Натуралістична теорія кредиту

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 7Следующая ⇒

Натуралістична теорія кредиту обґрунтована А.Смітом, Д.Рікардо. Основні постулати теорії полягають в наступному:

- об’єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові речові блага;

- позика являє собою рух натуральних благ, а тому є лише засобом перерозподілу матеріальних цінностей, що є в даному суспільстві;

- виходячи з того, що кредит виконує пасивну роль, комерційні банки є лише соромливими посередниками;

- позиковий капітал тотожний дійсному і тому накопичення позикового капіталу є проявом накопичення дійсного капіталу, а рух першого повністю співпадає з рухом продуктивного капіталу.

До основних недоліків теорії можна віднести:

- не розуміння сутності і самостійності позикового капіталу та його специфіки;

- ототожнення позикового і дійсного капіталу;

- розгляд кредиту як засобу перерозподілу матеріальних цінностей в натуральній формі, а не як рух позикового капіталу;

- не розуміння ролі кредиту і його творців – банків.

Позитивними аспектами теорії можна вважати:

- розуміння того, що кредит не створює реального капіталу (тобто того, який створюється в процесі виробництва);

- відображення залежності кредиту від виробництва (не перебільшуючи його ролі);

- підкреслювання залежності кредита від коливання і динаміки прибутку).

Капіталотворча теорія кредиту

Капіталотворча теорія кредитуобґрунтована Дж.Ло (1671-1729 рр.). Він ототожнював кредит з грошами та багатством. За його думкою, кредит здатен привести до руху усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал. Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу.

Основним недоліком теорії Ло є те, що він робив ставку на емісію банкнот з примусовим курсом, що носило спекулятивний характер. Перевагою теорії є розуміння позикових відносин.

Послідовником Ло був Г.Маклеодом (1821-1902 рр.). Його концепція зводилась до того, що гроші та кредит, маючи купівельну суму є багатством. Кредит приносить прибуток, а тому є “продуктивним капіталом”, а банки – це “фабрики кредиту”, бо вони створюють кредит, а, отже, і капітал. Недоліком теорії є ототожнення грошей, кредиту і капіталу; не розуміння того, що розміри банківського кредиту визначаються умовами капіталістичного виробництва, а не власними бажаннями банків встановлювати обсяги позикових операцій.

І. Шумпетер, А.Ган та інші послідовники теорії ЧЧ століття вважали, що кредит може бути безмежними, тому безмежні утворювальні ним депозити і капітал. Рухівною силою виробництва і економічного розвитку є інформаційний кредит (тобто кредит, здатний до безмежного розширення).

Помилковість поглядів цих економістів полягала в тому, що вони виправдовували кредитну експансію і інфляцію, тим самим сприяючи загостренню протиріч капіталістичного відтворення.

Дж.Кейнс і його послідовники обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. Тому для того, щоб стимулювати виробництво і споживчий ринок, необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позикового процента, що в решті решт збільшить виробничий і споживчий попит, знизить безробіття.

Кейнс прирівнював позиковий капітал до грошей і визначав рівень процента в залежності від кількості грошей в обігу. Згідно його концепції гроші впливають на процент, процент – на інвестиції, інвестиції – на виробництво, виробництво – на доход, доход – на ціни. Одночасно він визнавав, що грошова маса впливає на процент до певного рівня, а інвестиції не завжди належним чином реагують на процент.

Теоретичні концепції Кейнса сприяли виводу економіки країн з економічної кризи 1929-1933 рр., послабили глибину спадів і післявоєнні роки, сприяли формуванню системи державного регулювання.

Послідовниками Кейнса були П.Самуєльсон, Л.Лернер, С.Харрис та інші. Вони розглядали питання впливу держави на господарчі процеси, в тому числі за допомогою кредита. При цьому головну ставку в регулюванні економіки робили, з одного боку, на бюджетне фінансування, тобто ріст державних витрат, а з другого – на здатність центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни облікової ставки.

Інша група економістів (Р.Голдсмит, С.Кузнею, Х.Дупел, Д.Кример) ретельно досліджує ринок позикових капіталів, структуру кредитної системи і її окремі ланки. Вони простежують певну залежність розвитку економіки від накопичення грошового капіталу, динаміки ринку капітала і кредита.

Заслугою цих вчених є те, що вони створили чітку структуру і параметри функціонування ринку капіталів і кредитної системи.

Подальший розвиток капіталотворча теорія кредиту отримала в теорії монетаризма, представниками якої є М.Фрідман, Р.Руза, Ж.Рюєфор та інші. Особо слід виділити концепцію М,Фрідмана, згідно з якою, основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що надає можливість чергувати кредитну експансію і рестрикцію. Встановлення середньорічних темпів зростання грошової маси в поєднанні з певним рівнем процентних ставок дозволяє вплинути на динаміку виробництва і цін.

Теорія монетаризма отримала назву антиінфляційної. Її сутність полягає в тому, що здійснювалось стримування росту грошової маси і зростання процентних ставок. Ці заходи сприяли зниженню росту цін (1980-1990 рр.), проте вони не ліквідували інфляцію та її причини.

Необхідність кредиту. Загальні передумови формування кредитних відносин

Кредитні відносини передбачають наявність, з одного боку, тимчасово вільних грошових капіталів, власники яких готові позичити їх на відповідний термін під процент, а з другого боку – підприємців, які бажають тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності.

Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства спочатку як явище випадкове, зумовлене особливими відносинами між товаровиробниками; коли продавцеві потрібно було продавати товар, а у покупця не було грошей, щоб його купити.

Кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента.

Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позички, користування нею та її повернення. У цих відносинах беруть участь дві сторони: позичальник і кредитор. Ці сторони називаються суб’єктами кредитної угоди, а ті грошові чи матеріальні цінності, затрати чи проекти, стосовно яких укладається угода позички, є об’єктом кредиту.

За суб’єктами кредитної угоди та їх комбінацією можна виділити ряд основних типів кредитних відносин:

– між підприємцями, господарськими організаціями і товариствами та банківською системою;

– між банківською системою і державою;

– між підприємцями, організаціями, товариствами;

– між банківською системою та населенням;

– між підприємствами, організаціями, товариствами та населенням;

– між фізичними особами (громадянами);

– зовнішньоекономічні відносини, коли суб’єктами кредитної угоди виступають держави, банки та окремі фірми.

Методи перерозподілу коштів у процесі відтворення, їхні відмінності та сфера використання

В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин переважно є гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові та інші. Матеріальні блага об’єктом кредиту виступають рідко.

Кредитні відносини виникають з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення. Цим вони відрізняються від інших економічних відносин, зокрема фінансових. Якщо фінансові виражають економічні відносини розподілу суспільного продукту, то кредитні – це відносини щодо перерозподілу вже розподіленого суспільного продукту, насамперед національного доходу.

Важливо навчитись розрізняти методи перерозподілу коштів: фінансовий і кредитний, засвоїти переваги та недоліки кожного з них, розібратись у сферах їх застосування.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности