Історичні регіони України, Слобідська Україна як історичний регіон,

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Історичні регіони України, Слобідська Україна як історичний регіон,

У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історико-географічних регіонів, які складались протягом століть під впливом різноманітних факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але деякі історичні області є загальновизнаними
.В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобо
Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому розумінні — тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.). Конфесіональні особливості — багато греко-католиків («уніатів») та католиків.жанщина і СіверщинаЦентральна Україна (також «Наддніпрянська Україна»)— східна частина «Старої України», яка у XIV—XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польських володінь..Південно-Східна Україна — історичний край держави, заселений українцями переважно протягом XVI — XIX cт. (на відміну від Центральної та Західної України, заселеної корінним населенням ще з давніх часів). Ще одна його особливість — це розташування майже повністю у степовій зоні УкраїниЕтнічна відмінність — менший відсоток українців: якщо в Центральній і Західній Україні вони становлять 90,7% населення, то у Південно-Східній Україні їх 64,3%;

Проблеми регіональної політики в сучасній Європі та Україні.

Найважливішою передумовою виконання місцевою адміністрацією своїх повноважень щодо управління економікою регіону є прогнозування економічного і соціального розвитку, яке покликане забезпечити певний життєвий рівень населення цієї території. Центральні органи державного управління концентрують свою діяльність на створенні та вдосконаленні законодавчої бази, місцеві органи влади - на вдосконаленні практики управління. Поєднання цих двох шляхів є запорукою успішного функціонування системи місцевої влади. Регулювання розвитку соціально-економічних процесів в Україні є прямим (безповоротно-цільове фінансування територій у вигляді субвенцій, субсидій, пільгових кредитів) та опосередкованим (податкові пільги, прискорена амортизація, відтермінування платежів, цільові кредити). Питання фінансового забезпечення соціально-економічного розвитку регіону ґрунтується на системі взаємовідносин між центром, регіоном, суб'єктами господарювання на території, де зберігається управління економікою на різних ієрархічних рівнях у системі органів державної виконавчої влади. Головні проблеми сучасної регіональної політики України такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів/

Дослідження історії Слобідської України в XIX - XXI ст. Д.І.Багалій.

Багалій Дмитро Іванович (7 листопада 1857, Київ — 9 лютого 1932, Харків) — український історик, філософ та громадський діяч, академік Всеукраїнської Академії Наук (з 1919).

Народився 7 листопада 1857 року у Києві в міщанській родині, в сім'ї ремісника. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Б. у 1883 став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».У 1906—1910 обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910—1914 Російська Академія наук обирала Б. членом Державної Ради. У 1914—1917 — голова Харківської міської думи. У 1918 — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. Протягом 20-30-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Б. формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров.Помер 9 лютого 1932 року у Харкові, похований на міському кладовищі.Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст. Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок.

Територія Слобожанщини у стародавні часи та добу середньовіччя.

Найважливішою передумовою виконання місцевою адміністрацією своїх повноважень щодо управління економікою регіону є прогнозування економічного і соціального розвитку, яке покликане забезпечити певний життєвий рівень населення цієї території. Центральні органи державного управління концентрують свою діяльність на створенні та вдосконаленні законодавчої бази, місцеві органи влади - на вдосконаленні практики управління. Поєднання цих двох шляхів є запорукою успішного функціонування системи місцевої влади. Регулювання розвитку соціально-економічних процесів в Україні є прямим (безповоротно-цільове фінансування територій у вигляді субвенцій, субсидій, пільгових кредитів) та опосередкованим (податкові пільги, прискорена амортизація, відтермінування платежів, цільові кредити). Питання фінансового забезпечення соціально-економічного розвитку регіону ґрунтується на системі взаємовідносин між центром, регіоном, суб'єктами господарювання на території, де зберігається управління економікою на різних ієрархічних рівнях у системі органів державної виконавчої влади. Головні проблеми сучасної регіональної політики України такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів

Історичні регіони України, Слобідська Україна як історичний регіон,

У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історико-географічних регіонів, які складались протягом століть під впливом різноманітних факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але деякі історичні області є загальновизнаними
.В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобо
Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому розумінні — тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.). Конфесіональні особливості — багато греко-католиків («уніатів») та католиків.жанщина і СіверщинаЦентральна Україна (також «Наддніпрянська Україна»)— східна частина «Старої України», яка у XIV—XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польських володінь..Південно-Східна Україна — історичний край держави, заселений українцями переважно протягом XVI — XIX cт. (на відміну від Центральної та Західної України, заселеної корінним населенням ще з давніх часів). Ще одна його особливість — це розташування майже повністю у степовій зоні УкраїниЕтнічна відмінність — менший відсоток українців: якщо в Центральній і Західній Україні вони становлять 90,7% населення, то у Південно-Східній Україні їх 64,3%;

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США