Радянська історіографія історії України

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 5Следующая ⇒

У 1920 pp. в Україні остаточно установилась радянська влада. В 20-ті pp., незважаючи на важкі умови і дякуючи відносній полі­тичній свободі, яку надавала нова економічна політика, українські історики продовжували плідну працю. Осередком цієї діяльності стала Українська академія наук. У 1924 р. в Україну повернувся М. Грушевський і продовжив вивчення історії. За десять років було створено кілька центрів і так званих "шкіл" історичної науки.

М. Грушевський очолив "Київську культурно-історичну шко­лу". Під його керівництвом вийшов ряд наукових збірників і жур­налів. Сам М. Грушевський продовжив роботу над "Историей Украины-Руси". В Києві активно працювали О. Гермайзе, С. Шам-рай, В. Юркевич.

М. Василенко, Л. Окіншевич, М. Слабченко створили істори-ко-правову школу, в якій основна увага приділялась вивченню особливостей українського права і державного будівництва.

У Харкові виникла соціально-економічна школа, очолювана Д. Багалієм. Поряд з ним працювали О. Оглоблін, Н. Полонська-Василенко. Чимало нового матеріалу до історії соціально-політич­них рухів, історії партій додали праці марксистської школи під керівництвом М. Яворського.

Активна, творча праця була обірвана на початку 30-х pp. В умовах ідеологічного тиску почалось нищення осередків гумані­тарної науки, а згодом і репресії проти науковців, творчих діячів. У березні 1931 р. Грушевського вислано до Москви, а через кілька днів арештовано у справі так званого "Українського національно­го центру". Було заарештовано М. Яворського, О. Гермайзе. Зго­дом вони загинули в концтаборі на (Половецькому острові. Протя­гом першої половини 30-х pp. було ліквідовано науково-дослідні інститути історії в системі Академії наук, інші наукові установи. Заборонялись і вилучались праці відомих істориків, які знову ста­ли доступними для читачів і дослідників лише наприкінці 80-х pp. Покоління українців 30-80-х pp. XX ст. не читали роботи М. Гру­шевського, М. Яворського, О. Гермайзе, П. Христюка, М. Попова, А. Кримського, М. Слабченка та багатьох інших. Під забороною були праці дореволюційних істориків. Протягом 30-40-х рр. в Укра­їні було репресовано близько 200 вчених, у тому числі істориків, археологів, етнографів, правників, мистецтвознавців.

Така боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", а саме в цьому звинувачувалась стара дореволюційна інтелігенція, затухає в середині 30-х pp. Саме в цей час з'являється "нова", "чи­ста", "пролетарсько-селянська", наукова, інженерно-технічна ін­телігенція, яка беззаперечно сприймала і виконувала рішення пар­тії. В 1936 р. був заснований Інститут історії України в системі науково-дослідних інститутів АН УРСР. Але його наукова діяль­ність була обмеженою, відбувалась під суворим наглядом і конт­ролем ЦК КП(б)У. Основою історичних досліджень стала тільки

марксистсько-леншська методологія, сутність якої - ідеї первин­ного, вирішального впливу економічного розвитку на життя суспі­льства, ідея класової боротьби, ідея прогресивної ролі пролетаріа­ту і його партії в боротьбі за встановлення нового справедливого ладу. Проблема була не в тому, що ця методологія погана чи доб­ра, вірна чи невірна, а в тому, що вона була проголошена "єдино вірною". "Відступники" від неї карались, як немарксисти і буржу­азні націоналісти. Ця доктрина панувала в СРСР (зокрема - в УРСР) до кінця 80-х pp. XX ст.

Під час Великої Вітчизняної війни в евакуації, в Уфі, співробіт­никами АН УРСР було написано кілька загальних праць. Але вони були засуджені в 1947 році за "серйозні помилки": 1) відхід від основ марксизму-ленінізму; 2) історія українського народу розглядалась відірвано від історії народів СРСР; 3) недостатньо показано про­гресивну роль Російської держави.

Основними рисами української історичної думки післявоєнних років стало тематичне і хронологічне звуження кола досліджень, не­високий науковий рівень праць і невисокий рівень наукової критики.

Незважаючи на всі ці проблеми і складнощі, українські істори­ки багато працювали в царині археології і давньої історії України, класової боротьби, україно-російських зв'язків і т. д. Позитивні риси мала "Історія Української СРСР" у восьми томах, десяти книгах. Унікальним явищем в історіографії стала "Історія міст і сіл УРСР".

З розгортанням процесів так званої "перебудови" і "гласності" ситуація змінюється на краще. В кінці 80-х на початку 90-х pp. в Україні перевидаються праці М. Грушевського, В. Антоновича, Д. Дорошенка, М. Крип'якевича, В. Липинського, М. Костомаро­ва, Н. Полонської-Василенко та ін. Саме вони заповнили своєрід­ний вакуум, який склався через консерватизм сучасних українсь­ких істориків, їхні побоювання відійти від звичних схем.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману