|
РОЗДІЛ І
НОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ “ЕРОС”
Мотто до цієї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світлі по виясненнях, що я до нього дав у перших частинах.
Те, що бракує українській ідеї, це “цілком новий дух”. Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям.
Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означує Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З тих двох частин складається українська ідея. З ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національ-на воля, з самої волі, і з чуттєвої сторони, з національного “еросу”, “емотивнос-ти” (Барес). З почування, що є мотивом діяння, і з думки, що надає почуванню означену форму (Спенсер).
Власне недорозвинення “емотивного” первня було якраз причиною наших останніх катастроф. Запал “Марсельєзи” лишився б звичайною жакерією без людей Конвента, що дали йому формулу і зміст. Але і кличі 1789 позістали б порожнім криком без запалу “Марсельези”. З українською ідеєю не в’язалося цього потужного патосу.
України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську “соромливість” себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія “кающагося дворянина” знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.
Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки “малоросійську” ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; “соромливість” – не обернеться в “брутальність”, а безхребетне “народолюбство” – в аґресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтований, “суб’єктивний момент”, без якого ані природні багатства, ані число людности, ані жадна “еволюція” нам не поможуть. Національність – пише К’елєн – в першій мірі має суб’єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися дo температури пропасниці, але й спадати нижче нуля. В останнім разі не вистануть нації жадні об’єктивні передумови, щоб здобути від історії признання своїх претенсій на державне існування. В тім лежить між іншим точка тяжіння проблеми України”1.
В нас тим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого ту “емотивність”, – у нас її гасили. Ніколи національні постуляти не в’язалися в українстві з “залізною силою ентузіязму”. Слово націоналізм опльовувалося “народолюбцями”. Його соромилися. Прив’язання (українця) “до того, що дає йому життя”, до свого, він уважав “смішним”2, як і “всі інстинктові почуття”. Його ідея не сміла мати нічого з “релігійного фанатизму”, нічого з “розпалу змагань”. Треба було зробити так, щоб “розумові виводи брали верх над емоціями”. Здушити екстазу, забити в ідеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. “Різка напруженість” національних стремлінь п’ятнувалася як пережиток некультурних віків, як “хоробливе явище”. Драгоманів гремів проти “духу старозаконної нетерпимости”, випоминаючи його навіть Шевченкові. Він, як і його учні, не тямили, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх.
Досі українство не здобулося на це велике хотіння. Його хотіння покрива-лося досі з “ніжною любов’ю” до свого, не знаючи волі накинути себе силоміць і свойому окруженню, і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, яке захитало б її в її підвалинах. “Чому ми такі нікчемні? – питається одна з “роздвоєних” українських душ, і відповідає – “тому, що нема в нас хочу, а коли й є, то таке ж нікчемне і кволе, як і ми”3. Це була нікчемність волі, в якій Фереро добачає головну недугу цілого нашого віку взагалі.
Не можна сказати, щоб українська ідея зовсім була позбавлена “емотив-ного” забарвлення, лише було воно “нікчемне і кволе”. Затрималося на примі-тивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення ворожих воль, до свідомости, що “кожний лиш те посідає, що іншому видер”; без панських забаганок, “ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність” до всього рідного, свого, “наського”4. І поскільки тут дійсно приходило в гру це “без свідомости”, то ця “емо-тивність” в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. “В питаннях національних ми не йшли дальше тієї границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидкий був нам так польський, як і московський націоналізм з інстинктом державного насильства”6. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщина і російщина, був ненависний нам. Парадоксом звучала теза, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти, мусить поконати ворожий світ.
Українець не хоче побіди своєї ідеї, коли вона до того вимагає сили, коли її тріюмф купується “насильством, примусом”6. Перемога ідеї повинна прийти без заклику до “національної ненависти”, на якій нічого “не можна будувати”; “злоба” супроти ворожої думки, “жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах” противної ідеї, заклик до “темних інстинктів мас” – це були емоції, які треба було укоськати, навіть як вони скеровуються проти ворожого світу7.
І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, було те заперечення неповне, половинчасте. Навіть революційне українство знало, в суті речі, лише “чого воно не хотіло, а не чого хотіло”. Його бажання “зруйнувати існуючий лад” було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити “насильство” в світі; до організації нового “насильства” революційне українство не додумалося. В нього не було “бажання панувати над кимсь”, лиш гола непродуктивна, чисто оборонна “ненависть до рабства”8.
А цього було так мало! Сама “ніжність”, пошанівок до свого, – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу до чину. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східня з її церковнослов’янщиною – помимо того захопили і пірвали маси. а які спустошення робив серед українців, та й тепер робить, чужий у нас російський большевизм! Очевидно, сама “ніжність”, сама поверхова “наськість”, сантиментальна любов до свого, не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І це “щось”, до чого горнуться підсвідоме маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне цей інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вразливі на цей “інстинкт насильства”, що вітрять його навіть у чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, за “ніжною”, трусливою, – хоч і “своєю” ідеєю.
Наш патос був “тугою за чистим, людським, мирним... життям”9; але ж життя це не лиш туга, але й гнів! Не лиш мир, але й війна! Підставою українського відродження було “щиросердне хотіння”, а “не примус”. Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, а часом – до “грабіжу чужого”. Бо що в підбитої нації є ще “своє”, що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація “на нашій не своїй землі”. В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено “чужими”.
Інстинкт панування (“примусу”), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичиновою “музикою”, ані “народолюбством” соціялістів, – не здобуде собі права на буття. Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, яка вбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів.
В нас протестувалося проти чужої ідеї і тільки в ім’я “гуманности”, “ніжности”. “Не вірю в те загальне в нас, – що йде поруч із знущанням над людиною... Людина для мене самоціль, нехай мені й закинуть, що то гуманізм”10. Але лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим “знущанням” над опірними ворогами великої ідеї. Коли б той дух неґації поганства, не жив у катакомбах, не жив уже в перших християнах, не схилилися б перед ним римські орли.
Драгоманів гримав проти патосу пророків, бо мало в них було “гуманности, альтруїстичних думок”, а натомість багато “скаженої злости проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів”... Страшне засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш “альтруїзмом” до себе, а позбавлена “скаженої злоби” проти чужого світа. Ось слова одного большевика: “РСФСР не лише п’ять букв, але й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За ці п’ять знаків я візьму рушницю і піду вбивати”. Якою “гуманністю” можна збороти цей чортівський патос і слуг диявола? Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: “Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за Його славу”11. Ось той патос (лиш зі знаком плюса, не мінуса), який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого, що до 1917p. не здобулася на протиставлення пато-су займанця – власного патосу; тих, що хочуть знищити займанця.
Всяка творча ідея потребує не тільки визволитися (se liberer), але, як казав Лє Бон, накинутися (s’ imposer) оточенню. В нас відкидали “примус” в ім’я “ніжности”, там відкидали “ніжність” в ім’я тріюмфу над нашим. В приявності цього духа не лиш спротиву, але й волі панування, волі не лише до визволення, а й волі до примусу, не лиш до “людяности” – і є сильна сторона “емотивнос-ти” творчих ідей. І поки цей складник не увійде в нашу “ емотивність”, – мертвою і безплідною останеться українська ідея, цькована й опльовувана чужи-ми, що дбають не про “ніжність”, але про самоутвердження.
Чужі ідеї, з якими доводилось нам мати діло, все мали те, чого бракувало нам. Духовість російського проводу пересякнута наскрізь тим інстинктом, про який тут говорю. “Чим я не хотів би бути – читаємо в Достоєвського, – чого я не прагнув би довершити, чи я стану доброчинцем, чи павуком, що ссе чужі соки, – що то все мене обходить? Я знаю, що хочу панувати, і цього досить!” А в другім місці: “... великий історичний закон полягає в тім, що ми ніколи не станемо великою нацією, поки не виплекаємо в собі певної зарозумілости (“самомненія”), свідомости власної ваги для світу... Всі великі нації власне через те могли розвинути свої великі сили, що були такі “зарозумілі”; що мали певність, що якраз тим служили людськості, що гордо, незмінно й послідовно лишалися тим, чим були”12. Що це, як не патос приказу, що не лиш боронить себе від заливу оточення, але й накидає йому своє “горде” й “зарозуміле” національне обличчя?
Цей патос був і в Пушкіна, в Тютчева, і в Блока, і в Маяковського, в передреволюційній і в дореволюційній Росії. Один з ворогів большевизму пише про них: вони зовсім відрізнялися від “підвладної” людности, “комуністи чомусь всі голені, в скіряних куртках або робітничих блюзах, в високих чобо-тях... Говорять уривчасто, коротко... Рухи різкі. В їх захованні відчувалася, коли не природна енергія, то рішучість, відвага, а часто грубість”13. – Хто говорить “уривчасто”, “коротко”, й “різко”? Той, хто приказує! Отже знову той патос командування, патос тих, яким не вистачає “щиросердне хотіння”, які твердять, що ідея, щоб перемогти опір цього світа, окруження, чужої ідеї й своєї пасивної маси, – потребує “відваги”, “різкости”, “енерґії”, “примусу”, “рішучости”, а часто й “грубости”...
Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінґтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну дер-жаву, але – в них був той дух “combativite”, абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні прован-сальства.
І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окруження, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглости (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку “примус” так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз “демократичної” мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріял різьбар. Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, “з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо... Наші “общечеловеки” були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі”... “Що ліпше – ми чи нарід? – питається Достоєвський, народові за нами, чи нам за народом?... Ми повинні схилитися перед народом... але... під одним лиш услів’ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом”14.
Сторонником “примусової” ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка “воля народа”, ані засада більшости не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише “в боротьбі з стихією” маси, яку має “стягнути” з її привичного шляху. Зовсім недемокра-тичне твердив він, що “десяток розумних вище за сотку дурнів”15. “Щоб вийти з стану дитинства”, пише Ленін, всякий рух “повинен власне заразитися нетер-пимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю”16.
Що могли протиставити наші драгоманівці тому – хоч неґативному й ворожому нам – самопевному патосові ідеологів російського червоного націо-налізму? Так само ставився до народу (до “трусливих егоїстів”) – “друг наро-да” Марат. А ось що читаємо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна “через погодження суперечностей вогню з водою, але – через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати”17. Правда, яка вражаюча подібність думок? – А на порівняння, ось відповідь українських “народолюбців” на це саме питання (“ми з народом, чи народ за нами?”) – “Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани... битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя”... “Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде”18...
В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання “стихії”, в останнім – запитувався у “стихії”, що йому робити? Там – незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут – страх перед накиненням своєї волі, як перед “ якобінством” і “деспотизмом”; психіка тих, що ведуть за собою, – і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і – проваджених: “пастирів”, і “овець”.
Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s’imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпности, ніколи матерії не опанує.
Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. “Фанатизм”, “інстинктовні почуван-ня”, “емоційність” замість “розумовости”, дух національної нетерпимости”, – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і прист-расть, що не знає жадних “чому”. Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії – мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і аґресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший.
Природа не зносить порожнечі.
РОЗДІЛ II
ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ – ЯСКРАВІСТЬ, ВИКЛЮЧНІСТЬ, ВСЕОБІЙМАЮЧІСТЬ
Тільки безуслівна віра в ідеал хоронить його від розкладу; вона не допускає до жадної дискусії над його приказами, до жадних розумувань над усталеними заповідями. Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних нападів, найбільш незбитих розумових “доказів”. Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій “емотивності”) згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал нетикальним, оточує його міцним муром “фанатизму”, якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами, двоїться його ідеал і його душа, – там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидає в Люципера-спокусника каламарем, і мара щезає. Непереможний в штуці арґументування, диявол сумніву тікає перед такою вірою.
В нас якраз боялися цієї віри! Не любили “ примусових думок”, ані “абсолютного ідеалу”, ями логікою розсудили” питання нашої віри. Наше відношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім “тому, що”, а наше відношення до дійсности переносили ми, за Драгомановим, “з почуття і віри на науку і розрахунок”. Не в гарячім, беззастережнім прив’язанні до своєї ідеї (не в “емотивності”), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправдання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи відселити в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге.
Ось у цім слові “відділити”, в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму. Ось що про це пише Фереро: Людина може увірити в якусь правду лише “коли вміє її відрізнити і протиставити тому, що противне їй... (добре – злому, красу – гидоті, правду – похибці). Лиш тоді може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, – коли відділяє їх ясною чергою, означеною межею. “0значити” (definir) походить від “знак” (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля бажати їх або ні, коли не вміє розрізнити?” В такім разі все кінчиться “анархією доктрини і ослабленням волі”19. Тут властиво було взаємне діяння. “Анархія доктрини” привела до ослаблення волі”, ослаблення волі” до логічної казуїстики, до повної “анархії доктрина, з яких ні з одною не в’язали в нас ні пристрасної любови, ні сильної відрази.
Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від “слав’янства” або “ Сходу Европи”, нарід від племени або кляси, націоналізму від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? – Образ того, що треба було любити зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, – в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить і “еросу”, а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси.
Яскравою ідеєю була мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право?.. За Україну “як земля вширшки, як небо ввишки”, але за “автономію”, “самоопределеніе с присоединеніем”? Можна було гинути за самостійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними “але”.
Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалися підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман.
Для того, щоб ідеал був ясний, треба його “відрізнити і протиставити тому, що противне йому”. Цього українство ніколи не робило! Тут воно задовольнялося формулою Гр.Полетики, “патріотическим разсужденіем” на тему “Малої Росії”: “каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения (її) прав и вольностей”. Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького – “нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться”. Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям “суду Божого”, з образом, що цілком відповідав сорелівському “мітові” або візії Шевченка (“3аповіт”, “козак безверхий”). “Поступове” і “соціялістичне” українство ХІХ-ХХ вв. теж прийняло формулу Г.Полетики. Його засадою, як і Г.Полетики, – стало шукати “приємливого для обох боків виходу з конфлікту”. Монархісти розуміли національне відродження “спільно з національним відродженням всіх трьох Русей”. Зрештою і автор “України ірреденти”, для отримання прощення за “гріхи молодости”, – висловився проти “національної ексклюзивности”, і радить “змагатися за добро нації... без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями”20.
Бельгія і Чехія у війні 1914p., що відразу стали по боці Антанти, большеви-ки, що відразу виступили з “інтернаціональними” гаслами – одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила пере-може, щоб на ту “орієнтуватись”, і це звалось “реальною політикою”. “0бщес-тво – писав П.Куліш – подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморали-зуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благо-устройства, или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія”.
Думаючи передусім не про “власть”, лише про “благоустройство”, – українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, “со всей енергіей” протиставляти себе іншій, і в наслідок того – “неизбежно” деморалізовалась”.
“Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist” – це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили “дух часу”. Наш провід – волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму...
З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов’яно-фільство, “Схід Европи”, соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге – натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести “благоустройство” країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.
Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже “як там впорядкується вище державне начальство”; чи будемо мати власні “двір, армію, в’язниці і жандармів”. Їй не потрібні були ці “шумні” й “далекі” програми “непевної вартости”. Ходило лиш про “забезпечення культурного й суспільного самоозначення”, про “волю особи”; радилося не “рватися зало-жити свою державу”, але стреміти до “волі краєвої, громадської”, бо самостійність віджила свій вік”. Метою було лише “соціяльне визволення” і щастя селянської “мирної країни”, не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське “благоденствіє”. Хто його дасть – все одно, “європейський Схід”, взагалі “вітер зі Сходу”, якась наднаціональна організація. Отже збереження, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і – на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорган
|
Археология
Биология
Генетика
География
Информатика
История
Логика
Маркетинг
Математика
Менеджмент
Механика
Педагогика
Религия
Социология
Технологии
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
