Розклад родоплемінного ладу та особливості формування держави і права у країнах Стародавнього сходу.

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 22Следующая ⇒

Східна деспотія

- «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Головні риси:збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сільської общини;відсутність на перших порах приватної власності на землю;наявність колективного рабоволодіння;збереження первісних форм рабства(домашнього рабства); створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха;наявність трьох галузей, відомств чи систем управління-відомства внутрішніх справ(займалось проблемою управління країною, накладання чи стягування податків)відомства військових справ (функції оборони країни від нападів агресивних сусідів, організація військових походів, будівництво річкового флоту)відомства публічних робіт(система органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт-іригаційної системи-каналів, водосховищ, будівництво палаців)

Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіє, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так та релігійної владою. Монарх(фараон) верховний власник землі(це стало економічною основоюйого необмеженої влади).Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечні. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого бюрократичного апарату.

Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Людина цінувалася невисоко, навіть будучи формально вільною, вона була «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом.

Сусп.лад та Система варн (каст) у Стародавній Індії.

Система варн Давньої Індії

В Стародавній Індії склався рабовласницький сусп. устрій, але специфікою суспільного ладу Індії було те, що усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири замкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою,"прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг. Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями всього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найтяжчі покарання. Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. До неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало втому, щоб належним чином охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням законів, обрядів і ритуалів. Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже непривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці. Вони сплачували основну частину податків у країні та були провідною виробничою силою. Четверта варна - шудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків. Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко протиставлялися варні шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрій повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом. Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконували найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся. У Індійському сусп. рабство формувалось з а) полонених на війні; б)за народженням; в)перетворених за злочин; г)куплених; д) подарених.

Реформи Сервія Тулія

Ліквідував привілеї патриціїв у політичній сфері та створив фундамент для формування нових вищих органів влади.Все вільне населення Риму патриції і плебеї було поділено за майновою ознакою (цензу) на 5 розрядів, кожен з яких був зобов'язаний виставити певну кількість військових підрозділів центурій.(1 ас-1 овечка)

1) перший клас склали всі ті (як патриції, так і плебеї), майно яких досягало 100 тис. Асів. З них утворили 80 центурій (сотень);

2) другий клас - з цензом в 75 тис. Асів - отримував 22 центурії;

3) третій клас - з цензом в 50 тис. Асів - 20 центурій;

4) четвертий клас - з цензом в 25 тис. Асів - 22 центурії;

5) п'ятий - з цензом в 11 тис. Асів - 30 центурій.

Верховним органом Риму були центуріатних коміції, що складалися з представників п'яти класів населення. Кожному з класів було присвоєно певну кількість центурій (сотень). Кожна центурія мала один голос і, отже, виступала як єдине ціле. Першими за встановленим порядком голосували вершники і 80 центурій першого класу. Якщо вони виступали згідно, на тому все й закінчувалося: інші центурії до голосування не притягувалися. Необхідну більшість голосів було в наявності (98 від 193). Так досягався головний ефект: вирішальний вплив в справах державного управління залишалося за багатими.

Вінг остаточно зруйнував родову організацію.Реформою Сервія Тулія місто Рим був розбитий на чотири територіальні округи: 17 сільських територій(триб)у ці триби входили всі римські громадяни.Ці триби обирали собі ничих посадовців.Таким чином, реформи заклали основи для переходу у рим. Державі до республіканської форми правління.

Ординарні магістрати

1. Консули, їх було двоє. Ця посада з'явилася у 509 р. до н.е. після скасування посади Рекса. Вони очолювали всю систему органів влади, були вищою магістратурою.Спочатку консулами могли бути лише патриції, а з 376 р. плебеї домоглися доступу на цю посаду. У Римі їх влада обмежувалася Народними зборами, а поза Римом – була необмеженою. Вони командували військом, причому кожен консул мав свою армію. Вони головували у центуріатних зборах та сенаті, забезпечували виконання рішень центур. зборів. Один консул приймав рішення, а йго колега міг відмінити(право інтерцесії)

2. Претори. Це два заступники консулів, яких обирали на центуріатних зборах з числа патриціїв, а пізніше - і з числа плебеїв (із 337 р. до н.е.). їх обов'язок - охорона порядку в місті поки консули перебувають у військових походах; здійснювали судочинство. Вони й стали творцями римського права. З розширенням території Римської держави їх кількість з двох зросла до восьми осіб.

3. Цензори, їх було двоє. Обиралися центуріатними зборами на 5 років, (х обов'язки: 1) визначення майнового стану громадян і розподіл їх за центуріями; 2) складання списків осіб, що входили до Сенату; 3) нагляд за моральністю громадян; 4) боротьба з розкішшю, марнотратством; 5) керівництво будівництвом громадських споруд.

4. Трибуни. Це орган влади, який представляв інтереси плебеїв. Виник у 494 р. до н.е. Трибун контролював дії усіх магістратів (крім диктатора та цензорів) та Сенату. Трибуни виносили на Народні збори законодавчі пропозиції, їх повноваження не поширювалися за межі міста.

5. Едили. Це помічники трибунів. Наглядали за порядком в місті, протипожежним, санітарним станом, керували поліцією, організовували свята, здійснювали деяке судочинство.

6. Квестори. Спочатку були помічниками консулів без визначеної компетенції. Потім трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Вони відали державною скарбницею, державним архівом, продавали воєнні трофеї.

Екстраординарні магістрати

1. Диктатор. Призначався під час військової загрози або внутрішніх конфліктів на строк 6 місяців, а якщо поставлене завдання виконував швидше, то одразу складав свої повноваження. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, громадяни. Диктатора призначали консули на пропозицію Сенату.

2. Начальник кінноти. Це помічник диктатора у військових та адміністративних справах. На нього теж не поширювалося veto магістратів.

Після складання обома екстраординарними магістратами своїх повноважень, їх можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами.

Таким чином, у Римі сформувалася форма правління-республіка з аристократичними ознаками.

Кодифікація Юстиніана

У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок римського права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів.
Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:
• Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.)
із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорів
II — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському
публічному праву, а ІІ-УШ - приватному;
• Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі
до них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів,
переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - кримінальному праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам.
• Інституції - зведений огляд права (підручник римського
цивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули
юридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям
у процесі вирішення справ;
• Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном після
обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.
Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з них
юстиніанівських — 156.
Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" (согрш іигіз СІУІІІЗ) та стала найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набув слави найвеличнішого законотворця всіх часів і народів.

25.Формування суспільного ладу у франків.Особливості державного ладу. Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів. У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських поселенців. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини. За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали рабів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу. Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень. У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони). Із розвитком приватної власності на землю та збільшенням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів. За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору. Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залежності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ феодалу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

Варіанти прекарія були різні:

· прекарій даний—передбачав надання селянинові ділянки панської землі в користування (своєрідна оренда) на умовах виконання певних повинностей (робота в полі, віддавання частини врожаю тощо);

· прекарій подарований - збіднілий селянин, який віддавав свою земельну ділянку (вважалося, що він її дарував) феодалові, котрий повертав йому її назад, але вже як утримання з обов'язком виконувати певні повинності й отримував за це від феодала необхідний захист;

· прекарій відшкодувальний — передавав земельну ділянку на погашення боргу, а потім повертав свою ділянку.

Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отри­мали назву "феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежність від феодалів

Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX століття), в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель.

глава держа­ви змушений був ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не при­ймалося жодне важливе рішення. Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові.

Важливою складовою частиною державної систем й були так звані "травневі поля" з'їзди впливової церковної та світської знаті. Та на них тільки обговорювалися питання, а остаточне рішення приймав глава держави. На цих з'їздах Карл видавав укази й особливі збірники розпоряджень - капітуляції.

З посиленням центральної влади формуються органи державного управління, особливості яких були такі:

- посадові особи, призначені королем для господарського
управління, одночасно здійснювали й адміністративно-судову владу
над населенням;

- винагородою за службу на користь держави були земельні наділи,
а також право залишати на власну користь частину податків;

- не існувало розмежування між деякими сферами управління
та суду

Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управління та суд. До найважливі- І ших міністеріалів належали: майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королів­ський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій (державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал (керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля).

Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії- центенарієм (на Півночі) або вікарієм (на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворюва­лись із общин (марків), які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління якими здійснювали герцоги.

26.Право власності, зобов*язальне право та кримінальне право франків по Салічній правді.

Приватне право. У франків збереглося общинна власність на землю. Продовжує існувати сільська сусідська громада (марка). У приватну власність перейшли, імовірно, тільки присадибні ділянки. Земля не могла бути продана або передана іншій особі за борги особі, яка не складався членом сільської громади. У межах громади помічається диференціація населення на багатоземельних, малоземельних і безземельних людей. Приватна власність на землю виникає в результаті дарувань, покупки в римлян, захоплень ніким не зайнятою землі. Ці землі отримують назву аллода. Поряд з аллодах існували прекарії - землі, передані їх власниками у користування і володіння за послуги або плату.Землю в прекарий зазвичай давала церква. Передача земель в якості прекария також слугувала джерелом встановлення залежності селян від великих землевласників.Після реформи Карла Мартелла з'явився новий вид земельної власності - беніфіцій - умовне тримання землі, поєднане зі службою і певними повинностями.

Зобов*язальне право: за виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Укладення угод фіксувалось в документах. Особливе місце належить угоді позики. Майнова відповідальність боржника – дуже сувора.До виконання договірних зобов'язань кредитор міг боржника примусити. Для цього три рази з проміжками в кілька днів кредитор повинен був при свідках заявити боржнику про свої вимоги, і з кожним разом сума боргу збільшувалась на 3 соліди.Боргового рабства салічна правда вже не знала. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом.

Кримінальне право. У кримінальному праві утримуються залишки звичаю кровної помсти. За більшість злочинів накладалися високі штрафи на користь потерпілого (1 / 3 якого надходила на користь держави). У разі несплати штрафу винний віддавався головою потерпілому, допускалася кровна помста чи у справу втручався суд, який призначав покарання.Штраф був високий і, в ряді випадків, сплачувався родичами злочинця. І при отриманні штрафу сума могла ділитися між родичами потерпілого.

.За вбивство призначався вергельд - штраф на користь рідних убитого. Його розмір визначався соціальним становищем убитого: за вбивство вільного франка(1 солід= купівельній спроможності 2 коров) - 200 солідів; за вбивство вільного римлянина - 100 солідів; за вбивство королівського охоронця - 600 солідів; за вбивство напіввільного літа - 100 солідів; за вбивство римського колона - 63 соліди.

За вбивство раба платиться не вергельд, а вартість раба - 35 солідів його хазяїну. У випадку вбивства рабом вільного сплачувався вергельд в половинному розмірі їхнім паном, в рахунок іншої половини вергельда вбивця видавався головою родичам вбитого.

За вбивство жінки сплачувався потрійний вергельд, вагітної жінки - у чотириразовому розмірі, потрійний вергельд справлявся за вбивство дитини, яка не досягла 12 років, вбивствотаємницею, вбивство зі спробами приховати сліди злочину. За нанесення тілесних ушкоджень стягувалися штрафи різних розмірів. Карається було викрадення жінки, Своєму покладалася смертну кару, літу і королівському рабові - сплата вергельда у розмірі 200 солідів, для вільних були встановлені штрафи від 3 до 63 солідів. Чимало уваги було приділено словесним образам, причому за образу жінки стягувався більш високий штраф, ніж за образу чоловіка.

Салічна Правда містить довгий ряд статей про майнові злочини.

Розрізняються 3 види крадіжки:

а) на суму від 2 динарів і вище;

б) на суму від 40 динарів і вище;

в) крадіжка зі зломом або з підробкою ключів.

Покарання при цьому встановлювалося: - для вільних - штрафи (відповідно 15, 35, 45 солідів); - для рабів:

1) відшкодування шкоди і 120 ударів;

2) кастрація або відшкодування шкоди і штраф;

3) смертну кару і т.д.

Узагальнюючи кримінальне право, слід зазначити, що система злочинів Салічної Правди включає:

порушення приписів короля;

злочин проти особи;

майнові злочини;

злочин проти відправлення правосуддя.

Як санкції за злочини Салічна Правда встановлює в основному грошові штрафи. Разом з тим застосовувалася смертна кара, членовредительские покарання, тілесні покарання, оголошення стоять поза законом (конфіскація майна і повний бойкот всіма членами суспільства, включаючи дружину).

Таким чином, підкреслюючи основні риси кримінального права за Салічною Правдою, слід виділити:

збереження пережитків первіснообщинного ладу;

більш енергійну захист інтересів імущих;

відсутність загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначення покарань;

надмірна тяжкість матеріального покарання;

казуистичность права.

Золота булла 1356 р.

Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором КарпомIV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями). Основний зміст цього документа такий:

· узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчої процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було про­ голошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше, ніж через три місяці після того, як імператорський престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);

· курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора двічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів.

· колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імпера­ тором та відстороненням його від влади;

· визначалися ранги й обов'язки курфюрстерівта закріплювалися за ними привілеї- монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція над єврейським населенням;

• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.

Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IVзберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "СвященноїРимської імперії".

38."Саксонське зерцало"

"Саксонське зерцало" - збірник звичаєвого феодального права Остфалії (Східної Саксонії), складений лицарем і суддею Еріхом фон Репковиму 1221-1225 рр., за юридичною природою - це приватна кодифікація. У ньому, поряд з локальними особливостями, набули відображення загальні риси феодального права Німеччини. Джерелами "Саксонського зерцала" були: звичаєве право Саксоніє, законодавство Священної Римської імперії, римське право. Збірник 82

поділяється на дві частини: Земське право та Ленне право (від нім. "лея" - умовне земельне володіння феодала). Перша частина містить загальні правові норми для всіх категорій населення та, передусім, для "шеффенського" (від нім. "шеффен" - землевласник неблагородного походження) стану (у широкому значенні слова — це всі вільні, правомочні займати судові посади особи —від князів до вільних селян з трьома наділами), у документі згадуються й інші соціальні категорії: вільні селяни з наділами до 3 гуф (1 гуфа- від 0,25 до 0,33 га); тримачі, що сиділи на чужій землі, безземельні селяни. Земське право було написане німецькою мовою.

Друга частина - Ленне право - містить ленні звичаї, перераховує всі ступені військово-ленної ієрархії та стосується тільки феодалів-землевласників-сеньйорів і васалів. Про призначення ленного права для регулювання виключно відносин привілейованого стану свідчить і те, що написана ця частина була латиною. Відповідно до змісту та призначення частин, у першій частині розглядаються прерогативи короля як глави держави, а в другій - як верховного сюзерена в системі феодальної ієрархії.

Більшість норм "Саксонського зерцала" викладено в казуїстичній формі, трапляються повторення, не завжди логічна послідовність і розміщення норм. Та, попри ці недоліки, "Саксонськезерцало" мало надзвичайно важливе значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були складені інші аналогічні збірники - "Німецьке зерцало", "Швабське зерцало"', воно стало правовим джерелом для місцевих статутів (" Вейстюмер"), Мейсенського судебника, Магде­бурзького міського права. На "Саксонське зерцало" припинили по­силатися тільки в 1900 р. після введення в дію Німецького цивільного уложення 1896 р. Дотепер збереглося близько 200 рукописів "Саксон­ського зерцала" (датованих переважно XIVст.), чотири з яких ілюстровані.

"Швабське зерцало"

"Швабське зерцало" - збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзі в 1275р. невідомою духовною особою наоснові "Саксонського зерцала", а також норм канонічного та римського права. Свою назву - "Швабське зерцало" - збірник отримав аж у XVIIст., а рукописний його варіант називався "Імперське земське та леннеправо". Як й інші "зерцала", збірник складався тільки з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкали­ся міністеріального, вотчинного й міського права, що характери­зувалися суттєвими місцевими особливостями та відмінностями). "Швабське зерцало" поширилося на південні області Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеську мови.

"Кароліна"

До кінця XVст. у Німеччині не існувало єдиної правової системи. На кожній території діяло своє право, нормами якого регулювалася вся сукупність відносин. Після створення в 1495 р. Імперського суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії. На його основі мали розвиватися всі галузі права.

У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонімецьке Кримінальне та кримінально-процесуальне уложення (кодекс) - "Кароліну". Його назва походить від імені імператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовий феодальний характер і було спрямоване на залякування простого люду та жорстоке придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. За більшість злочинів як основний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою (відсікання голови мечем або повішання) та кваліфіко­ваною (спалення, утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбачені також членоушкоджувальні, болючі та ганебні покарання. Основними видами злочину проголошу­валися: злочини проти релігії, держави, власності, особи, мораль­ності, порядку управління, торгівлі тощо. Замість змагального за­проваджувався слідчий (інквізиційний) процес, який поділявся на дві стадії — розслідування (збирання інформації про злочин і злочинця, доказів винності підозрюваного) та судовий розгляд (про­ходив у закритому засіданні). Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то його могли піддати катуванню.

Директорія

У серпні 1795 р. термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію Франції, відому як Конституцію III року Республіки, що складалася з 372 статей. Вона, за традицією, відкривалася декларацією, назву якої було дещо змінено — "Декларація прав і обов'язків людини та громадянина". З неї були виключені всі революційні положення, що були в декларації якобінців. Конституція скасовувала загальне виборче право, відновлювався високий майновий ценз. Вибори ставали двоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що мали нерухому власність. Засновувався Законодавчий корпус із двох палат: Ради п’ятисот із законодавчою ініціативою та Ради старійшин з осіб, не молодших за 40 років. Склад Законодавчого корпусу мав щороку оновлюватися на одну третину виборами нових членів. Виконавча влада надавалася Директорії з п'яти членів, яких обирала Рада старійшин зі списку, поданого Радою п'ятисот. Щорічно мінявся один з директорів. Головували туг по черзі всі члени протягом трьох-чотирьох місяців. Директорії підпорядковувалися міністри, військове командування тощо. Муніципалітети у великих містах скасовувалися. Директорія не змогла виправдати надії буржуазії в боротьбі проти "лівих” і "правих". Продовжувалися виступи народних мас, виникла "Змоварівних" на чолі з Г. Бабефам, спалахнув роялістський заколот у Парижі, який розгромили гренадери на чолі з генералом Н. Бонапартом. Політика Директорії отримала назву "політики гойдалки". Отже, Директорія виявилася неспроможною захистити інтереси термі-доріанської буржуазії. Тим часом посилювався вплив армії, а разом з ним готувалося підгрунтя для встановлення військової диктатури.

72 73 74 75

21.2. Державний лад США

Державний лад США, як і раніше, базувався на принципах федералізму. Суб'єктами федерації були 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею - м. Вашингтон. Штати - державні утворення, але вони не мали (й не мають) державного суверенітету та права виходу зі США. Вони мають свої конституції, які закріплюють республіканську форму правління й відповідають основним положенням Конституції США, також власний ад міністративний апарат управління. Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу в штаті здійснюють законодавчі збори, що окрім одного штату, двопалатні. Так само, як й у федеральному Конгресі, значну роль у їхній роботі відіграють комітети. Виконавча влада покладена на обраного населенням (на строк у два-чотири роки) губернатора, в розпорядженні якого перебувають національна гвардія та поліція. Судову владу в штаті здійснює Верховний Суд та інші суди штату. Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації та штатів. Вона встановила сферу виключної компетенції федерації, за межами якої свої повноваження реалізують штати та їхні органи. Однак у XX ст. централізація державної влади зумовила помітне розширення повноважень федеральних органів (у справі регулювання торгівлі між штатами, контролю над їх адміністративною діяльністю тощо).

21.3.Конгрес США

Конгрес є носієм законодавчої влади та складається з двох палат: Сенату й Палати представників. До Сенату за Конституцією належать по два представники від кожного штату. Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення й тому Конституцією не обмежується. Сенатори спочатку обиралися законодавчими органами штатів, які вони представляли, але в 1913 р. з прийняттям 17-ї поправки до Конституції, вони стали обиратися прямими виборами (населенням). Членами Сенату можуть бути громадяни США, котрим виповнилося ЗО років і які не менше, ніж 9 років, постійно мешкають у тому штаті, від якого обираються. Термін повноважень сенаторів - шість років, але кожні два роки одна третина Сенату переобирається. Вибори проводяться кожного Парного року. Загальну кількість членів Палати представників встановлює Конгрес. Далі ця кількість розподіляється між штатами пропорційно до кількості їхнього населення. Та кожному штатові, незалежно від кількості його мешканців^ Конституцією гарантовано право мати не менше від одного члена Палати представників. Згідно з Конституцією, кожні десять років має відбуватися перепис населення та згідно з ним перерозподіляються місця в Палаті представників. У першій Палаті представників було 65 членів (1 член від ЗО 000 громадян), а тепер 435 членів (1 член від 480 000). Члени Палати представників обираються по виборчих округах (приблизно рівних) один раз на два роки. У XX ст. у виборчому праві'США відбулися значні зміни. У1920 р. 19-та поправка до КонституціїСША надала виборчі права жінкам. Однак виборче право не стало загальним, адже питання виборчого процесу регулювалися законодавством окремих штатів і в багатьох з них існували цензи: віковий (21 рік), осідлості, майновий, освітній (уміння читати та писати англійською мовою) та ін. Надалі деякі з цих цензів було скасовано: виборчого чи іншого податку-у. 1964 р. 24-ою поправкою до Конституції США; знижено віковий ценз до 18 років у 1971 р. 26-ою поправкою; закон 1964 р. ліквідував дискримінацію на виборах темношкірого населення тощо. 20-та поправка до Конституції закріплює, що Конгрес повинен збиратися на звичайну сесію 3 січня кожного року. Президент може скликати спеціальну сесію, якщо в цьому є необхідність. Сесії Конгресу проходять у Капітолії у Вашингтоні, Округ Колумбія. Головою Сенату є Віце-президент США. Його голос не враховується при голосуванні, окрім випадку рівності голосів. Палата представників обирає свого особливого голову - спікера. Відбулися зміни й у роботі Конгресу загалом. В обох палатах основна робота переноситься до їхніх комітетів, кількість яких постійно зростає. Кожен конгресмен може мати помічників: у Палаті представників - не більше від 15-16, у Сенаті - не більше від 70.

21.4. Президент США

Президент очолює виконавчу владу США. За Конституцією, це може бути лише вроджений, а не натуралізований громадянин США, що досяг 35-річного віку та проживає постійно в межах США не менше за 14 років. Президент і Віце-президент не повинні бути мешканцями одного штату. Однак поряд з цими конституційними вимогами, що висуваються до кандидатів на посаду Президента, на практиці виникла ціла низка інших вимог. Практично, кандидатом у президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох провідних партій - республіканської та демократичної. Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто неп

12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология