Ой нещасна калинонька, я ж нещасний сто раз,

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 11Следующая ⇒

Най в воді малюють хвилі твій прекрасний образ.

Гонець летів одинокою тінню в степу, видимою нині, може, тільки Безрідному й більш нікому.

- Ньо! Ньо!

Безрідний уже принишк у вимитий весняними потоками рівчак коло самого шляху.

- Ньо! Ньо!

Гонець прошмигнув, як вітер, повз нього.

Максим кидається через голову і викрикує щось дивне. Гоп! – вовкулак зривається в погоню…

- Орлик! Орлик, гей, давай! Ньо!

Гонець помічає волохату тінь, що мчить за ним на великій швидкості.

- Ньо! Давай! Давай!

Тінь близько. Гонець вихоплює обачливо заряджений пістоль. Бух! Мимо… Тінь хвацько ухиляється. Пістоль летить на землю.

- Давай, Орлик! Не підведи!

Переляканий жеребець не слухає, казиться, ірже.

- Орлик, пішов!

Тінь заскакує з правого боку. Стрибок!

- Ор…

Вовкулак упивається в горло дозорця, звалює ударом тіла з коня.

Кінь мчить через степ у долину…

- К-кис-сим-гя-я-ур-р-р-р-р! Ал-л-л-ла-а-а-х-х-х-пр-р-р-р-и-й-й-м-м-е-т-в-о-о-ю-см-ер-р-р-р-ть! – хрипить над тілом скривавлена паща вовкулака…

ІІІ.

Дозорцями на шляху сеї ночі було двоє молодих зовсім козаків на ймення Шевчик і Хведько. Були вони найкращі друзі, знали один одного з дитинства і нічого один для одного не шкодували, навіть останнього кусня хліба. Прокозакували вони тут, на Січі, ще небагато, а, забігаючи наперед, скажу, що багато так і не прокозакують, набридне і підуть вони, наймуться на службу до одного заможного вельможі, що сам колишній козак, та ще й нам, до речі, добре відомий. Але то пізніше.

Зараз тільки відомо, що Шевчик – великий поціновувач усілякої там нечистої сили, а Хведько, у свою чергу, натура багато приземленіша.

- То все неправда! Неправда! – завівся Хведько. – Мало що дурні язики плещуть! А ти всьому й віри ймеш! Не ламає чорт ніяких гребель! Ото йому більш нічого робити, як греблі ламати!

- А що ж йому ще робити?

- Таких дурнів, як ти, з ума-розуму зводити, щоб небилиці про нього розповідали різні! Тьху, прости Господи!

Хведько поклав на груди хрест.

Посиділи трохи мовчки. Та хіба Шевчика втихомириш? Ніч же довга ще.

- Ну добре. Не хочеш – не вір.

- Не хочу!

- А таке чув?

- Будеш знову мені… – Хведько погрозив гнівно пальцем.

- Ні-ні, я зрозумів… Так от, був на світі один господар звідти, звідки й отой Черниш, що од нас через курінь мешкає…

- З-під Києва?

- От! Жив той господар, поживав, добра наживав, нічогенько так жив, я скажу, і раз погубив був одного дня волів своїх, із хліва позбрідали вони. Подався той господар на пошуки. Ото він ходив собі, ходив, а це саме ніччю на Купала було, да й не помітив, уявляєш, що йому до постола цвіт папороті впав. Одразу тоді господар угледів, де які скарби в землі лежать, зрадів, а копати ж то нічим. Ото пішов до господи за лопатою. Йде собі по шляху, нікого не займає, бачить – пан огрядний у шатах розцяцькованих устріч йому прямує. Що то? – дума господар. Коли ж раз – пан до нього: «Здоров був, добрий чоловіче! А чи не хотів би ти чоботами зі мною обмінятись, а то натерли дуже, а тобі б якраз зійшли». Господар той як гляне на свою взувачку, а світе білий! Поношена, грязна, дірява! Давай, - каже він пану. Обмінялись. Прибіг чоловік додому, взяв лопату, вийшов із двору – не бачить уже ніяких скарбів, нічого. А пан-то той, виявляється, був не хто інший, як сам чорт…

- Шевчик! Ти припиниш дурниці верзти?!

- Яка тобі дурниця?

- Одстань! Причепився зі своїми чортами!

- Ну добре, давай про папороть, тільки без чортів!

- Одчепись!

- Це зовсім інакше!

- Одчепись од мене!

- Ну востаннє!

- Ну що за чоловік! Добре! Давай своє останнє! Тільки цур останнє!

- Христом Богом клянусь!

- Не клянись Господом Богом своїм, ірод!

- Добре, добре! Ну тоді просто клянусь!

- Клястись теж не можна! Ні небом, бо то престол Божий, ні землею, бо то підніж…

- Що ж у тебе всього, чого не кинься, нічого не можна?

- Розказуй уже, як думаєш, окаянний, або замовкни врешті!

- Ото жила колись одна дівчинка в якомусь там селі чи хуторі, а наречений був у неї козак, як оце і ми з тобою, на Січі козакував. Так от. Проходить місяць, другий – нема вісточки від нього з далекого походу. Проходить рік – нема. У ніч на Купала знайшла та дівчинка квітку папороті та й мовить до неї: «Нічого не хочу, тільки хочу побачитись із коханим своїм. Зроби таку ласку, квіточко!» Тут же як зблисне світ! Очунялась дівчинка мишкою-полівкою серед степу безкрайого. Бачить – крадуться степом купка козаків – побиті, скривавлені, у лахмітті. Точно, думає, полонені. Раптом помічає свого нареченого серед тих мучеників. Хоче скрикнути, та тільки писк тоненький чується. Коли це бачить – татарин причаївся. І ще один. Це, – думає, – хочуть зненацька на втікачів напасти. Де й сили взялися. Шмигнула дівчина-мишка до найближчого бусурмана, кинулась йому в вічі. Той загорлав дуженько…

- Тихо! Тихо!

- Що таке?

- Крики на шляху… Чуєш? Ану побігли!

Дозорці схопили який встигли обладунок і хутчіш туди. Повз них проскакав переляканий кінь без вершника.

- Хто там? Хто там – стріляти буду! – горлає Хведько.

- Оце дурний! Чим ти стрельнеш? І мушкет навіть забули!

- Та цись!

- Свої! Свої, хлопці!

- Вернигора, ти?

- А хто ж іше? Я ж казав, сьогодні прибуду!

- Кат його розбере, ґвалт якийсь…

- То бачиш, – Вернигора кивнув на якийсь горбок під обочиною і сховав шаблю. – Хоч ходи відстрілюй волохату братію.

- Вовк чи що?

- Угу.

Шевчик підійшов подивитися ближче.

- Гарно ти його…

- Вчіться, братці, доки я живий.

- Та вже ж навчимося.

Хведько і Вернигора подалися до схованки. Шевчик же ще раз глянув на не те що розірвану, а просто-таки розтерзану горлянку вовчиська. Тоді наздогнав.

- Підождіть! А кінь же ж як?

- Та хай, колись піймаємо. Буде ше час.

Хведько про щось задумався.

- Вернигора!

- Чого?

- А ти відколи це шекаєш?

- Та від оце, певне.

- Невже злякався? – Хведько глузливо.

- А ти, скажи, іше б не злякався.

- Та й то правда, – Хведько насунув шапку на потилицю.

ІV.

У курені отамана Черниша не спали. З десяток вельми п’яних запорожців галасували та гупали кулачищами по столу, гиготали як коні, хапали один одного за шкирки, так що бідна хата наче дрижала од жаху, а нещасні горобчики раз за разом випурхували, підсліпуваті у передвечірню темінь.

- О Петре, вражий сину! Шоб мене кат спік! Шоб я помиями вмився! Шоб я ранком не похмелився! Та шоб я і розсолу не найшов і не напився – брешеш і не кліпаєш, чортячий Петро! Шоб я живий був!

- Ну-ну!

Петро стояв коло столу, обіпершись чогось бо охвата. Ледве-ледве стояв.

- Скарб! Побий мене грім! Скарб і ще раз скарб! От!

Петро Черниш поліз у торбину, що недбало теліпалась на поясі, тремтячими руками витяг відти червінець.

- От! Я сказав… Я…сказав… Ну, старе мурло, вставай! Вставай, гнида! Пополам! Пополам ділимо золоті! Я скарб найшов, половину тобі, половину мені. Шоб знав, як Чернишу віри не йняти! Мені? Мені не повірити?! Ану вставай, тварино, падлюко!

- Куди?!.. Куди ти тягнеш?!

Недовірливий запорожець вставати і йти за скарбом не хотів, а може, справді не міг встати. Коротше, як Черниш схопив його за свитку, так від в’ялого поштовху додолу ниць і впав.

- Курінного?! По морді?! Ану вставай, собако! ДО БОЮ!

Черниш підхопився і горлав на весь курінь, як навіжений, хоча «по морді» його ніхто й не бив, а тільки то, мабуть, він нею вдарився об землю, коли впав.

- Трухляк, суко!

- Та, Черниш, спи йди, їй-Богу! – озвався хтось із кутка. Де там!

- Ану, мурло старе!

Курінний на диво спритно здійняв охваток і обхопив ним старому шию. Підняв із лави.

- О…О…О пус…ти…б-р-р-р-р…ось-сь…..

- До бісовій матері з куреня!

Черниша хотіли спинити, та навряд чи б це комусь вдалось.

- Постріляю! Постріляю! – кричав Черниш, як навіжений, і волік поперед себе «полоненого» на вулицю. Виштовхав і впхнув у багно за куренем.

- Вилазь!

- От лихо, – прицмокнули з того ж кутка.

У цю хвилину зайшов Хведько. Він саме змінився і хотів розігнати сон зайвою чаркою в Черниша. Вгледів чудну кагалу, що вивалювалася на вулицю.

- Наливай!

Якийсь налив Хведьку чарку.

- То Черниш чи що?

- Угу.

- А чого він завівся?

- А… скарб знайшов…

- Як то?

- Та…Упився вже розтриклятий вкінець… Бачив, собака дохлий коло радного кола скраю другу неділю валяється?

- Бачив.

- Ото заходе Черниш опівночі, п’яний, як свиня, де й нализався, каже, скарб то, а не здохлятина! Ніби чув од когось, що скарби падлом перекидаються як коли. Сам наче бачив, як воно опівночі в купу злотих перекинулося… Червінцем якимсь тутечки тряс. Не інакше як у кума свого, гад, позичив та й забувся. Третій тиждень не прохмеляється, скотина…

- А… – протягнув Хведько. – Шевчика б вам сюди… Ти чув, Вернигора явився?

- Не чув.

У цю хвилю Черниш тягнув худого пристаркуватого козака до майдану. Стало трохи розвиднюватися.

- Носом! Носом натовчу!

- Та…та… к-ку-у-ди? В здо-о-х-ляку?

- На, їж!

Черниш кинув того додолу коло падла.

- Здохляка йому…

- Ну шо? Здохляка! Чого було і йти…

- Здохляка?!

Черниш підбіг до покидька на землі.

- Здохляка?! У! Суко! Отака здохляка?!

Скопив напівперегниле тіло та й жбурнув об стіну ближнього куреня. Бухнуло, задзвеніло і на землю посипались червінці.

- Здохляка?!

- Да-а… – старий нахмурив брови. – Хитрий ти, Черниш…

- Хитрий, а я про шо кажу..

- Недурно, недурно. Те краше збирайте, поки не втікли, – пролунав десь іззаду голос.

- Хто? – обоє розвернули голови.

- Червінці…

- Куди вони втечуть? – Черниш вдивлявся у невисоку постать навпроти. – А ти хто будеш?

- Вернигора. Не взнав?

- Тю! Взнав не взнав – я руки витягнутої не бачу. Гарна сьогодні в жида проклятого Мойші медовуха. Хе-хе! А ти чого тут швендяєш?

Вернигора мовчав. Тоді махнув рукою на купу червінців.

- Лови он.

На місці скарбу сиділа, склавши лапки, маленька чорна кішечка.

- Тю, привиділось, – Черниш протер очі.

Кішка скочила на лапи, випнула спину і засичала. Тоді шмигнула геть за курінь.

- Лови шльондру! – Черниш жбурнув шаблею в кішку. Не влучив. – Етсь! – махнув рукою. – Пішли. А де Вернигора?

- Хтозна де й дівся…

- Пішли.

Вже йдучи, Черниш поліз в кишеню за червінцем та витягнув замість нього жмуток чорної шерсті.

- Тьху! Таки гарна сьогодні медовушка в проклятого жида!

Тим часом тінь Вернигори прошмигнула коло порохових сховищ.

V.

- Ну маю я вже, тітонько, їхати, бо дядьки на підводах ждуть…

- Чекай, доню…Чекай… Сядь коло мене тут, Галечко. Сядь…

Дівчина здивувалась дуже, бо тітка за все життя ніколи її й на ймення не називала, як не роздратована, то хіба «ти», ото: «гей ти, принеси охваток», або: «слухай, ти». Образливо було Галі й боляче в такі хвилі. «Ніби й людина як людина, а чого ж так ображати?» – думала дівчина. – «Ніби й помагаю все по хазяйству, й не вередую, як її діти, і клопоту через мене нема… Ет!» То ще й нічого, коли не роздратована. А розлютиться чого, то як ушпарить по шиї:

- Наволоч!

Вибігає Гала з хати, ллє сльозинки гіркі, до садочку прямує. Там ото вона сяде коло вуликів сусідських (бджоли не кусали її ніколи, рівно як і комарня надвечірня), виплачеться вволю під липами, щоб ніяке чуже око не бачило, та й сидить мовчки. Любить Галя так ото дивитись кудись удалечінь Ще в дитинстві було, діти, ті чи до річки, чи яблука красти, чи в довгої лози, а Галя ні. Присяде Гала десь на пагорбі чи на могилі половецькій аж у степу за селом, і сидить непорушно. Довго сидить. Годинами. Очі широко-широко розплющить і дивиться вдалечінь, доки домашні шукати не кинуться, і тітка в черговий раз не вилає. Так ото і зараз Галя виплакала оченята і сидить.

Тітка кличе завжди, гукає наче винувато з порогу:

- Йди! Йди до хати! Чуєш? Спати вже ходім.

Галя не зайде, як не позвуть.

Ніч глупу просидить, а не зайде.

- Слухай, Галинко, що я скажу тобі. Стара я вже, доню, стара. І бачу, мо’, смерть моя підходе. То я хочу перед тобою, Галинко, висповідатись за все.

- За що, тітонько?

- Не перебивай, Не перебивай, дитинко. Багато я тобі зла вчинила. Погана я людина, мабуть, Галю, а ти хоч прощай мене, хоч не прощай, а я в тебе прощення прошу. Прости мене, доню. Уперта я була все життя, ненависна. А от підходе до смерті, чую я, що не так робила, як треба, – пробач мені, доню.

Стара жінка втерла скупі сльози.

- Ну що ви, за що?

Галя тим більш плаксива, голосно розридалась.

- Прости мене, доню.

Тітка винувато нахилила голову.

Галя ковтаючи сльози, видавила з тремтячих грудей:

- Прощаю…

- Дай, донечко, я обніму тебе.

Обнялись і дівчина відчула, що тітка обнімає її так міцно, як свою кровинку.

Від’їжджаючі вози підняли страшенну стіну пилу і куряви. Таку, що через неї не видно було світу. І тільки видно було в тій стіні вузенький просвіт у вигляді жіночої постаті, що проводжала чужу, не свою дитину аж до перехрестя, як рідну.

До самих околиць чувся Галі її оклик:

- Донечко…

VІ.

У корчмі стоїть п’яний перегар і стіна тютюнового (та й не тільки) диму. Якісь п’янички то лаються, то затягують пісню на всю околицю:

... Виплакала Марусенька

Свої ясні очі, -

то хапають один одного за комір. Шабаш, шум і ґвалт... Прийшла якась жіночка – тягне чоловіка додому:

- Іди вже, п’яна тварюко! Ой людоньки-людоньки! Я ж і жито жала, і снопики рядочком складала, а цей бусурманин усе з кумами п’янствує. А тьху! – Ірод! – молодиця розвернулась і рушила до виходу. Вслід посипались п’яні прокльони і матюки.

За крайнім столом у кутку сидять якісь двоє. Там темно, видніються лише постаті. Один наче якийсь кволий, згорблений, скалічений. Все попихкує люлькою, від якої тягне якийсь дивний незвичайно густий дим. Другий – певне козак – у міру широкоплечий, із двома шаблями на боку.

- Ти не розумієш самої суті розвитку народів. Усі народи зустрічають на своєму шляху перепони, труднощі, усі якоюсь мірою їх долають, але є одна вічна перепона, якої не судилося здолати жодному народові, окрім мого...

Престарілий жид-корчмар приніс випивку, закуску. Видно було, що він ставиться до цих запізнілих гостей із великого пошаною.

- І що ж це за перепона, про яку перепону ти говориш?

Хворобливий співбесідник крутнув головою, наче хотів переконатися, що ніхто не чує. Тоді глянув козакові прямо в очі, що траплялося рідко.

- Смерть...

- Ти, певне, потягнув зайвого, – козак кивнув на пляшку і розсміявся.

- Твої жарти недоречні...

- А чого ж це?

Каліка знову озирнувся навкруги. Зробив коротку паузу.

- Кожна тварюка, що повзає по землі, літає чи плаває впритул до вас, людей, прагне одного – жити. Ви самі цього не розумієте, але це так. Щоб втамувати свої бажання й амбіції, байдуже, тілесні чи душевні, треба щонайменше – жити. Усе втрачає сенс, коли реальною стає лише одна річ – смерть. Нації й народи через смерть втрачають геніїв, героїв, ватажків – саму свою суть, усе, але це не головне. Головне те, що, коли мова заходить про смерть, узагалі все стає другорядним і нікчемним...

- А як же віра, релігія?

- Підґрунтям віри має бути щонайменше життя... – каліка видихнув. – Тварини вчаться захищатися від ворогів, природних лих, хвороб, себто від смерті. Тварини вчаться жити, але знайди хоч один приклад того, щоб істоти вчилися вмирати – його немає. Безсильним поштовхом кожен народ бажає відійти від смерті подалі, але дає їй цим лише коротку відстрочку. І тільки мій народ – ми зуміли справді здолати смерть...

Козак широко вирячив очі, тоді боязко питає:

- І яким же чином?

- Ми вмерли...

 

 

VІІ.

На радному колі по обіді зібралася вся Січ, хоча Сірка досі ще не було. Забарився кошовий. А в такі хвилини чекання зазвичай була здоровенна бійка. Січовики кидались хмільні навкулачки доводити свою правоту, матюкались і плювали один одному в морди.

Але цього дня було на диво тихо. Всі теревенили про дурнувату витівку Черниша зранку і чулося звідусіль майже одне й те ж саме:

- Допився Черниш, вражий син, до білої гарячки та чортиків, хай йому грець!

- Та ну! Черниш хіба дуже пив? Не пив же! Хіба колись там і видме було браги кварти зо дві, та й буде з нього. Медовуху ще любив, але щоб до чортиків?! Ні, не може цього бути!

- Так може статься! Ти, Сашку, теревень, теревень дурничку, а я Черниша все ж ліпше твого знаю. Я у нього на хуторі в Соломинках гостював колись, пиво-мед пив, салом закусував, так було таке, що хтось йому шепнув, ніби жінка його, суча лярва, з полковником самим злигалась-любувалась. Так він як упився, каже, задушу й край! Ледве втримали тоді від убивства біснуватого Петра. Так він більше, правда, додому й не потикався.

- Ха, Трухляк! Одна справа бабу зрадливу по п’яні порішити, а інша – кицьку нещасну Лісовикову товкти й знущатися. Сам ти, Трухляк, дурницю мелеш!

- Чого той дідьків Лісовик кішку хоч на Січ притаскав? Не налюбується тими котами!

- Та досить хоч Лісовика приплітати. Що ж, як він котів любить? Я от коней, наприклад, також люблю. Нема кращої тварини за коня!

- Дійшли й до коней, сучі діти!

Тут саме до гурту надійшов заспаний Шевчик. Він після вартування забрів у Чернишів курінь, випив чарку та й заліг спати до ранку під дверима. П’янів на диво швидко.

- А де се Хведько? – позіхнув хлопець.

- Нема. Черниша потіг.

- Куди?

- У курінь відсипатися. Чув, що Черниш оце утнув?

- А що?

- Вранці, хо-хо, ой, не можу… Притаскав бусурмило ось сюди ж Лісовикову кицьку з лапами зв’язаними та й ну … Ой хо-хо! Вражий син, хо-хо-хо! І давай об стінку Лісовикового ж куреня жбурляти…ой ну я не можу!.. дуженько так гепав з усієї сили, ой хо-хо, як те кошеня й живим залишилось. Тут збудився Лісовик, почув цю катавасію, вискочив із куреня в одній сорочині, хо-хо-хо-хо! Ой кат би їх спік! Із шаблею, ой леле! Як побачить оту кумедію, та й на Черниша. Той собі за шаблю, та й сплелися. Б’ються, хо-хо, той кричить: що ж це ти, сучий сину, твориш, нащо мою Мурочку порішити зібравсь?! А той йому: то не Мурочка ніяка, бовдур ти холерний, то СКАРБ! Ой хо-хо! Заледве розняли.

- Тю! – Шевчик вирячив очі. – А кіт же живий?

- Та що тому коту буде? От із Чернишем хтозна як діяти. Упився.

- Кажу тобі, не впився!

- Закрий пащу!

Коли саме явився кошовий.

 

VІІІ.

Милістю аллаха…

По вузеньких вуличках шумного города Килії незнайомець пробирався на схід Чорним шляхом десь по обіді.

Повна палаців, площ і невільницьких ринків, що смерділи ріжучою очі сумішшю поту, крові та нечистот, сміялась Килія мусульманами і ридала живою православною худобою, звивалась майбутньою наложницею султан-паші, тягнулась по брудному піску, вставала стінами тюрем, а похмурий незнайомець уже ж колись тут був.

Був колись, і тоді, як і зараз, була на ньому убога козацька свитка, вишита дрібними квіточками сорочка, поношені штани-шаровари, шапка-бирка, і тільки недбало звисаюча на шиї ганчіркою зв’язана вузлом картата, затерта, просякла потом хустка відрізняла його від купи невільників і робила схожим на братів-мусульман серед обіднього гамору міста-фортеці Килії.

 

 

- Ой калино, калинонько…

Незнайомець поспішав. Його кроки були тверді, рухи – незграбні, ступні дріботіли, наче підошви чобіт обпікав гарячий пісок під ногами. На східній околиці міста-фортеці, недалеко коло муру та укріплень незнайомець випадково втрапив у вервицю ясиру, бився плечима об шиї та лиця юних дівчат та зовсім іще дітей, ті скрикували й плакали, гронами падали на землю. Юрба тяглась і підіймала їх за мотузки, терзаючи й без того зранені пов’язкою руки.

 

- Ой калино ти небого, де ж моє кохання?

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности