Старий подивився на нього пильно, і Ден раптом зрозумів, що той не завжди був юристом. Він багато бачив на своєму віку - багато небезпек.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

- Ден, ти повинен бути обережний. Цей вибух мало не став кінцем змагання для вас. Я сподівався, що зможу тримати нейтральну сторону. Мене не повинні запідозрити в тому, що я допомагаю якій-небудь команді. Але коли згорів особняк вашої бабусі... Коротше кажучи, я зрозумів, в яке скрутне становище я вас поставив.

- Ось чому ви прислали нам ліхтар ультрафіолетового випромінювання?

Містер Макентайр кивнув:

- Я стривожений тим, наскільки сильно інші команди намагаються позбавитися від вас. Здається, що вони все роблять для того, щоб зіштовхнути вас за борт.

- Але їм це не вдалося, - сказав Ден. - У нас є другий ключ. Ні в кого адже його немає, правда?

- Ден, те, що ви знайшли - це тільки шлях до другого ключу. Будьте впевнені, це - правильний шлях, і я радий, що ліхтарик нагоді вам. Але це зовсім не єдиний шлях. Інші команди можуть знайти різні шляхи до наступного ключа, або, якщо вони вважають, що у вас є корисна інформація, вони можуть просто піти за вами, як спробували це зробити Старлінг, і відібрати інформацію у вас.

Ден відчув, що він немов стукає в зачинені двері. Кожного разу, як тільки здавалося, що з'явилося світло в кінці тунелю і вони підійшли до наступного ключа, траплялося щось погане або ставало зрозуміло, що вони як і раніше далеко.

- Отже, як же ми дізнаємося, коли знайдемо справжній другий ключ? На ньому що, буде написано великими літерами «Ключ номер два»?

- Ви зрозумієте, - сказав містер Макентайр, - він буде більш... речовим Важливим і видимим шматком пазла.

- Чудово, - посміхнувся Ден, - це все прояснює.

- А що, якщо Неллі права?

Голос Емі здригнувся:

- Що, якщо це занадто небезпечно для двох простих дітей?

- Не говори так! - Крикнув Ден.

Емі повернулася до нього. Її очі нагадали йому розбите скло - вони так само блищали, і погляд немов розколовся на шматочки.

- Ден, ми ледь не померли. Старлінг у лікарні. А адже це тільки другий день змагання! Хіба можна продовжувати в тому ж дусі?

У нього пересохло в горлі. Емі в чомусь була права. Але хіба могли вони просто повернутися і піти? Він уявив собі, як вони повертаються до тітки Беатріс з вибаченнями. Він міг зажадати назад свою колекцію, повернутися в школу, жити нормальним життям, де люди не намагалися кожні кілька годин то зловити його в пастку, то спалить у пожежі або підірвати.

Містер Макентайр, мабуть, побачив, про що він думав. Обличчя старого зблідло:

- Діти, ні! Ви не повинні так думати, ви не повинні думати про відступ!

- Але ми всього лише д-діти, - заїкаючись, вимовила Емі, - ви не можете очікувати від нас, що...

- Люба моя, занадто пізно!

У якийсь момент в голосі містера Макентайра почулася паніка - жах від того, що вони ось-ось відступляться. Ден не зрозумів чому. Потім містер Макентайр зробив глибокий подих. Здавалося, він узяв себе в руки.

- Діти, вам не можна повертатися. Ваша тітка Беатріс була в сказі, коли ви зникли. Вона подейкує про те, щоб найняти детектива і знайти вас.

- Але вона ж нас не любить! - Сказав Ден.

- Нехай так. Але поки вона офіційно не здасть вас соціальним службам, вона може виявитися у відповіді перед законом, якщо з вами щось трапиться. Якщо вас знайдуть, то відправлять до притулку. А можуть навіть розлучити. Повернення до колишнього життя немає.

- Ви не можете допомогти нам? - Запитала Емі. - Я хочу сказати, ви ж - юрист.

- Я і так допомагаю вам уже понад міру. Додаткова інформація - ось все, що я можу вам дати.

- Яка інформація? - Насторожився Ден.

Містер Макентайр знизив голос:

- Один із ваших суперників, Йона Уізард, готується до далекої подорожі. Я боюся, ви дуже скоро з ним зустрінетесь. Вони з батьком замовили сьогодні вранці в Нью-Йорку квитки першого класу.

- Куди?

- Якщо ви подумаєте про ту інформацію, яку ви знайшли, то зрозумієте.

- Я вже зрозуміла, - сказала Емі, - і ми доберемося туди першими.

Ден не зрозумів, про що вона говорить, але він був радий, що Емі знову розлютилася. Йому не подобалося діставати Емі, коли вона плакала.

Містер Макентайр зітхнув з полегшенням:

- Отже, ви продовжуєте? Ви не здастеся?

Емі подивилася на Дена, і вони прийшли до мовчазної згоди.

- Ми продовжимо, - сказала Емі. - Але містер Макентайр, скажіть правду, чому ви допомагаєте нам? Ви ж не допомагаєте іншим командам?

Старий юрист явно вагався:

- В Інституті Франкліна ви попередили Старлінг, що їм загрожує небезпека.

- Ну, зрозуміло, - сказала Емі.

- Вони не зробили б того ж для вас.

- Можливо. Але це здавалося так природно.

- Цікаво...

Він кинув погляд на вулицю:

- Більше я нічого не можу сказати.

- Будь ласка, зробіть нам ласку, - попросила Емі.

Вона зняла плед з клітини з Саладином, і раптом Ден зрозумів, чому вона взяла клітку з собою.

- Емі, ні!

- Ден, ми повинні. Все це для нього небезпечно.

Ден хотів заперечити, але щось його зупинило. Він згадав, як вони проштовхували бідного кота вгору по повітряній шахті, коли витягали з пожежі, потім як змусили сидіти в котячої клітці, поки їхали в поїзді. А що, якщо Саладін виявився б разом з ними під час вибуху? Якби малюк постраждав, Ден ніколи не пробачив би цього собі.

- Добре, - зітхнув він.

- Це що, кіт мадам Грейс? - Насупив брови містер Макентайр. - Як ви?..

- Він вибрався з пожежі разом з нами, - сказала Емі. - Ми сподівалися залишити його собі, але... ми не можемо взяти його туди, куди ми прямуємо. Було б несправедливо піддавати його небезпеки нарівні з собою. Не могли б ви залишити його у себе, поки ми не повернемося?

- Мурр, - сказав Саладін і подивився на Дена таким поглядом, ніби хотів сказати: «Ти ж це не всерйоз?»

На обличчі містера Макентайра було майже таке ж вираз:

- Я не знаю, дорога... Я не... той, хто вміє добре доглядати за тваринами. У мене був один раз пес, Олівер, але...

- Будь ласка, - попросила Емілі, - це ж кіт нашої бабусі. Я повинна знати, що з ним все гаразд.

Старий юрист виглядав так, наче готовий був втекти, але він лише глибоко зітхнув:

- Я візьму його, тільки ненадовго.

- Спасибі. - Емі передала йому клітку. - Він їсть тільки свіжу рибу, найбільше любить червону.

Містер Макентайр моргнув:

- Червону? Рибу? Ну добре... Постараюся зробити все, що в моїх силах.

- Мурр, - сказав Саладін, що, можливо, означало щось типу: «Не можу повірити, що ви залишаєте мене з цим старим, який не знає навіть, що я люблю червону рибу».

- Діти, вам пора, - сказав містер Макентайр. - Ваша няня вже нервує. Пам'ятайте, що я сказав вам: нікому не довіряйте!

І з цими словами Вільям Макентайр обернувся і пішов вниз по вулиці, несучи в руках клітку з Саладином так, наче це була коробка з радіоактивними матеріалами.

* * *

Коли вони йшли назад до машини, Емі сказала:

- Ми летимо в Париж.

Ден думав у цей момент про Саладіна, а у вухах у нього ще дзвеніло від вибуху в музеї, так що він не був упевнений, що розчув її правильно.

- Ти сказала, в Париж?.. У сенсі, у Францію?

Емі дістала мобільний телефон Шинейд. Фотографія з письма Бенджаміна Франкліна все ще була на екрані - таємне послання, написане між рядків, світилося жовтими буквами.

- Коли Франклін був уже в похилому віці, - сказала Емі, - він був американським послом в Парижі. Працював над мирним врегулюванням війни за незалежність. У нього був будинок в містечку під назвою Пассі, і всі французи думали, що він - рок-зірка.

- Вони що, у Франції вважають, що всі товсті люди похилого віку - рок-зірки?

- Я ж тобі казала, Франклін був відомий у всьому світі. Він займався філософією і любив вечірки - загалом, все таке французьке. Ну, в кожному разі, в листі йдеться, що він залишає Париж. Лист датується 1785 роком. Я цілком впевнена, що цього року він повернувся в Америку, так що він щось залишив в Парижі.

- Щось, що розкололо його клан, - сказав Ден. - Про це написано секретними чорнилом.

- Ти думаєш, він мав на увазі різні гілки роду Кехілл?

- Можливо.

Емі накрутила волосся на палець:

- Ден, те, що я сказала раніше... Насправді, я не хочу здаватися. Просто я дуже налякана.

Ден кивнув. Він не хотів визнавати це, але людина в чорному і вибух теж налякали його.

- Все в порядку, ми повинні рухатися далі.

- У нас немає вибору, - погодилася Емі.

Перш ніж вони підійшли до машини, двері «Тойоти» розчинилися, з неї вилізла Неллі і рішуче підійшла до них з одним навушником у вусі. Інший звисав на проводці з її плеча. У руці вона тримала мобільний телефон - так, немов готова була запустити їм у хлопців.

- Вгадайте, що трапилося? Я тільки що отримала голосове повідомлення з соціальної служби в Бостоні.

Емі ахнула:

- Що вони сказали тобі?

- Поки нічого. Я чекаю вашої блискучого переконливого пояснення.

- Неллі, будь ласка, - попросив Ден, - нам потрібна твоя допомога.

- Вони розшукують вас! - Пронизливо крикнула Неллі. - Ваша тітка навіть не знає, де ви, так? Ви хоч розумієте, які неприємності мені загрожують?

- Викинь свій телефон, - запропонував Ден.

- Що?!

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры