Зміст : Історія економічних учень - Базилевич

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 115Следующая ⇒

Історія економічних учень - Базилевич:РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ

Історія науки є знаряддям досягнення нового... В момент перелому наукової свідомості людства так, і лите так відкрите нове може стати величезною духовною цінністю в житті людини. Цей злободенний інтерес історії науки, крім її значення як пошуку істини, ми не можемо і не повинні забувати.
В. Вернадський
Ми суть тільки те, що ми суть, лише разом з усім своїм минулим. Ми не можемо відштовхнути його, не втративши самих себе. Ми повинні якнайглибше зрозуміти і засвоїти його, для того, щоб стати самим собою.
К. Ясперс

Історія економічних учень - Базилевич:2.1. Економічна думка цивілізацій стародавнього сходу

2.1. Економічна думка цивілізацій стародавнього сходу

Історія економічних учень - Базилевич:2.2. Економічна думка античного світу

Шукати істину — і легко, і важко, бо вочевидь ніхто не в змозі ні цілком її осягнути, ні зовсім її не помітити, але кожен додає потроху до нашого пізнання природи, і із сукупності всіх фактів складається велична картина.
Аристотель

Історія економічних учень - Базилевич:РОЗДІЛ З. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ

РОЗДІЛ З. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ

Історія економічних учень - Базилевич:3.1. Економічна думка середньовіччя

3.1. Економічна думка середньовіччя

Історія економічних учень - Базилевич:3.2. Меркантилізм

Жодні вчення економічної науки відносно результатів міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі не змогли позбавити популярності меркантилістську помилку, згідно з якою "мета міжнародної торгівлі — довести до злиднів іноземців". Виявлення джерел популярності цієї та інших по дібних помилок — завдання історичного дослідження.
Людвіг фон Мізес

Історія економічних учень - Базилевич:РОЗДІЛ 4. СТАНОВЛЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

РОЗДІЛ 4. СТАНОВЛЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

Історія економічних учень - Базилевич:4.1. Започаткування класичної політичної економії в Аглії та Франції

Величезна неминуща.заслуга класичної політичної економії в тому, що вона відкрила загальну залежність економічного процесу і всебічно розвинула метод мислення, властивий теоретичній економічній науці. Тим самим був зроблений крок до пізнання економічної дійсності.
В. Ойкен

Історія економічних учень - Базилевич:РОЗДІЛ 5. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У XIX СТ.

РОЗДІЛ 5. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У XIX СТ.

Історія економічних учень - Базилевич:5.1. Еволюція класичної політичної економії в Англії

5.1. Еволюція класичної політичної економії в Англії

Історія економічних учень - Базилевич:5.2. Еволюція класичної політичної економії у Франції та США

5.2. Еволюція класичної політичної економії у Франції та США

Історія економічних учень - Базилевич:5.3. Завершення класичної традиції. критичний напрям у політичній економії

Незважаючи на весь свій теоретичний еклектизм, або, може, саме завдяки йому, "Принципи" Міла правлять за найкращий огляд класичної економічної науки в цілому.
М. Блауг

Історія економічних учень - Базилевич:РОЗДІЛ 6. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛІСТИЧНИХ УЧЕНЬ

РОЗДІЛ 6. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛІСТИЧНИХ УЧЕНЬ

Історія економічних учень - Базилевич:6.1. Соціалістичні утопічні вчення

6.1. Соціалістичні утопічні вчення

Історія економічних учень - Базилевич:6.2. Економічна теорія К. Маркса

Як економіст Маркс продовжує жити і залишається у наш час актуальнішим за будь кого з авторів, яких ми досі розглядали. Маркса переоцінювали, переглядали, спростовували і ховали тисячу разів, але він відмовляється від того, щоб його здали в архів інтелектуальної історії.
Добре це чи погано, але його ідеї стали складовою частиною громадської думки, в рамках якої ми всі мислимо.

Історія економічних учень - Базилевич:9.6.1. Питання методології історії політичної економії у працях українських учених

Провідні українські науковці здавна приділяли посилену увагу дослідженню питань історії політичної економії. Започаткував цю плідну роботу видатний вітчизняний вчений М.А. Балудянський ще у перше десятиліття XIX ст. Відтоді висвітлення питань історії політичної економії здійснювалося за кількома напрямками. Традиційним стало викладення цих питань у лекційних курсах української професури з політичної економії (економічної теорії), у навчальних посібниках Т.Ф. Степанова, І.В. Вернадського, М.Х. Бунге та практично всіх інших професорів поряд з питаннями політичної економії з'ясовувались і питання її історії. Як правило, посібники містили спеціальні розділи на початку курсу або в кінці його, присвячені розгляду розвитку економічних теорій в історичному контексті. До того ж, аналіз історії політичної економії здійснений у низці спеціальних праць провідних українських учених. Серед найбільш відомих робіт у цій галузі відмітимо такі: "Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века" (1849) та "Очерк истории политической экономии" (1858) І.В. Вернадського; "Значение Адама Смита в истории политико-экономических систем" (1859) Г.М. Цехановецького; "Очерки политико-экономической литературы" (1895) М.Х. Бунге; "Теория ценности. Критико-экономическое исследование" (1877) А.Я. Антоновича; "Реально-психологическая политическая экономия" (1881) К.К. Гаттенбергера; "Теория денежного обращения. Ценность и цена" (1882) М.М. Коссовського; "Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях" (1885) МЛ. Зібера; "Закон спроса и предложения. К теории ценности" (1886) Д.І. Піхна та ін.
Наприкінці XIX — початку XX ст. цю традицію блискуче продовжила нова плеяда українських економістів. Серед них — М.І. Туган-Барановський ("Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности", 1890, "Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма", 1903 та ін.), P.M. Орженцький ("Учение о ценности у класиков и канонистов. Политико-экономический очерк", 1896), В.Ф. Арнольд ("Политико-экономические этюды", 1904), В.Ф. Левитський ("История политической экономии в связи с историей хозяйственного быта", 1907, 1914), О.М. Миклашевський ("История политической экономии", 1909), П.І. Лященко ("История экономических учений", 1918), К.Г. Воблий ("Начальный курс политической экономии. История, теория, финансы", 1918) та інші. Ряд праць українських науковців (М.Х. Бунге, Г.Д. Сидоренка, М.М. Алексєєнка, МЛ. Тугана-Барановського, Є.Є. Слуцького та ін.) були присвячені критичному аналізу поглядів видатних політекономів світу.
Проте перші спроби виокремити українську складову із загальноросій-ського та світового потоку розвитку економічної науки зроблені лише у 20-ті роки XX ст. їх здійснили передусім М.С. Грушевський, Д.І. Бованенко, С.В. Бородаєвський, O.K. Мицюк, В. Садовський, В.П. Тимошенко, 1.1. Шимонович та ін.1 Так, М.С. Грушевський у праці, присвяченій Женевському соціалістичному гуртку, значне місце відвів аналізу поглядів С.А. Подолинського. Питання розвитку української економічної думки висвітлені також у курсах лекцій з історії політичної економії відомих українських вчених O.K. Мицюка (видання 1922—1923 pp.) та 1.1. Шимоновича, в ряді спеціальних статей М. Бачинського, Д.І. Бованенка, І. Бровера, О.Р. Варнеке, М.Є. Слабченка та ін. Якраз у 20-ті роки започатковано вивчення творчої спадщини видатних українських учених М.І. Зібера, С.А. Подолинського, М.І. Тугана-Барановського.
Одним із перших розвиток української економічної думки кінця XIX — початку XX ст. у світовому контексті поступу економічної науки висвітлив професор 1.1. Шимонович (1885—1939). У підручнику "Історія політичної економії" він виділив особливий розділ "Україна", в якому проаналізував погляди відомих вітчизняних економістів, за його виразом, європейського масштабу. До числа їх автор підручника відніс М.І. Тугана-Барановського, В. Косинського, P.M. Орженцького, Ф. Щербину, O.K. Мицюка, В.П. Тимошенка та ін. Особливо докладно 1.1. Шимонович розглянув праці М.І. Тугана-Барановського, цілком справедливо назвавши його європейським і світовим авторитетом.
Як зазначив уже всередині 90-х років XX ст. професор С.М. Злупко, на основі аналізу Шимонович зробив висновок, який не тільки для того часу, але й нині є сміливим та новаторським. "Українська нація, незважаючи на несприятливі умови, — стверджував дослідник, — протягом короткого часу висунула цілий ряд поважних вчених на полі економічних знань".
Відомий дослідник історії української економічної думки Л.П. Горкіна після переліку окремих творів українських вчених XIX—XX ст. з історико-економічної проблематики зауважує, що він свідчить про органічний зв'язок наукового економічного потенціалу України того часу з досягненнями західної економічної думки. Критичне історико-економічне осмислення та осягнення кращих надбань західної економічної думки слугували для українських науковців як підґрунтя власних наукових розвідок.
За аналогією можна запропонувати ще один сучасний варіант пояснення тієї значної уваги, яку приділили дослідженням саме в галузі історико-економічних наук українські вчені XIX — початку XX ст.
Американський професор Філліс Дій звернула увагу на те, що в XX ст., як і у XIX, теоретики-новатори, усвідомлюючи недоліки сучасної їм ортодоксії, поверталися до праць економістів минулого у пошуках невикористаних чи забутих знахідок. Природно, вони мали схильність трактувати класиків у сучасних термінах, що породжувало плідні дебати серед спеціалістів у даних галузях. Підкреслюючи нову роль історії економічної думки, престижні сучасні теоретики сприяли зростанню її популярності в очах молодих дослідників, які шукали "життєздатні" теми для своїх дисертацій. Як контрастні приклади тих вчених, хто займався "високою теорією", але побічні екскурси яких значно просунули історію економічної думки (прямо, опосередковано чи викликавши критику з боку інших науковців) Ф. Дін назвала А. Маршалла, П. Самуельсона, М. Морішиму.
На погляд Ф. Дін, більш важливо те, що деякі провідні теоретики середини XX ст. провели свої дослідження в галузі історії економічної думки настільки ефективно, що стали визнаними авторитетами у цій сфері. До їх числа віднесені Ф. ІІнйт, Дж. Стіглер, Дж. Хікс та Й.А. Шумпетер.
Отже, провідні українські науковці у галузі історії економічної думки черпали не лише натхнення, але й певні ідеї для подальшого творчого розвитку економічної теорії.
У роботах українських дослідників з історії економічної думки принципове значення мало розкриття питань методології історико-економічної науки, зокрема з'ясування причин порівняно пізньої появи політичної економії як науки, групування її теорій і напрямів, розкриття моделей розвитку економічної теорії, класифікація економічних наук, встановлення співвідношення різних економічних наук у їх системі, взаємодії між ними, взаємозв'язку політичної економії та інших суспільних наук тощо.
Для прикладу: І.В. Вернадський у розвитку світової економічної думки, починаючи від стародавніх часів і закінчуючи сучасністю, виділив два основні напрями — позитивний і негативний. В основу цього поділу було покладено розуміння економічних законів і ставлення до ролі держави в економіці. Вчений писав: "Перший напрям вимагає практично штучної організації господарських відносин суспільства, і як наслідок цього — безпосередньої участі уряду в економічній життєдіяльності народу, другий, навпаки, намагається забезпечити найбільшу економічну самостійність особи в суспільстві і заперечує користь стороннього втручання в її приватні справи". До першого напряму І.В. Вернадський відніс економічні погляди стародавніх мислителів, меркантилізм, протекціонізм та соціалізм, а до другого — фізіократію і школу Адама Сміта або промислову школу. Німецьку історичну школу вчений розмістив на межі між позитивним і негативним напрямами2.
У своїй праці "Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма" (перше видання — 1903 р., сьоме — 1918 р.), здійснюючи класифікації шкіл і напрямів економічної думки, М.І. Туган-Барановський ускладнив критерії групування. На його думку, центральним питанням, яке висунуло життя і яке повинна була вирішувати сучасна економічна теорія, стало соціальне питання. Залежно від відповіді на це питання, вважав М.І. Туган-Барановський, політична економія розпалася на три основні напрями. До першого належали захисники нерегульованого товарно-господарського ладу (А. Сміт та інші класики), які визнавали його "найкращим чи навіть єдино можливим господарським устроєм сучасного людства". Другий напрям утворили виразники ідей соціалізму як антипод першого, що з усіх поглядів має бути повною протилежністю товарному господарству (від учень великих утопістів до "наукового соціалізму" К. Маркса). Нарешті, представники третього напряму (різні течії німецької історичної школи) "займали позицію, проміжну між двома першими, прагнучи зберегти товарно-господарський лад, пом'якшивши у той же час, шляхом посилення державного втручання в інтересах слабких, різкість класових антагонізмів".
По суті, М.І. Туган-Барановський виступив як прибічник концепції і практики змішаної економіки. При цьому він займав чітку позицію щодо верховенства приватних економічних інтересів, свободи особистості та панування приватної власності. "Сучасне людство не може обійтися без цього стимулу господарської діяльності, яка в іншому випадку загрожує згаснути. Тому повне припинення дії приватногосподарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепаду. Приватногосподарська система повинна бути збережена — але корективом до неї повинна слугувати система сучасного господарства".
У рецензії на книгу М.І. Тугана-Барановського К.Г. Воблий правильно звернув увагу на те, що вчений не розрізняв у історичній школі двох її фракцій — староновоісторичної. "Подібне розмежування, — підкреслював К.Г. Воблий, — має під собою серйозну основу і вже прийняте в науці (А. Вагнер, І. Конрад, у нас — професор Симоненко)".
Не зовсім вдалою К.Г. Воблий вважав і запропоновану М.І. Туганом-Барановським класифікацію економічних теорій. К.Г. Воблий критично розцінив об'єднання автором під одним заголовком "Соціально-політичний напрям" різних шкіл та напрямів економічної думки, які допускали принцип державного втручання у господарське життя: вчення С. де Сісмонді, історичної школи, державного соціалізму і австрійської школи. "Зміст, як бачимо, дуже різноманітний, — справедливо вважав К.Г. Воблий. — Якщо між цими напрямами і є віддалена подібність у галузі економічної політики, то в галузі теорії вони суттєво розходяться". Тому, на думку К.Г. Воблого, зручніше було б розподілити їх за основними відмінностями в теорії, а не за надто загальною подібністю в економічній політиці.
Очевидно, суть полягає не просто у зручнішому розміщенні економічних теорій, а у більш правильній їх класифікації. Прямолінійне застосування критерію "втручання / невтручання держави в економічне життя" може призвести до чисто механічного поєднання різнорідних за своєю сутністю, змістом, спрямованістю економічних теорій.
Проте важливо підкреслити, що К.Г. Воблий не лише не ставив під сумнів ідею змішаної економіки, обґрунтовану видатним українським економістом, але й сам виступав її прихильником.
Українські вчені досить чітко зафіксували поворотний пункт у розвитку політичної економії наприкінці XIX — початку XX ст. "Життя йшло всупереч науці, — підкреслював М.І. Туган-Барановський, — і наука пішла на поступки — захисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало. Теорія, і досвід достатньо виявили, до яких згубних наслідків для маси населення веде необмежена господарська свобода. Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою"3.
Погляди українських науковців того часу виявилися цілком співзвучними з пізнішими трактуваннями піднятих проблем сучасними економістами.
Показовий факт: один із параграфів розділу про загальне тло й основні риси розвитку економічної науки у період третьої класичної ситуації Й.А. Шумпетер промовисто назвав "поразка лібералізму". У ньому вчений звернув увагу на глибокі суперечності у поглядах економістів на реальність та їх практичні рекомендації. У США і країнах Європи, зокрема у Франції, існували ліберальні групи, які "чіплялися" за ліберальну доктрину як ціле. Але А. Маршалл заявляв про свої симпатії до цілей соціалізму і говорив без пояснень та застережень про "біди нерівності". Він був також першим вченим, який довів теоретично, що "laissez faire" навіть за досконалої конкуренції та незалежно від цих "бід нерівності" не може забезпечити максимальний добробут для суспільства в цілому. Видатний англійський вчений ратував за високе оподаткування більшою мірою, ніж це характерно для чистого лібералізму1. Це справедливо, зазначав Й.А. Шумпетер, для більшості англійських економістів. Щодо німецьких економістів, то більшість із них були прихильниками соціальної політики і цілком нетерпимо ставились до "смітіанства" та "манчестеризму". Й.А. Шумпетер прийшов до такого висновку: "У цілому професійні економісти у всіх країнах надавали політичну підтримку швидше контрліберальним, ніж ліберальним тенденціям. У цьому розумінні ми можемо сказати, що альянс між економічною наукою і лібералізмом — і, за деякими винятками, між економічною наукою та утилітаризмом, — був зруйнований".

Історія економічних учень - Базилевич:10.2.1. Питання методології у творах економістів Київського університету

Одна з характерних особливостей дослідження економічної теорії вченими Київського університету — надання першочергового значення методології, фундаментальним основам політекономії.
Уже в перших своїх працях І.В. Вернадський ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії і розкрити природу та функціонування економічних законів. На його думку, закони економіки є вічними, універсальними і відповідають природі людини. Тобто вчений дотримувався погляду про об'єктивний характер економічних законів. Але він вважав, що умови для дії законів створюються лише в капіталістичній ринковій економіці. Це типова для класичної політекономії точка зору, що абсолютизує економічні закони, надає їм позаісторичного характеру.
Значну увагу І.В. Вернадський приділяв теорії потреб. "У політичній економії, — писав він, — немає, можливо, не одного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як потреби. Якби ми не обмежували їх коло, вони все-таки залишаються в її межах і при тому тою межею, до якої, як до центру, тяжітимуть всі висновки науки". Вчений досліджував погляди на потреби меркантилістів, фізіократів, класиків. І.В. Вернадський дав усебічний аналіз національних, індивідуальних, релігійних та інших потреб. Він підкреслював, що потреби — це усвідомлення людського існування, вони завжди природні й здатні до розвитку. "Задоволення людських потреб, яке досягається працею, є метою усієї діяльності людини".
В цілому дотримуючись постулатів класичної школи в політичній економії, І.В. Вернадський не був зашкарублим ортодоксом. Він відійшов від поглядів А. Сміта на продуктивну і непродуктивну працю. Наприклад, в інтерпретації праці київський університетський учений твердив, що в самій її ідеї закладено продуктивну сутність. "Непродуктивної праці немає"2. Праця, на його думку, головне і єдине джерело багатства. Такі міркування вченого хоч і відзначаються категоричністю, але допускають можливість різної інтерпритації. Очевидно, що коли головне, то не єдине, а якщо єдине, то не може бути головним. Можливо, він вважав, що у створенні вартості, крім праці, беруть участь також інші фактори.
Теоретико-методологічні питання грошей і грошового обігу не були основною проблемою дослідження І.В. Вернадського, проте він висловив щодо них ряд оригінальних думок. Учений вважав, що гроші не є мірою товару — вони є чимось більшим, ніж тільки міра товарів. Гроші мають внутрішню вартість, але думка, що вартість грошей незмінна і постійна, не правильна. Очевидно у цьому питанні вчений пішов далі Д. Рікардо, на думку якого, вартість грошей визначається співвідношенням попиту на них і пропозиції, як на будь-який інший товар.
На особливу увагу заслуговують розробки М.Х. Бунге. В економічній літературі вже утвердилась думка, що М.Х. Бунге, як теоретик та історик економічної науки, не був особливо оригінальним. Він виклав свої політико-економічні погляди, трактуючи популярні в його часи деякі ідеї класичної школи, зокрема А. Сміта, доповнив їх концепціями Ж.Б. Сея, Ф. Бастіа та Т.Ч. Кері.
М. Бунге переконаний у тому, що є органічна залежність між походженням і занепадом суспільних верств і "природними" законами, котрим підпорядковано господарський устрій, успіхами, досягнутими завдяки свободі промисловості та пануванню приватної власності. На його думку, політична економія включає ту теорію законів про майно і про договори, яку даремно шукати в римському праві, або в умоглядних засадах. Вона пояснює сутність власності цінністю, що створена працею, і таким чином, дає власні визначення приналежності результатів праці. Політична економія розв'язала неймовірну суперечку про те, що таке власність, а також пояснила спільну природу договорів міни, що виникає з поділу праці. Вона також вказала на обмеження права власності як на історичні норми, вироблені економічними засадами. Отже, політична економія дає можливість зрозуміти внутрішню необхідність відносин, котрі на поверхні можуть здаватися тими, що спираються лише на один закон (юридичний) або на підтримуючу його владу.
У своїй праці "Основи політичної економії", опублікованій у 1870 p., М. Бунге зазначав, що вартість речей залежить від їх корисності, від перешкод, які зустрічаються при задоволенні цієї корисності, від того, які жертви приносить споживач цієї речі. "Придатність чи корисність предмета, його рідкісність, праця, що використовується у виробництві, трудність придбання виробу, витрати виробництва, попит і пропозиція або конкуренція розглядаються як причини, які можуть самостійно, незалежно одна від одної впливати на цінність, між тим як у дійсності остання визначається попитом і пропозицією, а всі інші причини, що обумовлюють її величину, входять або в умови попиту, або в умови пропозиції"'.
Тому, на думку М. Бунге, вивчення цінності зводиться до дослідження попиту і пропозиції, складових їх середовища і умов, за яких ці середовища по різному сполучаються. Визнання недосконалості, вад ринкового механізму конкуренції привело визначного вченого і державного, діяча до висновку про те, що на суспільній владі лежить обов'язок, не порушуючи історичного розвитку і свободи, сприяти такій зміні умов попиту і пропозиції, яка б зробила задоволення потреб доступним і таким, що відповідає інтересам всіх і кожного. Згодом прихильником теорії попиту і пропозиції виступив учень і послідовник М.Х. Бунге професор Київського університету Д.І. Піхно.
Дмитро Іванович Піхно (1853—1909) народився в м. Чигирині. Після закінчення II Київської гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету.
Студент М.Х. Бунґе в 1876 р. успішно захистив магістерську дисертацію.
З 1877 р. зарахований на посаду доцента на кафедрі політичної економії та статистики, де й викладав обидві дисципліни (політекономію і статистику) для студентів юридичного та історичного відділень історико-філологічного факультетів.
Д. Піхно публікує низку праць, перша з яких називалася "Закон попиту і пропозиції"; учений одразу заявив про свою прихильність до теорії корисності. Він вважав, що речі й послуги, які здатні задовольняти потреби людини, називають "корисностями або споживчими цінностями". Крім наукової та педагогічної діяльності Д. Піхно, починаючи з 1879 р. редагує газету "Киевлянин".
Основні праці:
Торгово-промышленные стачки. — К., 1885.
Основания политической экономии. — К., 1890.
О свободе торговли и протекционизме. — К., 1889.
Закон спроса и предложения. — К., 1886.
Библиографические заметки на соч. Maurice Block: "Traite theorique et pratique de statistique" и соч. Georg Maur'a "Die Gesetzmassigkeit im Gezsells-chaftsleben". — Paris, 1878.
Железнодорожные тарифы. — К., 1888.
Єдиною величиною, що визначає величину вартості, є попит і пропозиція або ж конкуренція, що є головною рушійною силою економічного життя суспільства. "Суперництво — необхідна умова обміну, без нього ця угода мала б, більшою мірою, характер насилля та приватного свавілля. Відсутність суперництва є відсутність життя суспільного і його необхідних частин — поділу праці, права власності та особистої господарської самостійності". Трудова теорія вартості була для М. Бунге неприйнятною. Виробництвом він вважав результат дії трьох продуктивних сил: праці, природи та капіталу. Визначення їх позаісторичне. Зокрема, капітал, за М. Бунге, — це самостійна продуктивна сила, яка виступає як результат накопичення продуктів праці та природи. М. Бунге був прихильником приватної власності, бо вважав, що тільки приватна власність може зробити людину незалежною в господарському відношенні.
М. Бунге критикував теорію Дж.С. Мілля про можливість розриву між фазами виробництва і розподілу та протиставлення економічних законів виробництва і розподілу. Він вважав, що в основі процесу виробництва вартості лежать три фактори: праця, капітал і земля. Кожен з них бере участь у виробництві вартості. Вартість, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають трьом класам суспільства — робітники, землевласники й капіталісти. Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи інший бік.
Наступником М. Бунге на кафедрі політичної економії та статистики став Афіноген Антонович, випускник Київського університету, а згодом за посадою товариш міністра фінансів Сергія Вітте.
Афіноген Якович Антонович (1848—1917) народився у Волинській губернії в сім'ї священика. Закінчивши в 1869 р. курси Київської семінарії, А.Я. Антонович вступив на юридичний факультет Київського університету, після закінчення якого 1873 р. отримав ступінь кандидата. Одразу йому було запропоновано посаду доцента кафедри політичної економії, статистики та правознавства в інституті сільського господарства та лісництва в Новій Олександрії. У 1877 р. захистив магістерську дисертацію на здобуття ступеня магістра політичної економії. З 1882 р. А. Антонович переходить до Київського університету, де працював на посаді доцента на кафедрі поліційного права. Крім цього, він викладав політичну економію на Вищих жіночих курсах. У 1883 р. А. Антонович захистив докторську дисертацію. В 1883—1884 pp. А. Антонович редагував часопис "Киевлянин". З 1887 р. видає "Київське слово" — газету "помірно консервативну з промислово-патріотичним відтінком".
Головним предметом його наукових інтересів можна вважати теорію вартості (цінності). Він не тільки критикував різні існуючі теорії, а й запропонував свою власну, еклектичну, яка базувалася на теорії трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея та трудовій теорії вартості К. Маркса.
За А. Антоновичем, вартість того чи іншого товару визначається конкретизованим соціально потрібним часом для співдії праці, природи, капіталу.
Щодо проблем розподілу, то професор Антонович загалом поділяв теорії Т. Кері та Ф. Бастіа: економічний розвиток веде до гармонії всіх продуктивних сил і, зрештою, всіх соціальних верств. Вчений дуже критично ставився до соціалізму — як з теоретичних, так і з практичних міркувань.
У критичних оглядах його твору, пронизаних неприхованим сарказмом, самого А. Антоновича часом називають тенденційним автором, оптимістично і націоналістично налаштованим. Загальна його світоглядна і наукова позиція охарактеризована анонімним автором наступним чином: "Щоб...запевнити читача, що все йде на краще в цьому найкращому зі світів, п. Антонович перевертає всю історію економічного життя, не справляється ні з фактами, ні з поглядами навіть найулюбленіших ним письменників... він виходить з чистого незіпсованого знаннями розуму".
Однією з особливостей університетської економічної думки, як і української взагалі, є доволі тривала її прихильність до класичної наукової школи з її трудовою теорією вартості (цінності). У руслі зацікавлень класичною школою в політичній економії особливої слави заслужив М.І. Зібер.
Зіберівські оцінки "Капіталу" і згода з ним К. Маркса додатково характеризують погляди першого і другого. "Це треба мати на увазі, бо пізніше із М. Зібера зробили коментатора і навіть популяризатора економічної теорії марксизму, хоч він був дослідником економічного вчення Д. Рікардо, яке знайшло своє продовження в "Капіталі" К. Маркса," — пише у своїй праці Степан Залупко.
Микола Іванович Зібер (1844—1888) народився 10 березня 1844 р. у м. Судаку в родині швейцарського колоніста й українки. Після закінчення Сімферопольської гімназії він став студентом Київського університету. У 1868 р. М.І. Зібер здав магістерські екзамени, а 1869 р. захистив магістерську дисертацію на тему "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями", яка була опублікована в "Університетських відомостях" 1871 р. Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання "Капіталу": "Ще в 1871 році п. М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці "Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо" показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним подальшим розвитком учення Сміта — Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення одного разу прийнятої чисто теоретичної точки зору".
Восени 1871 р. молодий учений разом із С.А. Подолинським вирушив на дворічне стажування до Європи для поповнення знань з політичної економії.
В 1875 р. Зібер залишив Київський університет і виїхав на постійне проживання до Швейцарії.
В 1884 р. повернувся в Україну і проживав останні роки у Ялті, де й помер 28 квітня 1888 р.
Основні праці:
Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях. — СПб., 1885.
К учению о ренте // Университетские известия. — № 5, 6.
Очерки первобытной экономической культуры. — М.,1883.
Потребительные общества. — К., 1869.
Сочинения Давида Рикардо с приложением переводчика. — СПб., 1882.
Ход всемирного хозяйства в последние десятилетия // Русская мысль. -№ 6. — 1882.
Фиаско национального либерализма // Слово. — 1879. — № 9.
уважимо, що мета М.І. Зібера не зводилась до коментування і популяризації теорій К. Маркса, а завдання полягало в аргументації еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії, підвалини якої заклала наукова школа Сміта — Рікардо.
Відстоюючи трудову теорію цінності, М.І. Зібер водночас виступає з критикою теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін. Він високо оцінює вчення Маркса про двоїстий характер праці, вслід за ним детально аналізує розвиток форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів "Капіталу". На підставі цього аналізу вчений простежує процес виникнення грошей, аналізує їх функції. М.І. Зібер вважав великою роль К. Маркса в розробці теорії грошей: як відомо, попередники Маркса виникнення грошей пов'язували переважно зі свідомою діяльністю людей.
Заслуга К. Маркса, на думку М.І. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясування генетичного розвитку грошового обміну й чітке визначення різних грошових функцій.
Г.М. Цехановецький перебував під впливом ідей так званої старої історичної школи (В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд). Учений прийняв періодизацію розвитку господарства Гільдебранда (господарство натуральне, грошове, кредитне).
Григорій Матвійович Цехановецький (1833—1898). Уродженець Чернігівської губернії. У 1855 р. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де здобув магістерський (1859 р.) і докторський (1869 р.) ступені. Його магістерською дисертацією стала праця, присвячена видатному економісту А. Сміту: "Значення А. Сміта в політекономії". Назва його докторської дисертації — "Залізниці та держава. Досвід дослідження про найважливіші предмети економії та політики залізниць".
В київський період його творчості в "Університетських відомостях" за 1866 р. було надруковано його працю "Короткий огляд політичної економії".
З 1859 до 1872 р. викладав у цьому ж університеті, перебуваючи на посаді професора та проректора. З 1873 р. й до кінця свого життя був професором політекономії Харківського університету.
Для вченого характерна загальноцивілізаційна трактовка мети капіталістичного виробництва — це споживання, а не забезпечення прибутку за рахунок експлуатації найманих робітників. Капіталістичне суспільство змальовується ним як таке, в якому немає антагоністичних суперечностей, немає місця класам, класовій боротьбі. Замість капіталістів і робітників у Г.М. Це-хановецького виступають люди взагалі, які виробляють блага, цінності й обмінюються ними.
Сутність буття, за Ґ.М. Цехановецьким, проявляється в загальній гармонії. Боротьба різних суспільних інтересів — це тимчасове явище — в житті над усім панує примирення. Відповідно до цього і завдання політичної економії, як і всіх інших соціальних наук, заявляв він, полягає в розумному, мужньому, а не суто негативному ставленні до дійсності.
Г.М. Цехановецький намагався не торкатися розвитку господарських відносин у Росії, в тому числі й в Україні, вважаючи, що висновки тодішньої економічної науки мало можна застосувати до дійсності.
Г.М. Цехановецький вказував на такі факти капіталістичного виробництва, як посилення залежності робітників від підприємця в епоху машини індустрії, погіршення здоров'я робітників, занепад моральних устоїв. Але вважав, що все це не є внутрішньо властивим для капіталістичного суспільства.
З цих самих позицій він позаісторично трактував і категорію капіталу як комбінацію предметів, матеріалів тощо, які посилюють виробництво. Причиною появи капіталу є збереження, утримання людей від теперішнього споживання для майбутніх вигод.
Учений виступав за поступовий, еволюційний перехід від одних суспільних форм до інших, більш прогресивних. "Припустимо, що форми застаріли, але навіщо відкидати їх безумовно, розбивати їх? Чи не краще за їх посередництва створити нові?.
Г.М. Цехановецький вважав основною сферою дослідження політичної економії обмін багатства, через який здійснюється розподіл як факт переважно суспільний. У зв'язку з цим учений підкреслював значення корисності у розумінні цінності. Корисність він розглядав як необхідну умову цінності, яка останню не створює, але впливає на її коливання. За умов вільного обміну, твердив учений, цінність прагне урівноважитися з працею. За відсутності повної свободи вона ґрунтується головним чином на корисності.
Нові віяння в галузі економічної теорії останньої третини XIX ст., що мали місце на Заході, поступово проникали в університети України. У зв'язку з цим посилилась критика економічної теорії К. Маркса та інших соціалістичних концепцій, проникнення новітніх на той час концепцій маржиналізму і їх подальша розробка в умовах України. Тим самим отримала поштовх для подальшого розвитку українська політекономінна школа, започаткована М.Х. Бунге та його учнем Д.І. Піхном. Один із її представників — О.Д. Білімович — трудовій теорії вар<

12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Формы дистанционного обучения

Передача мяча двумя руками снизу

Значение правильной осанки для жизнедеятельности человека

Основные ошибки при выполнении передач мяча на месте