Соціальна Філософія (філософський аналіз суспільства)

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

Лекція 9

1. Поняття „суспільство”. Основні сфери суспільного життя

2. Соціальні інститути у структурі суспільства

3. Рушійні сили розвитку суспільства

4. Суспільство і природа

 а) основні етапи взаємодії людини та природи

 б) коеволюція в контексті взаємодії суспільства і природи

 в) зміст поняття „географічне середовище” та „географічний детермінізм”

 г) філософський зміст екологічної проблеми

Література:

– Філософія. Підручник. За заг. ред. М.Горлача, В.Кременя, В.Рибалка. Харків, 2000.

– Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія : Курс лекцій. – К.,1996.

– Філософія. Навчальний посібник. За ред І.Надольного.- К.,1999.

– Крисаченко В. Обрії ноосфери: соціально-світоглядні аспекти гармонізації взаємин людини і природи. – К., 1991.

– М.Кисельов, Ф.Канак. Національне буття серед екологічних реалій., К.- 2000

– Бурдіян Б. Дерев’янко В., КривульченкоА. Навколишнє середовище та його охорона – К., 1993.

– Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси. Навчальний посібник.- К., 2002.

1. Суспільство – дуже складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство – це соціальна система, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури (визначення американського соціолога Толкотта Парсонса). Поняття „суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має такі значення:

1. окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку (напр. суспільство стародавнього Риму, суспільство середньовічної Флоренції, суспільство сучасної України)

2. певна сукупність суспільств (напр. ООН, ЄС)

3. сукупність всіх суспільств, що існували і існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

4. суспільство певного типу (напр. феодальне, рабовласницьке, капіталістичне, соціалістичне, аграрне, індустріальне, тоталітарне, демократичне, тощо)

Суспільне життя протікає у різних сферах і вимірах. Основними сферами суспільного життя є:

а) матеріальна–охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП і НТР.

б) соціально-політична–включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні. Ця сфера охоплює такі явища в суспільстві, як війна, революція, еволюція, реформа.

в) духовна – комплекс ідей, поглядів, уявлень, наукових досягнень. Охоплює такі явища як наука, ідеологія, морально-етичні цінності.

г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, їх передачу від покоління до покоління, життя сім’ї, освіту, виховання, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу, тощо)

Усі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані між собою, тому їх треба розглядати лише у єдності. Надання переваги якійсь одній сфері і недооцінка іншої може призвести до деформованої моделі суспільства.

2. Під час філософського аналізу суспільства дуже важливим є поняття „діяльності” – умови , засобу, рушійної сили соціального. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини і суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища відповідно до своїх потреб. Через діяльність людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Тому діяльність є джерелом формування соціальності: наприклад, завдяки діяльності людина поборола тотожність з природою і набула надприродного статусу, постійно змінює і вдосконалює засоби виробництва, збагачується культурними цінностями, тощо. Характеризуючи діяльність, як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститути є сукупністю діяльних індивідів, установ, які володіють певними матеріальними засобами, і здійснюють конкретну соціальну функцію. Соціальні інститути заохочують діяльність людей, які входять до них, регулюють їх поведінку та діяльність, контролюють та впорядковують їх згідно із своїми принципами та нормами. Основними соціальними інститутами є :

1.політичні інститути – забезпечують встановлення і підтримку політичної влади у суспільстві: держава, політичні партії, армія, суд, Верховна Рада.

2. економічні інститути – забезпечують процеси виробництва і розподілу благ і послуг: підприємства, заводи, банки, сфера послуг.

3.соціально-культурні інститути – забезпечують встановлення і підтримку духовних, релігійних, моральних, науково-освітніх потреб і цінностей: система освіти (університети, інститути), охорона здоров’я, наукові установи, інститути релігії (церква), сім’я, тощо.( напр. вища школа, як соціальний інститут, включає працівників міністерства, викладацький склад, адміністрацію і громадські організації навчальних закладів, студентів. Основною соціальною функцією вищої школи є задоволення суспільної потреби у підготовці кваліфікованих спеціалістів).

3. Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил соціального процесу. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами – потребами та інтересами. Людина змушена задовольняти свої потреби власною діяльністю: (напр. зміна засобів виробництва, зміна у структурі та функціях політичної системи, зміна про уявлення щодо духовних цінностей).

Суб’єктами суспільного розвитку виступають: а) окремий індивід(особистість); б) соціальна група. Саме в особистостях, їхніх ідеях знаходить своє втілення роль народних мас, груп чи інших соціальних спільнот, адже народ чи нація самі по собі не діють: їх обовязково очолює якась певна соціальна особистість. Саме від особистості, від її дії, конкретних вчинків залежить зміст суспільного життя, його унікальність (видатні історичні особистості).

Крім особистостей, рушійними силами розвитку суспільства є також і соціальні групи, які поділяють на малі, середні та великі. Англійський філософ Т.Гоббс у творі “Левіафан” визначив групу, як “певну кількість людей, об’єднаних між собою спільним інтересом чи спільною справою”. Соціальна група – це відносно стійка кількість людей, зв’язаних між собою системою відносин, які регулюються інститутами, володіють певними спільними цінностями і відокремлені певним чином від інших груп”. Малі соціальні групи – групи, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, норм поведінки: сім’я, студентська група, військовий підрозділ, шкільний клас, вузівська кафедра, виробниче об’єднання (бригада, лабораторія). Середні соціальні групи – більш чисельні спільноти людей, між членами яких вже немає тісних контактів чи безпосереднього спілкування. Середні групи виникають за професійними ознаками : студенти вузу, військова дивізія, школярі в школі, викладачі вузу, працівники одного заводу чи певної галузі виробництва; та за територіальними ознаками: жителі села чи міста, області чи регіону. Перші групи виникають свідомо (для досягнення певної мети, вирішення певних соціальних завдань), а другі – стихійно. Великі соціальні групи – довготривалі, сталі спільноти людей, які існують у масштабах усього суспільства. Саме вони є основними суб’єктами розвитку суспільства: студенти, армія, учні, викладачі, робітники. До великих соціальних груп належить також нація, яка часто стає центром подій сучасної світової історії.

4. Проблема взаємодії людини, суспільства і природи – одна з найактуальніших проблем у соціальній філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням т.зв. антропного впливу суспільства на навколишнє середовище, споживацьким ставленням до неї. Виділяють такі етапи взаємодії людини і природи:

а) етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ: первісна людина жила збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи примітивні знаряддя праці, впливаючи на природу лише фактом присутності в ній.

б) етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від виникнення землеробства і скотарства до появи капіталістичних відносин): підсилюється вплив людства на природу, що в локальних масштабах призводить до негативних екологічних наслідків.

в) етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції XVII-XVIII ст. до середини ХХ ст.): тут головним стає принцип панування людини над природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, вона розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої діяльності – у підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи.

г) етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 70-х рр. ХХ ст. до нашого часу): спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства, розгляд людства і природи як рівноправних і взаємозалежних партнерів, відносини між якими треба гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації закладаються виникаючим „інформаційним суспільством” , основоположна ідея якого полягає у тому, що інформатика, комп’ютери та мікроелектроніка повинні змінити в кращу сторону як саме суспільство, так і його взаємодію з природою. Більшість людей у такому суспільстві будуть зайняті у сфері послуг і виробництві інформації, що позитивно вплине на стратегію організації праці, умови життя, роботу транспорту, а через них – і на всю екологічну ситуацію.

Активно використовуючи природні ресурси на основі вдосконалення технологій та виробництва, людство (правда не все) досягло колосальних успіхів: напр. за останні 100 років людство збільшило в 1000 разів енергетичні запаси, кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів і послуг. Хоча людство починає важко розраховуватися за технічні досягнення цивілізації: змінився склад біосфери, накопичується вуглекислота в атмосфері, забруднюється повітря (наприклад, запиленість від початку і до кінця ХХ ст. зросла на 20 %). Тому у нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи треба будувати так, щоб розвиток суспільства не завдавав шкоди природі, а навпаки, сприяв розвитку, а також створити умови, при яких повніше враховувався б природній фактор.

б) У сучасній науці такий підхід до вирішення проблем взаємодії суспільства і природи отримав назву коеволюція. Коеволюція – це сукупність поглядів, згідно яких суспільство і природа – це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного і навпаки. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства неможливий без узгодження з розвитком природи. Система людина-суспільство-навколишнє середовище – це досить жорстка система, елементи якої самовизначають один одного (тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці: всі світові константи, такі як швидкість світла, гравітаційна стала і інші між собою пов’язані настільки точно, що навіть незначна зміна їх величин, наприклад на долю процента, перетворила б Всесвіт на зовсім інший світ). Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв’язки суспільства і природи та враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збереження розвитку екосистем, створення там такого штучного середовища, яке б не деформувало природне середовище існування людини. За оцінками зарубіжних вчених щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування та забруднення навколишнього середовища складають від 15 до 20 % національного доходу, і цей відсоток є одним з найбільших у світі. Сучасне світове виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. В сучасних умовах коеволюція ставить вимогу виробити нову політику з екологічних питань, новий екологічний вимір матеріального виробництва, культури, тощо. Актуальними стають поняття „екологічні шляхи наукового пізнання”, „екологічний стиль мислення”, „екологічна культура”, „екологічна раціоналізація”,„екологічна оптимізація” (структурна перебудова виробництва) та ін.

в) Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття „географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера, будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок 1000 років на тій же території.

Таким чином, закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на саму людину: умови життя формують стиль і спосіб життя людей, психологію, звичаї, форму одягу, специфіку харчування. Тому очевидно, що за темпераментом, звичаями, традиціями, способами ведення господарства, відпочинку італійці, наприклад будуть відрізнятися від шведів, турки від ісландців, і т.д. Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища: такі ідеї зустрічаються ще у античності, зокрема, у Демокріта, Геродота, Гіппократа, Епікура.

 У XVIII ст. в епоху Просвітництва, французький філософ Шарль Луї Монтеск’є взагалі вважається засновником т.зв. географічного детермінізму, як окремого напряму в розвитку філософської думки. Детермінізм – вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. Головним у детермінізмі є положення про причинність, як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок): наприклад, гени обумовлюють зовнішній вигляд; хімічна структура речовини обумовлює її дію в реакції: якщо до кислоти додати спирт, то утвориться сіль і вода (т.зв. нейтралізація); якщо налити воду на одяг, то він стане мокрим. Протилежним до поняття “детермінізм” є “індетермінізм” , який заперечує зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. (прикладом є т.зв. телеологія, за якою всі процеси являють собою реалізацію наперед визначеної мети. Географічний детермінізм пов”язує ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх: географічного положення, клімату, грунтів, тощо. Російський науковець Лев Мечніков у своїй праці „Цивілізація та великі історичні річки” (1889) доводить, що визначальними у розвитку людських цивілізацій завжди виступають фізико-географічні чинники, а особливо гідрологічні особливості території. В історії людської цивілізації Мечников виділяє 3 основні періоди:

1. Річковий – відбувався тоді, коли виникали перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї, Тигру та Євфрату в Месопотамії, Нілу в Єгипті. Долини річок були зручними для землеробства і відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди.

2. Морський– охоплює 25 століть та починається від заснування Карфагена і закінчується в часи існування імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагену, Греції, Риму, Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише с/г, але й ремесел та морської торгівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи освоюють Середземне, Чорне та Балтійське моря, що розширило ареал європейської цивілізації.

3. Океанічний– від розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає Епоха великих географічних відкриттів. У цей час західноєвропейська цивілізація завдяки прискореному розвитку морського транспорту опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір. Океанічний період Мечніков розглядає як переддень початку „всесвітньої” епохи, яка народжується в ХІХ ст.

Водний простір в концепції Л.Мечникова відігравав консолідуючу роль в людських спільнотах, звідси висновок про те, що чим більші водні простори опанувало людство, тим більше проявлялася людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів. Перші держави існували як оазиси серед оточення набагато більше примітивних племен та народів. Отже, розвиток людської цивілізації відбувався паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки не призвів у ХІХ ст.. до т.зв. „закриття світу”, тобто повністю встановилися регулярні сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових відносин між собою.

Отже, географічний детермінізм трактує середовище, як сцену, на якій активно діють людські спільноти. Як зазначав польський географ С.Павловський у книзі „Rola geografii w zyciu narodow”. (Львів,1939): „Причиною багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять своє обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення, конфігурація держави, побережжя, доступ до моря, розміщення природних багатств, характер кордонів, густота населення – усе це впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією оточуючого географічного середовища”.

г) Значний внесок в усвідомлення і вирішення проблеми взаємодії суспільства і природи робить екологія. Сучасна екологія – комплексна наукова дисципліна, яка вивчає взаємодію живих організмів та людини з навколишнім середовищем. Одним з головних завдань сучасної екології є усвідомлення припустимих меж впливу промислової діяльності людей на природу. Пошук таких способів взаємодії людства з природою, які не призведуть до катастрофічних екологічних наслідків, стає основною метою нової ділянки філософського знання – екофілософії.

В основі сучасної екологічної кризи лежить глибоке протиріччя між стратегією людської діяльності та загальною скерованістю природних процесів: стратегія людської діяльності, яка націлена на перетворення природи згідно своїх потреб, ігнорує особливості самої природи, її можливості. Нестримне задоволення потреби „мати”, нескінченне виробництво матеріальних цінностей перетворилося в реальну загрозу для збереження природних умов самого людського життя, для стану „бути”. Багатоманітний штучний світ, який постійно створюється людиною, все більше „стискає” природу.

 Однією з причин того, що людина і природне середовище стали ворогувати, є екологічна безграмотність, непоінформованість, споживацьке і навіть хижацьке ставлення до природи. У світі щорічно публікуються 15-18 тисяч праць і досліджень з екології, які на жаль, не розраховані на широкий загал. Однак, якщо у економічно розвинутих країнах екологічна свідомість є досить високою, то про Україну цього сказати не можна: у свідомості багатьох громадян України закладений стереотип про невичерпні багатства країни, її безмежні можливості, використання сировини без жодних обмежень, без огляду на прийдешні покоління. Цьому сприяли, особливо у радянські часи, і школа, і ЗМІ – постійно пропагувалася думка про необхідність дальшого підкорення природи, людина змальовувалася як завойовник і перетворювач природи, під гаслом „Не чекати благ від природи, взяти їх – наше завдання” виховалося не одне покоління. Внаслідок цього, у багатьох сформувався прагматично-споживацький стереотип мислення і дій стосовно природи. Тому в умовах кризи екосистеми, що розростається, величезного значення набуває екологічна освіта.

Екологічні питання стосуються кожного, хто живе на Землі. Тому поняття „екологічна освіта” не має жодних обмежень: статі, віку, соціального статусу, тощо. Екологічна освіта – свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом усього життя. Екологічна освіта і виховання повинна спиратися на таких методологічних засадах: по-перше, матеріальний світ є системою взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів; по-друге, суспільство і природа характеризуються взаємозв’язком і відмінностями; по-третє, коеволюція; по-четверте, незворотні біосферні зміни (зменшення озонового шару Землі, кислотні дощі, глобальне потепління) є небезпечними для суспільства, і є результатом непродуманого антропогенного впливу на природне середовище, а не виступають як об’єктивна необхідність технологічного способу виробництва.

Незважаючи на те, що екологічна свідомість в Україні перебуває на досить низькому рівні, все ж екологічній освіті і вихованню приділяють досить багато уваги. Захист і охорона природи – конституційний обов’язок усіх жителів України. З метою формування екологічної культури молодого покоління, вирішуються такі завдання: а) засвоєння основних ідей, понять, уявлень, наукових фактів; б) розуміння багатосторонньої цінності природи; в) осмислення еколого-етнічної цілісності нації; г) свідоме дотримання норм поведінки у природі; д) не байдуже ставлення до дій тих людей, які шкодять природі і навколишньому середовищу; е) оволодіння прикладними знаннями, вміннями і навичками природокористування. Сьогодні в Україні реалізуються завдання комплексної екологічної реформи. В її основі лежить загальна всебічна екологізація економіки, суть якої полягає у здійсненні нової політики використання природних ресурсів. Вода, ґрунти, повітря, корисні копалини, що використовуються у виробництві, мають певну вартість і компенсуються, що дозволяє державі здійснювати збалансовану політику використання і відновлення природних ресурсів. У формуванні нової екологічної свідомості у молодого покоління, а також реалізації державних екологічних програм велика роль належить громадським екологічним організаціям. Зокрема, в Україні діє понад 1500 екологічних товариств, колективів, клубів, створено Національний екологічний центр, тощо.

Основні забруднювачі повітря – підприємства металургії (30,7%), енергетики (28,9 %), вугільної (17,2%) та нафтохімічної промисловості (5%). Найзабрудненішою є атмосфера у Донецько-Придніпровському економічному регіоні.

В Україні протікає понад 22 тисячі річок загальною довжиною понад 170 тис.км. Основні запаси води знаходяться в північно-західній частині країни, а в південних областях води не вистачає. З метою більш надійного забезпечення водою створено 1087 водосховищ, 28000 ставків, 7 великих каналів.

Україна виробляє майже 5% світового обсягу мінеральної сировини, на її території розвідано близько 8 тис. родовищ, понад 90 видів корисних копалин. Потребують промислового освоєння нові види мінеральної сировини, такі як золото, поліметали, деякі рідкісні метали (літій, скандій), флюорити, апатити, фосфорити та ін. Поряд з цим, великою проблемою є недосконалі технології видобування та переробки корисних копалин в Україні, незадовільне вирішення питання комплексного освоєння родовищ: в надрах залишається і втрачається розвіданих запасів нафти – 70%, солей – 50%, вугілля – 40%, металів – 25%. Відходи видобутку і переробки корисних копалин майже не використовуються в господарстві і займають при цьому десятки тисяч гектарів с/г угідь, ускладнюючи екологічну ситуацію.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии