Словник основних термінів логіки

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 4Следующая ⇒

А

А – перша буква лат. слова affirmo (стверджую) – засіб для позначення загальноствердного судження, тобто судження, за допомогою якого кожному предмету якої-небудь множини приписується одна або декілька властивостей.

АБСТРАГУВАННЯ (від лат. abstractio – видалення, відвернення) – мисленнєве виокремлення часткових або загальних ознак предметів або явищ (їх властивостей або відношень) і уявного відволікання їх від інших ознак.

АКСІОМА СИЛОГІЗМУ – твердження про правомірність виведення висновку категоричного силогізму із його засновків.

АЛЕТИЧНА МОДАЛЬНА ЛОГІКА ( від грец. άλήθεια– істина) – розділ логіки модальної, у якому вивчаються властивості висловлювань, що містять засоби вираження понять про необхідність, можливість, дійсність, випадковість, неможливість тощо.

АЛОГІЗМ ( від грец. а – не і logos – слово, вчення, думка ) – міркування, у якому порушені законі й принципи логіки. Унаслідок порушення правил мислення А. містить помилку логічну.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. alter – один із двох) – складні судження, утворене з простих суджень за допомогою логічного сполучника (сувора диз’юнкція або диз’юнкція, що виключає).

АНАЛІЗ І СИНТЕЗ – аналіз(від грец. analysis – розклад, розчленування) – поділ цілого на складові частини; синтез (від грец. synthesis – з’єднання) – об’єднання здобутих під час А. частин об’єкта або об’єднання кількох об’єктів у деяку систему.

АНАЛОГІЯ (від грец. analogia – відповідність, подібність, схожість) – подібність предметів, явищ. Умовивід за А. (або просто А.) – умовивід, у якому на підставі схожості об’єктів за якимись ознаками робиться висновок про можливу схожість за ін. ознаками.

АНТЕЦЕДЕНТ І КОНСЕКВЕНТ (лат. antecedens – попередній і consequens – наслідок) – два висловлювання, з яких за допомогою імплікації (“якщо…,то...”) утворюється деяке третє висловлювання – імплікативне. А. – висловлювання, що стоїть після слова “якщо”, К. – висловлювання, що стоїть після слова “то”.

АНТИТЕЗА (від грец. antithesis – протиставлення) – судження, яке суперечить тезі доведення.

АПАГОГІЧНЕ (НЕПРЯМЕ) ДОВЕДЕННЯ – непряме доведення тези, коли робиться припущення про істинність судження, що суперечить їй (антитезі).

АПОДИКТИЧНИЙ (від грец. apodeikticos – доказовий, переконливий) – абсолютно достовірний, який ґрунтується на необхідності.

АРГУМЕНТ (лат. argumentum, від arguo – доводжу, виявляю) – судження, за допомогою якого з’ясовується істинність іншого судження (тези).

АРГУМЕНТАЦІЯ (лат. argumentatio – наведення аргументів) – наведення доказів на користь висунутого положення.

АРГУМЕНТАЦІЯ КОНТЕКСТУАЛЬНА – різновид аргументації, яка містить посилання на авторитет, традицію, інтуїцію, здоровий глузд, смак тощо.

АРИСТОТЕЛЕВСЬКИЙ СОРИТ – складний силогізм, який складається з декількох силогізмів, у яких пропускаються менші засновки (див. Сорит).

АРИСТОТЕЛЬ (384 – 322 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, учений-енциклопедист, “батько формальної логіки”.

АСЕРТОРИЧНИЙ (від лат. аsserto – стверджую) – установлений, достовірний. А. судження констатує наші знання про зовнішній світ, але не містить інформації про необхідність того, що нам відомо.

АТРИБУТИВНЕ СУДЖЕННЯ (лат. attributum – невід’ємний) – різновид суджень у логіці традиційній. А. с. щось стверджує або заперечує стосовно зв’язку між суб’єктом і предикатом за формулою “ S є P ” або “ S не є P ”.

Б

BARBARA – назва першого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ААА). У цьому модусі із загальноствердних засновків (А) виводиться загальноствердний висновок (А).

BAROCO – назва четвертого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (АОО). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковозаперечного засновку (О) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BOCARDO – назва п’ятого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ОАО). У цьому модусі із частковозаперечного засновку (О) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BRAMANTIP – назва першого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (АА) виводиться частковоствердний висновок (І).

БЕЗВІДНОСНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке не знаходиться в безпосередньому зв’язку з іншими поняттями, напр., поняття “Всесвіт”.

БІЛЬШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить більший термін силогізму.

БІЛЬШИЙ ТЕРМІН – термін, який є предикатом висновку силогізму.

В

ВЕРИФІКАЦІЯ – (від лат. veritas – істина, verificatio – надавання істини) – встановлення істиннісного статусу тверджень за допомогою емпіричної перевірки.

ВИВЕДЕННЯ – розумова операція одержання із наявних знань нового знання. Нове знання, одержане таким чином, – вивідне знання.

ВИВІД – ментальна дія, роздум, міркування, у процесі яких із будь-якихвихіднихсуджень (засновків), застосовуючи логіч. правила, одержують нове судження (висновок).

ВИД і РІД – категорії, що виражають рівні процесу узагальнення, відношення між класами об’єктів – родовидові відношення. В. є підкласом роду.

ВИДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке відображує суттєві ознаки класу предметів, що є видом якогось роду. В. п. – підпорядковане поняття: його обсяг входить в обсяг ін.

ВИЗНАЧЕННЯ, ДЕФІНІЦІЯ (від лат. definitio – визначаю межу) – логіч. операція, за допомогою якої встановлюється зміст понять.

ВИЗНАЧЕННЯ АКСІОМАТИЧНЕ – логіч. операція, спрямована на визначення терміна через наведення списку аксіом (постулатів).

ВИЗНАЧЕННЯ ВЕРБАЛЬНЕ – визначення, яке ґрунтується винятково на аналізі знаків і закодованої в них інформації.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНЕ (грец. genesis – джерело) – особливий тип визначення, а саме визначення через вказівку на способи створення, виникнення, здобуття, побудови об’єкта, що визначається.

ВИЗНАЧЕННЯ ІНДУКТИВНЕ – визначення, за допомогою якого з деяких вихідних об’єктів теорії, використовуючи відповідні операції, будуються нові її об’єкти.

ВИЗНАЧЕННЯ НОМІНАЛЬНЕ – визначення, пов’язане з формулюванням значення поняття, з його простим перекладом або тлумаченням.

ВИЗНАЧЕННЯ ОСТЕНСИВНЕ – визначення шляхом безпосереднього показу (демонстрації) об’єкта, для якого формулюється поняття.

ВИЗНАЧЕННЯ РЕАЛЬНЕ – визначення, за допомогою якого об’єкт, що нас цікавить, виділяється з численних об’єктів на підставі деякої відмінної ознаки.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ РІД І ВИДОВУ ВІДМІН-НІСТЬ (РОДОВИДОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ) – найпоширеніший різновид реальних визначень. У ньому об’єкт, що визначається, виділяється серед інших об’єктів обсягу ширшого поняття (роду) за допомогою ознаки відмінності. Видова відмінність – це ознака чи група ознак, за якими відрізняється предмет, що визначається, від решти предметів, що входять у цей рід. В. ч. р. і в. в. можна виразити такою формулою: А є Вс, де А – Dfd, Вс – Dfn, при цьому В – рід, а с – видова відмінність.

ВИЗНАЧЕННЯ ЯВНЕ – це визначення, у якому зміст поняття розкривається через безпосередній перелік суттєвих ознак. В. я. має структуру Dfd = Dfn. В. я. протиставляється визначенню неявному.

ВИПЛИВАННЯ ЛОГІЧНЕ (лат. consequentia) – такий зв’язок висловлювань А й В, коли завжди при істинності А, істинне і В, тобто імплікація А ® В є тотожно-істинною формулою. У цьому випадку говорять також, що В є логіч. наслідком А. Цей факт записується так: А ├ В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – граматично правильне розповідне речення. У логіці використовується кілька різних понять В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ ДЕСКРИПТИВНЕ – (від англ. description – опис) – описове висловлювання. В. д. вважається істинним, якщо опис, що міститься в ньому, відповідає стану справ, і хибним – коли не відповідає.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ КАТЕГОРИЧНЕ – висловлювання, у якому предикат стверджується чи заперечується стосовно суб’єкта без якихось додаткових характеристик, напр., модальностей.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ СКЛАДНІ – висловлювання, у якому прості висловлювання з’єднані за допомогою логічних констант. Найбільш уживані В. с. утворені за допомогою слів “не”, “і”, “чи”, “якщо..., то...”, “якщо й тільки якщо”.

ВИСНОВОК – висловлювання, яке виступає результатом міркування, результатом застосування певних логічних правил до інших висловлювань – засновків міркування.

ВІДНОШЕННЯ – багатомісний предикат. Відомо, що предикати поділяються на одномісні й багатомісні. Одномісні предикати репрезентують у мові властивості позамовних об’єктів, а багатомісні – В. між ними.

Г

ГІПОТЕЗА (грец. υποδέσιζ – основа, припущення) – положення, що висувається як умовне, імовірнісне пояснення причин того чи іншого явища, або припущення, у якому передбачається існування якого-небудь об’єкта чи його властивості, поведінки тощо.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ – одна з форм логічного аналізу наукового знання. Г.-д. т. складається з низки гіпотез про властивості або причини досліджуваних явищ і висновків, виведених з цих гіпотез у дедуктивний спосіб.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – метод пізнання, який полягає в дедукції висновків із гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких ще не з’ясовано. Тому висновки, отримані відповідно до Г.-д. м., мають імовірнісний характер.

ГІПОТЕТИЧНЕ ТВЕРДЖЕННЯ – припущення, яке може бути як істинним, так і хибним.

Д

DARAPTI (лат.) – назва першого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

DARII (лат.) – назва третього модусу першої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (І) виводиться частковоствердний висновок (І).

DATISI – назва третього модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (I), виводиться частковоствердний висновок (І).

DIMARIS – назва третього модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

DISAMIS – назва другого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

ДВОЗНАЧНА ЛОГІКА – логіка, яка спирається на принцип двозначності (бівалентності). Висловлюванням у цій логіці приписуються тільки два значення – “істина” або “хиба”.

ДЕДУКЦІЯ ( лат. deductio – виведення) – метод міркування, який є переходом від засновків із більш загальним знанням до висновку із менш загальним знанням, тобто знанням про окреме, одиничне.

ДЕНОТАТ (лат. denotatio – позначення) – предмет, що позначається в природній мові власною назвою, а в логічній мові – константою або термом, чи клас предметів, який позначається в природній мові загальною назвою, а в логічній мові предметною змінною.

ДЕОНТИЧНА МОДАЛЬНІСТЬ, НОРМАТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ – загальна назва для групи модальних понять, таких, як поняття “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “повинен”, “може”, “не повинен” та ін.

ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (лат. destructivus – той, що руйнує) – різновид дилеми, у якій в одному із засновків диз’юнктивно заперечуються наслідки, що містяться у двох інших засновках.

ДЕФІНІЄНДУМ (лат.) – те поняття, яке визначається за допомогою інших понять. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. буде поняття “спростування”.

ДЕФІНІЄНС (лат.) – поняття або множина понять, за допомогою якого або яких визначається деяке інше поняття. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. будуть слова “установлення хибності або необґрунтованості тези”.

ДИЗ’ЮНКЦІЯ (лат. disjunctio – роз’єднання, розрізнення) – логічний сполучник, який заміщує у формальній мові сполучник “або” природної мови.

ДИЛЕМА (від грец. di(s) – двічі і lemma – припущення) – умовно-розподільний умовивід, у якому засновками є умовні та розподільні судження.

ДИХОТОМІЯ (грец. dicotomia – поділ надвоє) – поділ обсягу поняття на взаємовиключні частини за допомогою заперечення.

ДОВЕДЕННЯ – міркування, за якого встановлюється істинність певного твердження через його зіставлення з ін. твердженнями, істинність яких доведена раніше.

ДОВЕДЕННЯ ВІД СУПРОТИВНОГО, НЕПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ – доведення, коли істинність тези встановлюється шляхом демонстрації хибності протилежного їй припущення.

ДОВЕДЕННЯ ЗА АНАЛОГІЄЮ – доведення, яке здійснюється за такою схемою: предмет, що досліджується, ймовірно, має ознаку Х, оскільки відомі ознаки цього предмету подібні ознакам іншого предмету, який має, крім того, і ознаку Х.

ДОВЕДЕННЯ РОЗГЛЯДОМ ВИПАДКІВ – міркування, коли з кількох умовних висловлювань з однаковим наслідком здійснюється перехід до ствердження цього наслідку на підставі того, що хоча б одне з умовних висловлювань є істинним.

ДОКАЗОВІСТЬ – обґрунтованість тези доведення його аргументами.

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ПРИНЦИП – принцип, згідно з яким для кожного твердження необхідно наводити аргументи щодо його істинності. У логіці традиційній цей принцип має назву закон достатньої підстави. Разом із законом тотожності, законом несуперечності й законом виключеного третього він складає список основних законів логіки.

ДОСТОВІРНІСТЬ – обґрунтованість, доказовість, беззаперечність суджень.

ДРУГА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін М у обох засновках стоїть на місці предиката.

ДУМКА – акт мислення, результат або продукт мислення, ідея, зміст мислення. Д. виражаються у формі понять, суджень і умовиводів.

Е

Е – перша голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається загальнозаперечне судження, тобто судження про всі предмети певного класу, судження про те, що у всіх предметів цього класу відсутні одна чи декілька певних властивостей.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ – властивість такого відношення, котре є одночасно рефлексивним, симетричним і транзитивним. Ця властивість притаманна відношенням схожості, ізоморфізму, тотожності і т.п.

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ (від. лат. aequalis – рівний і valutis – має силу) – висловлювання складне типу “А, якщо і тільки якщо В” (А «В). Е. складається з двох імплікацій “А ® В” і
“В ® А”.

ЕКВІВОКАЦІЯ – логіч. помилка, що полягає в тому, що одне й те ж слово або вираз вживається в різних смислах у ході одного й того ж міркування.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ (від лат. existentia – існування) – висловлювання про існування якихось об’єктів.

ЕКСТЕНСІОНАЛЬНІСТЬ (від лат. extensio – протяжність) – властивість мовних контекстів, яка полягає в тому, що після заміни двох висловлювань із одним і тим самим екстенсіоналом (об’єктом або класом об’єктів, котрий цими висловлюваннями позначається) у деякому висловлюванні це висловлювання залишається істинним.

ЕЛЕМЕНТ МНОЖИНИ – об’єкт, що входить до якоїсь множини.

ЕНТИМЕМА (від грец. en thyme – на думці, на гадці) – умовивід, у якому відсутнє явне формування деяких засновків або висновку.

ЕПІХЕЙРЕМА (від грец. epiheirema – умовивід) – скорочений силогізм, де обидва засновки є ентимемами.

З

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображені ознаки класу однорідних предметів. З.п. може відображати ознаки класу зі скінченною кількістю предметів і ознаки класу з нескінченною кількістю предметів.

ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому щось стверджується або заперечується про кожний предмет якогось класу предметів.

ЗАГАЛЬНОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і заперечним за змістом.

ЗАГАЛЬНОСТВЕРДНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і ствердним за змістом.

ЗАКОН ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО – логічний закон, за яким істинним є тільки одне з суперечливих висловлювань: або саме висловлювання, або його заперечення.

ЗАКОН ЗВОРОТНОГО ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЗМІСТОМ І ОБСЯГОМ ПОНЯТТЯ – закон традиційної логіки, який установлює співвідношення обсягу поняття і його змісту.

ЗАКОН ЛОГІКИ – припис, вимоги якого справедливі для міркувань стосовно будь-якої предметної області.

ЗАКОН МИСЛЕННЯ – термін, що означає формально-логічні закони. У логіці традиційній до них належать закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього й закон достатньої підстави (див. Достатньої підстави принцип).

ЗАКОН НЕСУПЕРЕЧНОСТІ – логічний закон, за яким висловлювання і його заперечення не можуть бути одночасно істинними.

ЗАКОН ТОТОЖНОСТІ – один із чотирьох законів логіки традиційної. З. т. вимагає під час міркування не змінювати зміст понять, які використовуються.

ЗАНАДТО ВУЗЬКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, яка є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ВУЗЬКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні поняття, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, що зумовлена порушенням правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ – логічна операція, за допомогою якої із певного висловлювання отримуємо нове висловлювання.

ЗАПЕРЕЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення, у якому поняття визначається на підставі констатації відсутності ознаки.

ЗАПЕРЕЧНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому вказано на відсутність у предмета тієї чи іншої ознаки (напр., “неспокійний”, “незвичайний”).

ЗАСНОВОК – висловлювання, яке є вихідним при побудові виводу.

ЗВ’ЯЗКА – у логіці традиційній – елемент простого судження, який поєднує суб’єкт і предикат. З. виражається словом “є”.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – сукупність ознак предмета, ядром якої є суттєві ознаки.

ЗНАК – матеріальний об’єкт, котрий відносить до ін. об’єкта. Розрізняють мовні й немовні З.

ЗНАК ЗАГАЛЬНОСТІ – знак ", який застосовується при формальному поданні загальних суджень.

ЗНАК ЗАПЕРЕЧЕННЯ – горизонтальна риска над формулою(Ā) або символ Ø, або символ ~. Два останні символи стоять перед формулою: (ØА) або (~А). Вираз із цими знаками читається “не- А ”.

ЗНАЧЕННЯ – характеристика знака. Нею може бути або істиннісне значення, або смисл. Розрізнюють предметне, смислове й експресивне З. Предметним З., або денотатом, є предмет, який позначається знаком.

І

І – друга голосна буква лат. слова affirmo (стверджую), яким у формальній логіці позначається частковоствердне судження, тобто судження про частину предметів якогось класу, судження про те, що ці предмети мають одну або декілька певних властивостей.

ІМПЛІКАЦІЯ (лат. implicatio – сплетення) – одна з основних логічних операцій символічної логіки, за допомогою якої з двох простих суджень будується складне судження, що також наз. І., або імплікативним судженням.

ІНДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ – одна з форм доведення, коли теза доведення є більш загальною ніж аргументи.

ІНДУКЦІЇ МЕТОДИ (від грец. methodos – правило, шлях, спосіб) – методи встановлення причинних зв’язків між явищами; описані англ. філософом Беконом.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – наведення) – метод пізнання, який містить узагальнення результатів спостережень і експериментів.

ІНДУКЦІЯ НАУКОВА – індукція, яка додатково до формальних основ істинності висновку залучає змістовні (цільові) основи, намагаючись усунути повністю випадковість отримуваних результатів. Її виводи основані на знанні причинно-наслідкових зв’язків і відношень між явищами. Тому індукцію цього типу ще називають елімінативною індукцією.

ІНДУКЦІЯ НЕПОВНА – різновид індукції, у якому на відміну від індукції повної отримуємо не необхідний, а імовірнісний висновок, оскільки наслідок випливає зі знання властивостей тільки деяких об’єктів розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ПОВНА – різновид індукції, що ґрунтується на тому, що певна властивість належить усім об’єктам розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ВІДБІР ФАКТІВ – індукція, яка ґрунтується на повторюваності фактів.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРОСТИЙ ПЕРЕЛІК – індукція, яка ґрунтується на випадковій подібності явищ і властивостей.

ІСТИННІСНЕ ЗНАЧЕННЯ, ЗНАЧЕННЯ ІСТИННОСТІ – характеристика висловлювань із погляду їх відповідності дійсності.

К

CAMENES (лат.) – назва іншого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (АЕЕ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається буквою А, і загальнозаперечного засновку, який позначається буквою Е, виводиться загальнозаперечний висновок, який позначається буквою Е.

CAMESTRES (лат.) – назва іншого модусу (АЕЕ) другої фігури простого категоричного силогізму. У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і загальнозаперечного засновку (Е) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

КАТЕГОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ – термін логіки традиційної для позначення судження, у якому предикат стверджується або заперечується стосовно суб’єкта.

КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – дедуктивний умовивід, у якому із двох суджень (засновків), що мають суб’єктно-предикатну структуру, випливає нове судження (висновок), що має також суб’єктно-предикатну структуру.

КАТЕГОРІЯ (від грец. kategoreo – промовляти на майдані) – найзагальніше поняття, яке фіксує найбільш суттєві фундаментальні закономірні зв’язки й відношення реальної дійсності та пізнання.

КВАНТИФІКАЦІЯ (лат. quantum – скільки; facio – роблю) – кількісне вираження обставин. У логіці – це операція, яка полягає в тому, що до висловлювання, яке розчленовують за схемою “функція-аргументи”,приєднують квантори загальності або існування.

КВАНТОРИ (лат. quantum – скільки) – логіч. оператори, які вказують на “кількість” індивідів, що належать до сфери міркування. Розрізняють К. загальності – " (“всі..., такі що...”) і К. існування - $ (“деякі..., такі що...”, “існує..., такий що...”).

КЛАС – сукупність об’єктів, які об’єднуються за певною спільною властивістю чи відношенням. Об’єкти, що входять до К., наз. його елементами.

КЛАСИФІКАЦІЯ (від лат. classis – розряд, клас і facere – робити) – багаторазово здійснений логічний поділ обсягу родового поняття на види й підвиди.

КОЛО У ВИЗНАЧЕННІ – помилка логічна, що породжується порушенням одного з правил визначення. К. у в. полягає в тому, що при визначенні певного поняття поняття, яке його визначає, саме визначається за допомогою того поняття, яке підлягає визначенню.

КОНТРАДИКТОРНІСТЬ (від лат. contradictorus – суперечний) – відношення між суперечними судженнями. У логіці традиційній суперечними одне одному є загальноствердні й частковозаперечні судження, загальнозаперечні й частковоствердні судження, за умови, що в них збігаються і суб’єкти, і предикати.

КОНТРАРНІСТЬ (від лат. contrarius – протилежність) – логічне відношення між протилежними судженнями, тобто між загальноствердними й загальнозаперечними судженнями, які мають ті ж самі суб’єкт і предикат.

КОН’ЮНКЦІЯ (лат. conjunctio – зв’язок, сполучення) – логічна операція над висловлюваннями, за допомогою якої із кількох висловлювань, простих чи складних, здобувають нове висловлювання складне, яке називається кон’юнктивним або просто К.

Л

ЛОГІКА (грец. logoV – слово, поняття, міркування, розум) – 1) наука про закони, форми й операції правильного мислення; 2) наука про способи правильного міркування.

ЛОГІКА ПИТАНЬ, ЕРОТЕТИЧНА ЛОГІКА, ІНТЕРРОГАТИВНА ЛОГІКА – розділ сучас. символічної логіки, у якому вивчаються питальні речення. Вони перекладаються з природної мови на спеціальну логічну мову, за допомогою якої визначається логічна структура питання.

ЛОГІЧНА І ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ – поняття, що відбивають відмінність в умовах істинності висловлювань. Логічна істинність висловлювання зумовлена тільки його логічною формою, фактична істинність складного висловлювання – значеннями його складових висловлювань, а фактична істинність простого висловлювання – ситуацією, станом справ, які воно відображує.

ЛОГІЧНА ПРАВИЛЬНІСТЬ – відповідність міркувань законам і правилам логіки. Поняття Л. п. є спорідненим поняттю істини, проте ці поняття приписуються різним сутностям. У логіці поняття істини (істинності) стосується речень і висловлювань. Поняття правильності стосується міркувань: міркування правильне, коли з істинних засновків випливає істинний висновок.

ЛОГІЧНЕ ВИПЛИВАННЯ – термін для позначення одного з фундаментальних, вихідних понять логіки – поняття відношень між засновками й висновком.

ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ – відношення між двома висловлюваннями, одне з яких є запереченням іншого.

ЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ – схема, призначена для запам’ятовування логічних відношень між загальноствердними (А), загальнозаперечними (Е), частковоствердними (І) і частковозаперечними (О) судженнями, які мають однакові суб’єкти й предикати.

М

МЕНШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить менший термін силогізму.

МЕНШИЙ ТЕРМІН – термін, який є суб’єктом висновку категоричного силогізму.

МЕТОД ЄДИНОЇ ВІДМІННОСТІ – метод індукції, в основу якого покладено порівняння двох рядів обставин, схожих в усьому, окрім однієї обставини.

МЕТОД ЄДИНОЇ ПОДІБНОСТІ – метод індукції, за яким, якщо певні обставини з трьома ознаками, які формально можна подати послідовністю символів АВС, викликають явище а і обставини АDE спричиняють явище а, тоді доходять висновку, що А є причиною явища а.

МЕТОД ЗАЛИШКІВ – метод індукції, який спирається на ідентифікацію комплексу причин та їх наслідків.

МЕТОД СУПУТНІХ ЗМІН – метод індукції, який базується на принципі виключення обставин, які не можуть бути причинами досліджуваного явища.

МИСЛЕННЯ – 1) вища психічна функція людини;
2) процес відображення дійсності в поняттях, теоріях, гіпотезах тощо.

МІРКУВАННЯ – процес руху від засновків до висновку, умовивід або послідовність умовиводів, побудованих на основі логічних зв’язків між засновками, а також між засновками та висновком.

МНОЖИНА – набір, сукупність, зібрання об’єктів, що мають загальні властивості (напр., множина натуральних чисел, кодекс законів і т.д.).

МОВА ЛОГІКИ – штучна мова, призначена для вияву логічної форми міркувань.

МОДАЛЬНІСТЬ (від лат. modus – міра, спосіб) – характеристика змісту висловлювань, розгляд їх із тієї чи ін. точки зору. Модальна характеристика виражається за допомогою понять “необхідно”, “можливо”, “обов’язково”, “дозволено” тощо.

МОДУС (лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – властивість об’єкта, якою він володіє лише за певних умов і яку він може втрачати чи набувати залежно від обставин. М. протиставляється атрибуту – невід’ємній властивості предмета.

Н

“НЕ ВИПЛИВАЄ” (лат. non sequitur) – помилка логічна у доведенні тези, що полягає у відсутності логічного зв’язку між нею й аргументами доведення.

НЕОБХІДНІ Й ДОСТАТНІ УМОВИ – умови, які встановлюють залежність істинності одного висловлювання від того, що висловлено в ін. висловлюванні.

НЕОБХІДНІСТЬ ЛОГІЧНА – одна з модальних характеристик, один із модусів істинності висловлювань. Логічно необхідним, або необхідно істинним є висловлювання, заперечення якого є логічно неможливим.

НЕСУМІСНІ ПОНЯТТЯ – поняття, обсяги яких не мають спільних елементів.

НЕСУПЕРЕЧЛИВІСТЬ – властивість теорії, яка полягає в тому, що з її аксіом не виводяться суперечливі висловлювання. Н. теорії означає, що ніяке твердження не може бути в ній одночасно доведеним і спростованим.

НЕЯВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – визначення через вказівку на контекст. До Н. в. п. належать, напр., аксіоматичні визначення. Н.в.п. відрізняється від явного визначення через рід і видову відмінність, в якому встановлюються суттєві ознаки предмета.

О

О – друга голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається частковозаперечне судження.

ОБҐРУНТУВАННЯ – наведення підстав для висловлювання тих чи ін. тверджень, оцінок, прийняття рішень.

ОБЕРНЕННЯ (лат. conversio) – один із способів безпосереднього умовиводу, який полягає в перетворенні суджень шляхом взаємної заміни місцями суб’єкта і предиката.

ОБМЕЖЕННЯ – логічна операція, що полягає в переході від поняття, котре має більший обсяг до поняття з меншим обсягом через додавання до ознак вихідного поняття нових ознак.

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ (англ. concept, extension) – множина предметів, кожний з яких має ознаки, що складають зміст відповідного поняття.

ОДИНИЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому певна ознака стверджується або заперечується стосовно окремого об’єкта або множини об’єктів.

ОЗНАКА – особливість об’єкта, за якої він є подібним до ін. об’єктів або відмінним від них.

ОПЕРАТОР (лат. operator – діючий) – один із типів символів формалізованих мов. Звичайно О. визначається як вираз, котрий зв’язує предметні змінні.

ОПЕРАЦІЙНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення терміна або поняття через його зіставлення з операціями (спостереження, вимірювання) над об’єктом (процесом, подією, явищем
тощо).

ОЦІННЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ – висловлювання, що вказує на цінність якогось предмета, явища, події або процесу.

П

ПАРАДОКС (від грец. para – близько, проти, doxa – думка) – твердження, яке суперечить загальноприйнятій думці. За своєю структурою П. – це поєднання двох протилежних
тверджень, на підтримку кожного з яких можуть бути наведені переконливі підстави.

ПАРАЛОГІЗМ (від грец. paralogismos – неправильне, хибне міркування) – помилка логічна, пов’язана з ненавмисним порушенням законів і правил логіки. На відміну від П., інша логіч. помилка, софізм, робиться з усвідомленою метою ввести в оману, обґрунтувати хибне твердження.

ПЕРЕТВОРЕННЯ (лат. obversio) – безпосередній умовивід, який полягає в тому, що предикат вихідного судження (засновку) замінюється його запереченням і, навпаки, заперечення предиката замінюється його ствердженням.

ПЕРША ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін є суб’єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку.

ПИТАННЯ – висловлювання, у якому міститься запит інформації з метою усунути неповноту чи невизначеність вихідного знання стосовно якогось об’єкта. П. має особливу форму, яка відрізняється від форми судження.

ПІДМІНА ТЕЗИ (лат. ignoratio clenchi) – навмисне або ненавмисне порушення закону тотожності стосовно тези доведення, яке виражається в переході від доведення тези до доведення положення, яке в певному відношенні схоже з нею.

ПІДМНОЖИНА ДАНОЇ МНОЖИНИ – така множина, всі елементи якої є елементами деякої ін. множини.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ ПОНЯТЬ – таке відношення між поняттями, коли обсяг одного поняття входить в обсяг ін. поняття.

ПІДПРОТИЛЕЖНІ СУДЖЕННЯ – частковоствердне і частковозаперечне судження про предмети одного й того ж класу.

ПІДСТАВА –частина судження, у якій відображається умова, від якої залежить істинність наслідку.

ПІДСТАВА ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ (лат. principium divisionis) – ознака, за якої обсяг родового поняття поділяється на обсяги видових понять.

ПОДІЛ ПОНЯТЬ – логічна операція, за допомогою якої обсяг поняття поділяється на певні класи виходячи з наявності якоїсь ознаки в об’єктів, що складають обсяг поняття, яке поділяється.

ПОЛЕМІКА – одна з форм суперечки. Прикладами П. є боротьба політичних програм, дебати під час судового розгляду.

ПОЛІСИЛОГІЗМ – складний силогізм, щоскладається з кількох простих силогізмів.

ПОМИЛКА ЛОГІЧНА – усвідомлене чи неусвідомлене порушення логічних законів. У першому випадку П. л. наз. софізмом, у іншому – паралогізмом.

ПОНЯТТЯ – форма мислення, котра відтворює суттєві властивості об’єктів і відношення між ними.

ПОРІВНЯЛЬНІ ПОНЯТТЯ – поняття, деякі ознаки змісту яких є спільними для них.

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ – одна з вимог до логічного мислення, поряд із вимогами визначеності й несуперечливості.

ПОСТУЛАТ (лат. postulatum – вимога) – твердження, спеціально виділене серед ін. аксіом теоретичної системи.

ПОЧЕТВЕРЕННЯ ТЕРМІНІВ (лат. quaternio terminorum) – логіч. помилка при побудові простого категоричного силогізму, пов’язана із порушенням правила для термінів, яке вимагає, щоб у кожному простому категоричному силогізмі було не більше і не менше трьох термінів.

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ – гносеологічні і логіч. (семантичні) характеристики висловлювань і міркувань щодо їх відповідності зовнішньому світові чи законам логічного мислення. Висловлювання, яке відображає те, що має місце

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

Поделиться:

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману