Зв'язок між цілями кримінального покарання і загальноправовими наслідками судимості

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 22 из 49Следующая ⇒

Відповіді на поставлені на початку цього підрозділу запитання щодо узгодженості "правових наслідків судимості, які виходять за межі покарання", з цілями покарання, можна звести до такого.

1. Однією з ознак покарання є наявність особливого кримінально-правового стану винної особи - судимості. У даному разі саме судимість здатна "забезпечити" реалізацію такої мети покарання, як кара, під якою розуміється позбавлення та обмеження прав і свобод засудженої судом за вчинення злочину особи, що має відповідати тяжкості вчиненого нею злочину. У зв'язку з цим суд у своєму обвинувальному вироку повинен призначити винній особі такі обмеження й позбавлення її прав і свобод, що у своїй сукупності будуть достатніми для досягнення інших цілей покарання, названих у ч. 2 ст. 50 КК: виправлення засудженого; запобігання вчиненню ним нових злочинів; запобігання вчиненню злочинів іншими особами (про зміст цих цілей покарання див. розділ 13 підручника).

2. Обов'язковими ознаками судимості є наявність кримінально-правових та загальноправових наслідків. Оскільки частина із зазначених вище загальноправових наслідків судимості настає вже після того, як призначене особі покарання відбуте (виконане), то їх наявність узгоджується з тими ознаками покарання, які саме завдяки передбаченим чинним законодавством (так званим некримінальним) наслідкам судимості дозволяють реалізувати такі цілі покарання, як кара, виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів. Таким чином, саме формулювання "правові наслідки судимості, що виходять за межі покарання" не означає суперечність (неузгодженість) між виокремленими вище різновидами правових наслідків судимості та цілями покарання, а констатує той факт, що більшість загальноправових наслідків судимості настає після того, як призначене судом покарання особа вже відбула.

40 Примусові заходи медичного характеру: актуальні питання теорії та практики.

Т.А. Денисова, ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯ

Статтю присвячено аналізу проблем, пов’язаних із застосуванням примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінально-правовому аспекті. Висвітлено проблеми, пов’язані із впливом на осіб, які вчинили злочин і за тих чи інших підстав потребують медичного втручання. Розкрито основні питання призначення, зміни та припинення примусових заходів медичного характеру, а також примусового лікування.
Ключові слова: особа, примусові заходи медичного характеру, примусове лікування.
І. Вступ
У чинному Кримінальному кодексі України (далі - КК України) передбачено два види примусових заходів, а саме: примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. Питання, пов’язані з їх застосуванням, у теорії кримінального права вважаються найбільш складними, оскільки їх вирішення потребує комплексного характеру, зокрема пов’язується з юридичними та медичними галузями знань. Не можна оминути і того, що розслідування кримінальних справ цієї категорії є складним, бо це, як правило, справи, що потребують виконання значного обсягу слідчих дій, призначення та виконання складних експертних досліджень. До цього треба додати, що такі справи зазвичай є резонансними тому, що певною мірою зачіпають права людини. Не спрацьовує система державних інституцій, спрямована на профілактику правопорушень і злочинів осіб, які страждають на нервові розлади різного ступеня, психічні захворювання, алкоголізм, наркоманію тощо. Разом з тим, інститут примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у вітчизняному кримінальному праві поки що не здобув належного розроблення, а деякі його положення до цього часу викликають дискусії серед науковців та практичних працівників.
Аналізу проблем, пов’язаних із застосуванням примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінально-правовому аспекті, присвячена незначна кількість наукових праць як українських, так і зарубіжних науковців. Частина з них стосується загальних теоретичних розробок, зокрема праці І. Горбачевої [1], І. Жук [2],
О. Зайцева [3], М. Книги [4], А. Музики [5], Б. Спасеннікова [6], В. Трахтерова [7] та інших [8-14]. Частина робіт стосується окремих питань кримінально-правового впливу на наркозалежних та примусового лікування осіб, які страждають на алкоголізм і наркоманію [15-18].
II. Постановка завдання
Метою статті є аналіз загальних позицій щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування і виявлення проблемних питань кримінально-правового характеру.
III. Результати
Неодноразово зазначалось, що права людини - це найвища цінність суспільства. Головним обов’язком держави є їх захист, незважаючи на те, є ця людина здоровою чи хворою. Саме цим продиктовано передбачення заходів безпеки від вчинення злочинів особою, яка потребує вжиття заходів медичного характеру чи примусового лікування практично у кожній цивілізованій державі. Так, у КК Німеччини перелік таких заходів розміщено у гл. VI, що має назву “Заходи виправлення і безпеки” [19]. КК Австрії (р. ІІІ) поряд з видами покарання та вилучення вигоди називає запобіжними заходами (§ 21) поміщення в установу для правопорушників, які мають психічні відхилення
[20]. Серед підстав ненастання кримінальної відповідальності або її пом’якшення французький законодавець називає страждання особи на нервово-психічний розлад чи психічне захворювання у зв’язку з чим вона потребує обов’язкового лікування [21]. Цей перелік можна продовжувати, оскільки аналогічні норми існують у кримінальних законодавствах багатьох держав, зокрема Австралії [22], Бельгії [23], Данії [24], Норвегії [25], Японії [26] тощо.
У країнах колишнього СРСР, як правило, застосування вказаних заходів передбачено окремим розділом. Наприклад, у КК Республіки Білорусь гл. 5 (ст. 55-59) передбачене тримання психічно хворого у психіатричній лікарні із звичайним, посиленим або суворим наглядом, або застосування заходів медичного характеру в лікувально-трудовому профілакторії [27]. Розділ VI КК Грузії “Види примусових заходів медичного характеру, підстави та порядок їх застосування” (ст. 101-107) називає такі види заходів медичного характеру: диспансерне психіатричне лікування; тримання психічно хворого у психіатричній лікарні із звичайним, посиленим або суворим наглядом; тримання в спеціальній наркологічній медико-профілак- тичній установі [28]. Глава VIII (ст. 68-70) КК Латвійської Республіки передбачає не тільки стаціонарне лікування, а й амбулаторне, а також з урахуванням характеру вчиненого діяння і винної особи, яка за своїм станом здоров’я не становить небезпеки для суспільства, суд може передати вказану особу під опіку близьких або інших осіб, а також здійснювати нагляд за її' поведінкою за місцем проживання. У разі, якщо особа є обмежено осудною і їй призначене покарання у вигляді позбавлення волі, вона повинна проходити лікування за місцем відбування покарання [29]. У КК Республіки Молдова передбачені заходи безпеки (гл. Х, ст. 98103), серед яких поряд із застосуванням примусових заходів виховного характеру, висилкою та спеціальною конфіскацією законодавець передбачив застосування примусових заходів медичного характеру та примусове лікування [30]. Примусовим заходам медичного характеру у р. VI КК Російської Федерації присвячена гл. 15 (ст. 97104) [31]. У КК Республіки Таджикистан гл. 15 (ст. 96-103) зазначає мету, підстави, призначення та порядок застосування примусових заходів медичного характеру [32]. Як бачимо, у суспільства викликають особливу стурбованість особи, які вчинили злочин і за тих чи інших підстав потребують медичного втручання. З метою покращення їх психічного стану, необхідності психіатричного лікування, а також для запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь до осіб, які вчинили у стані неосудності або у стані обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також до осіб, які вчинили такі діяння у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу, застосовуються вищезазначені заходи.
Законодавче закріплення поняття примусових заходів медичного характеру міститься у ст. 92 КК України [33], де зазначено, що ними є примусове надання амбулаторної психіатричної допомоги чи поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК, у спеціальний лікувальний заклад з метою її' обов’язкового лікування.
На відміну від КК України 1960 р. [34], у якому лише ст. 13 та 14 були присвячені регулюванню питань застосування примусових заходів медичного характеру та відповідальності за злочин, вчинений у стані алкогольного сп’яніння, варто зазначити, що у КК України 2001 р. вперше було виділено спеціальний розділ XIV “Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування” (ст. 92-96). Це пов’язано, перш за все, з потребами реформування кримінально-правової політики у сфері дотримання прав людини та гуманізації заходів кримінально-правового впливу. Подруге, оскільки застосування цих заходів регламентовано різними галузями права (кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого) та медицини, необхідно було розробити єдине поняття примусових заходів медичного характеру як комплексного міжгалузевого інституту.
Законодавець уперше сформулював мету застосування примусових заходів медичного характеру, що полягає, насамперед, в обов’язковому лікуванні особи. Не менш важливою є і така мета - запобігання вчиненню особою нових суспільно небезпечних діянь.
Цей захід має примусовий характер. До речі, частина науковців не поділяє такої думки [35-37]. Зокрема, Й. Ной вважав, що примусовими такі заходи можна вважати лише для категорії осіб, які страждають на алкоголізм та наркоманію. Для осіб, які вчинили злочин у стані неосудності, такі заходи треба вважати не примусовими, а насильницькими [35]. Сьогодні з такими твердженнями не можна погодитися, оскільки український законодавець прямо вказує на ознаку примусу і відзначає, що заходами примусового характеру вони є тому, що застосовуються від імені держави виключно судом незалежно від особистого бажання особи та її близьких. У процесі застосування примусових заходів медичного характеру особа обмежується в окремих правах та свободах.
Підставами для призначення примусових заходів медичного характеру є встановлена судом сукупність трьох умов, а саме:
1) факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке має ознаки, передбачені у статтях Особливої частини КК України;
2) наявність у особи психічного захворювання (особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала у стані неосудності; особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала у стані обмеженої осудності; особа після вчинення злочину у стані осудності захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання (ст. 93 КК України); 3) визнання особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.
Залежно від тяжкості психічного захворювання, рівня суспільної небезпечності особи, яка становить небезпеку для себе або інших осіб, а також з урахуванням тяжкості вчиненого діяння до таких осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру, види яких передбачені ст. 94 КК України. У ч. 1 ст. 94 КК України надано вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру, а саме: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Умови надання амбулаторної психіатричної допомоги чи тримання психічно хворого у психіатричному закладі із звичайним, посиленим або суворим наглядом та його лікування визначаються виключно судом з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. У п. 3 постанови ПВС України “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 03.06.2005 р. № 7 зазначено, що “неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. і9 КК України) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК України) належить виключно до компетенції суду” [38]. Також роз’яснюється, що суди повинні критично оцінювати зазначені висновки з погляду їх наукової обґрунтованості, переконливості й умотивованості, оскільки згідно зі ст. 65, 67, 75 КПК ці висновки є доказами у справі, які не мають наперед установленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду. Таким чином, суд з урахуванням висновків судово-медичної експертизи, що має рекомендаційний характер, призначає певний вид примусових заходів медичного характеру. Але якщо після оцінювання доказів судом буде встановлено, що психічний стан особи не становить небезпеки ні для неї, ні для оточуючих, він може передати психічно хворого на піклування родичам чи опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. Такий нагляд не є примусовим заходом медичного характеру, а тому контроль за проведенням лікування здійснюють відповідні органи охорони здоров’я.
Статистичні дані свідчать, що забезпечення охорони психічного здоров’я українського населення та протидія поширенню небезпечних хвороб залишаються незадовільними. За офіційними даними МОЗ, в
Україні зареєстровано майже 1,5 млн громадян із психічними захворюваннями. Це підтверджують і дані окремих досліджень. Зокрема, як зазначається, 155 тис. осіб є хворими на шизофренію, 159 тис. страждають від невротичних розладів, 278 тис. є розумово відсталими. Загалом, у період з 1990 до 2010 рр. поширеність в Україні психічних розладів зросла більше ніж на 20%. Щорічно під нагляд психіатричних диспансерів беруть близько 100 тис. осіб, а стосовно 1300-1500 осіб у зв’язку із вчиненням ними суспільно небезпечних діянь застосовуються примусові заходи медичного характеру. Зокрема, на сьогодні у відповідних закладах перебуває 2490 осіб, з них 43,6% - у психіатричних стаціонарах із суворим наглядом.
Закон України “Про психіатричну допомогу” визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов’язки фахівців, а також інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги [39]. Примусові заходи медичного характеру призначає, змінює та припиняє суд. Ураховуючи висновки судово- психіатричної експертизи, які, хоча й не є обов’язковими для суду, але мають характер рекомендацій, суд дає їм юридичну оцінку і визначає, чи є необхідним для особи призначення примусових заходів медичного характеру. Якщо суд не погоджується з висновками експертизи, він повинен мотивувати своє рішення. Суд не вказує строк лікування психічно хворого, а тому питання продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру, вирішуються відповідно до положень ст. 95 КК України.
Зазначимо, що частина науковців скептично ставиться до можливості повного одужання осіб, які страждають на психічні розлади, а також піддають критиці формулювання “покращення стану здоров’я хворої особи”, оскільки достеменно не встановлено, на основі яких критеріїв суд може дійти висновку, як саме покращився стан здоров’я [5; 6]. На сьогодні це питання залишається відкритим, оскільки висновки суду ґрунтуються лише на думці комісії лікарів- психіатрів, хоча, розглядаючи проблему запобігання вчиненню нового злочину особами, які одужали або стан здоров’я яких значно покращився, суд повинен самостійно дійти висновку, що дії таких осіб не станов- лять небезпеки для себе або для інших осіб.
Примусове лікування не є новацією чинного кримінального законодавства України, оскільки як кримінально-правовий захід воно передбачалося і раніше. Так, ст. 46 КК Української РСР 1922 р. передбачалися заходи соціального захисту, зокрема поміщення в установу для розумово чи морально дефективних, примусове лікування тощо. Відповідно до положень ст. 23 КК Української РСР 1927 р. заходами соціального захисту медичного характеру були встановлені: а) примусове лікування; б) поміщення у ме- дико-ізоляційні установи. У ст. 14 КК України 1960 р. було передбачене примусове лікування осіб, які вчинили злочин у стані алкогольного сп’яніння. Таке лікування проводилося залежно від виду кримінального покарання або в місцях позбавлення волі, або у спеціальних медичних закладах. Проблеми протидії алкоголізму, наркоманії, поширенню туберкульозу, венеричних хвороб, СНІДу тощо з часом лише загострювалися. Якщо наприкінці 1980-х рр. значну увагу приділяли профілактиці пияцтва та алкоголізму, оскільки зазначалося, що зловживання спиртними напоями завдає збитків, які значно перевершують доходи від їх реалізації, то згодом більшу увагу приділяли іншим захворюванням - туберкульозу, СНІДу, венеричним хворобам тощо, оскільки переважно це проблеми соціальні, які віддзеркалюють соціально-економічний стан держави, культурно-освітній рівень та благополуччя населення, рівень розвитку охорони здоров’я та його захисту, у тому числі і шляхом примусового лікування. Застосування до засуджених примусового лікування є важливим кримінально-правовим заходом запобігання злочинам, тому чинний КК України встановив, що таке лікування може бути застосоване судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
У теорії кримінального права під примусовим лікуванням розуміють кримінально- правовий захід державного примусу, що застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою вилікування засуджених, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню останніми суспільно небезпечних діянь.
Законодавець встановив підстави застосування примусового лікування, а саме сукупність юридичного та медичного критеріїв:
1) наявність у діянні винного ознак складу злочину; 2) наявність у особи хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Примусове лікування може бути реалізоване судом за настанням певних умов, а саме: 1) медичний висновок про наявність у суб’єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб; 2) застосування до особи за вчинений нею злочин певного виду покарання. Відсутність підстав та умов для примусового лікування автоматично виключає можливість його застосування.
На відміну від КК України 1960 р., де передбачалося примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів, КК України 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване примусове лікування. Водночас у ч. 1 ст. 96 КК України вживається узагальнене поняття - “особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб” [33]. Як правило, керуючись положеннями законодавства України про охорону здоров’я, до соціально небезпечних захворювань зараховують туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Разом з тим, надане законодавцем визначення викликає не просто суперечливі тлумачення змісту закону, а й діаметрально протилежні. Так, наприклад, найбільші дискусії викликає питання про те, чи можна визнавати алкоголізм і наркоманію хворобами, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб. Частина науковців у підручниках, навчальних посібниках, коментарях або не акцентує уваги на цьому питанні, або вважає, що до осіб, які страждають на алкоголізм та наркотичні захворювання, не можна застосовувати примусове лікування. Інші науковці обґрунтовують та підкріплюють свої позиції не тільки теоретичними розробками, а й думкою практиків (психіатрів, наркологів, психологів, юристів) і доводять, що примусове лікування необхідно застосовувати до осіб, які вчинили злочин, і страждають на такі соціально небезпечні захворювання, як алкоголізм і наркоманія. Вважаємо, ці та інші питання надалі потребують детального опрацювання та тлумачення, принаймні у роз’ясненнях постанов Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України.
Закон передбачає, що примусове лікування здійснюють заклади охорони здоров’я чи медичні служби кримінально-виконавчих установ. Якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі, вона підлягає примусовому лікуванню за місцем відбування покарання. Порядок застосування примусового лікування осіб, засуджених до обмеження волі, кримінально-виконавчим законодавством чітко не врегульований; лише у ст. 63 КВК України зазначено, що лікувально-профілактична робота у виправних центрах проводиться на загальних підставах, відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Виконання примусового лікування засуджених до позбавлення волі регламентовано ст. 117 КВК України [40]. У разі призначення інших видів покарань (крім позбавлення волі та обмеження волі) закон, хоча й передбачає застосування примусового лікування в спеціальних лікувальних закладах, проте сьогодні в Україні таких закладів не існує. На практиці таке лікування проводиться у лікувальних установах органів МОЗ.
Ст. 96 КК України не містить положень щодо продовження і припинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розкриваються у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 03.06.2005 р. № 7, частково вони вирішені у кримінально-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві.
IV. Висновки
Слід зауважити, що питання застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування є складними і дискусійними в теоретичному аспекті та важливими і значущими в практичному аспекті проблем кримінально-правової науки.
Психіатрія, патопсихологія осіб з девіан- тною поведінкою, а також судова практика переконливо свідчать про те, що часто злочини вчиняють особи з різними психічними аномаліями, при яких здатність усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними повністю або частково втрачається. Таким чином, неосудність та обмежена осудність - це об’єктивні явища, які кримінальне право не може оминути увагою, оскільки невраху- вання такого психічного стану при призначенні покарання винним особам порушує не тільки принципи індивідуалізації та диференціації відповідальності, а й принцип гуманізму. Багато аспектів проблем застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування і досі залишаються дискусійними, як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних учених - криміналістів, психіатрів та психологів. Саме тому варто дослухатися до думки фахівців та вивчати проблему комплексно, з урахуванням юридичних і медичних критеріїв.
Список використаної літератури

41 Примусове лікування: актуальні питання теорії та практики.

· Актуальність теми. У кримінальному праві України питання застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування вважаються одними з найбільш складних і комплексних, що зумовлюється, передусім, багатогранністю цього інституту – він перебуває на перехресті юридичної і медичної наук та поєднує в собі елементи як правових галузей знань (кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного права тощо), так і соціологічних та медичних (психіатрію, психологію, галузі клінічної медицини тощо). Водночас із примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням пов’язано багато сфер життя будь-якого цивілізованого суспільства. Вони покликані: захистити суспільство від небезпечних посягань осіб, які страждають на психічні розлади, та від осередків захворювань, небезпечних для здоров’я людей; вплинути на покращання здоров’я всього населення; сприяти його епідемічному, а отже, і соціально-економічному благополуччю й, у кінцевому підсумку, забезпечити підтримання належного рівня безпеки в соціумі.
На жаль, статистичні дані свідчать, що в умовах сьогодення забезпечення психічного здоров’я населення та протидія поширенню небезпечних хвороб в Україні залишаються незадовільними. Так, станом на 2008 р. в Україні зареєстровано близько 1,2 млн громадян із психічними захворюваннями [62, с. 18; 246]. За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, 155 тис. людей є хворими на шизофренію, 159 тис. страждають від невротичних розладів і стресів [246; 284, с. 6], 278 тис. є розумово відсталими [2, с. 7]. Україна посідає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження наркоманії, ВІЛ/СНІДу й туберкульозу (зокрема, у 2008 р. налічувалося 173,3 тис. офіційно зареєстрованих наркоманів, 127,1 тис. ВІЛ-інфікованих осіб, 91,7 тис. хворих на активний туберкульоз) [244; 245]. При цьому українські суди у 2007 р. застосували: а) 1110 разів примусові заходи медичного характеру до 1196 осіб (2003 р. – відповідно 1192 та 1328); б) примусове лікування лише до 538 осіб, у тому числі до 129 засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами (2003 р. – відповідно 3652 та 1104) [247]. Отже, застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування має проблеми як кількісного, так і якісного характеру.
Підґрунтя вирішення багатьох правових аспектів примусових заходів медичного характеру та примусового лікування заклали фахівці у сфері медицини, психології та психіатрії (зокрема, І.М. Боброва, І.М. Введенський, Г.І. Войтюк, Т.М. Дмітрієва, Г.М. Зільберблат, А.В. Каніщев, Я.М. Калашнік, Д.Р. Лунц, М.М. Мальцева, Г.В. Морозов, В.Б. Первомайський, В.П. Сербський, Б.В. Шостакович). Науково-теоретичні дослідження зазначених питань з позиції кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального права та кримінології здійснювали: Ю.М. Антонян, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.М. Бурдін, С.Е. Віцин, П.А. Воробей, А.О. Габіані, О.П. Горох, В.І. Горобцов, А.Я. Гришко, С.О. Достовалов, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.М. Книга, П.О. Колмаков, В.П. Котов, Л.М. Кривоченко, В.В. Лень, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.П. Овчиннікова, В.І. Осадчий, М.М. Пальцева, М.І. Панов, В.Б. Первозванський, Б.А. Протченко, Б.А. Спасенніков, В.М. Смітієнко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, Ю.М. Ткачевський, А.Н. Трайнін, С.Л. Шаренко, С.М. Шишков, С.Я. Улицький, Є.В. Фесенко, О.В. Юношев, С.С. Яценко та ін. У порівняльно-правовому аспекті положення щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінальному праві досліджували І.М. Горбачова, Н.В. Лясс, О.О. Малиновський, Р.І. Міхєєв, А.А. Нерсесян, А.В. Савченко, М.І. Хавронюк та ін. Проте, незважаючи на вагомі доктринальні розробки цих питань, а також на законодавче закріплення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (зокрема, у статтях 92–96 розділу XIV Загальної частини КК України), вони й дотепер не набули свого остаточного вирішення, що підтверджується наявністю низки неузгоджених і спірних моментів у кримінально-правовій доктрині, а також недоліками й прогалинами правозастосовної практики.
Відтак існує необхідність подальшого здійснення теоретичних розробок інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінально-правовому аспекті. Це зумовлено нагальними питаннями сьогодення: 1) надійним забезпеченням конституційних прав і свобод людини та громадянина (зокрема, закріпленого ст. 49 Конституції України права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування [99]); 2) гуманізацією кримінальної відповідальності (зокрема, потребами реалізації положень Закону України “Про внесення змін до Кримінального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р.) [73]; 3) вимогами міжнародних та європейських стандартів у сфері охорони здоров’я населення та поводження із засудженими (зокрема, Всезагальної декларації прав людини, 1948 р.; Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, 1966 р.; Європейської соціальної хартії, 1961 р.; Декларації про права розумово відсталих осіб, 1971 р.; Європейських пенітенціарних правил, 1987 р. тощо) [42; 57; 64; 189; 294, с. 26]; 4) пошуком нових форм кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, за рахунок незастосування до них покарання (зокрема, запровадженням заходів виправлення та безпеки, що ефективно діють у кримінальному законодавстві багатьох державах світу); 5) потребами реформування національної кримінально-правової політики (зокрема, розробленням Кодексу України про кримінальні проступки, Концепцією реформування кримінальної юстиції України) [91; 105] тощо.
Актуальність і практична значущість вирішення кримінально-правових питань примусових заходів медичного характеру та примусового лікування саме в межах дисертаційного дослідження також визначається: а) потребами правильного застосування норм КК України 2001 р.; б) необхідністю уточнення правової природи зазначеного інституту, його мети, змісту й сутності, а також важливістю відмежування його від інших кримінально-правових інститутів (зокрема, покарання); в) існуванням позитивного іноземного досвіду з цього приводу; г) удосконаленням відповідних теоретичних, нормативних і правозастосовних положень тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на положеннях: Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006–2008 рр. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 р. № 116-р); Пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755); Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2008–2010 рр. (п. 2.1.8). Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням вченої ради КНУВС від 31 січня 2006 р., протокол № 1.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне та системне розроблення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінальному праві України (як на нормативному, так і на доктринальному рівнях), а також створення на цій підставі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм чинного національного кримінального законодавства.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких ключових завдань:
– вивчити історичний аспект розвитку примусових заходів медичного характеру та примусового лікування;
– розкрити правову природу, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, відмежувати цей інститут від покарання, а також заходів медичного впливу, застосування яких регулюється законодавством про охорону здоров’я;
– дослідити досвід застосування зазначених заходів в іноземному кримінальному законодавстві та можливості його використання в Україні;
– з’ясувати мету примусових заходів медичного характеру та підстави їх призначення, види й порядок застосування, а також встановити підстави, мету та порядок застосування примусового лікування;
– здійснити емпіричні дослідження та узагальнити їх результати, дослідити судову практику застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні;
– сформулювати висновки та виробити пропозиції, спрямовані як на удосконалення нормативного регулювання примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, так і на підвищення ефективності правозастосовної практики.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.
Предмет дослідження – примусові заходи медичного характеру та примусове лікування у кримінальному праві України.
Методи дослідження. Для досягнення поставлених мети та завдань дисертаційного дослідження в роботі використано такі методи: діалектичний – при з’ясуванні сутності та значення примусових заходів медичного характеру й примусового лікування як кримінально-правових категорій, при встановленні їх зв’язків із сферами інших галузей законодавства, соціальними процесами та явищами (застосовувався у всіх розділах); історико-правовий – при історичному аналізі кримінально-правової регламентації примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий – при дослідженні зарубіжного кримінального законодавства в частині встановлення дієвості застосування зазначених заходів (підрозділ 1.3); формально-юридичний – при дослідженні положень КК України, інших законів та нормативно-правових актів, з точки зору правильності тлумачення юридичних термінів і формулювань, їх відповідності законодавчій мові й техніці (застосовувався у всіх розділах); системно-структурний – при визначенні місця примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в системі норм КК України, з’ясуванні особливостей їх нормативних конструкцій та проведенні відповідних класифікацій (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3); соціологічний – при вивченні матеріалів судової та медичної практики, при здійсненні власних емпіричних досліджень (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3, додатки); статистичний – при встановленні статистичних даних про осіб, яким призначалися примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, опрацюванні різних статистичних відомостей (застосовувався у всіх розділах).
Нормативну базу дисертаційного дослідження складають: Конституція України, кримінальне законодавство України та окремих зарубіжних країн, законодавство інших галузей права, а також положення міжнародних конвенцій, що стосуються предмета дослідження.
Емпіричною базою дисертаційного дослідження є статистичні й аналітичні відомості Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров’я України, Державної судової адміністрації України за період з 2003 по 2008 рр.; практика судів України та Європейського суду з прав людини щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; результати анкетування 90 суддів, 70 медичних працівників і 85 засуджених; матеріали 315 кримінальних справ щодо застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також 110 особових справ хворих, які утримуються в Українській психіатричній лікарні із суворим наглядом (м. Дніпропетровськ) (додатки А–Д, К).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних і системних монографічних досліджень примусових заходів медичного характеру та примусового лікування з урахуванням сучасних тенденцій розвитку національного кримінального права. Найбільш важливими теоретичними висновками та практичними рекомендаціями, що відображають новизну дисертації, є такі:
вперше:
– обґрунтовано, що генезис інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні був щільно пов’язаний (чи розвивався паралельно) не тільки з генезисом інститутів осудності, неосудності та обмеженої осудності, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а й з розвитком теоретико-прикладних поглядів на злочин і покарання взагалі;
– з’ясовано, що в зарубіжному кримінальному законодавстві досліджувані нами заходи переважно є складовими більшого за обсягом регулювання інституту з назвою “заходи безпеки”, і на підставі аналізу цього інституту в різних країнах визначено напрями та межі запозичення позитивного іноземного досвіду з метою удосконалення національних кримінально-правових стандартів;
– обґрунтовано, що примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, через єдність механізмів, мети та завдань лікувального примусового впливу, наявність позитивного іноземного досвіду з цього питання, слід р<

⇐ Предыдущая17181920212223242526Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров