Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 32Следующая ⇒

З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем.

М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:

1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим реґіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.

2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський – у Росії).

3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам’яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький – у США, Донецький – в Україні).

4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі – Прикарпатський, за рубежем – Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).

5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕПЦ. Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).

Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано. Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.

ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

– тривалості взаємозв’язків і ритмічності виробничого процесу;

– скорочення транспортних витрат;

– раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;

– створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:
1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість – перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).

2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росії).

3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США). Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.

Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:

а) у стислі терміни треба розв’язати велику реґіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.

Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування
Портово-промисловий комплекс (ППК) – це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв’язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв’язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

ППК утворюються у контактній зоні «суходіл-море» й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії.

Основні типи ППК:

– океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки;

– морський (прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
– приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це – освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).

В світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн–Майн–Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.

У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.

В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).

Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.

Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.

Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів – створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.

Науково-технологічна зона – це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.

Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.

Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону – кремнію (Si) і отримала назву «Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.

Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного реґіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні.

В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк «Шоссе–128» з виробництва міні-комп’ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші. В Європі вони створені у Великій Британії – навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп’ютерні технології; в Единбурзі; в «коридорі М-4» між Лондоном та Брістолем. У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще «Дорога високої технології», «Техноузбережжя» та інші. В ФРН технопарки з’явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший – «Ізар Веллі» на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці. В Італії найбільшим технопарком є «Новус Ортус» на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.

Країни НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп’ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню – Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп’ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в країнах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції – м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.

На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов’язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму «технополіс». Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.

Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:

– максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;

– сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
– рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

– розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

«Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій («ноу-хау»).

У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса – Миколаїв – Херсон, Львів – Івано-Франковськ – Чернівці.

Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов