Бібліотека Львівської Політехніки

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 5Следующая ⇒

Вулиця Степана Бандери починається від вулиці Коперника і закінчується перетином з площею Кропивницького, поряд з якою в 2007 році був встановлений пам'ятник Степану Бандері, та вулицею Городоцькою. Обмежує зі сходу історичну місцевість Новий Світ.

У XVIII столітті заміська територія вздовж нинішньої вулиці Степана Бандери належала польським аристократам Чарторийським, а на початку XIX століття їх майно розділили на декілька частин, одна з яких дісталася польським князям Сапегам. Дорога, правда без назви, на місці нинішньої вулиці вказана у плані міста в 1750 році, по ній проходила межа між Галицьким і Краківським передмістями Львова. Десь у 1840 році вона почала називатися вулицею Новий Світ, і ця назва розповсюдилася на район на захід від неї (район Новий Світ).

Забудова вулиці почалася в останній чверті XIX століття. У 1877 році на вулиці збудували головний корпус Технічної академії (тепер головний корпус університету «Львівська політехніка»), в 1894 році по ній пустили лінію електричного трамвая. У радянський період Львівський політехнічний інститут отримав ще декілька будівель на вулиці, для нього були побудовані також нові корпуси. У цей час, в забудові вулиці переважає еклектика і сецесія, характерні для архітектури Львова кінця XIX – початку XX століття.

Споруди і архітектурні пам'ятки

Буд. № 1. Будівля Львівського міського управління міліції і Львівського міського управління СБУ (колишні казарми жандармерії), до якого примикає колишня політична в'язниця («Тюрма на Лонцького»). Збудована у 1890-х роках за проектом Юзефа Каетана Яновського, як будинок управління поліції і казарми жандармерії. 23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Буд. № 2, 4, 6. Сецесійні будинки спроектовані Владиславом Дердацьким спільно із Вітольдом Мінкевичем у 1909 році і збудовані фірмою Івана Левинського.

Буд. № 3. Колишня будівля Нафтового банку. Збудована фірмою Едмунда Жиховича за проектом Адольфа Піллера у 1910 році.

Буд. № 5. Збудований у 1910 році ймовірно за проектом Адольфа Піллера.

Буд. № 7. Будинок споруджений за проектом Альфреда Каменобродського у 1877 році.

Буд. № 8. Колишній костел Святої Марії Магдалени. Нині тут Львівський органний зал. Храм засновано близько 1600 року. Будівництво вів Мартин Годний (1609–1612), Ян Годний та Войтіх-Альберт Келар (приблизно до 1630). У 1753–1758 роках храм розбудував Мартин Урбанік, надавши йому вигляд тринефної базиліки. Статуї святих на фасаді виготовлено Себастьяном Фесінґером. У 1889 році були споруджені завершення веж за проектом Юліана Захаревича. 23 вересня 2008 року будівлю костелу внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Буд. № 9. Житловий будинок, споруджений 1889 року за проектом Людвіка Балдвіна-Рамулта. У 1906–1914 роках тут містилась майстерня скульптора Тадеуша Блотницького.

Буд. № 11. Будівля середньої школи № 3. До вересня 1939 р. – загальноосвітня мішана школа ім. св. Марії Магдалини («Магдуся» пол. «Magdusia»). Збудована 1883 року в популярному на той час «аркадовому стилі». Архітектор Юліуш Гохберґер.

У XVIII столітті заміська територія вздовж нинішньої вулиці Степана Бандери належала польським аристократам Чарторийським, а на початку XIX століття їх майно розділили на декілька частин, одна з яких дісталася польським князям Сапегам. Дорога, правда без назви, на місці нинішньої вулиці вказана у плані міста в 1750 році, по ній проходила межа між Галицьким і Краківським передмістями Львова. Десь у 1840 році вона почала називатися вулицею Новий Світ, і ця назва розповсюдилася на район на захід від неї (район Новий Світ).

Забудова вулиці почалася в останній чверті XIX століття. У 1877 році на вулиці збудували головний корпус Технічної академії (тепер головний корпус університету «Львівська політехніка»), в 1894 році по ній пустили лінію електричного трамвая. У радянський період Львівський політехнічний інститут отримав ще декілька будівель на вулиці, для нього були побудовані також нові корпуси. У цей час, в забудові вулиці переважає еклектика і сецесія, характерні для архітектури Львова кінця XIX – початку XX століття.

Споруди і архітектурні пам'ятки

Буд. № 1. Будівля Львівського міського управління міліції і Львівського міського управління СБУ (колишні казарми жандармерії), до якого примикає колишня політична в'язниця («Тюрма на Лонцького»). Збудована у 1890-х роках за проектом Юзефа Каетана Яновського, як будинок управління поліції і казарми жандармерії. 23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Буд. № 2, 4, 6. Сецесійні будинки спроектовані Владиславом Дердацьким спільно із Вітольдом Мінкевичем у 1909 році і збудовані фірмою Івана Левинського.

Буд. № 3. Колишня будівля Нафтового банку. Збудована фірмою Едмунда Жиховича за проектом Адольфа Піллера у 1910 році.

Буд. № 5. Збудований у 1910 році ймовірно за проектом Адольфа Піллера.

Буд. № 7. Будинок споруджений за проектом Альфреда Каменобродського у 1877 році.

Буд. № 8. Колишній костел Святої Марії Магдалени. Нині тут Львівський органний зал. Храм засновано близько 1600 року. Будівництво вів Мартин Годний (1609–1612), Ян Годний та Войтіх-Альберт Келар (приблизно до 1630). У 1753–1758 роках храм розбудував Мартин Урбанік, надавши йому вигляд тринефної базиліки. Статуї святих на фасаді виготовлено Себастьяном Фесінґером. У 1889 році були споруджені завершення веж за проектом Юліана Захаревича. 23 вересня 2008 року будівлю костелу внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Буд. № 9. Житловий будинок, споруджений 1889 року за проектом Людвіка Балдвіна-Рамулта. У 1906–1914 роках тут містилась майстерня скульптора Тадеуша Блотницького.

Буд. № 11. Будівля середньої школи № 3. До вересня 1939 р. – загальноосвітня мішана школа ім. св. Марії Магдалини («Магдуся» пол. «Magdusia»). Збудована 1883 року в популярному на той час «аркадовому стилі». Архітектор Юліуш Гохберґер.

Вулиця Глибока – вулиця у Франківському районі Львова, в місцевості Новий Світ. Простягається від вулиці Бандери на південний захід до вулиці Київської.

Назва. Спочатку вулиця носила назву Канонерска, бо поблизу містились артилерійські склади. Починаючи з 1871 року отримала назву Ґлембока, вірогідно, тому, що перетинала яр у місці, де розташовувались рибні ставки фільварку монастиря Домініканок. У 1935 році перейменована і названа Пінінського, на честь ректора Львівського університету Леона Пінінського. Під час німецької окупації називалась Йоркґассе (1943). У липні 1944 року знову отримала назву Глибока. У 1968 році перейменовано і названо Чекістів. Починаючи з 1990 року вулицю знову названо Глибока.

Будівлі

Буд. № 3. Склепіння сходової клітки декоровано розписом, на якому зображено танцюючі жіночі постаті в саду. Двері квартир оздоблено дерев'яними барельєфами із зображеннями Орфея.

Буд. № 4–6. Кам'яниці збудовані в 1908 року для власниці Гелени Рисяк архітектором Владиславом Гертманом. Фасад декоровано ліпним рослинним сецесійним декором. Ковані балконні балюстради своїм плетінням доповнюють сецесійне убранство будинку. Вітражі в під'їзді виконані з використанням квіткових мотивів.

Буд. № 7. У 1893–1896 рр. тут жив Іван Франко. Саме його адреса стала офіційною адресою журналу «Житє і слово». Тепер будинку не існує, його розібрали.

Буд. № 8–10. Будинки побудовані в 1910 році на замовлення Юзефа Кенінга та Анни Шурегер архітектором Августом Богохвальським. Фасади оздоблено ліпним сецесійним декором зі стилізованими квітами та маскаронами. У під'їзді будинку № 10 вікна сходової клітки заповнені вітражними панно з намальованими та витравленими малюнками.^[2]

Пам’ять про незабутню Квітку Цісик вшанували 22 січня 2010 року у Львові. На будинку №8 по вулиці Глибокій, де мешкала її родина (до 1944 року там мешкали її дідусь, бабуня, мама і менший мамин брат Василь – відома у Львові інтелігентна родина Левів), встановили меморіальну табличку пам’яті співачки.

Буд. № 11. Будинок зведений для товариства «Карпатія» за проектом архітектора Олександра Пежанського в 1938–1939 роках.

Буд. № 12. Прибутковий будинок, побудований у 1910 році архітектором Яковом Рисяком для себе та своєї дружини Гелени. Особливістю споруди є високі аттики, оздоблені барельєфами, що зображають танцюючих молодих жінок зі стрічками та гірляндами з квітів.

Буд. № 13. Прибутковий житловий будинок, зведений у кінці 1930-х років. У 1991–2007 роках тут проживав ректор політехніки Юрій Рудавський. 17 жовтня 2012 року в пам'ять про це встановлено меморіальну дошку. Скульптор Ярослав Скакун, архітектор Богдан Черкес.

Буд. № 14. Кам'яниця виконана в неоготичному стилі. Збудована у 1909 році за проектом Мар'яна Осінського для працівників залізниці.

Буд. № 16. Кутовий будинок вулиці Глибокої та Японської. Збудований у 1910 році за проектом Генрика Сальвера та Ігнатія Віняжа для Юзефа Сассовера.

Історична довідка

Кві́тка Ці́сик (англ. Kvitka Cisyk, також Kacey Cisyk від ініціалів К. С.; * 4 квітня 1953, Квінз, Нью-Йорк – † 29 березня 1998, Мангеттен, Нью-Йорк) – американська співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинґлів у США, оперна і блюзова співачка. Пісня «Ти світло мого життя» (англ. You Light Up My Life), яку вона виконала для однойменного фільму, отримала 1978 року «Оскар» та «Золотий глобус» у номінації за найкращу пісню. Виконавиця українських народних і популярних пісень.

Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик проходили за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. В буденні дні Квітка Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до школи українознавства, куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв'язок з батьківщиною та українським людом. Крім того, більшість українського емігрантського юнацтва, мала за честь перебувати в рядах пластунів, де їх наставники продовжували виховувати та спрямовувати в любові до України. Які б заробітки не мала українська родина в еміграції, справою честі було відкласти кошти на літній табір для своєї дитини. Не була винятком й родина Цісиків. З 7 до 16 років юна пластунка Квітка відвідувала ці тритижневі табори в горах – жили в наметах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українські пісні, пізнавали українські обряди та звичаї. У «Пласті» здобула ступінь пластуна-розвідувача. 1967 року організувала співочий гурт «Соловейки» з одинадцяти дівчат 30-го куреня імені Софії Галечко в Нью-Йорку. Дівчата виконували пластові, народні та популярні пісні, супроводжуючи спів грою на гітарах.

Квітка Цісик виступала з гуртом на пластових таборах, на різноманітних великих культурних заходах української громади – юнацька Орликіада та Свято Весни; оселя «Вовча тропа» в Іст-Чатемі під час приїзду Верховного Архієпископа Кардинала Йосипа Сліпого; вишивані вечорниці; вечір самодіяльності з нагоди 20-річчя Пластової Станиці в Нью-Йорку (на плівку були зроблені записи українських народних пісень, але їх доля невідома); вечір молодих талантів у Літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Але через свою постійну музичну зайнятість Квітка потроху залишає «Пласт». Згодом, у зрілому віці, закладений в дитинстві був закладений український фундамент відіграв чималу роль у творчій натурі співачки.

Після смерті батька (Володимир Цісик помер від інсульту в 1971 році, коли Квітці було сімнадцять) потреба заробляти на життя звернула молоду співачку з оперного шляху в світ джинґлу. Певний час вона виступала в клубах Нью-Йорку та не втомлювалась надавати свої записи продюсерам і рекламним агенціям для прослуховування; багато разів співала оригінальні мелодії Юрія Турчина для Радіо «Свобода» – записи робились під егідою Юрія Денисенка, який на той час працював ді-джеєм на радіостанції. Це, зрештою, принесло позитивні результати. В середині 1970-х Квітка відчайдушно увірвалася в світ реклами на телебаченні та радіо, де її чекала справжня американська слава.

Ще студенткою Квітка, взявши собі псевдонім Кейсі, не відчувала жодних труднощів у різних музичних стилях. Її почали запрошувати джазові, поп- і рок-зірки. Цісик допомагала Роберті Флек, Бобу Джеймсу, Дейвіду Сенборну, Майклу Болтону, Карлі Саймон, Лінді Ронстадт та іншим, а також Квінсі Джонсу – відомому продюсеру-аранжувальнику Америки, котрий відкрив феномен Майкла Джексона.

Працювала над записом саундтреків до художніх фільмів та брала в них участь як акторка:

· «You Light Up My Life» Джозефа Брукса (1977 рік) – виконала всі пісні головної героїні. Фільм було відзначено «Оскаром» та «Золотим глобусом» за найкращу пісню. Цісик також зіграла в епізодичній ролі дружки нареченої – головної героїні цього фільму;

· «The Wiz» Сідні Люмета (1978 рік) – співачка дорослого хору в музичній пригодницькій адаптації «Чарівника країни Оз». Головні ролі в фільмі виконали, зокрема, Даяна Росс і Майкл Джексон.

· «The One and Only» Карла Райнера (1978 рік) – однойменний саундтрек до кінофільму;

· «Circle of Two» Жуля Дассена (1980 рік) – однойменний саундтрек до кінофільму;

· «Working Girl» Майка Ніколса (1988 рік) – бек-вокал для саундтрека «Let the River Run», який виконала Карлі Саймон.

Неодноразово брала участь у комерційних проектах. За допомогою її витонченого співу свій імідж створювали корпорації ABC, NBC, CBS, Burger King, McDonald's, American Airlines та Delta Air Lines, Coca-Cola, Pepsi-Cola та інші. З початку 1980-х вона стала однією з найдорожчих і найпопулярніших виконавиць джинґлів у США – рекламних мотивів для радіо й телебачення. 1981 року Квітка записала для компанії «Ford Motor» рекламну пісню «Have You Driven a Ford Lately?». Відтоді й аж до смерті вона залишалася єдиним голосом цієї автомобільної компанії. 1987 року в компанії «Ford» підрахували, що загальна аудиторія Квітки склала понад 20 мільярдів слухачів – майже в чотири рази більше ніж населення Землі на той час. Це світовий рекорд для корпоративного соліста. Також виконувала джинґли для Chevrolet, Cadillac, Toyota.

1983 року Квітка разом з матір'ю відвідала Україну. Це був неафішований і перший (як і останній) раз, коли Квітка побувала в історичній батьківщині. На той час її пісні були в Україні заборонені. Цей візит обмежився гостюванням у приватних помешканнях. Відтак і жодних концертів, жодних творчих зустрічей (лише пізніше, в жовтні 1996 року, сестра Марія відвідала Україну з фортепіанними виступами та презентувала родину Цісиків на Міжнародному музичному фестивалі «Київ Музик Фест’96»).

Перший диск з українськими піснями «Kvitka» або «Songs of Ukraine» («Пісні України») був записаний 1980 року, другий «Two colors» («Два кольори») – 1989 року. У період між записами сталося розлучення з першим чоловіком композитором-аранжувальником Джеком Кортнером і одруження 11 червня 1983 року з інженером звукозапису Едвардом Раковічем. Однак усі троє працювали над обома українськими альбомами, у створенні яких особливо посприяв її другий чоловік Едвард. Завдяки своїй професійності, душевній натурі та щедрості (на запис обох альбомів витратила 200000 $) Квітка зібрала для запису альбомів 40 найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка, тих, кого собі не могли дозволити відомі поп-зірки США. Партію рояля виконувала старша сестра Марічка. Як наслідок – два альбоми української легкої музики. За словами самої Квітки, ці альбоми не були бізнес-проектами, а скоріше родинною справою, це був подарунок для всіх українців, хоч би в якій частині світу вони жили, музика для душі, пам'ять про свою батьківщину. Співачка та її перший диск зібрали 1988 року багато нагород на фестивалі в Канаді, а 1990 року обидва альбоми були номіновані на премію «Греммі» в категорії «Contemporary folk».

1989 року Квітку хотіли запросити для участі в концерті діаспори в рамках фестивалю «Червона рута»; 1992 року – в концерті з нагоди 2-ї річниці незалежності України з піснею «Я піду в далекі гори»; пізніше були перемовини про серію концертів на батьківщині. Як зазначала двоюрідна сестра Квітки Цісик, вона мала певну засторогу перед виступами на надто людних концертах, відтак це, та її постійне студійне навантаження ставали перепонами в запланованих гастрольних турах, і по Україні в тому числі.

Вулиця Генерала Чупринки – вулиця у Франківському районі Львова, що прямує від кінця вулиці Степана Бандери до середини вулиці Рудницького.

· Штандівська – перша відома назва вулиці. Відомо про родину Шольц-Штанцльовичів – мешканців цієї місцевості, що заклали тут юридику Штанцльовку у XVI ст. Із часом через помилку в документах місцевість почали називати Штандівкою, що і дало назву вулиці.

· Хрестова або Крижова пол. Krzyżowa – назва згадується у 1863 році.

· Потоцького – на честь галицького намісника Анджея Потоцького, застреленого 12 квітня 1908 Мирославом Січинським.

· Пушкіна. Перейменовано радянською окупаційною владою на честь поета Олександра Пушкіна у грудні 1940 року.

· Зігфрідштрассе – назва періоду німецької окупації (названо не пізніше травня 1942 р.)

· Потоцького – названа повторно у липні 1944.

· Пушкіна – названа вдруге в грудні 1944 року, після зайняття міста радянськими військами.

· Генерала Чупринки – назва із 1996 року, на честь українського політичного діяча, генерала-хорунжого УПА, Романа Шухевича (псевдонім – Тарас Чупринка).

Будівлі

Буд. № 1. Школа № 10 з польською мовою викладання. Конструктивно – частина колишньої Школи Св. Магдалини (нинішньої школи № 3), прибудована 1928 року. Добудову здійснено у модерністичних формах з елементами кубізму. Архітектор Тадеуш Пісевич. 23 вересня 2008 року прибудову внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Буд. № 5. Вілла Яна Бромільського, збудована у 1889–1890 за проектом Альфреда Каменобродського.

Буд. № 8. Будинок споруджений за проектом Юзефа Горнунґа у 1908 році.

Буд. № 11. Вілла Казимири Скварчинської, збудована у 1889–1890 за проектом Юліана Захаревича. Нині у будинку розміщена філія банку «Південного».

Буд. № 11а. Будинок Ю. Скварчинського. Збудований фірмою Івана Левинського, можливо за проектом Тадеуша Обмінського і Олександра Лушпинського. 1906–1907 роки.

Буд. № 14. Тут у 1896–1902 роках проживав Іван Франко.

Буд. № 16, 16а, 18. Комплекс будинків на розі із вулицею Політехнічною, збудований за проектом Фердинанда Касслера у 1938 році.

Буд. № 19. Будинок архітектора Міхала Ковальчука, спроектований ним же у 1902 році. Збережений у значно зміненому вигляді.

Буд. № 21. Колишня вілла Дзевінського. Нині належить Науковому товариству ім. Шевченка. Збудована фірмою Івана Левинського за проектом архітекторів фірми (архітектор ймовірно Міхал Ковальчук).

Буд. № 26, 28, 30. Власні будинки Юліана Цибульського, збудовані за його проектами (1904–1905), скульптурне оздоблення Броніслава Солтиса. У будинку № 26 проживав художник і поет Володимир Шилан.

Буд. № 32. Чиншова кам'яниця збудована архітектором Леопольдом Вархаловським у 1890.

Буд. № 33. Власний особняк архітектора Міхала Ковальчука, збудований за його проектом у 1897–1898 роках.

Буд. № 38. Збудований за проектом Юліана Цибульського (1907), скульптури атлантів Броніслава Солтиса. Тут знаходилось архітектурне бюро Цибульського і його помешкання.

Буд. № 45. Колишня жіноча гімназія ім. королеви Ядвіги. Будівлю у стилі функціоналізму зведено у 1930–1934 роках за проектом Адама Опольського та Ігнатія Кендзерського. Нині тут знаходиться Інститут патології крові.

Буд. №47. Сецесійний будинок споруджений за проектом Карела Боубліка у 1911 році

Буд. № 48. Будинок із рисами модернізованої готики і романського стилю у вирішенні фасаду. Збудований у 1904–1905 для родини Бромільських, за проектом Альфреда Захаревича. На аттику розміщено великий рельєф Богоматері скульптора Теобальда Оркасевича. Пізніше належав Українському товариству допомоги інвалідам.

Буд. № 49. Збудований у 1909–1910 для родини Бромільських, архітектором Юзефом Пйонтковським.

Буд. № 50, 52. Житлові будинки. Початково зведені як прибуткові будинки архітектора Юзефа Сосновського за його власним проектом у 1900–1908 роках. Скульптурне оздоблення фасадів приписують Антонію Попелю.

Буд. № 56, 68. Будинки споруджені у 1910 і 1912 роках архітектурно-будівельною фірмою Войцеха Дембінського. Автором проекту будинку № 68 був Іван Багенський.

Буд. № 58. У цьому будинку проживав актор і режисер, співзасновник театру ім. Марії Заньковецької Борис Романицький.

Буд. № 58а. Корпуси колишньої Будівельної фірми Івана Левинського. Будівництво перших споруд почато ще у 1885 році. На початок XX століття налічувала близько 50 будівель різного призначення.

Буд. № 59. Житловий будинок, зведений у 1960-х роках. До його побудови на цьому місці знаходилась вілла «Рома», зведена у народному стилі за проектом Міхала Ковальчука. Тут проживав Роман Сас-Залозецький і його син Володимир – відомий мистецтвознавець.

Буд. № 61. Колишня вілла архітектора Вінцента Равського-молодшого, збудована за його проектом 1896 року.

Буд. № 65, 67. Дві власні чиншові кам'яниці Альфреда Захаревича, збудовані за його проектом у 1911–1913 роках.

Сьогодні ми повернемося до Нового Світу і відвідаємо ще одну незвичайну кам’яницю, яка своїми обрисами нагадує замок визволителів Гроба Господнього у Палестині. Насправді то «простий» житловий будинок, який і нині виконує свої первісні функції.

Вулиця Генерала Чупринки (саме так треба вживати цю назву, позаяк у Львові окремо є вул. Чупринки) тягнеться від костелу Марії-Магдалини (нині будинок органної та камерної музики), що поряд із Львівською Політехнікою, аж до Кульпаркова. Раніше вулиця звалася Штандовська, Кжишова, Потоцького, Зігфрідштрассе, Пушкіна…

Вулиця знаменита своїми примітними віллами та кам’яницями, то ж радив би пройтися нею пішки. Про інші вілли та будинки йтиметься згодом, а зараз розповім про найвидатніший з них.

Будинок має здвоєну адресу – вул. Генерала Чупринки, 50-52. Відповідно й будувалися ці дві різнономерні частини у два етапи. Цей будинок зпроектував для себе архітектор Юзеф Сосновський, допомогав йому відомий львівський архітектор, автор так званої «гуцульської сецесії» Іван Левинський.

Першим (1900-1901 рр.) було збудовано будинок №50, що повністю виходить фасадом на вул. Генерала Чупринки. Другий – №52 із наріжною вежею та бічним фасадом на вул. Бічну Кжишову (зараз вул. Івана Левинського) – збудовано у 1907 р.

Будинок збудований у псевдоготичному стилі з елементами венеційської готики. Цікавим в архітектурному плані є великий наріжний балкон-лоджія з елементами, що нагадують венеціанські палаццо. Придивіться гарно – нервюрні склепіння стелі лоджії ще зберігають сліди яскравих розписів – ну прямо тобі храм.

Тут приваблює все – від пошарпаних часом візерунків аркади з колонами, від яких подекуди лишилася лише арматура – до кованих квітників із зображенням якогось герба. Маленькі ж металеві балкончики на вежі, здається і раніше виконували суто декоративну роль, адже вийти на них через замуровані ніші просто неможливо.

З боку вул. Генерала Чупринки за кованою огорожею влаштовано невеличкий садок перед входом. Один з найімпозантніших серед знаних мною львівських левів оберігає спокій «замку».

Склепіння над брамою теж розписане – нічне небо – місяць і зорі. Та тут навіть капітелі декоративних колон мають сліди мабуть колись яскравіших барв…

Заходимо в підворіття.

Раніше певно виглядало трохи інакше… Зараз псують вигляд жовті доріжки газових труб та телефонних дротів, стіни забілені, лише один фрагмент маскаронів має чи не первісний (хоча, звідки то я взяв, можливо «постаралися» ті, хто фарбував газові труби) колір.

У під’їзді виглядає ще гірше… Типові відбитки недокурків на побіленному піднебінні сходів, ці тупі зелені панелі… Лише перила та широке арочне вікно нагадує минуле…

Хотілося би закінчити цитатою з Хохуліна «Вздовж по колишній Пушкіна без оркестру»: «Ось і будинок, точніше, замок бібліофіла Бесядецького, який вічно малюють художники, фотографують туристи, та і я фотографував його неодноразово. Таблички, що свідчить про пам’ятник архітектури, я на ньому не бачив, хоча він цього заслуговує хоча б через постійну увагу гостей міста. У його башті – майстерня художників Риботицьких, а ось цей кадр я зробив, не втримавшись – побачив на балконі Марини Іванівни, що півжиття пропрацювала у телефонній службі міліції, вивішений для просушування одяг і не втримався – сфотографував. Ось на таких балкончиках білизну сушимо – приємно подивитися (на балкончик, природно). Львів!»

Табличку нещодавно таки повісили. Верхній поверх, добратися до якого можна лише добряче нагинаючи голову, щоби не вдаритися об стелю сходової клітини, має двоє дверей, поміж якими жевріє слабка лампочка. Чи досі за однією з них художня майстерня, я не знаю. Того дня Марина Іванівна білизну не сушила…

Буд. № 70. Церква святого Климентія папи. Колишній костел і монастир кармеліток босих. Збудований у 1893–1895 роках за проектом німецького архітектора Франца Статца. Проект неоготичного костелу допрацьовано (пристосовано до умов ділянки) Іваном Левинським. 1895 року Юліан Захаревич виконав проект головного і двох бічних вівтарів у неоготичному стилі. Скульптори Антон Попель і Тадеуш Сокульський реалізували його протягом 1895–1898 років.

Вулиця Котляревського

Вулиця Котляревського – вулиця у Франківському районі Львова, в місцевості На Байках. Простягається від вулиці Кольберга на південний захід до вулиці Горбачевського. Довжина вулиці бл. 720 м. У 1895 році вулиця називалась Набєляка. Під час німецької окупації (травень 1942) – Шіллерґассе, у липні 1944 року їй повернули попередню назву – Набєляка. Сучасну назву, Котляревського, отримала в 1946 році.

Топонім Кастелівка з’явився на приміській мапі Львова ще у XVII ст. Своїй назві він завдячує маєтку родини Кастелі, який знаходився в районі нинішньої вул. Сахарова. Втім, проектуючи у 80-х роках ХІХ ст. новий житловий район знамениті львівські архітектори Юліан Захаревич та Іван Левинський присвоїли цю назву дільниці, що знаходилася трохи вище колишнього маєтку Кастелі. За задумом будівничих Кастелівка мала стати реалізацією ідеї міста-саду – мальовничі вілли цього району мали потопати в зелені дерев. Головною ж артерією свого міста-саду архітектори визначити вулицю «На віллах», з 1895 перейменовану на честь Людвіга Набєляка (Ludwik Nabielak) – поета, політичного діяча, що активно відстоював слов’янство в його протистоянню германізації. Під час 2-ї світової вулиця звалася іменем Фрідріха Шиллера, а з 1946 р. носить ім’я Івана Котляревського. Реалізувати ідею «міста-саду» не вдалося. Почасти на Кастелівці можемо зустріти і зелені садки, і квіти в палісадниках, але місто, що росло зашвидкими темпами вже в перше десятиліття поглинуло «місто-сад». Кастелівка виявилася просто занадто близько до тодішнього мегаполіса. І нарешті ідилія тихого району тут скінчилася у 1929 році, коли вулицею частково проклали трамвайну колію. Менше з тим, ця суміш вілл та чиншових багатоповерхівок складають цікавий архітектурний ансамбль. А сама вулиця є відносно тихою, бо ж головний транспортний потік нині спрямовується сусідньою вулицею Генерала Чупринки. То ж пройдемося цією, трохи дивною (вона фактично складається з 3-х окремих частин) колишньою головною артерією колишнього міста-саду.

Справа від вул. Котляревського відгалужується вул. Кольберга – будинок за адресою Кольберга, 6 – неоромантична вілла, збудована у 1889-90 рр. за проектом Юліана Захаревича та Івана Левинського. Привертає увагу фігурка святого в наріжній ніші. Далі, на розі Котляревського та Нечуя-Левицького можемо зауважити осібну триповерхову віллу (третій поверх добудовано у другій половині 20 ст.), що має адресу Котляревського, 4. Проектували віллу все ті ж будівничі Кастелівки Ю. Захаревич та І. Левинський для родини Світальських. Збудована вона у 1890-91 рр. Будинок є частиною архітектурного ансамблю північно-східного кварталу Кастелівки, повністю забудованого віллами. Проектувався як вільно розташований об’єкт, оточений садом. Має симетричний план. Колись інтегральною частиною архітектури будинку був високий наметовий дах з різьбленими кронштейнами, після перебудови, на жаль, його було втрачено. На фасадах збереглися елементи автентичного декору – цегляні та майолікові вставки.

Навпроти маємо вже забудову багатоквартирними будинками. Так зокрема сецесійна триповерхівка Котляревського, 3, збудована у 1904-05 рр. за проектом Авґуста Боґохвальського, з балконом по центру, декоративним фронтоном, мансардним дахом. Сходова клітина в плані має форму кола.

Перелік найбільш цікавих споруд вулиці

· Буд. № 1. Віллу за адресою Котляревського,1 на замовлення Станіслава Брикчинського спорудили у 1892-93 рр. за проектом Альфреда Камєнобродзького. Будинок двоповерховий, але через нахил дільниці має ще й цокольний поверх з боку вул. Вербицького. Асиметричну структуру вілли акцентують ризаліти та балконна тераса. Над карнизом надбудовуються аттики з мансардними віконцями і висока покрівля. Завершується декоративним фронтоном плавного абрису із спареними вікнами. На рівні другого поверху на південно-західному фасаді розташований балкон із кованою огорожею. Вхідний портал оздоблено фігурним сандриком. Верх стін декоровано профільованим карнизом із динтикулами та іонічним пояском. Кути будинку на рівні першого поверху оздоблено рустом. Виконана у стилі історизму. В опорядженні фасадів використано мотиви неоренесансу. Зараз вілла використовується Львівською Політехнікою.

· Буд. № 4 Вілла Павла Світальського збудована у 1890–1891 роках за проектом Юліана Захаревича та Івана Левинського.

· Буд. №10–12. Будинки виконані у стилі модерн з використанням трансформованих мотивів класицизму. Збудовані у 1912–1914 роках за проектом Івана Багенського спільно з Войцехом Дембінським.

· Буд. № 25. Будинок зведено у 1908–1909 роках за проектом, виконаним бюро Івана Левинського. Фасад декоровано керамічними стрічковими вставками.

· Буд. № 27–29. Збудовані у 1891–1892 роках за проектом Юліана Захаревича та Івана Левинського. Власником будинку під № 29 з 1913 року був архітектор Я. С. Зубжицький.

· Буд. № 37–37а. Зведені у 1912–1914 роках за проектом Івана Багенського та Войцехом Дембінським. Виконані у стилі модерн з мотивами класицизму.

· Буд. № 33. Вілла «Спокійна» спроектована у 1891 році архітектором Яном Томашем Кудельським для власника Францішека Стейфера. Будівля прямокутна у плані, з північно-східного боку розташований еркер, завершується наметовим дахом.

· Буд. № 41. Будинок спроектовано у 1898 році фірмою Івана Левинського для Яна та Катерини Дашеків.

· Буд. № 47. Вілла зведена у 1905 році за проектом Альфреда Захаревича для Карла Дзєлінського. Симетрична у плані. Ззовні нагадує палац з вежею.

· Буд. № 67. Збудований у 1911 р. за проектом Івана Левинського. Належав відомому оперному співаку Адаму Дідуру (1873-1946 рр.). Частину приміщення займає Львівський мистецький коледж ім. Івана Труша.

Історична довідка

Альфред Каменобродський пол. Alfred Kamienobrodzki (10 березня 1844 Тарнув – 25 листопада 1922 Львів) – архітектор, живописець-аквареліст.

Був сином Адольфа Каменобродського (1814–1864), службовця магістрату міста Тарнув і Олександри Домбровської. Брав участь у повстанні 1863 року і в одній з перших битв був сильно поранений. У Кракові навчався рисунку в Леона Дембовського, та ймовірно там же – у Школі образотворчого мистецтва. Навчався в Парижі у Школі мистецтв. Вивчав архітектуру у Віденській політехніці у 1870–1874 роках. Від 1877 року був членом Політехнічного товариства у Львові. У 1880 році редагував Технічний календар, виданий товариством. Від 1885 року спільно з Мацеєм Вшелячинським та під редакцією др. Владислава Маєвського видавав журнал «Immobilaria», присвячений нерухомості. Брав участь в організації ювілейної виставки Політехнічного товариства 1902 року, як член виконавчого комітету, був також одним із журі. На цій же виставці в розділі польських винаходів представив «Автоматичний пристрій для встановлення горизонтального або вертикального положення предмету на осі обертання». Від 1920 року мав у Львові власну виставку проектів, архітектурних макетів і акварелей. Належав до Стрілецького товариства і тричі був «Курковим королем».

Під час перебування у Відні одружився з Юзефою Кортсмари (пол. Józefa Krtsmary), що походила з Угорщини. У сім'ї народилось семеро дітей (зокрема син Адольф – архітектор). Помер у Львові 25 листопада 1922 року, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 6.

Як живописець працював переважно аквареллю. Сюжетами були пейзажі, інтер'єри, архітектура Львова, Кракова і околиць, а також Волині.

Був членом Товариства любителів мистецтва в Кракові і брав участь у виставках товариства. У 1881 році виставив у Кракові акварелі «Вірменська вежа у Львові» і «Осінь», а в 1887 році на Першій виставці польського мистецтва в Кракові акварелі: «Вір

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности