Розвитку дітей для сучасної педагогіки творчості».

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 7Следующая ⇒

Станіслав Теофілович Шацький (1878-1934) фактично став «батьком»

вітчизняної соціальної педагогіки, оскільки зробив значний внесок у ста-

новлення не лише її практики, але й теорії. Досвід організації соціаль-

ного виховання дітей за місцем проживання через клубні форми ро-

боти, тобто анімація дозвіллєвої діяльності підлітків незаможних верств

міського (Москва, район Мар’їної Рощи) населення, було розпочато

в 1906 р.
Перший досвід суспільно-педагогічної діяльності в «Сетльменті» та

в літній трудовій колонії «Бадьоре життя» (1911-1931) в Калузькому повіті

дав підстави С. Т. Шацькому дійти висновків, що ефективність виховної

роботи з дітьми залежить від тісного контакту із соціальним середови-

щем, зокрема з батьками. «Не можна зрозуміти, де закінчується дитина

і починається середовище». Домінував принцип — дорослі члени клубу не мали права регулювати суспільне життя дітей. Вони вивчали малечу в діяльності та створювали в цьому «дитячому суспільному куточку умови для вивільнення всього того, що було придушено нелегким життям дітей». Дівчата і хлопці разом відвідували гуртки, а також музеї та театри.

Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової:

Ø гуманізм

Ø демократизм

Ø народність

Ø природовідповідність

Ø культуровідповідність

Ø особистісно орієнтований підхід

Ø соціальна обумовленість виховання

Ø загальнолюдські цінності

Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової, яка в методологічному плані набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.

Я.Чепіга був переконаний, що просто передавати сухі знання дитині – це замало. Потрібно прищепити дитині загальнолюдські цінності, все те найкраще, що є у людини. Підсумовуючи цю думку, педагог зазначав: «щоб бути справжнім прикладом для інших, треба, щоб учитель досяг висоти загальнолюдських чеснот, безупинною працею виховав себе, поліпшив і удосконалив свої здібності та виробив власний характер і волю».
Учений акцентує увагу на постійному самовихованні вчителя. Я.Чепіга наголошує, що постійна праця над собою очищає душу і серце, тим самим сприяє вихованню в учителя таких рис, як справедливість, добрість, терпіння, любов. Саме вони, на думку вченого, підкажуть шляхи у досягненні цілей і завдань справжньої педагогіки. Кожен свій крок вчитель повинен уважно розглянути і обміркувати, щоб не було помилки. Педагогу потрібно завжди прогнозувати (передбачати) наслідки в майбутньому від свого поводження, своїх слів і вчинків.
Особливе місце у самовихованні вчителя Я.Чепіга відводить доброті. «Ніщо так не прихиляє дітей до вчителя, як його щира, сердечна добрість». Проте емоції інколи беруть верх над розумом і, відповідно, добрість поступається гніву. Тому вчителю (та і взагалі людині) потрібно мати велику силу волі, щоб у таких моментах емоційного роздратування утриматися і не порушити своїх моральних переконань. Найкращими ліками, на думку Чепіги, є розуміння і визнання педагогом своїх помилок. Актуальним є твердження вченого, що особа вчителя «надто висока для дитини. І вибух у нім злого почуття негативно впливає на дитину і прищеплює погані звички на все життя. Добрість же вчителя впливає надзвичайно позитивно на формування моральних поглядів і переконань дитини. Прищеплюючи дитині добрість, ми прокладаємо шлях до вищих чеснот». Отже, добрість – це одна з чеснот, що наповнює вчителя душевним спокоєм, тим самим сприяючи позитивному мікроклімату в класі, школі та робить щасливими і радісними дитячі роки шкільного навчання.

В загальному якщо використовувати вищеперераховані поради та ідеї педагогіки в сучасному житті, то навчання у дітей було б набагато цікавішим, кориснішим та яскравішим в емоційному плані.

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов