Типологічне і зіставне мовознавство

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 17Следующая ⇒

У межах загального виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке ме­тодом зіставлення досліджує споріднені й неспоріднені мови. Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство.

Зіставне мовознавство -- мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастна лінгвістика, конфронтативна лінгвістика.

Типологічне мовознавство (грец. typos -- відбиток, форма, зразок і logos -- слово, вчення) -- розділ мовознавства, що досліджує принципи й опрацьовує способи типологічної класифікації мов. Синонім: лінгвістична типологія.

Критерії типологізації мов.

(За Карпенком) Фонологічна та синтаксична типологія. Безпосе­реднім наслідком, необхідним результатом розгляду не лише загального типу мов, а й часткових типів їх є класифікація. Якщо констатується, наприклад, що в одних мовах склад збі­гається з морфемою й фонемою, а в інших не збігається, то тим самим всі мови поділяються на дві групи, здійснюється певна класифікація їх. Такого роду класифікації називаються т и п о л о г і ч н и м и. В принципі вони можуть спиратись на різноманітні мовні ознаки. Але зрозуміло, що вагомість цих ознак для організації мови є неоднаковою. Тому типологічні класифікації мов спираються на найістотніші прикмети їх. Так, на фонетичному, рівні досить істотним є поділ мов на складофонемні та фонемні й виділення серед останніх консонантного та вокалічного типів. Про консонантний тип мови говорять у тих випадках, коли в її фонемному складі понад 70 % приголосних фонем. Якщо ж серед фонем мови 30 % чи більше складають голосні, то такі мови зараховуються до вокалічних. Українська мова, що має не більше шести голос­них і не менше 32 приголосних фонем, належить до кон­сонантних: тут співвідношення голосних і приголосних — 15 % і 85 %. А ось давньоруська мова належала до вокаліч­ного типу: тут до зникнення носових голосних існувало 11 або 12 голосних фонем і тільки 24 приголосних фонеми (співвід­ношення — 34 % і 66 %). Індоєвропейська ж прамова в дав­ніші періоди свого існування була консонантною. Як бачимо, фонологічний тип мови є досить рухливим, що знижує його класифікаційну вартість. (Маслов виділяє також): Для фонологической типологии самий суще-ственньїй признак — характер основной фонологической единицьі языка. Там, где в качестве такой единицьі выступает фонема, мы гово­рим о языках «фонемного строя» (к этому типу принадлежит большинство языков мира). Там же, где основной фонологической единицей оказывается слог (силлабема) или финаль и инициаль слога, мы гово­рим о языках «слогового строя». Другая важная черта— просодическая характеристика слога и слова: тональные, или полито-нические, язки противопоставляются монотоническим, языки со свободньш словесным ударением — языкам с разными ти­пами фиксированного и полуфиксированного ударения и таким, в которых словесного ударения практически нет или оно является лишь потенциальньш. Далее языки различаются по использованию тех или иных дифференциальных фонологических при­знаков: «слоговые» языки — по характеру инициалей и финалей слога, а «фонемные» — по степени разработанности и богатства фонемного инвентаря и специально репертуара гласних и согласннх фонем и по относительной частоте употребления тех и других в тексте.

На синтаксичному рівні найвагомішим є розрізнення трьох типів будови речення — номінативного ергативного та актив­ного. Номінативна будова "речення властива більшості мов світу— значній частині індоєвропейських мов, а також тюркським, фінно-угорським та семіто-хамітським мовам. Вона розрізняє називний та знахідний відмінки, причому підмет завжди стоїть у називному відмінку, а прямий додаток — у зна­хідному. Ергативна ж будова речення притаманна кавказьким мовам (також баскській), деяким індіанським мовам Америки та ін. Тут дуже сильно виражена взаємодія, взаємопідпоряд-кування підмета і присудка, а один і той же відмінок, що іме­нується абсолютним, є виразником суб'єкта (підмета) при не­перехідному дієслові та виразником об'єкта (додатка) при пе­рехідному дієслові. Суб'єкт же перехідного дієслова вираже­ний власне ергативним відмінком чи якимось іншим непрямим. Називним відмінком він у цьому випадку бути вираженим не може.

Отже, ергативна будова речення протиставляє перехідні та неперехідні дієслова, кладучи це протиставлення в основу свого синтаксису. Активна ж будова речення прита­манна дуже невеликій кількості мов (зокрема деяким індіан­ським мовним сім'ям Північної Америки — сіу та ін.). Вона ґрунтується на протиставленні дієслів із значенням дії та ста­ну, причому один і той же відмінок передає значення суб'єкта при дієсловах стану і значення об'єкта при дієсловах дії. Суб'єкт же при дієсловах дії виражається особливим активним відмінком. Як бачимо, активна будова речення має значну типологічну схожість з ергативною. Номінативна ж будова речення, на відміну від ергативної та активної, виражає суб'єкт одним і тим же називним (номінативним) відмінком незалежно від характеру дієслова. Визначний внесок-у розроблення син­таксичної типології мов належить відомому радянському мо­вознавцю, академіку І. І. Мєщанінову.

(За Масловим)Суть активного строя — в резком противопоставлении глаголов действия (динамических) и глаголов состояния (статических), суть эргативного строя — в столь же резком противопоставлении переходньїх и непереходннх глаголов. Оба строя характеризуются в отличие от номи-нативного отсутствием єдиного грамматического оформлення субьекта: в зависимости от характера глагола на суб'ьект указьшают разньїе ряди аффиксов в глаголе, да и сам субьект выражается разньыми падежами: падеж субьекта динамических (при активном) или только переходньїх (при зргативном строе) глаголов оформляется особнм падежом (ак­тивним или зргатнвньїм), тогда как субьект глаголов других групп (статических или соответственно всех непереходннх) ставится в том падеже, которьш оформлен обьект переходных глаголов. Активний строй предложения представлен в ряде америндейских языков, а в пережитках — и в язи­ках других ареалов; эргативннй строй — в кавказских язнках, в баскском, в шумерском, древнетибетском, в ряде язьїков Австра-лии и Америки и в некоторнх современннх иранских и индийских язнках.

Надійної типологічної систематизації лексичного рівня мов поки що не знайдено.

З морфологічною в мене проблеми скидаю все що знайшла(Ксюша)

(Маслов) Наиболее разработанной является морфологическая типология, учитивающая ряд признаков. Из них самими важними являются: 1) общая степень сложности морфологической структури слова и 2) типи грамматических морфем, используемнх в данном язнке, в частности в качестве аффиксов. Оба признака фактически фигурируют уже в типологических построениях XIX в., а в современном язнковедении их принято виражать количественньши показателями, так назнваемьши типологически-ми индекс а м и. Метод индексов бнл предложен американским лингвистом Дж. Гринбергом, а затем усовершенствован в трудах учених разньїх стран ¹.

(Карпенко). Морфологічна типологія. Типологічна класифіка­ція мов. Морфологічний рівень у типологічному відношенні вивчений найкраще. Від самого свого виникнення типологічне мовознавство зосередило увагу на морфології, і в поняття за­гального типу мови досі вкладається виняткЬво морфологіч­ний зміст. Тому на практиці вислови «типологічна класифі­кація мов» та «морфологічна класифікація мов» уживаються як рівнозначні, хоч у теорії перше поняття є родовим, а дру­ге — видовим.

Від часів В. Гумбольдта за морфемною будовою слова прийнято виділяти чотири типи мов — ізолюючий, й § - лю тину ючий, флективний'(фузійний) та і н к о р п о р у ю ч и й.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману