантазією про швидке створення монолінгвістичного СРСР [Ріегтап 1991, с. 267].

Зокрема вважалося, що «запозичення не лише окремих слів, але й цілих словосполучень, словотворчих моделей та моделей різних типів словосполучень... свідчать про подальше поглиблення процесу зближення націй... Це, звичайно, не означає втрати мовами національної специфіки, їх асиміляції, як стверджують зарубіжні фальсифікатори мовної політики, що проводиться в СРСР. Вказані процеси — результат плідного розвитку, взаємодії та взаємозбагачення мов» [Дешериев, Туманян 1980, с. 92 ]. Історія мовного будівництва у Радянському Союзі відображає жахливі наслідки планування, яке часом було зовсім далеким від реальності. Проте за останні 50 років мовне та, зокрема, термінологічне планування в СРСР і гуло набагато стабільнішим, ніж у перші два десятиріччя. За винятком останніх років сталінської епохи дебати щодо словникового складу мови вже не мали такого політичного забарвлення та були менш небезпечні, а правопис значної частини мов народів СРСР все більш віддалявся від російського [Ріегтап 1991, с. 2, 260].

Це досить яскраво видно на прикладі азербайджанської мови, де в кінці 50-х років з алфавіту було вилучено «невластиві азербайджанській мові» літери (перш за все, йотовані), а правопис іншомовних слів вже не настільки залежав від російської мови. Знов почали реанімуватися давньотюркські слова. Українська та білоруська мови продовжували перебувати під сильним російським впливом [Дешериев, Протченко 1968, с. 9, 17 — 20]. Стосовно цих мов відбувалися зворотні процеси подальшого зближення правопису та лексики з російським правописом та російською лексикою.

Предметом апологетики була також примусова кирилізація алфавітів мов Середньої Азії, Північного Кавказу та інших регіонів колишнього Радянського Союзу [Базиев, Исаев 1973; Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Истрин 1988; Мусаев 1965; Успенський 1979].

З розпадом Радянського Союзу в 1991 році розпалася й єдина радянська термінологічна школа. Термінологічне планування в кожній колишній союзній республіці, а нині незалежній державі, набуло своїх специфічних рис та особливостей.

5.3.4. ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В УКРАЇНІ

Основа сучасної української термінології почала формуватися в процесі формування та розвитку наукового стилю ще у XVIII столітті, хоча багато сільськогосподарських, будівельних, юридичних та філософських термінів з'явилися шачно раніше. Українське ТТР бере свій початок з підручників для початкової та середньої школи, виданих галицьким товариством «Просвіта», заснованим у 1868 році.

Термінологічне планування в Україні започаткувало свою історію на початку XX століття, після скасування Емського указу. У Галичині перші галузеві словники почали з'являтися і'.же в другій половині минулого століття. Серед перших українських лексикографів, яких по праву вважають фундаторами української термінології, можна назвати І. Гавришкевича, І. Верхратського, О. Роговича та деяких інших. На початку 60-х років минулого століття вийшли з друку такі їх праці, як «Початок до уложення термінології ботанічної руської» (І. Гавришкевич); «Словник юридично-політичної термінології; німецько-український», шість випусків «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної» (І. Верхратський). Протягом 70—80 рр. XIX ст., незважаючи на дію Емського указу, видаються термінологічні праці й у Наддніпрянській Україні. Проте ніяких централізованих заходів щодо впорядкування та стандартизації галузевих терміносистем тоді ще не проводилося. До того ж, українська мова Галичини та Наддніпрянщини мала в той період дуже суттєві розбіжності.

Сучасна українська науково-технічна термінологія почала розвиватися в науковому мовленні та в ТТР вже в радянські часи, на основі власне української мови, а також латини, греки та сучасних мов, зокрема російської. Розквіт термінотворчої роботи в Україні припадає на 20-ті роки, на період так званої українізації, коли після майже 200-літньої перерви українська мова стала мовою суспільного та політичного життя в Україні [Симоненко 1994, є. 200]. Це приблизно збігається хронологічно з періодом коренізації, що мав місце на той час у Радянському Союзі. Фактично українізацією в Україні звалися заходи з коренізації. У той період, коли міністром освіти України був Іван Скрипник, все державне діловодство намагалися перевести на українську мову. А це потребувало розробки та стандартизації галузевих термінологій.

Саме в цей час усі термінологічні комісії було об'єднано в Інститут наукової мови при АН України, який мав займатися питаннями розбудови наукової термінології. З 1916 до 1930 р. було видано близько 85 галузевих словників (15 медичних, 3 — з ветеринарії, 13 — з ботаніки; 10 — з математики та механіки, 8 —-з діловодства, 9 — з фізики, 4 — з хімії) [Симоненко 1994, с. 200].

Так, протягом 20-х років в Україні було видано досить багато термінологічних словників з різних галузей науки, зокрема, «Словник технічної термінології. Електротехніка» Івана Шелудька [Шелудько 1928], «Медичний російсько-український слов ник» В. Ф. Кисільова [Кисільов 1927], «Короткий російсько-український технічний словничок фінансових термінів (для вжитку) співробітників Губфінвідділу» [Короткий російсько-український... 1924], «Російсько-український словник банкового діловодства» за редакцією В. І. Орловського та І. М. Шелудька [Російсько-український... 1925], «Словник фізичної термінології» В. В. Фаворського [Фаворський 1932] тощо. Паралельно видавалися й термінологічні словники в Галичині та західній діаспорі: «Систематичний Словник Української Математичної Термінології» Миколи Чайковського (Берлін) [Чайковський 1924], «Термінологічний словник Міцність матеріялів» С. Риндика (Прага) [Риндик 1924] та інші [Кияк 1994].

Щодо стратегії термінологічного планування в Україні в той період можна відмітити, що головною метою термінотворчої роботи була побудова українських національних терміносистем, залучення всього світового позитивного досвіду з термінологічного планування та відокремлення'українських терміносистем від російських, зокрема уникнення всіх вад, на які страждають російські галузеві терміни. Так, наприклад, Іван
Шелудько писав про необхідність орієнтації на ті мови світу, які є продуцентами термінів, уникаючи, таким чином, російського посередництва, тим більше, що російська фахова термінологія весь час зазнавала різних чужомовних впливів, тому не варто сподіватися, що російська мова має власну оригінальну термінологію [Шелудько 1928, с. 9—11]. В багатьох випадках акцент робився на народну мову, коли терміни карбувалися, головним чином, за рахунок внутрішніх ресурсів. При цьому, як і у випадку термінотворчої роботи в Узбекистані періоду коренізації, до карбування нових термінів активно залучалися архаїзми та діалектизми.

Проблему співвідношення інтернаціонального та національного в термінотворчій роботі більшість лексикографів 20-х років розв'язувала на користь власних елементів. Створювалися також синонімічні паралелі, що полягали в співіснуванні запозиченого елемента з елементом рідної мови. Чужомовні елементи приймалися лише в крайніх випадках, коли неможливо було висловити ту чи іншу думку засобами української мови [Боярова 1994, с. 104]. Були також і крайні пуристи, які наполягали на тому, аби нові терміни карбувалися виключно на основі українських коренів: «громовина» замість «електрика», «впорскування» замість «ін'єкція» тощо. Прикладом крайнього пуризму ісландського ґатунку можна назвати словник «Міцність матеріялів» С. Риндика, «Систематичний словник української математичної термінології» Миколи Чайковського, «Словник фізичної термінології» В. В. Фаворського та деякі інші, де вже засвоєні інтернаціональні слова штучно замінювалися новоутвореннями: «вистава» замість «експозиція», «облямівка» замість «ореол», «первень» замість «елемент», «мірило» замість «масштаб», «модло» замість «шаблон» тощо [Кияк 1994, с. 194].

Проте період українізації завершився для України набагато швидше, ніж період коренізації у Середній Азії. Зокрема Д. Дрінов та П. Сабалдир у статті «Проти націоналізму в математичній термінології» писали про українські буржуазні елементи, «недобитків петлюрівщинй», які ніби розгорнули шкідницьку контрреволюційну роботу в українському мовознавстві, зокрема на термінологічній ділянці [Дрінов, Сабалдир 1935, с. 5]. В іншому подібному виданні було написано, що ніби петлюрівські елементи хотіли відірвати українську термінологію від трудящих мас, ізолювати її від процесу соціалістичного будівництва [Хвиля 1933, с. 10]. Ще один автор стверджував, що контрреволюційні елементи намагалися відірвати Україну від Радянського Союзу, відкидаючи однакові з російською мовою елементи, натомість шукаючи спільне з чеською, польською, німецькою та іншими мовами буржуазної Європи [Виробничий термінологічний бюлетень 1935, с. 5]. Таким чином, так звана «лінія Скрипника» була звинувачена у штучному відриві української мови від російської через заміну слів, що нагадували російські, їх польськими, чеськими або німецькими еквівалентами [Ріегтап 1991, с. 159]. Все це робилося під приводом зближення мов народів СРСР.

Павло Штепа, в свою чергу, стверджував, що протягом 20-х років в українській термінотворчій роботі панував справжній пуризм. Але у 30-ті роки тоталітарна система «ті словники попалила, а авторів постріляла» [Штепа 1977, с. 11].

У подальші роки, після розгрому «націоналістичних елементів» [Дешериев 1966, с. 122] термінологічне планування в Україні було спрямовано на штучне зближення українських галузевих терміносистем з російською мовою. Фактично термінотворча робота була спрямована, радше, на російську, ніж на українську мову. З іншого боку, в західній діаспорі продовжували випускатися українські термінологічні словники, які наслідували традиції українського термінологічного планування 20-х років. Найвідомішим з тих видань є «Словник чужослів» Павла Штепи [Штепа 1977], який відстоював позиції крайнього пуризму.

Нова хвиля в побудові галузевих словників припадає на 50 —60-ті роки, коли було випущено цілу низку дво- та багатомовних словників. У 1957 р. Президія АН України створила спеціальну Словникову комісію, зусиллями якої протягом наступних 20 — 25 років вийшло в світ понад 50 термінологічних словників як російсько-українських, так і тлумачно-довідкових, і різних природничих та гуманітарних наук [Симоненко 1994, с. 201]. «Видані словники», як зазначалося у зверненні Словникової комісії, не претендували на вичерпність, і, крім того, вони виходили дуже мізерними тиражами і, по суті, зразу після виходу ставали бібліографічною рідкістю» [Симоненко 1994, с. 201]. Проте й ці словники орієнтувалися майже ішключно на російську мову, яка залишалася свого роду еталоном, тим більше, що в деяких галузях науки панувала виключно російська мова.

Серед відомих українських мовознавців 60 —80-х років, що іаймалися питаннями термінознавства та термінотворення, можна назвати таких вчених, як В. В. Акуленко, І. К. Білодід, І. С. Квитко, Е. Ф. Скороходько та інші.

Після здобуття Україною незалежності та надання українській мові статусу державної термінотворча робота знову активізувалася. Почали видаватися та перевидаватися численні термінологічні словники з різних галузей науки та техніки. У цей процес включилися як мовознавці, так і галузеві фахівці.

Починаючи з 90-х років над побудовою галузевих словників працюють понад 50 авторських колективів. Серед перших словників цього періоду можна відмітити «Російсько-український словник фізичних термінів» проф. О. Б. Лисковича, «Російсько-український словник дорожника» О. А. Білятин-ського, «Російсько-український словник архітектурних термінів» О. П. Безродного, «Українсько-російський короткий словник фізіологічних термінів» Л. С. Годлевського, Д. М. Тичини та ін., «Російсько-український словник музичних термінів» В.1. Іванова, «Російсько-український будівельний словник» (Укрдержбуд) та ін. Проте далеко не всі з цих словників заслуговують уваги як серйозні лексикографічні праці через брак досвіду авторів в укладанні термінологічних словників [Симоненко 1994, с. 202].

Відсутність централізованого керівництва термінологічним плануванням у сьогоднішній Україні призводить до того, що псі ці словники, фактично, суперечать один одному. І, взагалі, зараз спостерігаються принаймні три тенденції термінотворчої роботи. В одних словниках іде просте перелицювання відповідних російських термінів на ніби український лад. В інших випадках спостерігається така ж однобічна орієнтація на англійську мову. У словниках третьої ґрупи реанімуються традиції 20-х років, спрямовані на крайній пуризм [Кияк 1994, с. 191; Іваницький, Кияк 1995, с. 3; Нікітіна 1996, с. 48].

5.4. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ПОБУДОВИ ТА СТАНДАРТИЗАЦІЇ НОВИХ ТЕРМІНІВ

Крім дослідження термінологічного планування як явища, багато мовознавців виклали основні принципи термінологічного планування, які стали, по суті, методичними рекомендаціями. Ці рекомендації торкаються, головним чином, принципів відбору термінологічних синонімів, надання новим термінам належної зовнішньої форми, методів стандартизації термінів тощо. Щоб термін був більш-менш вдалим, він повинен відповідати цілому ряду вимог. Ці вимоги фігурують у роботах багатьох науковців-термінологів. Особливо це стосується побудови в рідній мові еквівалентів іншомовних термінів. То є, за словами Е. Ф. Скороходька, великою відповідальністю, бо термін, створений перекладачем, стає фактом рідної мови і в подальшому продовжує існувати незалежно від перекладача [Скороходько 1963, с. 79].

Головні вимоги щодо принципів термінологічної модернізації та стандартизації першим виклав Евґен Вюстер у своїх роботах.

Як відомо, головним рушієм термінологічної модернізації є науково-технічний переклад, в процесі якого доводиться постійно орієнтуватися на норми мови перекладу, наприклад, у сфері словотворення. Пояснюється це тим, що кожна мова має свої відмінності стосовно словотворчих типів, і тому далеко не завжди можна переносити тип однієї мови на іншу в процесі перекладу. Так, якщо українській мові більш властиве словосполучення, то німецькій мові — складні слова [Кияк 1992, с. 144]. Тож принципи термінотворення в українській та німецькій мовах мають ґрунтуватися, перш за все, на особливостях конкретної мови. Але це зовсім не означає, що не існує головних принципів термінологічного планування, які підходять до будь-якої мови.

Саме методичні рекомендації щодо загальних принципів термінологічного планування, які можуть торкатися будь-якої мови незалежно від традицій щодо термінотворення, її граматичної будови та відсоткового співвідношення інтернаціональних та національних елементів її лексики, фігурують у роботах багатьох вчених-мовознавців. Зокрема Соїшпаз стверджував про необхідність інновацій у мові через постійну потребу в називанні нових об'єктів, процесів та відносин [Соїшпаз 1989, с. 15].

Насамперед багато уваги приділяється естетичному боку мовного планування, а саме, евфонії термінів, їх здатності утворювати деривати тощо. Іншим аспектом, на який зверталося багато уваги, є ступінь інтернаціональності нових термінів.

Серед представників радянської школи термінознавців найбільшої уваги принципам побудови нових термінів приділяли Е. К. Дрезен, Д. С. Лотте, Е. Ф. Скороходько та деякі інші.

Зокрема Е. К. Дрезен неодноразово підкреслював необхідність стандартизації термінів, стверджуючи, що при відсутності єдності в користуванні науково-технічними поняттями та термінами значно ускладнюється спілкування, обмін досвідом, доступ до науково-технічних досягнень. Так само, при відсутності точних та однозначних понять стає неможливим наукове спілкування та навіть сама наука як така [Дрезен 1936, с. 7-18].

Д. С. Лотте висунув основні вимоги до науково-технічних термінів, які мають бути точними та короткими. Точність терміна залежить від таких чинників:

Ознаки поняття, що вибираються для безпосереднього відображення елементами терміна.

Елементи, що притягаються для побудови терміна.

Сполучення елементів в терміні [Лотте 1961, с. 112].

Крім вимог точності, Д. С. Лотте ставив також «вимогу достатньої короткості» термінів [Лотте 1982, с. 8].

Проте такі засади термінотворення можуть протягом певного проміжку часу носити не обов'язковий, а рекомендований характер. Наукова термінологія повинна бути, на думку Д. С. Лотте, не простою сукупністю слів, а системою слів або словосполучень, певним чином пов'язаних між собою [Лотте 1961, с. 72 — 73]. Головні принципи термінотворення, особливо якщо терміни створюються через переклад науково-технічної літератури, такі:

Перекладений термін повинен якомога ближче текстуально та за змістом відповідати тому ж самому терміну або поняттю мовою оригіналу, а також за своїм словотвором не повинен бути громіздким та носити штучний характер.

Не слід вводити неперекладених іншомовних слів, якщо можна підібрати свій термін, що вірно передає науково-технічне поняття.

Терміни з греко-латинських елементів можна вводити, якщо навіть існують свої слова, що передають те ж саме поняття [Лотте 1982, с. 52].

Раціональне термінотворення означає насамперед те, що терміни повинні завжди бути однозначними. Інакше, на думку Д. С. Лотте, технічна термінологія внаслідок своїх хиб перестає бути знаряддям технічного спілкування та наукового прогресу, а засвоєння термінологічних синонімів та просто занадто довгих і незрозумілих термінів вимагатиме зайвих зусиль. До того ж, невдалі терміни ускладнюють користування фаховою літературою. Це веде до взаємного непорозуміння навіть серед фахівців. В основу побудови нових термінів Д. С. Лотте радив закладати ознаки, що якомога точніше відображають специфіку поняття, враховуючи також етимологію терміна, його зрозумілість та евфонію. При цьому варто всюди усувати багатозначність термінів, яка часто приводить до практичних помилок, а також їх синонімію (через те що рано чи пізно абсолютні синоніми перетворяться на відносні). Службові слова, що входять до складу термінологічних словосполучень, теж не є бажаними. Будь-яка система термінів повинна бути побудована з якомога меншої кількості терміноелементів, інакше будь-який складний або малозрозумілий термін з часом буде перекручено. Тому автор рекомендував пропонувати нарівні з довгими термінами їх скорочені форми, що складаються лише з деяких найголовніших елементів основного терміна і які можна застосовувати тоді, коли через контекст зрозуміло, про яке поняття йдеться. З цією ж метою інколи доводиться користуватися для побудови складних термінів абревіатурними терміно-елементами. Окрема розмова стосується запозичень. Д О Лотте засуджував «рабські» запозичення без необхідності та запозичення зі спотвореннями. Іншомовні елементи можуть виявитися цілком придатними (з міркувань лаконічності: чим частіше даний термін вживається в повсякденній практиці, тим більшого значення набуває якість стислості) лише для абсолютно нових понять, які не мають у рідній мові точних позначень [Лотте 1961, с. 8 — 35]. Д. С. Лотте вимагав запобігати випадковості ознак, що відображаються будь-яким терміном [Лотте 1971, с. 29].

Терміноелементи греко-латинського походження, на думку Д. С. Лотте, є по-справжньому міжнародними та з однаковою легкістю утворюються в багатьох мовах. Тому він не рекомендував від них відмовлятися навіть якщо в рідній мові є синонім даного терміна, побудований з елементів рідної мови. В такому разі, на думку вченого, терміном стане, радше, інтернаціональний варіант. Щодо чергування інтернаціонального та національного, Д. С. Лотте виклав такі принципи: 1) Не слід ратувати проти загальновживаних слів. 2) Не слід застосовувати іноземні слова, коли існує туземне. 3) Іншомовне слово лише тоді заслуговує права громадянства, коли разом з ним засвоюється нове поняття. 4) Нема потреби відмовлятися від таких слів, котрі не можна замінити одним рідним словом, а можна передати лише описово. 5) Слід вивчати іноземні слова, що вживаються в кількох значеннях. 6) Не брати іншомовних слів, котрі для своєї мови звучать дивно або містять чужі звуки, лотрі важко передати. 7) Переробці підлягають закінчення запозичених слів. 8) Запозичене слово повинно змінюватися так і-амо, як і рідне [Лотте 1982, с. 40 — 64].

Е. Ф. Скороходько також досить багато уваги приділяв принципам побудови нових термінів. Нові терміни, за словами І і. Ф. Скороходька, повинні природно входити до існуючої системи термінології даної галузі та не повинні відчуватися як сторонні, тому їх варто будувати за зразками вже існуючих. Як і Д. С. Лотте, Е. Ф. Скороходько не радив створювати громіздкі багатослівні терміни. При перекладі чужого терміна на рідну мову він рекомендував також брати до уваги всі значення, які інколи можуть передаватися рідною мовою по-різному, залежно від галузі знань. Міжнародні терміни, які існують у багатьох мовах та мають там одне й те саме значення, на думку П. Ф. Скороходька, сприяють взаєморозумінню фахівців, що розмовляють різними мовами, проте не всі з них варто запро-ізаджувати в термінологію рідної мови (навіть якщо вони вже засвоєні деякими іншими мовами), а лише ті, які досить точно відображають у своїй змістовій структурі ознаки, що характеризують відповідний об'єкт та не допускають будь-яких суб'єктивних тлумачень. Не можна при прямому запозиченні створювати терміни, котрі збігаються за формою з термінами, що вже існують у рідній мові, але мають інше значення; не можна також, на думку вченого, запроваджувати в текст рідної мови іншомовні терміни при наявності їх еквівалентів у рідній мові. Проте бувають випадки, коли еквівалент рідної мови навіть при відсутності інтернаціональної форми досить точно передає сутність поняття. В такому випадку, на думку Е. Ф. Скороходька, взагалі не слід робити ніяких прямих запозичень (навіть внутрішньої форми), бо прояв пуризму — краще, ніж співіснування абсолютних синонімів. При повній відсутності відповідного терміна рідної мови перекладач може запропонувати свій термін (з обов'язковою вказівкою в примітках на іншомовний термін) або перекласти цей термін описово. Щодо прямих запозичень внутрішньої форми, Е. Ф. Скороходько рекомендував робити це лише у виняткових випадках через відсутність мотивації для осіб, що не володіють іноземними мовами. Ще один момент, на який Е. Ф. Скороходько звертав увагу, — це кваліфікація перекладачів. Справа в тому, що пере-кладачі-лінґвісти та галузеві фахівці мають різний підхід до технічного перекладу. Проте перекладачі-лінґвісти повинні розбиратися у відповідній галузі техніки так само, як техніки повинні вивчати питання словотворення та семантики [Скороходько 1963, с. 83-89].

Взагалі, Е. Ф. Скороходько виклав такі вимоги до нових термінів: 1) Термін повинен бути абсолютно однозначним (тобтов будь-якому контексті він повинен висловлювати одне й лише одне поняття). 2) Формальна структура термінів повинна відображати зв'язки між поняттями. Це дозволить у ряді випадків черпати з тексту інформацію про ті класи предметів, які прямо ніде не названо. 3) Повинна бути передбачена можливість формальних перетворень термінів з метою одержання нових термінів для висловлення нових понять. 4) Повинна бути передбачена також можливість автоматичного перекладу термінів з природних мов на інформаційну мову та навпаки. 5) Термін повинен бути коротким [Скороходько 1961, с. 3].

Першим у світі, хто поставив питання про необхідність стандартизації галузевих термінологій, як вже неодноразово відмічалося, був Евґен Вюстер. Він же виклав і сім найважливіших характерних рис ключа до інтернаціональної термінології:

Ключ до термінології розробляється для термінологів, а не філологів як основа для національних терміносистем і навіть для терміносистем повністю спланованих (штучних) мов.

Терміноелементи розподіляються, по-перше, згідно з поняттями, тобто системно, а також в алфавітному порядку. 3) Треба звернути увагу на частотність вживання кожного терміноеле-мента та зафіксувати її. 4) Терміноелементи повинні писатися так, як вони пишуться в латині. 5) Терміноелементи повинні бути представлені у базовій (початковій, прототипній) формі, незалежній від національних варіантів. У національну форму вони повинні трансформуватися згідно з чіткою системою. 6) Для того, щоб мати можливість навчати та практикуватися у ключі до термінології, треба затвердити єдину міжнародну вимову латинізованих прототипних форм. 7) Інтернаціональні терміни нелатинського походження повинні прийматися до ключа у незмінному вигляді як «етнічні терміни». їх вимова повинна збігатися з вимовою у тій мові, з якої вони походять.

Серед західних мовознавців, крім Вюстера, питаннями про принципи термінотворення займалися також Ріегтап, Веззе та деякі інші.

Ріегтап стверджував, що особи та установи, які займаються мовним плануванням, якщо вони сподіваються завжди мати успіх, повинні бути чутливими до постійних змін, модифікуючи свою політику [Ріегтап 1991, с. 3]. Це стосується не тільки мовного планування як такого, але й термінологічного.

Звичайно ж, ідеальною мовою є така, яка використовує короткі слова, підпорядковується стандартним правилам, проста й милозвучна. У реальному житті підігнати будь-яку мову під це «ложе Прокруста» практично неможливо, нереально та недоцільно. Проте стосовно науково-технічної термінології тут можна дещо зробити. І така робота, за словами Ріегтапа може бути доступна навіть кільком агенціям. Ці заходи, якщо вони спрямовані на побудову та розширення одностайності у певній галузі технічної мови, роблять вагомий внесок на користь ефективності. Стандартизація правопису також є дуже вагомим чинником для побудови алфавітних реєстрів та каталогів, особливо в епоху загальної комп'ютеризації. Особливо це стосується країн, що перебувають у тісній залежності від іноземних технологій. Для цих країн контакти з іноземними мовами, спрямовані на стандартизацію термінологічного корпусу, полегшують оволодіння іноземними мовами, та взагалі, простіше запозичувати вже готові терміни, ніж карбувати свої [Ріеппап 1991, с. 27-28].

Веззе, подібно Вюстеру, висунув ряд умов діяльності установ, що займаються термінологічним плануванням. По-перше, на думку вченого, ці комітети не повинні перетворюватися на клуби. По-друге, було б корисним систематично консультуватися з користувачами новостворених словників, насамперед, з фахівцями відповідних галузей. І, нарешті, Веззе вважав, що далеко не останню роль відіграє підготовчий процес: не треба приймати поспішних рішень [Веззе 1980, с. 47].

Багато уваги Веззй приділяв юридичному закріпленню стандартизації термінів. Так, наприклад, він пропонував такі етапи стандартизації. І етап — технічна підготовча робота: а) підготовча робота згідно з пропозицією відповідної організації; б) написання основного документа. II етап — підготовка первинного варіанта директиви: а) аналіз основного документа комітетом, що складається з виробників, користувачів, представників наукових і технічних організацій та інших компетентних осіб; б) детальне технічне дослідження, включаючи узгодження з уже існуючими стандартами та директивами, порівняння з аналогічними стандартами за кордоном; в) підготовка тимчасового проекту директиви, узгодженої комітетом. III етап — публічне знайомство та остаточне врегулювання: а) розповсюдження проекту в організаціях та установах; б) офіційне повідомлення у друці; в) повідомлення компетентним установам за кордоном; г) аналіз комітетом, відповідальним за повідомлення. IV етап — підтвердження: а) підготовка фінальної доповіді; б) консультація з відповідними міністерськими структурами; в) підпис міністра та офіційна публікація [Веззе 1980, с. 48 — 49]. А головне, на думку вченого, реформу національних терміносистем слід проводити досить обережно, бо будь-яке нововведення може спричинити незручності для тих, хто звик до власної мовної рутини [Веззе 1980, с. 49].

Иесіобігу приділяв багато уваги питанням побудови матеріальної бази для термінологічного планування. Зокрема він стверджував, що країни, які розвиваються, мають слідувати за індустріально розвиненими країнами в створенні інформаційних центрів, бо передача технології без відповідної інформації, що її супроводжує, не може бути успішною. Термінологічне співробітництво між країнами, що експортують, та країнами, що імпортують технології, може, на думку вченого, бути найкращим чином організовано в міжнародних комітетах стандартизації, де уніфікація понять повинна бути пріоритетною. Переваги уніфікації та інтернаціоналізації понять і термінів, як стверджував ИесіоЬіїу, є очевидними: покращання розуміння галузевими фахівцями через полегшення сприйняття технічних текстів іноземними мовами, зниження ймовірності невірного перекладу, бо буде менше «фальшивих друзів перекладача» і, взагалі, буде менше комунікативних перешкод на шляху обміну інформацією та технологіями. Створенню термінів може сприяти створення певного інвентарю терміноелементів рідної мови, кожен з котрих відображав би певну характеристику, що може проявитися в тому чи іншому понятті. Створення нових термінів, звичайно, надає певних переваг при обміні технологіями, але у країнах, що розвиваються, як стверджував ИесІоЬігу, є, як правило, різні суспільні бар'єри на шляху до повного прийняття інтернаціоналізмів, тому, на думку вченого, в цих країнах необхідно створити чітко визначену стратегію мовного планування та відповідну інфраструктуру для цього. Щодо власне планування корпусу мови, ЙесІоЬігу писав, зокрема, що мотивація для створення нових термінів не повинна керуватися чисто комерційними міркуваннями, вона повинна слідувати певним правилам, які відповідають структурі даної мови, бо інакше це може викликати небезпеку створення вузькоспеціальних термінів у межах однієї фірми чи технології замість загальноприйнятої термінології [ИесІоЬіІу 1989, с. 168—172].

Вгогсі та Коисіпу торкалися, зокрема, питань мовної культури як одного з аспектів термінологічного планування, а також питань мовного виховання, яке, на думку вчених, повинно закласти принципи оцінки термінів щодо підбору вже існуючих та карбування нових термінів. Вони вважали також, що в процесі термінологічного планування повинна панувати стабільність, що є однією з найважливіших якостей мови при оцінці її досконалості. Штучні втручання у професійну норму мови, на думку науковців, повинні поважати стабільність термінологічної системи. З іншого боку, вони вважали, що кожна термінологічна система повинна бути відкритою, аби мати здібність відповідати новим потребам, особливо на семантичній ниві. Мовна норма, на їх погляд, повинна бути кодифікована. Кодифікація мовної норми повинна також підтримувати мовну стабільність. Під «кодифікацією термінології» ОгогсІ та Коисіпу розуміли, наприклад, закріплення або визначення термінів у м'рмінологічних словниках та стандартах. «Майже за законом шеречення заперечення, кожна нова кодифікація мовної норії і заперечує попередню кодифікацію, і, в той же час, вона пюрює умови для самозаперечення». Проте Огогсі та Коисіпу вважали, що уніфікація та стабілізація термінології — це завдання, які ніколи не можна виконати до кінця. Щодо питань і піввідношення національного та інтернаціонального, Бтого та Іоікіпу послалися на спеціальний документ, розроблений Міжнародною Організацією Стандартів (ІЗО) — де, зокрема, говорилося, що для успішного обміну інформацією технічні терміни повинні мати одне й те ж саме значення в усіх мовах, де ці терміни використовуються. Тому кожний національний термінологічний комітет, як стверджували Коисіпу, повинен поважати міжнародні принципи номінації, розробляючи власні, національні принципи номінації. Проте вони мають поважати також і структуру своєї мови. Кожний викарбуваний термін має бути, на думку вчених, прозорим.

5.5. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ В УКРАЇНІ

Виходячи з позитивного досвіду термінотворення як у розвинених країнах, так і в країнах третього світу, і також позитивного досвіду радянської термінологічної школи та позитивного досвіду термінотворення в Україні, з одного іюку, а з іншого — виходячи з міркувань провідних світових піторитетів у галузі термінологічного планування та спираючись на міжнародні документи, що торкаються питань термінологічного планування, можна викласти загальні засади термінологічного планування в Україні.

Насамперед, необхідно врахувати як позитивний, так і негативний досвід інших мов. При цьому слід брати до уваги як ювнішню форму нових термінів, так і їх мотивацію. Якщо, наприклад, відповідний термін у багатьох європейських мовах пиглядає однаково — бажано, щоб інтернаціональний елемент сберігся також і в українській мові.

Щодо загальних засад термінотворення, можна сформулювати такі основні принципи відбору зовнішньої та внутрішньої форми нових термінів:

1. Терміни — кореневі слова слід передавати залежно від того, до якої лексики мови оригіналу вони належать — одвічної чи запозиченої. В першому випадку подібні терміни можна перекладати буквально, причому тут не слід лякатися полісемії, бо ця полісемія носитиме інтернаціональний характер, що зближуватиме її в такому разі з калькою, а калька, як відомо, також несе в собі інтернаціональний елемент. Якщо даний термін побудовано на основі запозичених елементів, і, тим більше, якщо цей термін не є вмотивованим в мові, з якої іде переклад,— то слід звернутися до його етимології. Передавати його в такому випадку слід у тому вигляді, в якому він з'явився в мові-продуценті (особливо це стосується елементів греко-латинського походження). І, звичайно, слід дивитися на те, як він виглядає в інших мовах.

Похідні терміни, утворені за допомогою афіксів з деривативним значенням, передавати бажано також залежно від етимології (тобто, якщо даний термін складається з греко-латинських елементів — бажано їх зберегти). Перекладати такі терміни під кальку вдається не завжди, тому, скоріше, їх слід перекладати описово.

Терміни, утворені за допомогою складання основ, також можна перекладати під кальку, але це іноді призводить до виникнення занадто громіздких термінів-монстрів. У такому випадку, більш вдалими способами будуть переклад словосполученням або збереження первинного вигляду (знову-таки, з урахуванням етимології).

Терміни-словосполучення однозначно треба перекладати під кальку.

Терміни-абревіатури також треба перекладати та створювати власні абревіатури. Лише у випадку, коли та чи інша абревіатура виглядатиме однаково в багатьох мовах,— в українській її також треба зберігати та передавати за допомогою зворотної транслітерації.

Крім того, до нових термінів, незалежно від їхньої будови, повинні ставитись такі ж самі вимоги, що й до будь-яких вже існуючих термінів, тобто слід дотримуватися принципу евфонії тощо.

Звичайно, вищеназвані принципи є лише приблизними, і все залежить від конкретної ситуації, від конкретного терміна. Але головною метою розробки подібних принципів є, по-перше, запобігання виникненню невдалих термінів-монстрів, а по-друге, слід виробити певний баланс між власними та запозиченими елементами, щоб, з одного боку, українська термінологія не засмічувалась незасвоєними та малозасвоє-ними іншомовними запозиченнями, якщо в даній ситуації цілком можливо вживати власну лексику, а з іншого — щоб вона не ізолювалася штучно від світового співтовариства, в чому й полягає проблема співвідношення інтернаціонального та національного. Тому тут не слід впадати в крайнощі. З одного боку, не можна захоплюватись пуризмом чесько-ісландського зразка. З іншого — механічним перенесенням іноземних елементів на вітчизняний ґрунт, як це було за часів Петра І. Тут необхідно встановити рівновагу.

Іноземні елементи треба переносити лише тоді, коли у мові-реципієнті неможливо передати коротко та чітко відповідний термін засобами рідної мови. В крайньому випадку, як компроміс можна запровадити дублетні варіанти для деяких термінів, коли б «чужий», іншомовний варіант міг би вживатись у науковій літературі, а «свій» — у науково-популярній.

Необхідно також враховувати й етимологію даного іноземного терміноелемента, щоб не передавати, наприклад, слова греко-латинського походження на англійський чи французький манер, спотворюючи їх таким чином. При таких розбіжностях ці слова багатьма носіями української мови через незнання етимології вже не сприйматимуться як однокореневі. Подібні розриви спостерігаються також у словах «лайнер» та «комбайн», які вже не сприймаються як однокореневі до слів, відповідно, «лінія», «лінійний» та «комбінація», «комбінувати».

Таким чином, якщо термін претендує бути інтернаціональним,— він повинен бути у своєму первісному вигляді, без будь-яких іншомовних фонетичних забарвлень, які при запозиченні автоматично стають перекрученнями. Особливо це стосується греко-латинських елементів.

У термінотворчій роботі слід робити так, щоб будь-яке запозичення було інтернаціоналізмом, інакше це може спричинити появу «фальшивих друзів перекладача», що не є бажаним у термінології, бо це може призвести до різного роду плутаний та непорозумінь. Інтернаціональні терміни в різних мовах повинні бути однаковими як за зовнішнім виглядом, так і за значенням.

Спочатку необхідно сформулювати загальні принципи створення нових термінів та чергування запозичених (інтернаціональних) терміноелементів з національними (пуризмом).

З точки зору науково-технічного перекладу виникає питання: наскільки бажаними є терміни-інтернаціоналізми порівняно з власними термінами? Відповідь не може бути однозначною. При цьому не можна виставляти на перший план як почуття національної гідності, так і якоїсь економічної вигоди. Мовний механізм є спроможним до саморегуляції. Про це свідчить, наприклад, той факт, що в період становлення науки помітною стає тенденція до використання загальноприйнятої інтернаціональної термінології. Динаміка мовних процесів з часом приводить до витіснення чужих для рідної мови систем утворень та замінює їх хоч і довшими термінологічними сполученнями з ресурсів рідної мови, проте з «прозорішою» внутрішньою формою.

Обидва явища, як відомо, мають як свої плюси, так і мінуси. Насамперед, запозичення та інтернаціоналізми сприяють взаєморозумінню між народами, полегшують через наявність спільного лексичного, зокрема, термінологічного фонду роботу з науковою літературою, написаною іншими мовами. З іншого боку, безглузде зловживання запозиченнями засмічує мову «заумними» іншомовними словами, незрозумілими для більшості носіїв даної мови, що робить наукову літературу занадто важкою для сприйняття навіть фахівців, а наукова лексика перетворюється у своєрідне арґо, зрозуміле лише вузькому колові посвячених. І, навпаки, пуризм відіграє позитивну роль в тому аспекті, що він робить терміни більш зрозумілими, а головне — вмотивованими, з прозорою внутрішньою будовою, що значно полегшує сприйняття фахової літератури носіями тієї чи іншої мови. Іншою позитивною рисою пуризму є те, що він не дає засмічувати лексику рідної мови занадто великою кількістю малозрозумілих іншомовних слів. Проте зловживання пуризмом робить важкою для сприйняття як іноземну фахову літературу для носіїв відповідної мови, так і національну — для іноземців.

5.6. ПРИНЦИПИ УКЛАДАННЯ БАГАТОМОВНИХ ТЛУМАЧНИХ СЛОВНИКІВ ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ ТА ПОБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ФАХОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Викладені вище статистичні дані знайшли своє практичне застосування при укладанні багатомовних тлумачних словників економічних термінів та побудові української галузевої фахової термінології. Відсоткове співвідношення інтернаціональних та національних елементів послужило орієнтиром при відборі в українській термінології синонімічних варіантів тих чи інших термінологічних одиниць.

Ці засади можуть лягти в основу термінологічного планування в Україні, особливо в умовах лексикографічного буму, п з'явилася велика кількість термінологічних словників, які, каль, не відповідають єдиній концепції [Кияк 1994; Іваний, Кияк 1995].

Представники нашої лексикографічної школи укладають словники, шукаючи розумний компроміс між надмірною космополітизацєю, характерною для російських однокомпонентних термінів, і одного боку, та надмірним пуризмом німецької мови.

Серед головних засад побудови українських однокомпонентних та багатокомпонентних термінів найважливіша полягає в дохідності позбутися «полону» російського посередництва, її механічно не повторювати помилок, характерних для російських термінів. Це викликає необхідність урахування етимології іншомовних слів [Д'яков, Кияк 19953], що дасть можливість уникнути побудови зовнішньої форми іншомовних термінотворень, через посередництво третіх мов, головним чином англійської чи російської. Відновлення слова в його первинній формі дозволить зберегти семантичний ряд однокореневих терміноелементів, уникаючи, таким чином, етимологічної паронімії, та не допустити спотворення греко-латинських коренів.       

Знання галузевими фахівцями етимології іншомовних термоелементів дозволить краще зрозуміти їхню мотивацію та пікнути, таким чином, їх неправильного вживання. Тому в ніх словниках ми обов'язково давали етимологію заголовних мі іншомовного походження.

Зараз власне українські принципи стандартизації ще остаточно не розроблені, тому ми вважаємо, що укладання подібні х словників сприятиме цьому процесові. Подібні завдання, зокрема, два словника з нашої серії термінологічних словників — російсько-українсько-англійський словник економних термінів та чотиримовний тлумачний словник термінів ринкової економіки, підготовлені за сприяння Державного комітету України з питань науки та технологій, а також Харків-кого лексикографічного товариства. Ці словники розраховані насамперед на фахівців — економістів, бухгалтерів, бізнесменів, вони можуть також бути корисні викладачам та студентам економічних спеціальностей вузів. Російсько-українсько-англійський навчальний словник економічних термінів [Дрозд, Дубичинський, Д'яков 1997] включає 2500 найуживаніших економічних термінів та термінологічних словосполучень.

Проте громіздка структура не влаштовувала видавництво через численні технічні вади. По-перше, іншомовні еквіваленти термінологічних словосполучень не завжди вдавалося розмістити на одному рівні. По-друге, весь словник являв собою у комп'ютерному варіанті суцільну таблицю, що дуже уповільнювало роботу, спричиняючи зависання комп'ютера. А головне, ця структура була міцно прив'язана до формату А4, що не давало можливості зробити зручний для користування кишеньковий формат словника. Тому у видавництві Києво-Могилянської академії, де цей словник вийшов, нам запропонували традиційну структуру словника (в один стовпчик, але у дві колонки), за схемою: російський термін — його український еквівалент — його англійський еквівалент — його етимологія — термінологічні словосполучення з перекладом на українську та англійську мови — тлумачення російською мовою — тлумачення українською мовою. На таку структуру ми погодились.

Українсько-російсько-анґлійсько-німецький тлумачний словник термінів ринкової економіки має обсяг понад 2000 термінів з різних галузей ринкової економіки. Спочатку структура словника виглядала за аналогією зі словником з інформатики [Іваницький, Кияк 1995].

Українські терміни в обох словниках розташовані як за алфавітним, так і за гніздовим принципом, що полегшить та прискорить пошук потрібного слова, бо гніздовий принцип часто буває дуже суб'єктивним, адже при цьому кожне слово може виявитись ключовим. Кожен термін має свій порядковий номер, що дає змогу пропонувати алфавітні покажчики відповідних російських, англійських та німецьких термінів, а також українських термінів за чисто алфавітним принципом. Тим самим, ці словники можна використовувати як тлумачні та перекладні на будь-яку з запропонованих мов, а також як економічні розмовники.

За основу відбору та формування українських термінів ми брали фактор поширеності терміна в інших мовах та показник його вмотивованості [Іваницький, Кияк 1995].

У галузі правопису ми також намагалися відновити історичну справедливість та повернути літеру Гна її законне місце, вживаючи її послідовно на місці літери д у європейських мовах, включаючи слова грецького походження. З іншого боку, ми не копіювали російське х на місці європейського х, тому пропонували писати й вимовляти гедж, голдинґ, гайринґ, але ноу-хау, оскільки останній термін є добре засвоєним.

Користуючись можливістю врахування досвіду інших національних термінологій, аби уникнути їх похибок, ми сформували свої принципи побудови українських терміносистем, спираючись, по-перше, на досвід провідних мов світу, по-друге, на позитивні сторони радянської термінологічної школи, по-третє, на досвід українського термінотворення в Україні та за її межами [Кияк 1994].

5.7. ДО ПИТАННЯ ПРО ВІДТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ ЛАТИНКОЮ ТА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛАТИНКИ

Поруч з питанням про зовнішню форму нових термінів не менш важливим питанням термінологічного планування в Україні є проблема відтворення українських слів, зокрема власних назв, латинською абеткою.

Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх власних назв повинно на сто відсотків збігатися з оригінальним написанням у мові-продуценті, тобто з написанням у тій мові, звідки ця власна назва пішла.

Радянський Союз залишався чи не єдиною країною в світі, на яку ця традиція не поширювалась і де панувала цілком протилежна традиція — передавати засобами іншої мови не написання, а вимову та пристосовувати власні назви до кожної конкретної мови. Але це суперечить міжнародним вимогам зберігати єдине латинське написання незалежно від мови.

І ось вже майже вісім років українська мова має статус державної, але ми досі не знаємо, як свої власні назви та, взагалі, українські слова писати по-інтернаціональному, тобто латинськими літерами. І ця проблема виходить за рамки суто лінгвістичної. Це питання торкається мовної політики чи навіть політики взагалі.

Латинська графіка давно вже стала інтернаціональною системою письма, одним з основних засобів міжнародного спілкування. Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх власних назв має повністю збігатися з написанням у мові-продуценті.

Якщо ж для мови-продуцента використовується власна система письма, відмінна від латинки, то в такому разі мають бути чіткі та однозначні правила відтворення національної системи письма латинкою. Тобто засобами латинської абетки має відображатися написання національною абеткою з гарантією недвозначного відтворення оригінального написання.

В цьому можна переконатися на прикладі Китаю чи Японії, де власні назви пишуться латинкою однаково незалежно від мови

Помилковою є думка, що ті народи, які не користуються латинкою, повинні передавати засобами латинської графічне написання, а вимову своїх власних назв, пристосовуючи їх до конкретної мови. Бо згідно з міжнародними вимогами пріоритет повинен надаватися не практичній транскрипції, а транслітерації, тобто не вимові, а написанню.

Зараз у нас прийнято вважати, що українські власні назви повинні писатися так, аби їх могли прочитати за кордоном. Є навіть система Української Комісії з питань правничої термінології (рішення № 9, протокол № 2 від 19 квітня 1996 р.) (далі — УКППТ). Розглянемо цю систему докладніше. Перше, що впадає в очі — це однобічна орієнтація на англійську мову. Проте, це ще не є її ґанджем, бо зараз більшість транслітераційних систем світу так чи інакше зорієнтовані на англійську правописну традицію. Турбує інше: ця система не відображає всіх тонкощів української орфографії, тому вона не гарантує однозначної зворотної транслітерації назад у кирилицю, бо при зворотній транслітерації так чи інакше виникнуть різночитання. Більш того, розробники цієї системи зробили англійську правописну  ідицію, фактично, «ложем Прокруста», бо вони не допускає ніяких відхилень від цієї традиції.

 Але ж пристосування латинського написання власних назв до фонетичних та орфографічних особливостей конкретної мови суперечить міжнародним вимогам зберігати єдине латинське написання. Виходить, що цей документ
суперечить світовим стандартам. Та, взагалі, тут напрошується риторичне питання: чому ніхто в світі не замислюється над
тим, як їхні власні назви читатимуть іноземці, а ми, виявляється,
повинні турбуватися про це?

До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала цілком придатна система російської латинки, затверджена у 50-ті роки і адемією наук СРСР [4]. Інша річ, що вона не мала практичного застосування, але це вже — із суто політичних міркувань.

Отже, в Україні також повинна бути прийнята власна система відтворення українських слів латинкою, яка б засобами і ганської графіки демонструвала кириличне написання. Найкращою з таких систем української латинки на даний момент є система, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук Київського університету імені Тараса Шевченка [1-3].

До речі, вона є компромісом між «англофілами» та «слов'янофілами», бо містить елементи й англійської писемної традиції шиплячі приголосні там передаються на англійський манер.

Проте, незважаючи на такий компроміс, вона залишається цілісною системою, яка чітко й однорічно передає засобами латинки всі тонкощі українського правопису. Та ще й гарантує відновлення кириличного написання без будь-яких спотворень.

Насамперед, до  тих меж можна насамперед назвати вимоги до транслітерації, сформульовані О. О. Реформатським [4]. По-перше, передавати латинкою треба написання, а не вимову. По-друге, кожній літері українського алфавіту має відповідати її латинський еквівалент. І, по-третє, має бути гарантія стовідсоткового відтворення кирилицею без будь-якої двозначності. Завдяки тому, що автори запропонованої системи з ТКПН намагалися взагалі уникнути вживання діакритичних знаків, ця система є незамінною в міжнародному телеграфі, в електронній пошті та в інших випадках, де не передбачені додаткові латинські літери з діакритичними знаками.

Звичайно, система ТКПН не позбавлена деяких вад, але їх можна просто усунути. В усякому разі, на наш погляд, необхідно керуватися відомим китайським принципом: не має значення, якою буде кішка, важливо те, чи зможе вона ловити мишей. Отже, перефразовуючи її, можна сказати: не має значення, якою буде українська латинка. Головне — чи відповідатимуть засади її побудови та практичного застосування світовим вимогам.

Тому представники нашої термінологічної школи розробили чітку концепцію побудови української латинки (див. [Д'яков, Кияк 19952]). За основу української транслітерації ми взяли: а) алфавіти споріднених слов'янських мов — польської, чеської, словацької, хорватської, словенської; б) систему латинської транслітерації російських слів, розроблену АН СРСР [Щерба 1940; Реформатский 1960]; в) міжнародні системи транслітерації кирилиці засобами латинки [ІЗО/К 9 — 1968; ІЗО 9: 1995].

Головними засадами розробленої нами системи були принципи, сформульовані О. О. Реформатським: 1. Інтернаціональний характер; 2. Однозначність; 3. Оборотність, тобто можливість переводити назад в оригінальний напис; 4. Реґульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій [Реформатский 1960, с. 97].

Незалежно від нас Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Тараса Шевченка на тих же засадах розробила власну однозначну та інтернаціональну систему української латинки [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко, Вакуленко 1996; Вакуленко 1995, с.12].

Для згаданої вище системи створено комп'ютерну програму, яка забезпечує однозначну автоматичну конверсію українського тексту, записаного кирилицею, на латинку і, навпаки, з латинки на кирилицю.

На наш погляд, перевагою системи ТКПН порівняно з нашою розробкою є, по-перше, збереження апострофа у функції розділового знака (на місці російського твердого знака), по-друге, вживання літери у у функції пом'якшувача, що дасть можливість збереження одноваріантної передачі латинкою йотованих літер незалежно від позиції, що точніше узгоджується з принципом «кожній літері українського алфавіту відповідає свій латинський символ», на відміну від нашої системи, де літера я на початку слів та після голосних передавалася як у'а, а після голосних — як 'а. Тому ми в багатьох моментах погоджуємося з ТКПН і вважаємо, що на початковому етапі їх система цілком може бути запроваджена як універсальна система відтворення українських слів латинкою.

До того ж, система ТКПН є не дуже зручною, наприклад, у бібліографії. Тому ми вважаємо за необхідне модернізувати цю систему, замінивши в ній диграфи зЬ, сЬї, гЬ, відповідно, літерами з, с, г. Проте для «експортного» написання українських власних назв, не кажучи вже про електронну пошту чи міжнародний телеграф, доцільніше, все-таки, уникнути вживання діакритичних знаків.

Можна, наприклад, для розробки єдиного українського національного стандарту взяти систему УКППТ, трохи змінивши її, аби вона відповідала світовим вимогам щодо транслітерації.

По-перше, треба обов'язково передавати пом'якшення. Інакше зникне різниця, скажімо, між прізвищами Панко і Панько, що неминуче приведе до плутанини. І не слід лякатися, що прізвище Яремчук на Заході читатимуть як Джаремчук, бо, як вже стверджувалося вище, західну людину більше цікавить написання, а не вимова. А в самій англійській мові і так вистачає власних назв іншомовного походження, де літера у читається як й.

Взагалі, перевагу слід надавати простішому зображенню за принципом: літери, які зустрічаються частіше, повинні мати простішу форму. Те ж саме стосується і сполучення кс, яке слід замінити літерою х (все одно, вимова західну людину цікавить менш за все).

Якщо літера Ь матиме самостійне значення, треба забезпечити різницю між лігатурами для ш, ч, ж та вільними сполученнями сг, цг, зг (наприклад, у словах жадати та згадати. Найкраще для цього підходить апостроф, тоді як пом'якшення можна передавати через літеру у після приголосного. Тим більше, що носії української мови сприймають апостроф як розділовий знак, а не знак пом'якшення. Тому апостроф доцільно вживати, по-перше, на місці апострофа в традиційній орфографії на основі кирилиці, а, по-друге, щоб розрізняти лігатури та вільні сполучення літер.. А в ролі «м'якого знака» виступатиме літера у, бо літери й та ь фактично дублюють одна одну: м'який знак ніколи не стоїть в українській мові після голосних, як і «йот» майже ніколи не стоїть після приголосних. Цікаво, що цей факт уперше було помічено слов'янським ученим Ю. Крижаничем понад 300 років тому. У зв'язку з цим він пропонував вилучити з руського алфавіту літеру й і вживати замість неї ь та писати крав, роь, стоь, пеьте, тощо [Лингвистические задачи 1983, с. 76].

В усякому разі, українська транслітерація повинна бути прийнята як загальнонаціональний універсальний стандарт, який повинен мати практичне застосування в усіх випадках вживання латинської графіки. Необхідно, насамперед, внести правила відтворення українських слів латинкою до нової редакції "Українського правопису" як окремий розділ.

Фактично український правопис повинен мати два обличчя — оригінальне (для власних потреб) та латинізоване (для міжнародного спілкування). Тому необхідно ознайомити всіх громадян України (насамперед учнів шкіл та і студентів) та світову громадськість.

Пересічного носія української мови слід рач і назавжди переконати, що власна латинська абетка — ця один з атрибуті інтеграції України в світове (насамперед, у європейське) і пінтовариство. Бо відкритість, цивілізованість суспільства, його штрірпціи до світової спільноти починається ось із таких маленьких дрібніиць. Не випадково такі стандартизовані системи передачі національної писемності існують у багатьох країнах світу.

Інша річ, для одних мов вона повинна використовуватися як основний алфавіт, а для інших — як допоміжний.

Тому безпідставними с думки типу: «Нащо нам латинка, якщо ми маємо кирилицю?», чи: «Ми не на Заході, в нас є інші традиції та стандарти!», чи навіть: «Ми не можемо користуватися латинкою, бо ми сповідуємо православ'я!» (в останньому випадку твердження є особливо абсурдним хоча б через те, що православна Румунія та навіть мусульманські Албанія та Туреччина використовують латинку як основну систему письма). Всі ці хуторянські потуги тільки далі поглиблюватимуть штучну ізоляцію України від світової спільноти і далі виховуватимуть комплекс меншовартості українців, які на догоду Америці чи Німеччині далі спотворюватимугь своє власне обличчя «тільки щоб нас правильно прочитали».

Чомусь західну людину не цікавить, як правильно прочитати іншомовну власну назву; їх більше цікавить НАПИСАННЯ, а не вимова. Все одно, ми не можемо примусити іноземців вимовляти наші власні назви так, як робимо це ми. Цього нам не вдасться, хочемо ми цього, чи не хочемо. А якщо ми і далі будемо наші власні назви писати окремо для англійців, для німців, для інших народів — це тільки призводитиме до подальшої плутанини.

Але рано чи пізно змушені будемо визнати міжнародні стандарти й змиритися з ними. Інакше нас і далі не сприйматимуть у світі всерйоз як цивілізовану державу. Настав час усвідомити, що пройшла пора, коли радянські національні стандарти створювалися всупереч міжнародним нормам. Маємо пам'ятати, що створюємо цю систему насамперед для себе. Іншим народам залишається тільки ознайомитися з нашою системою постфактум. А на Заході на більше й не претендують: там твердо знають, що українська латинка — це внутрішня справа самої України, їм у цю справу лізти не треба. Можна сперечатися скільки завгодно з приводу, скажімо, правопису літери ґ: тут кожна зі сторін знайде свої вагомі аргументи, які неможливо спростувати, і кожна сторона по-своєму матиме рацію. Але стосовно української латинки двох правильних думок бути не може. Тут або ми визнаємо міжнародні вимоги, або не визнаємо, далі залишаючись винятком з правил. Тож, може, годі замикатися у власній шкаралупі?

ЛІТЕРАТУРА

Абрамян Л. А. К вопросу о языковом знаке // Вопросы общего языкознания.— М., 1964.

Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака.— Ереван, 1968.

Азимов П. А., Дешериев Ю. Д. Советский опыт развития национальных культур на базе родных языков.— М., 1972.— 28 с.

Акуленко В. В. Вопросы интернационализации словарного состава языка. — Харьков: Изд-во Харьковского университета, 1972.— 216 с.

Акуленко В. В. Интернациональные злементьі в лексике языков // Национальное и интернациональное в литературе, фольклоре и языке. — Кишинев: Штиинца, 1971.— С. 251-264.

Акуленко В. В. О «ложных друзьях переводчика» // Англо-русский и русско-английский словарь «ложных друзей переводчика» / Под общ. рук-вом доц. В. В. Лкулепко.— М.: Сов. Знциклопедия, 1969.— 384 с.

Лисндорф К. А. Проблема слова и его значення п советском и зарубежном языкознании // Лингвистика и методика в высш. шк.— М., 1977.— Випуск 7.

Апресяи Г. 3. Ораторское искусство.— М, 1978.

Апресяи Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка. — М„ 1974.

Апресяи Ю. Д. Современные методы изучения значений и некоторые проблемы структурной лингвистики //Проблеми структурной лингвистики. — М., 1963.

Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов.— М., 1966.

Базиев А. Т., Исаев М. И. Язык и нация.— М.: Наука, 1973.— 248 с.

Баскаков А. Н. Социолингвистические проблеми терминологии на язиках народов СССР // Социолингвистические исселедования терминологии языков народов СССР.— Москва, 1988.— С. 6— 12.

Белинский В. Г. Соч., т. VI., изд. Венгерова, 1903.— С. 545.

Белодед И. К. Интернациональные элементы в лексике и терминологии.— Харьков: Вища школа, 1980.— 208 с.

Білодід О., Корнілов М, Нерознак С, Вакуленко М., Вакуленко О. Комп'ютерна програма «Українська латиниця» // Проблеми української науково-технічної термінології. Тези доповідей 4-ї Міжнародної наукової конференції.— Львів: Вид-во Держ. ун-ту «Львівська політехніка», 1996.— С. 75.

Блюм Ш., РабинХ. Современньш иврит.— М.: МІД АПН, 1990. — 352 с.

Бок Р„ Гарниш Г., Лангнер Г., Штарке Г. К вопросу о соврєменном пемецком язьіке в ГДР и ФРГ // Актуальные проблеми языкознания ГДР.— М.: Прогресе, 1979.— С. 267-281.

Большой англо-русский словарь: в 2-х т. /Авг. Н. Н. Амосова, Ю. Д. Апресяи, И. Р. Гальперин и др. Под общ. рук. И. Р. Гальперина и 3. М. Медниковой.— 4-е изд., испр., с дополнением — М.: Рус. яз., 1988.

Боярова Л. Г. З досвіду лексикографічної роботи в Україні у 20-х роках // Вестник Харьковского политехнического ун-та.— № 19, 1994.— Випуск І.— С. 203-208.

Будагов Р. А. Очерки по языкознанию,— М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1953,— 280 с.

Будагов Р. А. Филология и наука.— М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.— 304 с.

Будагов Р. А Человек и его язык.— М.: Изд-во Моск. ун-та, 1974.— 262 с.

Буренина А. М. К вопросу о формировании литовско-русского тер-минологического двуязычия // Социолингвистические иселедования терминологии язьїков народов СССР.— Москва, 1988.— С. 86-94.

Вакуленко М. О. Як записувати українські власні назви латинкою // Вісник геодезії та картографії, 1995.— № 1 (3).— С. 68 — 72.

Вакуленко О. М. Українська латинка: Відтворення без спотворення / Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. Міжнародна наукова конференція, Київ, 7-8 грудня 1993 р. Доповіді та повідомлення.— К., 1995.— С. 48 — 52.

Вартаньян 3. А. Путешествие в слово.— М.: Просвещение, 1987.— 208 с.

Виробничий термінологічний бюлетень.— К.: В-во ВУАН, 1935. — 80 с.

Волкова И. Н. Стандартизация научно-технической терминологии.— М.: Изд-во стандартоп, 1984.— 200 с.

Володина М. Н. Интернациональное и национальное в процессе терминологической номинации.— М.: Изд-во МГУ, 1993.— 112 с.

Гиляревский Р. С, Гривнин В. С. Определитель языков мира по письменностям.— М.: Наука, 1965.— 375 с.

Дешерцев Ю. Д. Закономерности развития и пзаимодействия языков в советском обществе.— М.: Наука, 1966.— 404 с.

Дешериев Ю. Д., Протченко И. Ф. Развитие языков народов СССР в советскую зпоху.— М.: Просвещение, 1968.— 312 с.

Дешериев Ю. Д. Социальная лингвистика. — М.: Наука, 1977. — 382 с.

Дешериев О. Д., Туманян 3. Г. Взаимоотношение развития национальнмх языков и национальных культур.— М.: І Іаука, 1980.— 320 с.

Дирингер Д. Алфавит.— М.: Изд-во иностр. лит-ри, 1963.— 656 с.

Дрезен 3. К. Интернационализация научно-технической терминологии. История, современное положение и перспективи. — Москва — Ленин-град: Стандартгиз, 1936.— 100 с.

Дрезен 3. К. Стандартизация научно-технического языка при капитализме и социализме // Вюстер Е. Мєждународная стандартизация язьїка в технике / Перевод с нем. и обработка О. И. Богомоловой под ред. 3. К. Дрезена и др.— Л.— М.: Стандартгиз, 1935.— С. З— 17.

Дрінов Д., Сабалдир Я. Проти націоналізму в математичній термінології // Математичний термінологічний бюлетень.— К.: В-во ВУАН, 1934.— 80 с.

Дрозд О. М., ДубічинськийВ. В.,Д'якова. та ін. Словник-посібник економічних термінів: Рос.-укр.-англ. / За ред. Т. Р. Кияка.— К.: КМ Асадетіа, 1997.— 264 с.

Дрозд О. М. Нормативна фахова термінологія та діяльність міжнародних інформаційних центрів термінологічної стандартизації // 3-я Міжнародна наукова конференція «Проблеми української науково-технічної термінології». Тези доповідей.— Львів, 1994.— С. 191 — 192.

Дубичинский В. В., Данилевич С. Б. Терминологическая лексика русского языка по теме «Физические величины» в курсе злементарной физики. Методические рекомендации.— Харьков: ХПИ, 1992.— 68 с.

Дубичинский В. В. Интернациональные омонимы, паронимы, антонимы и синонимы в русском языке. Методические рекомендации.— Харьков: ХПИ, 1991,— 34 с.

Дубичинский В. В. Лексические параллели.— Харьков, 1993.— 165 с.

Дубичинский В. В. «Ложные друзья» переводчика русского, английского, французского и испаиского языков. Методические рекомендации.— Харьков: ХПИ, 1990.— 38 с.

Дубичинский В. В. Методические рекомендации для преподавателеи
русского языка как иностранного по обучению интернациональной лексике. — Харьков: ХПИ, 1990.— 38 с.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры