Піноккіо охоче їсть цукор, Але відмовляється приймати ліки. Та при появі трунарів він притьмом ковтає гірке. Піноккіо знову бреше, і його ніс видовжується

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 14Следующая ⇒

Коли поважні лікарі пішли, Фея підійшла до Піноккіо, поклала йому руку на чоло і відчула, що у хворого гарячка.

Вона висипала білий порошок у склянку води, подала Дерев’яному Хлопчикові й ніжно мовила:

— Випий це, і за кілька днів одужаєш.

Піноккіо зиркнув на склянку, скривився й неохоче запитав:

— Воно солодке чи гірке?

— Гірке, зате для тебе воно корисне.

— Коли воно гірке, я не питиму.

— Зроби те, що я кажу, випий.

— Але я терпіти не можу гірке!

— Випий. А коли вип’єш, одержиш грудочку цукру, щоб знову стало смачно в роті.

— Де ця грудочка цукру?

— Ось, — відповіла Фея і дістала шматочок із золотої цукорниці.

— Спочатку дайте мені цукру, а потім я вип’ю гірке.

— Ти мені обіцяєш?

— Так.

Фея дала йому цукру. Піноккіо вмить розкусив і проковтнув його, облизав язиком губи і сказав:

— Ох і смакота! Якби цукор був ще й ліками!.. Я би щодня приймав проносне!

— Тепер дотримай своєї обіцянки і зроби маленький рятівний ковток.

Піноккіо неохоче взяв склянку, встромив туди кінчика носа, потім потримав склянку біля рота, знову стромив туди носа й нарешті мовив:

— Це дуже гірка пілюля для мене, надто гірка. Я не можу випити цю гидоту.

— Як ти можеш стверджувати це, коли навіть не намагався докласти зусиль?

— Я можу собі уявити. Я ж нюхав. Спочатку я хотів би ще грудочку цукру… тоді я вип’ю.

Фея з витримкою дбайливої матусі поклала йому до рота ще грудочку цукру. І знову подала скляну.

— Я не можу це випити, — сказав Дерев’яний Хлопчик і скривився так, що Фея аж сама відчула гіркоту в роті.

— Чому?

— Тому що мені заважає подушка на ногах. Фея прибрала подушку.

— Це не допомагає. Я все ще не можу пити.

— Що тобі ще заважає?

— Прочинені двері.

Фея підійшла до дверей і зачинила їх.

— Ні, — заголосив Піноккіо і захлипав, — я не хочу ковтати гіркі ліки, ні, ні і ні!

— Хлопчику мій, скоро ти пошкодуєш про це.

— Мені байдуже!

— Ти серйозно хворий.

— Мені однаково!

— З такою лихоманкою ти не проживеш більше двох годин.

— Мені все одно!

— Ти хіба не боїшся смерті?

— Пхе! Не боюсь я нічого!.. Краще померти, ніж ковтати такі жахливі ліки!

Тієї миті двері в кімнату настіж розчахнулися, і ввійшли четверо кроликів чорнильної масті. На плечах вони несли маленьку труну.

— Чого припхалися?! — закричав Піноккіо і з жахом підскочив на ліжку.

— Ми прийшли по тебе, — відповів найгладкіший кролик.

— По мене?… Та я ж зовсім не мертвий!

— Ще не мертвий. Однак ти помреш за кілька хвилин, бо не хочеш вживати ліків, які врятують тебе від лихоманки.

— Ой Феєчко, люба Феєчко! — заголосив Дерев’яний Хлопчик. — Дайте хутчіш мені склянку! Швидше, будь ласка, я не хочу помирати. Ні, ні і ще раз НІ!!! Я не хочу помирати!

І він обома руками схопив склянку й одним духом спорожнив її.

— Що ж, — промовили кролики, — цього разу ми даремно йшли. — Ех!..

Вони знову підняли на плечі маленьку труну і, сердито буркочучи, пішли геть з кімнати.

За кілька хвилин здоровий і бадьорий Піноккіо зіскочив із ліжка. Бачите, дерев’яні хлопчики мають одну чудову перевагу — вони ду-у-уж-же рідко хворіють і ду-у-уж-же швидко видужують.

Коли Фея побачила, що він бігає і стрибає по кімнаті, наче півник, вона сказала:

— Бачу, тобі допомогли ліки!

— Ще б пак! Вони врятували мені життя.

— Чого ж ти так довго морочив мені голову?

— Тому що ми, діти, завжди такі. Ми більше боїмося ліків, аніж хвороби.

— Сором! Діти мають знати, що вчасно вжиті ліки здатні врятувати від важкої хвороби і навіть од смерті.

— О так! Наступного разу я довго не пручатимусь. Я повсякчас згадуватиму чорних кроликів із труною на плечах… тоді я мерщій схоплю склянку — раз, два, та й по всьому!

— Тепер підійди до мене і розкажи, як ти потрапив до лап грабіжників.

— Так сталося, що господар лялькового театру Манджафоко дав мені кілька золотих монет і сказав: «На ось, віднеси своєму таткові», та на вулиці трапилися мені Лисиця і Кіт — двійко шанованих осіб. Ось вони, добрі душі, й запропонували мені: «Хочеш, щоб твої п’ять золотих монет перетворилися на дві тисячі? То йдімо з нами, ми поведемо тебе на Чарівне Поле», і я сказав: «Ходімо!», і вони сказали: «Зупинімося в таверні „Червоні Раки“, а після півночі рушимо далі». Коли я прокинувся, їх уже не було, бо вони пішли. І я пішов сам, уночі, і було так темно, хоч в око стрель, і тому я зустрів на дорозі двох грабіжників у вугільних мішках, і вони мені сказали: «Давай гроші», а я відповів: «У мене немає грошей», бо я ці чотири золоті монети запхав собі до рота, і потім один із грабіжників спробував сунути мені руку в рота, і я притьмом укусив його, а потім з’ясувалося, що це не рука, а лапа, бо на язиці в мене лишилася шерсть. Грабіжник, якого я гризнув, дико заверещав од болю, пронизливо так, аж досі гуде у вухах, і я вирвався, і грабіжники побігли за мною, і я біг, поки вони мене зловили й повісили за шию на дереві в лісі, мовивши: «Завтра ми повернемося, і тоді ти будеш мертвий, і в тебе буде розтулений рот, і ми заберемо чотири монети, які ти заховав під язиком».

— А де тепер ці золоті монети?

— Я їх загубив, — відповів Піноккіо.

Та це була брехня, бо вони лежали в нього в кишені.

Не встиг він збрехати, як його ніс, і до того довгий, видовжився ще на два пальці.

— А де ти їх згубив?

— Десь у лісі.

Після другої брехні ніс ще трохи підріс.

— Якщо ти загубив їх у лісі, — провадила Фея, — то ми їх пошукаємо і знайдемо, адже все, що губиться в нашому лісі, обов’язково знаходиться.

— Ні-ні, я згадав, — вимовив Дерев’яний Хлопчик зніяковіло, — я не загубив монети, я їх ненароком проковтнув, коли пив ваші ліки.

Після третьої брехні його ніс став такий довжелезний, що бідолашний Піноккіо вже не міг покрутити головою. Варто було йому повернути голову в один бік, як він упирався носом у ліжко чи у вікно, в другий — натикався на стіни або двері; а коли спробував задерти голову, то мало не проштрикнув носом Феїне око.

А Фея дивилася на нього і сміялася.

— Чого ви смієтесь? — запитав дерев’янко, страшенно засмучений і наляканий надмірним видовженням свого носа.

— Мені смішно, бо ти збрехав.

— Звідки ви знаєте, що я збрехав?

— Мій любий хлопчику, брехню можна дуже легко розрізнити. Власне, є два види брехні: в однієї короткі ноги, у другої — довгий ніс. Твоя брехня — з довгим носом.

Піноккіо не знав, куди йому сховати очі від сорому, і спробував накивати п’ятами. Та марно. Його ніс став таким довгим, що він не міг і кроку ступити.

Розділ 18

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?