Поняття про інфузійно-трансфузійну терапію

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 9Следующая ⇒

Інфузійно-трансфузійна терапія (infusio - вливати, transfusio - перелива­ти) - це метод цілеспрямованого впливу на фізіологічні властивості органів і систем (серцево-судинної, дихальної, обміну речовин тощо), на морфологіч­ний, біохімічний, функціональний склад крові і стан позаклітинної рідини та забезпечення механізмів гомеостазу за допомогою вливання або переливання крові, її компонентів, препаратів або різних рідин. Перші спроби трансфузії (переливання) сягають у глибоку давнину і пов'язані з переливаннями крові від людини до людини, від тварини до тварини. Перше переливання донорсь­кої крові було виконано у 1492 р. придворним лікарем папи римського Інокентія VIII, який забрав кров у трьох хлопчиків, щоби омолодити старого папу. Однак гемотрансфузія закінчилася повною невдачею - папа помер слідом за хлопчиками. Цей випадок надовго затримав розвиток трансфузіології. І лише у 1666 р. перше вдале переливання крові від собаки до собаки здійснив англій­ський анатом і фізіолог Річард Лоуєр.

Перше успішне переливання крові людині було проведено 75 червня 1667р. придворним лікарем французького короля Людовика XIV, філософом і математиком Жаном Батістом Дені за сприянням хірурга Еммереза пацієнту, який страждав лихоманкою і був дуже виснажений після багаторазових кровопус­кань. Ними було перелито невелику кількість крові (біля 270 мл) із сонної ар­терії ягняти у вену руки хворого, після чого він одужав. Однак часті невдачі та несприятливі наслідки переливання крові на довгий час затримували роз­робку даної проблеми. Лише в 1820 р. англійський лікар-акушер і фізіолог Джеймс Бландель здійснив переливання людської крові 10 помираючим жінкам із післяпологовими матковими кровотечами, 5 із них вдалось врятувати. У 1832 р. російський лікар-акушер у Петербурзі К. Вольф теж здійснив успішне переливання донорської крові (від людини) для врятування жінки з наявністю кровотечі у післяпологовий період. Слід зазначити, що за період з 1832 р. до кінця XIX століття в тодішній Російській імперії було проведено всього 60 гемотрансфузій, 22 з них здійснив київський хірург, професор С.П. Коломнін.

Важливе значення у розвитку гемотрансфузіології мало відкриття австрійського вченого К. Ландштейнера, який виявив у крові різних людей специфічні білкові субстрати (аглютиногени А і В та аглютиніни α і β), а також певну закономірність реакції аглютинації (склеювання еритроцитів), на основі чого у 1901 р. описав три групи крові. У 1907 р. чеський психіатр Я. Янський, вивчаючи гемаглютинацію в пошуках причини психічних розладів, відкрив четверту групу крові. Через рік на основі класифікації Янського лікар Оттенберг

із Нью-Йорка розробив метод точного визначення груп крові перед перели­ванням. Відкриття Янського й тест Отенберга дозволили розпочати перели­вання крові не наосліп, а на науковому ґрунті, не піддаючи життя хворого небезпеці. У 1921 р. Я. Янський запропонував міжнародну класифікацію груп крові. Відкриття груп крові стало науковим обґрунтуванням для широкого впровадження переливання крові в медичну практику. Перше успішне перели­вання крові з врахуванням групової належності здійснив у 1919 р. російський вчений В.В. Шамов анемічній жінці після повторних маткових кровотеч. Ім'я першої молодої дівчини-донора, на жаль, залишилось невідомим.

Важливе відкриття в галузі переливання крові було зроблено також у 1914 р. А. Густеном (Hustin А.), який для запобігання згортанню крові запропонував цитрат натрію, що широко використовувався до останнього часу.

У 1940 р. К. Ландштейнер і Віннер виявили в еритроцитах новий антиген -Rh (резус-фактор), а Левін із співавторами довели його зв'язок із гемолітичною жовтяницею у новонароджених. З тих пір розпочався новий підхід до здійснення гемотрансфузійної терапії з врахуванням не тільки групи крові, а і резус-фактора.

На сьогодні інфузійно-трансфузійною терапією в Україні займаються інсти­тути гематології і переливання крові, обласні і міські станції та відділення гемотрансфузійної терапії при великих лікарнях (обласних, міських, районних). Досяг­нення сучасної науки дозволяють широко використовувати інфузійно-трансфузійну терапію в клінічній практиці як ефективний засіб лікування хворих.

Людей, які добровільно здають свою кров називають донорами (donore -дарувати). Хворих, які отримують кров називають реціпієнтами. Донором може бути кожний дієздатний громадянин від 18 до 60 років, який пройшов медичне обстеження. Держава гарантує йому захист прав і збереження здоро­в'я. Разова здача крові не повинна перевищувати 500 мл. У донорів, які здають кров вперше, а також у донорів до 20 років і старше 50 - рекомендують здава­ти не більше 300 мл. Повторна здача крові дозволяється через 60 днів. Доно­рам, які регулярно здають кров, надаються додаткові пільги (санаторно-ку­рортні путівки, оплата комунальних послуг і ін.)

Всі питання з інфузійно-трансфузійної терапії вирішують лікарі. Вони не­суть юридичну відповідальність за правильність гемотрансфузії. Фельдшер, акушерка, медична сестра - активні помічники лікаря - проводять монтаж системи, венопункцію, біологічну пробу, можуть самостійно здійснювати пе­реливання кровозамінників або переливання крові та її компонентів, але тільки під наглядом лікаря.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману