Визначення політики. Політика, як соціальне явище

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 4Следующая ⇒

Визначення політики. Політика, як соціальне явище

Політика – це особлива сфера діяльності людей:

це діяльність спрямована на всезагальну організацію суспільства, узгодження інтересів окремих громадян і соціальних груп, шляхом застосування влади.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та politika»), що буквально означає «те, що стосується держави». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «polis», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й суспільні справи, мистецтво управління суспільством і державою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево-вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, шоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тошо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтримували цілісність наявної спільноти.

Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспільством у цілому, так і його окремими ланками.

Характеристика суб’єктів політики за характером і місцем у соціальній структурі суспільства (соціальні, інституціональні, функціональні)

До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомі-шою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом12. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох
управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати. У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Основні функції політології

Сутність політології проявляється у її функціях. Розглянемо головні з них.

Теоретико-пізнавальна функція - що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ. Завдяки цій функції політологія знаходить об’єктивні тенденції соціально-політичного та економічного розвитку суспільства та дає оцінки політичним ситуаціям. Результатом теоретичної функції є політична теорія - цілісне, достатньо вірогідне та систематизоване знання про зв’язки та закономірності явищ та процесів політичної сфери суспільства. Теоретичне знання - найбільш удосконалена форма наукового обгрунтування практичної політичної діяльності.

Методологічна функція політології - охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політичної сфери і практичної реалізації здобутих знань. За допомогою цієї функції розкриваються загальні закономірності політики, різних політичних систем, політичних відносин, створюється база для розвитку приватних політичних теорій. Результатом цієї роботи є система соціально опрацьованих принципів та засобів раціонального пізнання політичної діяльності.

Аналітична функція полягає у накопиченні, вивченні, систематизації фактів та явищ політичного життя. Крім того, це пошук відповідей на питання політичного життя.Ця функція політології дозволяє аналізувати та оцінювати діяльність всіх елементів політичної організації суспільства, а її результатом є судження та висловлювання, що стверджують або заперечують будь - що про політичні явища. Аналітична функція робить можливим перехід від спостереження явищ до виявлення їх причин.

Прогностична функція - полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Прогностична функція шукає відповідь на питання якою буде дійсність у майбутньому та коли відбудуться зазначені події. За допомогою цієї функції здійснюється передбачення політичних процесів. Частіше за все результатом цієї функції є створення прогнозів - гіпотез, які спираються на вже відомі тенденції розвитку політичних явищ.

Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

Через світоглядну функцію затверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної системи, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню консенсусу у суспільстві.

Таким чином, зазначені функції тісно пов’язані із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце.

Сократ, Платон, Арістотель

У Стародавній Греції державність виникла напочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.
Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Платон (427—347 pp. до н. є.) — учень Сократа — є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».
Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.
Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.
Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.
У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.
Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 pp. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.
У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.
Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Політичні вчення у Франції

Політичні ідеї марксизму.

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обгрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

Визначення політики. Політика, як соціальне явище

Політика – це особлива сфера діяльності людей:

це діяльність спрямована на всезагальну організацію суспільства, узгодження інтересів окремих громадян і соціальних груп, шляхом застосування влади.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та politika»), що буквально означає «те, що стосується держави». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «polis», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й суспільні справи, мистецтво управління суспільством і державою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево-вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, шоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тошо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтримували цілісність наявної спільноти.

Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспільством у цілому, так і його окремими ланками.

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов