Політика українізації (20 - 30 pp. XX ст.): суспільно-політичний зміст, наслідки.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 28 из 36Следующая ⇒

Термін "українізація" означає виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Політику українізації почали провадити тому, що розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Багато більшовиків України сприйняло курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували чоловим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток, мова періодичної преси, підручників, наукових видань тощо). Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення мови і культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Українська автокефальна православна). Завдяки політиці українізації у 1926 р. 65% діловодства велося українською мовою. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вишах 1933 р. було 55% студентів-українців проти 30% у 1923 р. Рішуче українізували "пресу. Майже 90% газет і понад 59% книжок у 20-ті роки видавалися українською мовою. Усі вистави оперних театрів йшли українською мовою. Кіностудії 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло 1924 р., велося тільки українською мовою. Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: "Плуг" (1922— 1932 рр.) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші, і "Гарт" (1923—1925 рр.) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакит-ний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайль Семенко, Гео Шкурупій). У Києві 1924 р. утворилася літературна група "Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників. У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол). Однак українізація ніколи не розглядалася її ініціаторами як самоціль. Вона мала бути підпорядкована процесу перебудови культури України за принципом марксизму-ленінізму та існувати лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного та партійного керівництва. Коли українізація вийшла за передбачені партією рамки, її почали згортати. У 1933 р. почався відхід від українізації, активних її учасників репресували, а радянська влада повернулася до політики русифікаторства українців. Було звинувачено в "націоналізмі" й морально чи фізично знищено керівників українізації (у 1933 р. доведений до відчаю М.Скрипник заподіяв собі смерть). З 1933 р. розпочалася недекларована ліквідація українізації ("контрукраїнізація"), яка мала такі головні наслідки:

• було ліквідовано нечисленний, але справді український за переконаннями прошарок у КП(б)У та державних органах;

• знецінення і падіння престижності всього українського;

• посилення страху за свою долю свідомих українців, особливо з кіл інтелігенції;

• неконтрольована міграція українців з Батьківщини;

• глибока провінціалізація української культури і науки, поглиблення почуття меншовартості;

• відмова від української мови як засобу спілкування, поширення вживання суржика;

• національне відступництво, відмова від українства в ім'я збереження життя (про це, зокрема, свідчить додавання до прізвищ закінчень -ов, -єв, -ін);

• збільшення змішаних шлюбів, здатних захистити від звинувачень у "націоналізмі";

• до посилення русифікації національних меншин України (за винятком, звісно, російської) та ін.

Отже, українізація була суперечливим явищем, у якому воєдино поєдналися як певні, хоча і тимчасові, здобутки (українською мовою викладалося в 4/5 шкіл, понад 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, видавалося 90% газет, 1/2 книг, 2/3 діловодства тощо), так і негативні події та процеси,

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология